Постанова № 73247731, 19.02.2018, Київський апеляційний господарський суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@kia.arbitr.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"19" лютого 2018 р. Справа№ 910/15775/17

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Корсакової Г.В.

суддів: Разіної Т.І.

Чорної Л.В.

за участю секретаря судового засідання Молокопой І.А.

представники учасників справи згідно з протоколом судового засідання від 19.02.2018

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Київенерго"

на рішення Господарського суду міста Києва від 14.11.2017

(повний текст складено 20.11.2017)

у справі №910/15775/17 (суддя Маринченко Я.В.)

за позовом Публічного акціонерного товариства "Київенерго"

до 1. Товариства з обмеженою відповідальністю "Іссахар-Зевулун Імпорт-Експорт",

2. Товариства з обмеженою відповідальністю "Юридична компанія "Анкіл",

третя особа,що не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача - Товариство з обмеженою відповідальністю "Торговий дім "Ресурси",

про визнання договору недійсним, -

ВСТАНОВИВ:

Публічне акціонерне товариство «Київенерго» (далі - позивач, ПАТ «Київенерго», скаржник) звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Іссахар-Зевулун Імпорт-Експорт" (далі - відповідач-1, ТОВ "Іссахар-Зевулун Імпорт-Експорт"), Товариства з обмеженою відповідальністю "Юридична компанія "Анкіл" (далі - відповідач-2, ТОВ "Юридична компанія "Анкіл"), третя особа, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору - Товариство з обмеженою відповідальністю "Торговий дім "Ресурси" (далі - третя особа, ТОВ "Торговий дім "Ресурси"), в якому просив визнати недійсним договір поставки № 16-11/16 від 16.11.2016, що укладений між відповідачами.

Позов мотивовано тим, що укладений між відповідачами договір поставки від 16.11.2016 № 16-11/16 нафтопродуктів є недійсним, оскільки відповідач-1 діяв при його укладенні як представник іншої юридичної особи, однак чинним законодавством не передбачено виникнення представництва однією юридичної особи іншою. Крім того, всупереч ст. 658, 662 Цивільного кодексу України, відповідачами не складались товарно-транспортні накладні на відпуск нафтопродуктів, акти приймання нафти та не передавались один одному документи про якість палива. Також, позивач зазначав, що оспорюваний договір не направлений на реальне настання правових наслідків, що свідчить про його фіктивність в силу приписів ст. 234 Цивільного кодексу України. Наведені обставини на думку позивача, є підставами для визнання оспорюваного правочину недійсним в силу приписів ст. ст. 203, 215, 234 Цивільного кодексу України.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 14.11.2017 у справі № 910/15775/17 в позові Публічного акціонерного товариства "Київенерго" - відмовлено повністю.

Рішення суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову мотивовано тим, що позивачем не було доведено наявність його порушеного права чи охоронюваного законом інтересу укладеним між відповідачами договором, а також не було підтверджено належними та допустимими доказами фіктивність вказаного правочину, внаслідок чого суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову.

Не погоджуючись із вказаним рішенням, ПАТ «Київенерго» звернулось до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення Господарського суду міста Києва від 14.11.2017 у справі № 910/15775/17 скасувати та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити у повному обсязі.

Узагальнені доводи апеляційної скарги зводяться до того, що місцевим господарським судом при винесенні рішення порушено норми матеріального та процесуального права, рішення суду першої інстанції було прийнято при неповному дослідженні доказів та з'ясуванні обставин, що мають значення для справи, що призвело до неправильного вирішення спору.

