Постанова № 73257647, 04.04.2018, Апеляційний суд Миколаївської області

Справа №490/2516/17 04.04.2018

Категорія 27

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 490/2516/17

Провадження №22-ц/784/416/18

4 квітня 2018 року м. Миколаїв

Колегія суддів судової палати в цивільних справах Апеляційного суду Миколаївської області в складі:

головуючого: Бондаренко Т.З.,

суддів: Темнікової В.І., Крамаренко Т.В.,

із секретарем судового засідання: Шагаєм О.А.,

за участю: представника позивача ОСОБА_1 та представника відповідача ОСОБА_2,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою

ОСОБА_3

на заочне рішення Центрального районного суду м. Миколаєва, ухвалене суддею Гуденко О.А. 27 листопада 2017 року у цивільній справі за позовом

ОСОБА_4 до ОСОБА_3

про

усунення перешкод у користуванні майном шляхом виселення з

житлового приміщення та зняття з реєстраційного обліку,-

у с т а н о в и л а:

В березні 2017 року ОСОБА_4 звернувся із позовом до суду до ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні майном.

Позивач зазначав, що рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 10 серпня 2016 року встановлено факт проживання його однією сім'єю з ОСОБА_3 Визнано квартиру АДРЕСА_1 об'єктом особистої приватної власності ОСОБА_4 Незважаючи на вказане рішення суду відповідачка зареєструвала місце проживання у вказаній квартирі, мешкає у ній, що утруднює користування вказаною квартирою позивачем.

Посилаючись на вказане позивач просив усунути перешкоди у користуванні та розпорядженні квартирою АДРЕСА_1 шляхом виселення ОСОБА_3 та зняття її з реєстраційного обліку у даній квартирі.

Заочним рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 27 листопада 2017 року позов задоволено. Виселено відповідачку з квартири АДРЕСА_1 та знято з реєстраційного обліку.

В апеляційній скарзі ОСОБА_3 посилаючись на незаконність та необґрунтованість рішення суду, просила його скасувати та відмовити в задоволенні позову.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення осіб які з'явились в судове засідання, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню на підставі наступного.

Із змісту позовних вимог, вбачається, що позивач просить усунути перешкоди в користуванні належним йому на праві власності житлом шляхом виселення відповідачки з зазначеної квартири.

Як на обгрунтування позовних вимог, позивач посилався на те, що рішенням суду, яке набрало законної сили 29 жовтня 2016 року його визнано власником квартири, проте, як йому стало відомо, 28 липня 2015 року відповідачка зареєструвала своє місце проживання в даній квартирі, мешкає в ній та перешкоджає вселенню позивачу, договір найму житла з відповідачкою не укладався, будь -яких домовленостей щодо користування вказаним житлом відповідачкою не існує, членом сім'ї позивача, як власника житла, остання не являється.

За такого, посилаючись на принцип непорушності права приватної власності, а також на норми національного законодавства, а саме ст. 316, 317, 319, 321, 386, 391, 405 ЦК України та статті 150, 156 ЖК України, позивач просив виселити відповідачку із займаного житлового приміщення.

Районний суд задовольняючи позовні вимоги про виселення ОСОБА_5 із спірної квартири, виходив з того, що відповідачка не є членом сім'ї власника та не відноситься до кола осіб, які постійно проживають з ним та ведуть спільне господарство, а тому позивач, як власник квартири, має право вимагати усунення свого права власності, що на думку суду узгоджується з правовою позицією, викладеною у Постанові ВСУ від 16 листопада 2016 року у цивільній справі № 6-709цс16.

З таким висновком суду не можна погодитись, оскільки він не відповідає обставинам справи та не ґрунтується на наявних в справі доказах.

Спірні правовідносини щодо захисту права власності, в тому числі і на житло та виселення із житлового приміщення регулюються нормами Цивільного Кодексу України та нормами Житлового Кодексу України.

Норми ЦК України, на які посилається позивач стосуються загальних положень про право власності та регулюють захист права власності, відповідно до яких обмеження чи втручання в право власника можливе лише з підстав, передбачених законом.

Згідно з положеннями статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Так, позивач, посилаючись на встановлене наведеними правовими нормами право захисту свого права власності на житло, обрав спосіб такого захисту, як виселення відповідачки з вказаної квартири.

