Постанова № 73247844, 27.03.2018, Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

і м е н е м У к р а ї н и

27 березня 2018 рокусправа № 804/6950/17

Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд у складі колегії: головуючий суддя: Добродняк І.Ю

судді: Бишевської Н.А. Семененка Я.В.

за участю секретаря судового засідання: Кязимової Д.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Дніпрі

апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Українська компанія кави"

на постанову Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 06 грудня 2017 року

(головуючий суддя Букіна Л.Є.)

у справі № 804/6950/17

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Українська компанія кави»

до Головного управління Держпраці у Дніпропетровській області

про визнання дій протиправними та скасування постанови

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю «Українська компанія кави» звернулося до суду з позовом до Головного управління Держпраці у Дніпропетровській області, в якому просило визнати протиправною та скасувати постанову від 04.10.2017 №202/4.1-13/636 про накладення штрафу у розмірі 192000 грн.

Позовні вимоги обґрунтовані безпідставністю застосування до товариства штрафу на підставі абз.4 ч.2 ст.265 КЗпП України за порушення мінімальних державних гарантій у зв'язку із невиплатою грошової компенсації за невикористані дні щорічної відпустки працівникам товариства та не донарахування працівнику ОСОБА_1 заробітної плати в розмірі 2.29 грн., оскільки, по-перше, компенсація за невикористану відпустку не підпадає під визначення соціальної гарантії, крім того, постановою про накладення штрафу №202/4.1-13/637 товариство вже притягнуто до юридичної відповідальності саме за не виплату середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку ОСОБА_1, який позивачем був сплачений.

Постановою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 06 грудня 2017 року в задоволенні адміністративного позову відмовлено.

Постанову суду мотивовано тим, що до позивача правомірно застосовано штраф з огляду порушення позивачем ч.1 ст. 94 КЗпП України, ч.1 ст. 1 Закону України «Про оплату праці». Суд вказав, що за змістом ст.ст. 1 та 2 Закону України «Про оплату праці», ст. 83 КЗпП України грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної відпустки, яка виплачується працівнику при звільнені, є компенсаційною виплатою, яка входить до структури заробітної плати, та її виплата гарантована нормами ст. 83 КЗпП України, які зобов’язують роботодавця здійснити таку виплату, а не надають йому право на здійснення такої виплати. Тобто, грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної відпустки, яка виплачується працівнику при звільнені, відноситься до мінімальних державних гарантій в розумінні ст. 12 Закону України «Про оплату праці». Судом відхилено доводи позивача, що компенсація за невикористану щорічну відпустку не підпадає під визначення соціальної гарантії відповідно до положень Закону України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії», оскільки, враховуючи принцип превалювання спеціальної норми над загальною, застосуванню до вказаних правовідносин підлягають норми Закону України «Про оплату праці» та КЗпП. Також суд погодився з висновком відповідача про порушення позивачем ч.1 ст.94 КЗпП України та ч.1 ст.1 Закону України «Про оплату праці», що полягає у невірному розрахунку товариством ОСОБА_1 частини заробітної плати за відпрацьований час в розмірі 2.29 грн., оскільки позивачем при розрахунку не враховано, що у серпні 2017 року був святковий день - 24.08.2017, а тому 23.08.2017 був днем, робочий час якого складав 7 годин.

Суд визнав безпідставним посилання позивача, що за невиплату всіх сум позивачем вже сплачений штраф у розмірі 3200 грн. (постанова про накладення штрафу №202/4.1-13/637), оскільки зазначеною постановою товариство притягнуто до юридичної відповідальності за не виплату середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Не погодившись з постановою суду першої інстанції, позивач подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить скасувати постанову суду та прийняти нову постанову, якою адміністративний позов задовольнити в повному обсязі.

Позивач наполягає на відсутності в його діях порушень мінімальних державних гарантій, і, як наслідок, безпідставність притягнення оскаржуваною постановою до відповідальності. Крім того, суд першої інстанції протиправно не застосував законодавство, що підлягало застосуванню у даній справі, а саме: ч.11 ст.7 Закону України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності», оскільки і факт усунення товариством порушень, зазначених в акті позапланової перевірки від 12.09.2017, і виконання розпорядчого документу (припису), повинен був мати наслідком застосування судом ч.11 ст.7 вказаного Закону та звільнення від відповідальності, передбаченої ст.265 КЗпП України.