Зокрема, скаржник посилається на те, що судом першої інстанції при вирішенні спору зроблено невірний висновок стосовно відсутності порушених прав позивача оспорюваним правочином, оскільки за умовами оспорюваного договору сторонами було передано на його виконання товари в обороті: мазут М-100, що належить ТОВ «Торговий дім «Ресуси» та знаходиться за адресою: м.Київ, вул. Пухівська, 1а, АЕК «Київенерго» (філія теплоелектроцентраль № 6 «Київенерго»), в зв'язку з чим вказаний договір створює для позивача певні обов'язки, а саме: обов'язок з передачі обумовленого у договорі мазуту зокрема на користь ТОВ «Юридична компанія «Анкіл». При цьому, вказані обов'язки з повернення мазуту не обґрунтовані жодним документом, у зв'язку з чим порушують право власності позивача на вказаний мазут, адже жодного мазуту, що належить або міг би належати третій особі , як зазначено в п. 1.3 договору - на момент укладення договору не було. Таким чином, скаржник зазначає, що оспорюваний правочин порушує право власності позивача, яке охороняється законом та забезпечується державою. Крім того, скаржник вказував про наявність в провадженні Господарського суду міста Києва справи № 910/16468/17, в якій також розглядаються позовні вимоги про визнання недійсним договору поставки № 16-11/16 від 16.11.2016.

Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддям від 18.12.2017, апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Київенерго" на рішення Господарського суду міста Києва від 14.11.2017 у справі № 910/15775/17 розподілено для розгляду колегією суддів у складі: головуючий суддя Корсакова Г.В., судді: Разіна Т.І. та Чорна Л.В.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 21.12.2017 у справі № 910/15775/17 відкрито апеляційне провадження у справі № 910/15775/17 за апеляційною скаргою акціонерного товариства "Київенерго" на рішення Господарського суду міста Києва від 14.11.2017, справу призначено до розгляду на 22.01.2018.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 22.01.2018 розгляд справи № 910/15775/17 відкладено на 07.02.2018.

23.01.2018 від позивача надійшло клопотання про долучення до матеріалів справи копії статуту Публічного акціонерного товариства "Київенерго" та довідки з ЄДРПОУ Публічного акціонерного товариства "Київенерго".

07.02.2018 від відповідача-2 надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому він просить суд залишити її без задоволення, а рішення - без змін. Узагальнені заперечення відповідача-2 на апеляційну скаргу зводяться до того, що оскаржуване рішення Господарського суду міста Києва від 14.11.2017 у справі № 910/15775/17 прийнято з дотриманням норм матеріального та процесуального права, з вірним встановленням обставин справи, а тому підстави для його скасування - відсутні. Зокрема, відповідач посилався на те, що оспорюваний правочин жодним чином не порушує прав та охоронюваних законом інтересів позивача, жодних прав на майно, яке є предметом договору поставки № 16-11/16 від 16.11.2016 - у позивача не викикало і не існує. Також, відповідач-2 зазначав, що спір у справі № 910/16468/17 - вирішено.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 07.02.2018 розгляд справи відкладено на 19.02.2018.

В судове засідання з'явився представник третьої особи - адвокат ОСОБА_2, а також гр. ОСОБА_3, який надав довіреність на представництво від ПАТ «Київенерго» від 30.01.2018 № 18013003.

Відповідач-1 та відповідач-2 в судове засідання 19.02.2018 представників не направили, про розгляд справи повідомлені належним чином.

В судовому засіданні 19.02.2018 судом розглянуто клопотання (заяву) відповідача-2 про відкладення розгляду справи № 910/15775/17, яке надійшло до канцелярії суду 16.02.2018. Клопотання мотивоване неможливістю представника відповідача-2 - адвоката ОСОБА_4 - бути присутнім в судовому засіданні, але присутність представника відповідача-2 має значення для розгляду справи.

Заслухавши думку присутнього представника третьої особи щодо заявленого клопотання, дослідивши наявні матеріали справи, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що клопотання відповідача-2 задоволенню не підлягає з огляду на те, що розгляд справи неодноразово відкладався, неявка представника відповідача-2 не є перешкодою для апеляційного розгляду справи, оскільки матеріали справи містять обсяг документів, достатній для вирішення спору, відповідачем-2 надано відзив на апеляційну скаргу, в якому висловлено свою правову позицію щодо доводів апеляційної скарги, а повідомлені відповідачем-2 причини неявки не можуть бути визнані судом поважними, а явка представників сторін не визнавалась апеляційним судом обов'язковою.