З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_4 та ОСОБА_3 перебували в зареєстрованому шлюбі, який розірвано 13 листопада 1997 року (а.с. 13).

Рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 10 серпня 2016 року ухваленим за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про встановлення факту, що має юридичне значення та розподіл майна подружжя, а також за зустрічним позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_3 про визнання майна особистою власністю, встановлено факт проживання ОСОБА_3 та ОСОБА_4 однією сім'єю без реєстрації шлюбу з 1 січня 2004 року по лютий 2015 року (а.с. 4-7).

Крім цього, даним рішенням, стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 компенсацію вартості 1/2 частини автомобілю ВАЗ 2109 9420 реєстраційний номер НОМЕР_1 (описку в номері автомобілю виправлено ухвалою суду від 10 серпня 2016 року) в рахунок її частки у спільній сумісній власності, у розмірі 25477,72 грн., а квартиру АДРЕСА_1 визнано об'єктом особистої приватної власності ОСОБА_4

Ухвалою Апеляційного суду Миколаївської області від 20 жовтня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 відхилено, а рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 10 серпня 2016 року залишено без зміни (а.с. 8-9).

Як вбачається зі змісту вказаного рішення, 12 жовтня 2011 року ОСОБА_4 на підставі договору купівлі-продажу купив у власність трикімнатну квартиру АДРЕСА_1 для проживання сім'ї, оскільки сторони на той час проживали однією сім'єю.

Таким чином обставини та факти, встановлені наведеним судовим рішенням, а саме, що спірна квартира придбана під час фактичного проживання однією сім'єю сторін для проживання в ній сім'ї, вказують на те, що вселилась позивачка в дану квартиру як член сім'ї її власника ОСОБА_4 та проживала в цій квартирі однією сім'єю з позивачем ОСОБА_4 та донькою, сімейні відносини сторони припинили в лютому 2015 року.

Відповідно до положень ч. 4 ст. 82 ЦПК України, обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи.

Враховуючи, що проживання відповідачки ОСОБА_3 в спірній квартирі було обумовлено наявністю сімейних відносин на той час з відповідачем, то її правовий статус, як мешканки спірної квартири є саме член сім'ї власника житла, а після припинення фактичних шлюбних відносин в січні 2015 року, її статус змінився на колишнього члена сім'ї власника житла.

Вказані обставини підтверджуються також і Довідкою ТОВ "Соляні" від 23 лютого 2017 року № 710, з якої вбачається, що у вказаній квартирі АДРЕСА_1 одразу після її придбання, а саме з 8 листопада 2011 року зареєстроване місце проживання ОСОБА_4 та доньки ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, яка 21 січня 2015 року отримала паспорт, а з 21 серпня 2015 року вибула в м. Київ на навчання (а.с.10-11). Відповідачка в даній квартирі зареєструвала своє місце проживання 28 липня 2015 року, вже після припинення сімейних відносин, як колишня дружина, про що також зазначено в наведеній довідці.

Проте, на вказані обставини, районний суд не звернув уваги, повно та всебічно обставини справи не з'ясував, не дав належної оцінки наявним письмовим доказам в справі та невірно визначив характер спірних правовідносин. Так, дійшовши до висновку, що відповідачка не є членом сім'ї власника житла, оскільки розірвала з ним шлюб в 1997 році, суд не зазначив чому ним не враховані висновки рішення суду, яке набрало законної сили про встановлення факту проживання однією сім'єю сторін у справі на час придбання квартири та користування нею.

В той же час, суд зазначає, як встановлений факт, що сторони не проживають разом та не ведуть спільне господарство з січня 2015 року, що на думку суду, є підставою для виселення відповідачки, тоді як у даній справі вказана обставина не має вирішального значення, як і відсутність на даний час угоди сторін щодо умов проживання відповідачки в даній квартирі.

Також не має правового значення для вирішення даного спору, посилання суду на повідомлення Центрального районного відділу м. Миколаєва УДМС України в Миколаївській області від 25 лютого 2017 року, про те що ОСОБА_3 була зареєстрована 28 липня 2015 в спірній квартирі, як власник 1/2 частки цієї квартири на підставі Витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності (№ 40865446 від 20 липня 2015) без отримання дозволу ОСОБА_4 Зазначені в даному листі обставини, стосуються періоду, коли між сторонами вже виник спір і їх сімейні відносини були припинені, тоді як предметом доказування в даній справі стосовно вимог щодо виселення, є обставини та підстави вселення в спірне житло.