Представник позивача в судовому засіданні підтримав доводи, викладені в апеляційній скарзі.

Представник відповідача проти задоволення апеляційної скарги заперечує. Відповідачем поданий відзив на апеляційну скаргу, в якому відповідач просить залишити постанов суду першої, інстанції без змін, вважає оскаржену постанову суду першої інстанції обґрунтованою та правомірною, зазначає, що судом вірно встановлено, що грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної відпустки, яка виплачується працівнику при звільненні, відноситься до мінімальних державних гарантій в розумінні статті 12 Закону України «Про оплату праці», а також те, що ОСОБА_1 при пропорційно відпрацьованому часі заробітну плату за виконану ним роботу було безпідставно не донараховано. Також відповідач зауважив, що КЗпП України передбачає як невідворотність відповідальності за порушення законодавства про працю, так і обов'язок усунути виявлене порушення законодавства, а тому посилання позивача на виконання припису не можуть слугувати підставою для звільнення від відповідальності у вигляді штрафу.

Перевіривши законність та обґрунтованість постанови суду в межах доводів апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню.

Як встановлено судом, підтверджено матеріалами справи, відповідачем - Головним управлінням Держпраці у Дніпропетровській області проведена позапланова перевірка товариства з обмеженою відповідальністю «Українська компанія кави» з питань дотримання законодавства про працю та загальнообов’язкового державного соціального страхування, за результатами якої складений акт від 12.09.2017 №202/4.1-13 (а. с.19-32).

Перевіркою встановлено порушення:

- ч.1 ст.83 КЗпП України, ст.2, ст.12 Закону України «Про оплату праці», суть якого полягає у ненарахуванні та невиплаті звільненим працівникам товариства - ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 грошової компенсації за всі невикористані дні щорічної відпустки;

- ч.1 ст.94 КЗпП України та ч.1 ст.1 Закону України «Про оплату праці», суть якого полягає у невірному розрахунку частини заробітної плати за відпрацьований час ОСОБА_1 у розмірі 2,29 грн.

На підставі вказаного акту перевірки посадовими особами відповідача виданий припис про усунення виявлених порушень від 12.09.2017 № 202/4.1-13-152, в якому, зокрема, зазначено про необхідність усунення товариством вищезазначених порушень у строк – 3 дні (а. с.33-36).

Листом від 15.09.2017 № 15/09-1 ТОВ «Українська компанія кави» повідомила Головне управління Держпраці у Дніпропетровській області про виконання вимог припису (а. с. 37) з доданням копій документів, які підтверджують усунення вищенаведених порушень (а. с.38-55).

04.10.2017 відповідачем прийнято постанову про накладення штрафу № 202/4.1-13/636, яким до товариства застосований штраф за вищевказані порушення на підставі абз.4 ч.2 ст.265 КЗпП України у загальному розмірі 192000 грн. (а. с.69-73).

Крім того, Головним управлінням Держпраці прийнято постанову про накладення штрафу № 202/4.1-13/637, яким до товариства за порушення ст.116, ч.1 ст.117 КЗпП України, яке полягає у несплаті звільненим особам товариства, серед яких і ОСОБА_1, середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку, застосований штраф на підставі абз.4 ч.2 ст.265 КЗпП України у розмірі 3200 грн. (а. с.74-76).

Спір в межах даної справи виник з приводу правомірності винесення постанови про накладення штрафу від 04.10.2017 № 202/4.1-13/636.

З огляду на фактичні обставини справи, норми законодавства, що регулюють спірні правовідносини, апеляційний суд не погоджується з судом першої інстанції про обґрунтованість та законність винесеної постанови про накладення штрафу.

Завданням адміністративного суду є перевірка правомірності (легальності) рішень суб'єкта владних повноважень з огляду на чіткі критерії, які зазначені у ч.2 ст.2 КАС України з урахуванням приписів ч.2 ст.19 Конституції України, відповідно до якої органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ст.308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов’язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Переглядаючи постанову суду першої інстанції у відповідності до вимог ч.2 ст.2, ст.308 КАС України, апеляційний суд зазначає наступне.