Ч. 1 статті 273 Господарського процесуального кодексу України визначено, що апеляційна скарга на рішення суду першої інстанції розглядається протягом шістдесяти днів з дня постановлення ухвали про відкриття апеляційного провадження у справі.

Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції (рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 у справі "Смірнова проти України").

Дослідивши наявні матеріали, враховуючи те, що усі сторони були повідомлені про дату, час та місце проведення судового засідання, з метою дотримання процесуальних строків розгляду спору, визначених ч. 1 ст. 273 Господарського процесуального кодексу України, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що заявлене відповідачем-2 клопотання про відкладення розгляду справи - задоволенню не підлягає і відхиляється судом як безпідставне та необґрунтоване.

В судовому засіданні 19.02.2018 судом розглянуто клопотання відповідача-2 про закриття апеляційного провадження у справі № 910/15775/17, яке надійшло до канцелярії суду 16.02.2018. Клопотання мотивоване тим, що згідно з відомостями, які містяться у наданих ПАТ «Київенерго» установчих документах, представник позивача, який представляє інтереси скаржника в суді апеляційної інстанції - ОСОБА_5 - не є особою, яка має право на зайняття адвокатською діяльністю згідно Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» керівником скаржника, як не входить і до складу виконавчого органу, уповноваженого діяти від імені юридичної особи відповідно до закону, статуту, положення, у зв'язку з чим наявні підстави для закриття апеляційного провадження у справі № 910/15775/17, обумовлені п. 2 ч. 1 ст. 264 Господарського процесуального кодексу України.

Заслухавши думку присутнього представника третьої особи щодо заявленого клопотання, дослідивши наявні матеріали справи, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що клопотання відповідача-2 задоволенню не підлягає з огляду на наступне.

Пунктом 2 ч. 1 ст. 264 Господарського процесуального кодексу України визначено, що суд апеляційної інстанції закриває апеляційне провадження, якщо після відкриття апеляційного провадження виявилося, що апеляційну скаргу не підписано, подано особою, яка не має процесуальної дієздатності, або підписано особою, яка не має права її підписувати.

Таким чином, суд апеляційної інстанції зазначає, що вказаним пунктом передбачено закриття апеляційного провадження саме з підстави, якщо після відкриття апеляційного провадження виявилося, що апеляційну скаргу не підписано, подано особою, яка не має процесуальної дієздатності, або підписано особою, яка не має права її підписувати.

Як встановлено судом апеляційної інстанції, апеляційну скаргу від ПАТ «Київенерго» підписано представником ОСОБА_6, яка діяла на підставі довіреності від 10.05.2017 № 91/2017/05/10-1 за підписом керівника ОСОБА_7, в якій передбачено право підпису апеляційної скарги від імені ПАТ «Київенерго». В свою чергу, апеляційна скарга на рішення Господарського суду міста Києва від 14.11.2017 (повний текст складено 20.11.2018) була подана 30.11.2017, що підтверджується відбитком штампу поштової установи на конверті, в якому направлено її до суду першої інстанції за правилами Господарського процесуального кодексу України, в редакції, чинній до 15.12.2017.

Частиною 2 статті 94 Господарського процесуального кодексу України, в редакції, чинній до 15.12.2017, було передбачено, що апеляційна скарга підписується особою, яка подає скаргу або її представником.

Згідно з частиною 3 статті 28 Господарського процесуального кодексу України, в редакції, чинній до 15.12.2017, було визначено, що представниками юридичних осіб можуть бути також інші особи, повноваження яких підтверджуються довіреністю від імені підприємства, організації. Довіреність видається за підписом керівника або іншої уповноваженої особи.

Таким чином, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що станом на момент звернення скаржника з апеляційною скаргою на рішеня суду першої інстанції, чинним на момент звернення процесуальним законом визначалась можливість підписання апеляційної скарги представником повноваження якого підтверджувались довіреністю за підписом керівника, у зв'язку з чим підстави для закриття апеляційного провадження у даній справі згідно з п. 2 ч. 1 ст. 264 Господарського процесуального кодексу України - у суду апеляційної інстанції відсутні, а тому заявлене клопотання відповідача-2 задоволенню не підлягає і відхиляється судом як безпідставне та необґрунтоване.

