Постанова № 73248871, 02.04.2018, Харківський апеляційний адміністративний суд

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 квітня 2018 р. м. ХарківСправа № 818/1905/17Харківський апеляційний адміністративний суд

у складі колегії:

головуючого судді: Калиновського В.А.

суддів: Кононенко З.О. , Калитки О. М.

за участю секретаря судового засідання Ковальчук А.С

представник позивача ОСОБА_1

представник відповідача ОСОБА_2

розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції у приміщенні Харківського апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Головного управління Держгеокадастру у Сумській області на рішення Сумського окружного адміністративного суду від 17.01.2018, суддя М.М. Шаповал, м. Суми, повний текст складено 22.01.18 по справі № 818/1905/17

за позовом ОСОБА_3

до Головного управління Держгеокадастру у Сумській області

про зобов'язання вчинити дії,

ВСТАНОВИВ:

Позивач, ОСОБА_3, звернувся до Сумського окружного адміністративного суду з позовом до Головного управління Держгеокадастру у Сумській області, в якому просив суд: зобов'язати Головне управління Держгеокадастру у Сумській області (далі - ГУ Держгеокадастру у Сумській області) затвердити проект землеустрою щодо відведення йому земельної ділянки (кадастровий номер 5924780900:03:002:0060) у власність для ведення особистого селянського господарства за рахунок земель сільськогосподарського призначення державної власності, розташованої за межами населених пунктів на території Бездрицької сільської ради Сумського району Сумської області.

В обгрунтування позивач зазначив, що відповідач протиправно відмовив йому в затвердженні проекту землеустрою. Єдиною визначеною законом підставою для відмови в затвердженні проекту може бути лише те, що проект не погоджено в порядку, встановленому ст. 186-1 Земельного кодексу України. Проект землеустрою ОСОБА_3 погоджено належним чином висновком Головного управління Держгеокадастру у Житомирській області від 26.09.2017 № 7985/82-17. Але відповідач відмовив у затвердженні проекту з підстав, що не передбачені законодавством.

Рішенням Сумського окружного адміністративного суду від 22.01.2018 року адміністративний позов ОСОБА_3 задоволено.

Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, відповідачем подано апеляційну скаргу, в якій він просить скасувати оскаржуване рішення та прийняти постанову, якою в задоволенні позовних вимог відмовити.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги відповідач посилається на порушення судом першої інстанції, при прийнятті рішення, норм матеріального права, а саме: ч. 9 ст. 118, ч. 6 ст. 186-1 ЗК України, Закону України "Про регулювання містобудівної документації", з обставин і обґрунтувань, викладених в апеляційній скарзі.

Позивач подав відзив на апеляційну скаргу, в якому він, наполягаючи на законності та обґрунтованості рішення суду першої інстанції, просив залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення без змін.

В судовому засіданні суду апеляційної інстанції представник позивача, наполягаючи на законності та обгрунтованості рішення суду першої інстанції, просив залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення без змін.

Представник відповідача, наполягаючи на порушенні судом першої інстанції, при прийнятті рішення, норм матеріального права, просив скасувати оскаржуване рішення та прийняти постанову, якою в задоволенні позову відмовити, з обставин і обґрунтувань, викладених в апеляційній скарзі.

Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, пояснення осіб, які прибули в судове засідання, перевіривши рішення суду та доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом першої інстанції встановлено та підтверджено у суді апеляційної інстанції, що 10.11.2017 позивач подав до Головного управління Держгеокадастру у Сумській області заяву про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання у власність для ведення особистого селянського господарства за рахунок категорії земель сільськогосподарського призначення (рілля) земельної ділянки загальною площею 2,00 га, яка розташована за межами населеного пункту на території Бездрицької сільської ради Сумського району Сумської області (кадастровий номер 5924780900:03:002:0060) (а.с. 8). До заяви було додано проект землеустрою та висновок Головного управління Держгеокадастру у Житомирській області від 26.09.2017 № 7985/82-17 про його розгляд та погодження (а.с. 9-12).