Згідно 259 КЗпП України (в редакції на момент виникнення спірних правовідносин) державний нагляд та контроль за додержанням законодавства про працю юридичними особами незалежно від форми власності, виду діяльності, господарювання, фізичними особами - підприємцями, які використовують найману працю, здійснює центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику з питань нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю, у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

В свою чергу, Постановою Кабінету Міністрів України від 11.02.2015 № 96 затверджено Положення про Державну службу України з питань праці, згідно з п.1 якого Державна служба України з питань праці (Держпраці) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра соціальної політики, і який реалізує державну політику у сферах промислової безпеки, охорони праці, гігієни праці, поводження з вибуховими матеріалами промислового призначення, здійснення державного гірничого нагляду, а також з питань нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю, зайнятість населення, загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності, у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності, на випадок безробіття (далі - загальнообов’язкове державне соціальне страхування) в частині призначення, нарахування та виплати допомоги, компенсацій, надання соціальних послуг та інших видів матеріального забезпечення з метою дотримання прав і гарантій застрахованих осіб.

Постановою Кабінету Міністрів України від 26.04.2017 № 295 затверджено Порядок здійснення державного контролю за додержанням законодавства про працю визначає процедуру здійснення державного контролю за додержанням законодавства про працю юридичними особами (включаючи їх структурні та відокремлені підрозділи, які не є юридичними особами) та фізичними особами, які використовують найману працю (далі - об’єкт відвідування) – п.1 Порядку.

Відповідно до п.п.19, 23 Порядку № 295 за результатами інспекційного відвідування або невиїзного інспектування складаються акт і у разі виявлення порушень законодавства про працю - припис про їх усунення.

Припис є обов’язковою для виконання у визначені строки письмовою вимогою інспектора праці про усунення об’єктом відвідування порушень законодавства про працю, виявлених під час інспекційного відвідування або невиїзного інспектування.

Також згідно з п.п.54 п.4 вищевказаного Положення про Державну службу України з питань праці Держпраці відповідно до покладених на неї завдань: накладає у випадках, передбачених законом, штрафи за порушення законодавства, невиконання розпоряджень посадових осіб Держпраці.

Згідно п.3 Порядку накладення штрафів за порушення законодавства про працю та зайнятість населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2013 № 509, уповноважена посадова особа не пізніше ніж через 10 днів з дати складення акта приймає рішення щодо розгляду справи про накладення штрафу.

За результатами розгляду справи уповноважена посадова особа на підставі акта, зазначеного в пункті 3 цього Порядку, складає постанову про накладення штрафу (абз.3 п.8 вказаного Порядку).

При цьому відповідно до п.29 Порядку № 295 заходи до притягнення об’єкта відвідування та його посадових осіб до відповідальності за використання праці неоформлених працівників, несвоєчасну та не у повному обсязі виплату заробітної плати, недодержання мінімальних гарантій в оплаті праці вживаються одночасно із внесенням припису незалежно від факту усунення виявлених порушень у ході інспекційного відвідування або невиїзного інспектування.

Отже, органи Держпраці наділені повноваженнями на проведення перевірок з питань додержанням законодавства про працю, складання актів і приписів за результатами таких перевірок, а також на накладення штрафів з прийняттям відповідних постанов.

Постановою від 04.10.2017 № 202/4.1-13/636, яка є предметом оскарження у даній справі, до товариства застосований штраф на підставі абз.4 ч.2 ст.265 КЗпП України у розмірі 192000 грн. за порушення товариством ч.1 ст.83 КЗпП України, ст.2, ст.12 Закону України «Про оплату праці» та за порушення ч.1 ст.94 КЗпП України та ч.1 ст.1 Закону України «Про оплату праці».

Згідно з абз.4 ч.2 ст.265 КЗпП України юридичні та фізичні особи-підприємці, які використовують найману працю, несуть відповідальність у вигляді штрафу в разі: недотримання мінімальних державних гарантій в оплаті праці - у десятикратному розмірі мінімальної заробітної плати, встановленої законом на момент виявлення порушення, за кожного працівника, щодо якого скоєно порушення.