Крім того, суд апеляційної інстанції зазначає наступне.

ОСОБА_5 (як зазначав відповідач-2) не приймає участі в судовому процесі на стадії апеляційного провадження як представник ПАТ «Київенерго», а від імені ПАТ «Київенерго» в судових засіданнях був присутній гр. ОСОБА_3, який на підтвердження своїх повноважень додав довіреність від 30.01.2018 № 18013003.

Дослідивши довіреність ПАТ «Київенерго» від 30.01.2018 № 18013003, видану ОСОБА_3, судом апеляційної інстанції встановлено, що генеральним директором вказаного товариства - ОСОБА_7 - виконання окремих повноважень генерального директора товариства, в т.ч., але не обмежуючись, в частині самопредставництва товариства в судах, покладено на головного юрисконсульта відділу договірної та претензійно-позовної роботи дирекції з правового забезпечення ПАТ «Київенерго» ОСОБА_3, якого наділено зокрема повноваженнями представляти інтереси товариства в судах усіх інстанцій та юрисдикцій з усіма правами, які надані процесуальним законодавством учасникам процесу - позивачу, відповідачу, третій особі, тощо.

Також, статутом ПАТ «Київенерго» (п. 17.11) передбачено право генерального директора передати свої повноваження тимчасово на період відсутності і призначити особу, яка буде тимчасово виконувати повноваження генерального директора.

При цьому, суд апеляційної інстанції зазначає, що ч. 1 статті 56 Господарського процесуального кодексу України визначено, що сторона, третя особа, а також особа, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи, може брати участь в судовому процесі особисто (самопредставництво) та (або) через представника. Частиною 3 саттті 56 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що юридична особа бере участь у справі через свого керівника або члена виконавчого органу, уповноваженого діяти від її імені відповідно до закону, статуту, положення (самопредставництво юридичної особи), або через представника. Ч. 1 статті 58 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що представником у суді може бути адвокат або законний представник.

Таким чином, приписи ч. 1, ч. 3 ст. 56 та ч. 1 статті 58 Господарського процесуального кодексу України передбачають представництво адвокатом або членом виконавчого органу у справі під час участі у судовому процесі.

Гр.ОСОБА_3 не є керівником позивача, як не входить і до складу виконавчого органу, а також не надав доказів наявності права на зайняття адвокатською діяльністю згідно Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність». Передача ОСОБА_3 певних повноважень за довіреністю, виданою генеральним директором, не наділяє його повноваженнями саме генерального директора, як виконавчого органу товариства в розумінні приписів Статуту ПАТ «Київенерго» та ст. 99 Цивільного кодексу України. Крім того, згідно з витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань, № 23321361, керівником позивача є саме ОСОБА_7

В судовому засіданні 19.02.2018 представником третьої осби надано пояснення по суті спору, в яких третьою особою підтримано доводи апеляційної скаржника.

Ч. 1 ст. 269 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Ч.12 ст.270 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, дослідивши докази, проаналізувавши правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, Київський апеляційний господарський суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, а рішення місцевого господарського суду має бути залишено без змін, виходячи із наступного.

Як вірно встановлено судом першої інстанції та підтверджується наявними матеріалами справи, 25.11.2008 між ТОВ комерційний банк "Столиця", як заставодержателем, та ТОВ "Торговий дім "Ресурси", як заставодавцем, укладено договір застави товарів в обороті № 19/07-К-2Z, відповідно до якого в якості забезпечення виконання ТОВ "Укрметалзабезпечення" зобов'язань за договором про надання кредиту від 19.09.2007 № 19/07-К було передано в заставу товари в обороті, а саме: мазут М-100, у кількості 12066,95 тонн, що зберігається за адресою: м. Київ, вул. Пухівська, 1А, АЕК "Київенерго" (філія "Теплоелектроцентраль № 6 Київенерго").