Листом від 24.11.2017 (а.с. 13) Головне управління Держгеокадастру у Сумській області відмовило в задоволенні заяви позивача, посилаючись на те, що у 2016 році прийнято накази про надання дозволу на розроблення документації із землеустрою щодо відведення земельних ділянок учасникам АТО для ведення індивідуального садівництва. Також у своєму листі відповідач зазначив, що відповідно до інформаційної довідки, наданої Міськрайонним управлінням у м. Сумах та Сумському районі від 22.11.2017 № 61/415-17, рішенням 15 сесії 7 скликання Сумської районної ради від 15.09.2017 "Про внесення змін до рішення Сумської районної ради від 23.12.2016 "Про районний бюджет Сумського району на 2017 рік" виділені кошти для розроблення детального плану території за межами населеного пункту с. Бездрик на території Бездрицької сільської ради Сумського району Сумської області. На час звернення позивача розробляється детальний план території Бездрицької сільської ради Сумського району Сумської області.

Не погодившись із такими діями відповідача, позивач звернувся з даним позовом до суду.

Суд першої інстанції, задовольняючи позовні вимоги, виходив з того, що відповідач, відмовляючи в задоволенні заяви позивача про затвердження проекту землеустрою, діяв не на підставі та не у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції, з огляду на наступне.

Відповідно до вимог частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Правовідносини у сфері забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель урегульовано Земельним кодексом України (далі по тексту – ЗК України).

Так, відповідно до ст.116 ЗК України (в редакції, чинній на час виникнення спірних відносин) громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону.

Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться в разі: а) приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян; б) одержання земельних ділянок внаслідок приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій; в) одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом.

Передача земельних ділянок безоплатно у власність громадян у межах норм, визначених цим Кодексом, провадиться один раз по кожному виду використання.

Порядок безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами визначений ст. 118 ЗК України.

Відповідно до ч.ч. 8, 9 ст. 118 ЗК України проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки погоджується в порядку, встановленому ст. 186-1 цього Кодексу. Відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених ст. 122 цього Кодексу, у двотижневий строк з дня отримання погодженого проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки (а в разі необхідності здійснення обов'язкової державної експертизи землевпорядної документації згідно із законом - після отримання позитивного висновку такої експертизи) приймає рішення про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність.

Із наведених норм вбачається, що на стадії отримання погодженого у встановленому порядку проекту землеустрою не передбачено повноважень щодо відмови у затвердженні проекту землеустрою.

Як вбачається з матеріалів справи Головним управлінням Держгеокадастру у Житомирській області погоджено проект землеустрою позивача та надано висновок про розгляд проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки від 26.09.2017 № 7985/82-17 (а.с. 12), у якому зазначено, що проект землеустрою відповідає вимогам чинного законодавства України та прийнятим відповідно до нього нормативно-правовим актам. Зауваження до проекту відсутні.

Згідно з вимогами ч.ч. 10, 13 ст. 123 ЗК України рішенням про надання земельної ділянки у користування за проектом землеустрою щодо її відведення здійснюються, зокрема, затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки. Підставою відмови у затвердженні проекту землеустрою може бути лише його невідповідність вимогам законів та прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів.

Відповідно до ч. 18 ст. 186 ЗК України ОСОБА_4 Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади, органам місцевого самоврядування, іншим суб'єктам, визначеним цією статтею, при погодженні та затвердженні документації із землеустрою забороняється вимагати: додаткові матеріали та документи, не включені до складу документації із землеустрою, встановленого Законом України "Про землеустрій"; надання погодження документації із землеустрою будь-якими іншими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями, погодження яких не передбачено цією статтею; проведення будь-яких обстежень, експертиз та робіт.

Кожен орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, Верховна ОСОБА_4 Автономної Республіки Крим, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, інший суб'єкт, визначений цією статтею, розглядає та погоджує документацію із землеустрою самостійно та незалежно від погодження документації із землеустрою іншими органами.

Відповідно до ч. 10 ст. 118 ЗК України відмова органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування у передачі земельної ділянки у власність або залишення клопотання без розгляду можуть бути оскаржені до суду.

Відповідно до ч. 2 ст. 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Колегія суддів зазначає, що при розгляді справи відповідач не обґрунтував правомірність прийняття рішення щодо відмови позивачу у затвердженні проекту землеустрою та як суб’єкт владних повноважень не довів правомірності свого рішення.