Отже оскільки наведена норма передбачає відповідальність у вигляді штрафу при наявності факту недотримання юридичною особою мінімальних державних гарантій в оплаті праці, дослідженню підлягає питання, чи підпадають виявлені відповідачем обставини під мінімальні державні гарантії в оплаті праці.

Позивач, не заперечуючи проти факту ненарахування та невиплати звільненим працівникам товариства - ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 грошової компенсації за всі невикористані дні щорічної відпустки, вважає, що така компенсація не є мінімальною державною гарантією в оплаті праці, а тому підстави для застосування штрафу у відповідності до абз.4 ч.2 ст.265 КЗпП України у відповідача були відсутні.

Суд першої інстанції погодився з позицією відповідача, що грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної відпустки, яка виплачується працівнику при звільнені, відноситься до мінімальних державних гарантій в розумінні статті 12 Закону України «Про оплату праці».

Апеляційний суд не погоджується з таким висновком суду першої інстанції з огляду на наступне.

За правилами ст.11 Закону України «Про оплату праці» від 24.03.1995 № 108/95-ВР мінімальні розміри ставок (окладів) заробітної плати, як мінімальні гарантії в оплаті праці, визначаються генеральною угодою.

Відповідно до ст.12 Закону № 108 № 108/95-ВР, в якій визначені інші норми і гарантії в оплаті праці, норми оплати праці (за роботу в надурочний час; у святкові, неробочі та вихідні дні; у нічний час; за час простою, який мав місце не з вини працівника; при виготовленні продукції, що виявилася браком не з вини працівника; працівників молодше вісімнадцяти років, при скороченій тривалості їх щоденної роботи тощо) і гарантії для працівників (оплата щорічних відпусток; за час виконання державних обов'язків; для тих, які направляються для підвищення кваліфікації, на обстеження в медичний заклад; для переведених за станом здоров'я на легшу нижчеоплачувану роботу; переведених тимчасово на іншу роботу у зв'язку з виробничою необхідністю; для вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років, переведених на легшу роботу; при різних формах виробничого навчання, перекваліфікації або навчання інших спеціальностей; для донорів тощо), а також гарантії та компенсації працівникам в разі переїзду на роботу до іншої місцевості, службових відряджень, роботи у польових умовах тощо встановлюються Кодексом законів про працю України та іншими актами законодавства України.

Норми і гарантії в оплаті праці, передбачені частиною першою цієї статті та Кодексом законів про працю України, є мінімальними державними гарантіями.

Отже, мінімальними державними гарантіями є, зокрема, гарантії для працівників щодо оплати щорічних відпусток.

Законом, який встановлює державні гарантії права на відпустки, визначає умови, тривалість і порядок надання їх працівникам для відновлення працездатності, зміцнення здоров'я, а також для виховання дітей, задоволення власних життєво важливих потреб та інтересів, всебічного розвитку особи, є Закон України «Про відпустки» від 15.11.96 №504/96-ВР, відповідно до статті 1 якого державні гарантії та відносини, пов'язані з відпусткою, регулюються Конституцією України, цим Законом, Кодексом законів про працю України, іншими законами та нормативно-правовими актами України.

Згідно з ч.ч.1, 2 ст.45 Конституції України кожен, хто працює, має право на відпочинок.

Це право забезпечується наданням днів щотижневого відпочинку, а також оплачуваної щорічної відпустки, встановленням скороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв, скороченої тривалості роботи у нічний час.

В свою чергу, у ч.3 ст.2 Закону України «Про відпустки» встановлено, що право на відпустки забезпечується:

гарантованим наданням відпустки визначеної тривалості із збереженням на її період місця роботи (посади), заробітної плати (допомоги) у випадках, передбачених цим Законом;

забороною заміни відпустки грошовою компенсацією, крім випадків, передбачених статтею 24 цього Закону.

В свою чергу, положеннями ч.ч.1, 4 ст.24 Закону України «Про відпустки» визначається, що у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину - інваліда з дитинства підгрупи А I групи.

За бажанням працівника частина щорічної відпустки замінюється грошовою компенсацією. При цьому тривалість наданої працівникові щорічної та додаткових відпусток не повинна бути менше ніж 24 календарних дні.