25.11.2008 ТОВ комерційний банк "Столиця", як заставодержателем, та ТОВ "Торговий дім "Ресурси", як заставодавцем, укладено договір застави товарів в обороті № 24/07-К-4Z, відповідно до якого в якості забезпечення виконання ТОВ "Альтернатива груп" зобов'язань за договором про надання кредиту від 26.12.2007 № 24/07-К було передано в заставу товари в обороті, а саме: мазут М-100, у кількості 16097,30 тонн, що зберігається за адресою: м. Київ, вул. Пухівська, 1А, АЕК "Київенерго" (філія "Теплоелектроцентраль № 6 Київенерго").

На підставі рішення постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків від 18.05.2016 № 2200-15 за позовом ТОВ "І.С. Інвест" до ТОВ "Торговий дім "Ресурси", ТОВ "Укрметалзабезпечення", ТОВ "Альтернатива груп" про звернення стягнення на предмет застави було звернуто стягнення на предмет застави за договором застави товарів в обороті від 25.11.2008 № 24/07-К-4Z, а саме: товари в обороті, мазут М-100, у кількості 16097,30 тонн, що належать ТОВ "Торговий дім "Ресурси" та знаходяться за адресою: м. Київ, вул. Пухівська, 1А, АЕК "Київенерго" (філія "Теплоелектроцентраль № 6 Київенерго"), шляхом продажу Товариством з обмеженою відповідальністю "І.С. Інвест" мазут М-100, у кількості 16097,30 тонн, з укладенням договору купівлі-продажу з іншою особою-покупцем, для задоволення вимог ТОВ "І.С. Інвест" до ТОВ "Альтернатива груп" за договором про надання кредиту від 26.12.2007 № 24/07-К у розмірі 19567091,23 грн.; звернуто стягнення на предмет застави за договором застави товарів в обороті від 25.11.2008 № 19/07-К-2Z, а саме: товари в обороті, мазут М-100, у кількості 12066,95 тонн, що належать ТОВ "Торговий дім "Ресурси" та знаходяться за адресою: м. Київ, вул. Пухівська, 1А, АЕК "Київенерго" (філія "Теплоелектроцентраль № 6 Київенерго"), шляхом продажу Товариством з обмеженою відповідальністю "І.С. Інвест" мазут М-100, у кількості 12066,95 тонн, з укладенням договору купівлі-продажу з іншою особою-покупцем, для задоволення вимог ТОВ "І.С. Інвест" до ТОВ "Укрметалзабезпечення" за договором про надання кредиту від 19.09.2007 № 19/07-К у розмірі 14669599,43 грн.

16.11.2016 між відповідачем-1 - ТОВ "Іссахар-Зевулун Імпорт-Експорт", як постачальником, та відповідачем-2 - ТОВ "Юридична компанія "Анкіл", укладено договір поставки № 16-11/16 (далі - договір поставки № 16-11/16 від 16.11.2016, оспорюваний правочин), який підписано представниками сторін та посвідчено печатками обох сторін.

Пунктом 1.1 договору поставки № 16-11/16 від 16.11.2016 визначено, що постачальник зобов'язується передати у власність покупцю нафтопродукти (далі - товар), а покупець зобов'язався прийняти і сплатити їх вартість на умовах даного договору.

Відповідно до п. 1.3 договору поставки № 16-11/16 від 16.11.2016, товар належить на праві власності ТОВ "Торговий дім "Ресурси", право продажу товару надано відповідачу-1 відповідно до договору відступлення права вимоги від 05.04.2016 № 05/04/16 та рішення Постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків від 18.05.2016 № 2200-15.

Найменування товару (його асортимент, вид, марка тощо), кількість, ціна за одиницю та загальна вартість партії товару, строки, умови і місце (адреса) поставки товару визначаються сторонами в додатках до цього договору. Додатки оформлюються на кожну замовлену партію товару та після підписання уповноваженими представниками сторін і скріплення печатками, є невід'ємною частиною цього договору (п. 1.2 договору поставки № 16-11/16 від 16.11.2016).

Пунктом 7.1 договору поставки № 16-11/16 від 16.11.2016, строк його дії встановлено сторонами до 31.12.2018.