Правовідносини, щодо виселення з житлових приміщень врегульоване виключно нормами Житлового Кодексу України.

Так, частиною першою статті 383 ЦК України та статтею 150 ЖК УРСР закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.

Частиною першою статті 156 ЖК УРСР передбачено, що члени сім'ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Аналогічну норму містить також стаття 405 ЦК України.

Відповідно до частини четвертої статті 156 ЖК України до членів сім'ї власника відносяться особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу, а саме подружжя, їх діти і батьки. Членами сім'ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, а також колишні члени сім'ї .

За змістом зазначених норм правом користування житлом, який знаходиться у власності особи, мають члени сім'ї власника (подружжя, їх діти, батьки) та інші особи, які постійно проживають разом з власником будинку, ведуть з ним спільне господарство, колишні члени сім'ї, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Згідно з положеннями статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Районний суд приймаючи рішення про виселення, послався на наведені правові норми, тоді як останні не регулюють правові підстави для виселення з житлових приміщень, а встановлюють порядок користування житловими приміщеннями та визначають відповідні права їх мешканців.

Так, підстави виселення членів сім'ї власника будинку (квартири) встановлені положеннями ст. 157 ЖК України. Проте на передбачені в цій нормі обставини позивач не посилався.

Інших же підстав виселення членів сім'ї, або осіб, яких правовий статус змінився на колишніх членів сім'ї, що не впливає на обсяг її прав щодо користування квартирою, не передбачено.

За правилами ч. 4 ст. 109 ЖК України ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Відповідно до ч. 1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини на які вона посилається як на підставу своїх вимог чи заперечень.

Так, посилання позивача на те, що відповідачка не є його членом сім'ї та її користування квартирою не пов'язано з будь-якими відносинами з ним, не доведені належними та допустимими доказами в розумінні ст. 77, 78 ЦПК України, а навпаки спростовуються такими доказами наявними в матеріалах справи.

В зв'язку з невірним встановленням обставин справи, є невірним посилання суду на правовий висновок, викладений у Постанові ВСУ від 16 листопада 2016 року у цивільній справі № 6-709 цс16, оскільки вказаний висновок стосується спірних правовідносин щодо визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, та полягає в тому, що на підставі норм ст. 391 ЦК України, спір може бути вирішений лише стосовно осіб, які не є членами його сім'ї. Проте, в даній справі, відповідача є саме членом сім'ї, та спір пов'язано не з визнанням особи такою, що втратила право проживання в житловому приміщенні, а предметом спору є виселення із займаного житлового приміщення.

Також неможна вважати обґрунтованим посилання суду на ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист людини і основоположних свобод, до якої Україна приєдналася 17 липня 1997 року, відповідно до закону № 475/97-ВР від 17 липня 1997 року «Про ратифікацію Конвенції про захист людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2 11 до Конвенції», де закріплено принцип непорушності права приватної власності, оскільки відповідно до наведеної міжнародної правової норми, права власника також не є абсолютними, та можуть бути обмежені у передбачений законом спосіб та з встановлених в законі підстав. До вказаних обмежень, відповідно до законодавства України, слід віднести право члена сім'ї власника майна на користування чужим майном.

За вказаних обставин, рішення районного суду, на підставі п. 3 ч. 1 ст. 376 ЦПК України підлягає скасуванню, з ухваленням у даній справі нового рішення про відмову в задоволенні позову ОСОБА_4 до ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні майном шляхом виселення із житлового приміщення та зняття з реєстраційного обліку.

Керуючись ст. ст. 367, 381, 382 ЦПК України, колегія суддів

постановила:

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.

Заочне рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 27 листопада 2017 року скасувати, у справі ухвалити нове рішення.

В задоволенні позову ОСОБА_4 до ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні майном, виселення з житлового приміщення та зняття з реєстраційного обліку відмовити.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання її повного тексту, а саме 6 квітня 2018 року.

Судді: Т.З.Бондаренко

Т.В. Крамаренко

В.І. Темнікова