Аналогічні приписи містить ч.ч.1, 4 ст.83 КЗпП України, згідно з якою у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину - інваліда з дитинства підгрупи А I групи.

За бажанням працівника частина щорічної відпустки замінюється грошовою компенсацією. При цьому тривалість наданої працівникові щорічної та додаткових відпусток не повинна бути менше ніж 24 календарних дні.

Отже, право на відпустку забезпечується двома різними способами:

- або шляхом оплати щорічної відпустки,

- або шляхом виплати грошової компенсації за невикористані щорічні відпустки.

Таким чином, враховуючи аналіз наведених правових норм, апеляційний суд дійшов висновку, що грошова компенсація за невикористані щорічні відпустки не відноситься (не входить) до переліку) мінімальних державних гарантій, визначених у ст.12 Закону № 108/95-ВР, тому притягнення товариства до відповідальності на підставі абз.4 ч.2 ст.265 КЗпП України за ненарахування та невиплату звільненим працівникам товариством грошової компенсації за всі невикористані дні щорічної відпустки, є протиправним.

Також апеляційний суд вважає безпідставним застосування до товариства штрафу за порушення ч.1 ст.94 КЗпП України та ч.1 ст.1 Закону України «Про оплату праці», яке полягає у невірному розрахунку частини заробітної плати за відпрацьований час ОСОБА_1 у розмірі 2,29 грн.

Відповідно до ч.1 ст.94 КЗпП України заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Аналогічні положення містить ч.1 ст.1 Закону № 108/95-ВР.

Відповідно до ч.1 ст.2 вказаного Закону № 108/95-ВР основна заробітна плата - це винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов'язки). Вона встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців.

Відповідачем в ході перевірки встановлено і не заперечується позивачем, що у серпні 2017 року (місяць звільнення ОСОБА_1 С.) оплата праці працівників товариства здійснювалась на підставі штатного розкладу, відповідно до якого посадовий оклад ОСОБА_1 встановлено у розмірі 4400 грн., при цьому ОСОБА_1 відпрацював не повний місяць (16 годин), норма тривалості робочого часу у серпні складає 175 годин. Таким чином заробітна плата складає 402,29 грн. ((4400/175)*16).

Натомість позивачем згідно розрахункової відомості за серпень 2017 року заробітна плата нарахована у розмірі 400,00 грн. ((4400/22)*2), оскільки товариством не враховано, що у серпні 2017 року був святковий день - 24.08.2017, а тому 23.08.2017 був днем, робочий час якого складав 7 годин.

Отже наведені обставини свідчать про помилкове недоврахування товариством частини заробітної плати за відпрацьований час ОСОБА_1 у розмірі 2,29 грн., а саме: ненавмисне застосування даних щодо нарахованої та виплаченої працівникам заробітної плати в результаті арифметичної похибки.

Тобто в даному випадку фактично мало місце невиплата вказаній вище особі заробітної плати у повному обсязі внаслідок арифметичної помилки, що не є свідченням недотримання позивачем мінімальних державних гарантій в оплаті праці в розумінні ст.12 Закону № 108/95-ВР.

Наведені обставини є достатньою підставою для висновку про безпідставне та необґрунтоване застосування до товариства штрафу у розмірі 192000 грн. постановою Головного управління Держпраці від 04.10.2017 № 202/4.1-13/636.

Суд першої інстанції під час розгляду справи не в повному обсязі дослідив обставини, які мають значення для справи, неправильно застосував норми матеріального права, що відповідно до ст.317 КАС України є підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового рішення про задоволення позову.

Керуючись ст.ст.310, 315, 317, 321, 322 Кодексу адміністративного судочинства України, суд –

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Українська компанія кави» задовольнити.

Постанову Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 06 грудня 2017 року у справі № 804/6950/17 скасувати, прийняти нову постанову.

Позов задовольнити.

Визнати протиправною та скасувати постанову від 04.10.2017 №202/4.1-13/636 про накладення штрафу у розмірі 192000 грн.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття, може бути оскаржена до касаційного суду в порядку та строки, встановлені ст.ст.328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя: І.Ю. Добродняк

Суддя: Н.А. Бишевська

Суддя: Я.В. Семененко