Статтею 712 Цивільного кодексу України, за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму. До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

Стаття 655 Цивільного кодексу України визначає договір купівлі-продажу, згідно з яким це договір, за яким одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

За загальним правилом (частина перша статті 692 Цивільного кодексу України, оплата товару за договором купівлі-продажу здійснюється після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.

Істотними умовами договору купівлі-продажу є умови про предмет та ціну.

Якщо покупець не виконує свого обов'язку щодо оплати переданого йому товару в установлений договором купівлі-продажу строк, продавець набуває право вимоги такої оплати та сплати процентів за користування чужими грошовими коштами (частина третя статті 692 Цивільного кодексу України), або розірвання договору з підстав, передбачених статтею 651 Цивільного кодексу України.

Згідно із ст. 611 Цивільного кодексу України, у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема припинення зобов'язання внаслідок односторонньої відмови від зобов'язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору; сплата неустойки.

Як встановлено судом апеляційної інстанції, в обґрунтування заявленого позову про визнання недійсним договору, стороною якого позивач не був, останній послався на те, що за даним правочином відповідачами не складались товарно-транспортні накладні на відпуск нафтопродуктів, акти приймання нафти та не передавались один одному документи про якість палива. Крім того, відповідач-1 не може бути представником ТОВ "Торговий дім "Ресурси" в оспорюваному правочині, оскільки чинним законодавством не передбачено представництва на підставі рішення третейського суду. Також, позивач зазначав, що оспорюваний договір не направлений на реальне настання правових наслідків, що свідчить про його фіктивність в силу приписів ст. 234 Цивільного кодексу України. Наведені обставини на думку позивача, є підставами для визнання оспорюваного правочину недійсним в силу приписів ст. ст. 203, 215, 234 Цивільного кодексу України.

Стаття 202 Цивільного кодексу України встановлює, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Вимогами статті 203 Цивільного кодексу України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно статті 215 Цивільного кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. 1-3, 5,6 ст. 203 Цивільного кодексу України.

Згідно з пунктом 2.1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» від 29.05.2013 N 11, вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Відповідно до ст. 204 Цивільного кодексу України правомірність правочину презюмується. Отже, обов'язок доведення наявності обставин, з якими закон пов'язує визнання господарським судом оспорюваного правочину недійсним, покладається на позивача.

Згідно з частиною 2 статті 207 Цивільного кодексу України, правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою.

Відповідно до змісту статті 234 Цивільного кодексу України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.

У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.

Отже, основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов'язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п'ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.

У відповідності до роз'яснення п. 3.11. постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29 травня 2013 року N 11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" - фіктивний правочин (стаття 234 ЦК України) є недійсним незалежно від мети його укладення, оскільки сторони не мають на увазі настання правових наслідків, що породжуються відповідним правочином. Таким може бути визнаний будь-який правочин, в тому числі нотаріально посвідчений. Якщо сторонами не вчинено ніяких дій на виконання фіктивного правочину, господарський суд приймає рішення лише про визнання фіктивного правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У разі коли на виконання правочину було передано якесь майно, такий правочин не може розцінюватися як фіктивний. Саме лише не вчинення сторонами тих чи інших дій на виконання правочину не означає його фіктивності. Визнання фіктивного правочину недійсним потребує встановлення господарським судом умислу його сторін. З урахуванням того, що фіктивний правочин не спрямований на набуття, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків, він не створює цивільно-правових наслідків незалежно від того, чи він був визнаний судом недійсним. У розгляді відповідних справ суд має враховувати, що ознака фіктивності має бути притаманна діям усіх сторін правочину. Якщо хоча б одна з них намагалася досягти правового результату, то даний правочин не може визнаватися фіктивним. Позивач, який вимагає визнання правочину недійсним, повинен довести, що всі учасники правочину не мали наміру створити правові наслідки на момент його вчинення.

Статтею 20 Господарського кодексу України передбачено, що кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів.