У листі, яким позивачу відмовлено в задоволенні заяви про затвердження проекту землеустрою, відповідач посилається на наявність прийнятих наказів про надання дозволу на розроблення документації із землеустрою щодо відведення земельних ділянок учасникам АТО для індивідуального садівництва, а також на розробку детального плану території Бездрицької сільради.

Колегія суддів зазначає, що таких підстав Земельним кодексом України не передбачено. Будь-якого посилання на вимоги нормативних актів у листі-відмові не наведено.

При цьому, колегія суддів звертає увагу на те, що надання будь-яким особам дозволів на розроблення відповідних проектів землеустрою є лише первісним етапом процедури відведення земельних ділянок і не означає, що такі проекти землеустрою в наступному будуть затверджені компетентним суб'єктом влади, а земельні ділянки - передані заявникам.

Враховуючи викладене, колегія суддів вважає правомірним та обгрунтованим висновок суду першої інстанції про те, що Головне управління Держгеокадастру у Сумській області протиправно відмовило ОСОБА_3 у затвердженні проекту землеустрою.

Колегія суддів погоджується з висновками суду першох інстанціх про те, що задоволення вимоги про зобов'язання відповідача затвердити проект землеустрою в даному випадку не буде втручанням суду в дискреційні повноваження ГУ Держгеокадастру у Сумській області, а буде обґрунтованим способом захисту порушеного права позивача, оскільки відповідач протиправно надав ОСОБА_3 формальну відмову з підстав, не передбачених діючим законодавством.

При цьому, колегія суддів виходить з наступного.

Відповідно до ч.1 ст.6 КАС України (в редакції, чинній на час звернення позивача до суду) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.

Як встановлено частиною 4 статті 105 КАС України (в редакції, чинній на час звернення позивача до суду), адміністративний позов може містити вимоги про: 1) скасування або визнання нечинним рішення відповідача - суб'єкта владних повноважень повністю чи окремих його положень; 2) зобов'язання відповідача - суб'єкта владних повноважень прийняти рішення або вчинити певні дії; 3) зобов'язання відповідача - суб'єкта владних повноважень утриматися від вчинення певних дій; 4) стягнення з відповідача - суб'єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, завданої його незаконним рішенням, дією або бездіяльністю; 5) виконання зупиненої чи невчиненої дії; 6) встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб'єкта владних повноважень; 7) примусове відчуження земельної ділянки, інших об'єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, з мотивів суспільної необхідності.

Тобто, судом за результатами розгляду справи може бути задоволено будь-яку з цих вимог, у тому числі й вимогу про зобов'язання відповідача - суб'єкта владних повноважень вчинити пені дії.

Відповідно до ст. 245 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції, чинній на час звернення позивача до суду) у справах, в яких позивач оскаржує протиправні дії чи бездіяльність відповідача у разі задоволення адміністративного позову суд може прийняти рішення про зобов'язання відповідача вчинити певні дії. В цьому випадку суд повинен зазначити, яку саме дію повинен вчинити відповідач.

У випадку коли поданих доказів достатньо для того, щоб зобов'язати суб'єкта владних повноважень прийняти те чи інше рішення чи зробити ту чи іншу дію суд вправі обрати такий спосіб захисту порушеного права.

Обрана судом форма захисту порушених прав у даному випадку не є втручанням у дискреційні повноваження відповідача.

Втручанням у дискреційні повноваження суб'єкту владних повноважень може бути прийняття судом рішень не про зобов'язання вчинити дії, а саме прийняття ним рішень за заявами заявників замість суб'єкта владних повноважень.

Аналогічна позиція випливає зі змісту ухвали Вищого адміністративного суду України від 24.03.2016 року у справі №826/17109/13-а.

Тобто законодавець передбачив обов'язок суду змусити суб'єкт владних повноважень до правомірної поведінки, а не вирішувати питання, які належать до функцій і виключної компетенції останнього (дискреційні повноваження), тому втручання в таку діяльність є формою втручання в дискреційні повноваження наведеного органу та виходить за межі завдань адміністративного судочинства.