Відповідно до ст.15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Встановивши наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, про захист яких подано позов, суд з'ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення і відповідно ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу у захисті, встановивши безпідставність та необґрунтованість заявлених вимог.

Розпорядження своїм правом на захист є диспозитивною нормою цивільного законодавства, яке полягає у наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором.

У рішенні №18-рп/2004 від 01.12.2004р. Конституційного суду України (справа про охоронюваний законом інтерес) визначено поняття "охоронюваний законом інтерес", що вживається в ч.1 ст. 4 Цивільного процесуального кодексу України та інших законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "права", яке треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Конституційний суд України у вказаному рішенні зазначає, що види і зміст охоронюваних законом інтересів, що перебувають у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "права" як правило не визначаються у статтях закону, а тому фактично є правоохоронюваними. Охоронюваний законом інтерес перебуває під захистом не тільки закону, а й об'єктивного права в цілому, що панує у суспільстві, зокрема, справедливості, оскільки інтерес у вузькому розумінні зумовлюється загальним змістом такого права та є його складовою.

Щодо порушеного права, що таким слід розуміти такий стан суб'єктивного права, при якому воно зазнавало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок якого суб'єктивне право уповноваженої особи зазнало зменшення або ліквідації як такого. Порушення права пов'язане з позбавленням його носія можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

Отже, до обставин, якими обґрунтовуються позовні вимоги входять, зокрема, факти, з яких вбачається, що відповідачі вчинили дії, спрямовані на порушення інтересу позивача, на захист якого подано позов, або утверджують за собою право, яке належить позивачу тощо, тобто ті, які свідчать про те, що право (інтерес) позивача порушене або оспорюється. Зазначені обставини входять до підстав позову і підлягають дослідженню, оскільки, суд, приймаючи рішення, має встановити чи мають місце факти порушення чи оспорення суб'єктивного матеріального права чи інтересу, на захист якого подано позов.

Законодавець у ч. 1 ст. 16 Цивільного кодексу України установив, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу, а в ч. 2 цієї статті визначив способи здійснення захисту цивільних справ та інтересів судом.

Особа здійснює свої права вільно на власний розсуд (ст. 12 Цивільного кодексу України).

До прав, які підлягають цивільно-правовому захисту, відносяться всі майнові й особисті немайнові права, які належать суб'єктам цивільного права.

Особа, законний інтерес або право якої порушено, може скористатися способом захисту, який прямо передбачений нормою матеріального права або може скористатися можливістю вибору між декількома способами захисту, якщо це не заборонено законом. Якщо ж спеціальні норми не встановлюють конкретних заходів, то особа має право обрати спосіб із числа передбачених ст. 16 Цивільного кодексу України з урахуванням специфіки порушеного права й характеру правопорушення.

Абзацом 1 ч. 2 ст. 16 Цивільного кодексу України, визначено способи захисту порушеного права. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. (абз. 2 ч. 2 ст. 16 ЦК України).

До інших способів судового захисту цивільних прав чи інтересів можна віднести способи, які не охоплюються переліком їх у ст. 16 Цивільного кодексу України, що визначені окремими законами та договорами або застосування яких випливає із загальних положень про судовий захист.

Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, суду належить зважати й на його ефективність з точки зору ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

У п. 145 рішення від 15.11.1996 року у справі "Чахал проти Об'єднаного Королівства" (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім того, Суд указав на те, що за деяких обставин вимоги ст. 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

Стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності "небезпідставної заяви" за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов'язань за ст. 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути "ефективним" як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Афанасьєв проти України" від 5 квітня 2005 року (заява N 38722/02)).

Позови про визнанням правочинів недійсними, крім сторін за договором, можуть бути пред'явлені також будь-яким підприємством, установою, організацією, а також фізичною особою, чиї права та охоронювані законом інтереси порушує цей правочин.

Аналогічна правова позиція викладена в п. 2.10 постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" від 29.05.2013 № 11.

Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається з двох елементів: предмету і підстави позову. Предметом позову є матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою - посилання на належне йому право, юридичні факти, що призвели до порушення цього права та правове обґрунтування необхідності його захисту.