У судовому рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Олссон проти Швеції" від 24 березня 1988 року (скарга №10465/83) зазначено, що серед вимог, які суд визначив як такі, що випливають з фрази "передбачено законом", є наступні:

- будь-яка норма не може вважатися "законом", якщо вона не сформульована з достатньою точністю так, щоб громадянин самостійно або, якщо знадобиться, з професійною допомогою міг передбачити з часткою ймовірності, яка може вважатися розумною в даних обставинах, наслідки, які може спричинити за собою конкретну дію;

- фраза "передбачено законом" не просто відсилає до внутрішнього права, але має на увазі і якість закону, вимагаючи, щоб останній відповідав принципу верховенства права. У внутрішньому праві повинні існувати певні заходи захисту проти свавільного втручання публічної влади у здійснення прав;

- закон, який передбачає дискреційні повноваження, сам по собі не є несумісним з вимогами передбачуваності за умови, що дискреційні повноваження та спосіб їх здійснення вказані з достатньою ясністю для того, щоб з урахуванням правомірності мети зазначених заходів забезпечити індивіду належний захист від свавільного втручання влади.

Запорукою вірного застосування дискреційних повноважень є високий рівень правової культури державних службовців. Обсяг таких повноважень суб'єкта владних повноважень повинен мати чіткі межі застосування. Рішення органу влади має бути визнано протиправним, у разі, коли істотність порушення процедури потягнуло його неправильність, а за наявністю правової можливості (якщо ідеться про прийняття органом одного з двох рішень надати чи ні певну можливість здійснювати певні дії) суди зобов'язані відновити порушене право шляхом зобов'язання суб'єкта владних повноважень прийняти конкретне рішення про надання можливості, якщо відмова визнана неправомірною, а інших підстав для відмови не вбачається.

При цьому судовою колегією враховується, що спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб’єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.

Аналогічна позиція викладена у постановах Верхового Суду України від 16.09.2015 року у справі №21-1465а15 та від 02.02.2016 року у справі №804/14800/14.

Згідно Рекомендацій Комітету ОСОБА_5 Європи № R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом ОСОБА_5 11 березня 1980 року на 316-й нараді, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин. Але ж в даному випадку втручання у дискреційні повноваження відповідача є виправданими, оскільки відсутній інший дієвий спосіб захисту порушеного права позивачів.

Завданням адміністративного судочинства, у відповідності до ч.1 ст.2 КАС України є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб’єктів владних повноважень.

Суд може прийняти інше рішення, яке б гарантувало дотримання і захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень. При цьому, перевіряючи рішення, дію чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень на відповідність закріпленим ч.2 ст.2 Кодексу адміністративного судочинства України критеріям, суд не втручається у дискрецію (вільний розсуд) владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями.

Статтею 6 Кодексу адміністративного судочинства України та статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» визначено, що суди при розгляді справ застосовують принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини, а також Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод як джерело права.

Так, у рішенні у справі ОСОБА_6 проти України зазначено: «Таким чином, Суд доходить висновку, що це втручання не може розглядатися як таке, що було здійснене "згідно із законом", оскільки законодавство України не визначає з достатньою чіткістю межі та умови здійснення органами влади своїх дискреційних повноважень у сфері, про яку йдеться, та не передбачає достатніх гарантій захисту від свавілля при застосуванні таких заходів спостереження.»

Будь-яка дія органів державної влади має будуватися на цьому принципі, а відтак чинні положення національного законодавства потрібно формулювати так, щоб вони були достатньо доступними, чіткими і передбачуваними у практичному застосуванні (Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Броньовський проти Польщі» від 22 червня 2004 року). Закон вимагає, щоб він був доступний для особи і вона також могла передбачити наслідки його застосування до неї та щоб закон не суперечив принципові верховенства права. В національному праві має існувати засіб правового захисту від свавільного втручання з боку державних органів у права, гарантовані Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод. Небезпека свавілля є особливо очевидною, коли виконавча влада здійснює свої функції закрито. (Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гавенда проти Польщі» від 14 березня 2002 року., Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Аманн проти Швейцаріїї» від 16 лютого 2000 року).

Також, Європейський суд з прав людини Рішенням у справі «Круслена» від 24 квітня 1990 року зазначає, що «закон, який надає дискреційне право, має визначати межі здійснення такого права, хоча докладні правила та умови мають міститися в нормах субстантивного права. Проте надання законом виконавчій владі, чи судді нічим не обмеженого дискреційного права, суперечило б принципові верховенства права. Отже, закон має досить чітко визначати межі будь-яких таких повноважень, наданих компетентним органам, а також спосіб їх застосування, щоб забезпечувати належний захист особистості від свавільного втручання.»

Загальні принципи диференціації між підміною органу державної влади судом та здійсненням правосуддя безпосередньо сформульовано в рішенні у справі «Фадєєва проти Росії» від 9 червня 2005 року, в якому Суд з відсилкою до справи «Баклі проти Сполученого Королівства», зазначив, що: «Згідно з усталеною практикою Суду саме національні органи влади мають дати вихідну оцінку «необхідності» втручання як стосовно законодавчого поля, так і реалізації конкретного заходу, але, незважаючи на надану національним органам влади свободу розсуду, їхнє рішення підлягає перевірці Судом на предмет його відповідності вимогам Конвенції».

Зобов'язуючи орган державної влади виконати свої дискреційні повноваження суд встановлює справедливість та відновлює баланс взаємодії між органами державної влади та суб'єктами господарювання. Також, що є дуже важливим, суд унеможливлює виникнення вільного трактування та зловживання органами державної влади своїми дискреційними повноваженнями. Дана думка повністю підтверджена рішенням від 16 вересня 2015 року у справі № 21-1465а15 Верховного Суду України, який вказав, що спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дію чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.

З матеріалів справи вбачається, що позивач, при зверненні до Головного управління Держгеокадастру у Сумській області подав заяву про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання у власність для ведення особистого селянського господарства за рахунок категорії земель сільськогосподарського призначення (рілля). До заяви було додано проект землеустрою та висновок Головного управління Держгеокадастру у Житомирській області від 26.09.2017 № 7985/82-17 про його розгляд та погодження. Однак, відповідачем за результатами розгляду заяви позивача не було прийнято рішення (висновку), про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність або про відмову у затвердженні.

Проте, зі змісту листа від 24.11.2017 вих. № Ю--14781-6043/6-17 (а.с. 13) вбачається, що відповідачем фактично відмовлено позивачу у затвердженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність

Таким чином, колегія суддів вважає, що відповідач у спірних відносинах вже реалізував свої дискреційні владні повноваження, відмовивши позивачу у затвердженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність, не у спосіб, встановлений законом.

Таким чином, оскільки у ході судового розгляду справи колегія суддів дійшла висновку, що відповідач відмовив позивачу у затвердженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність протиправно, а визначених законом підстав для такої відмови під час розгляду справи встановлено не було, колегія суддів вважає, що відновлення порушеного права позивача можливе не інакше, як шляхом зобов'язання відповідача вчинити певні дії зокрема, зобов'язання ГУ Держгеокадастру у Сумській області затвердити проект землеустрою.

Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про необхідність зобов'язати відповідача затвердити проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки (кадастровий номер 5924780900:03:002:0060) у власність для ведення особистого селянського господарства за рахунок земель сільськогосподарського призначення, яка розташована на території Бездрицької сільської ради Сумського району Сумської області за межами населеного пункту, що буде обґрунтованим способом захисту порушеного права позивача.

Отже, колегія суддів переглянувши рішення суду першої інстанції, вважає, що при його прийнятті суд дійшов вичерпних юридичних висновків щодо встановлення обставин справи і правильно застосував до спірних правовідносин сторін норми матеріального та процесуального права.

Доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження в ході розгляду справи судом апеляційної інстанції, спростовані зібраними по справі доказами та встановленими обставинами, з наведених підстав висновків суду не спростовують.

Відповідно до ст. 242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з’ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Згідно ч. 1 ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Зважаючи на встановлені обставини справи, колегія суддів дійшла висновку, що постанова Сумського окружного адміністративного суду від 17.01.2018 року по справі 818/1905/17 прийнята з дотриманням норм чинного процесуального та матеріального права і підстав для її скасування не виявлено.

Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325 Кодексу адміністративного судочинства, колегія суддів, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Головного управління Держгеокадастру у Сумській області залишити без задоволення.

Рішення Сумського окружного адміністративного суду від 17.01.2018 по справі № 818/1905/17 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.

.

Головуючий суддя (підпис)ОСОБА_6Судді(підпис) (підпис) ОСОБА_7 ОСОБА_8 Повний текст постанови складено 06.04.2018.