Встановивши наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист яких подано позов, суд з'ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорювання і відповідно ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу у захисті, встановивши безпідставність та необґрунтованість заявлених вимог.

Таким чином, при вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 Цивільного кодексу України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину і має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, що передбачені законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушено, в чому полягає його порушення, оскільки в залежності від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце.

З огляду на викладене, суд апеляційної інстанції зазначає, що статтею 16 Цивільного кодексу України передбачено перелік способів, якими особа може захищати своє порушене право в судовому порядку, проте, такий захист не може відбуватися шляхом порушення прав інших учасників, реалізованих ними у встановленому цивільним законодавством порядку, зокрема внаслідок реалізації права на свободу договору, що є однією з засад цивільного законодавства (п. 3 ч. 1 ст. 3 Цивільного кодексу України).

При цьому, суд апеляційної інстанції зазначає, що доводи позивача про фіктивність оспорюваного правочину не були доведені належними, допустимими та достатніми доказами ні суду першої інстанції під час вирішення спору, ні суду апеляційної інстанції під час апеляційного перегляду справи, оскільки позивачем не подано доказів введення сторін правочину в оману до або в момент укладення угоди іншого учасника щодо фактичних обставин правочину або щодо дійсних намірів учасників, як не доведено наявність свідомого наміру невиконання зобов'язань по договору та приховування справжніх намірів учасників правочину.

Крім того, суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що згідно з п. 7.1 договору поставки № 16-11/16 від 16.11.2016 сторонами узгоджено строк його дії до 31.12.2018. При цьому, сторони не позбавлені права вчинити дії на його виконання до закінчення строку його дії, реалізуючи права та обов'язки постачальника та покупця, визначені ст.ст. 655, 692, 712 Цивільного кодексу України та застосування обумовлених законом правових наслідків невиконання зобов'язань (ст. 611 Цивільного кодексу України).

Також, суд апеляційної інстанції погоджується з висновками суду першої інстанції стосовно відхилення посилань позивача на відсутність реєстрації відповідача-2, як платника акцизного податку, оскільки згідно з п. 212.3.4. Податкового кодексу України, п. 6 Порядку електронного адміністрування реалізації пального, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 24.02.2016 № 113, відповідач-2 не позбавлений права подати до контролюючого органу заяву про реєстрацію платника акцизного податку з реалізації пального за три робочі дні до початку здійснення реалізації. Крім того, наявність та/або відсутність реєстрації відповідача-2, як платника акцизного податку тягне за собою відповідальність згідно з вимогами податкового законодавства, проте, жодним чином не встановлює і не підтверджує обставини фіктивності оспорюваного правочину за приписами ст. 234 Цивільного кодексу України, як і не свідчить про його суперечність вимогами закону станом на момент укладення.

Крім того, обставини реалізації сторонами своїх прав і обов'язків постачальника і покупця за оспорюваним правочином стосуються безпосередньо умов виконання договору, і не є підставою для визнання його недійсним згідно ст. 203, 215 Цивільного кодексу України, оскільки недійсність правочину пов'язується саме з невідповідністю укладеного догвору нормам чинного законодавства на момент його укладення, а не з станом його виконання сторонами.

Відповідно до ч. 1 ст. 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином.

Ознака фіктивності має бути притаманна діям усіх сторін правочину. Якщо хоча б одна з них намагалася досягти правового результату, то даний правочин не може визнаватися фіктивним. Позивач, який вимагає визнання правочину недійсним, повинен довести, що всі учасники правочину не мали наміру створити правові наслідки на момент його вчинення.

Суд апеляційної інстанції погоджується з висновками суду першої інстанції про відхилення посилань позивача в обґрунтування фіктивності оспорюваного правочину на те, що позивач повинен буде передати відповідачу-2 на 2782,58 тонн мазуту М-100 більше, ніж його зобов'язано було повернути ТОВ "Торговий дім "Ресурси" на підставі рішення суду в справі № 41/207, оскільки вказана обставина стосується умов виконання сторонами договору поставки № 16-11/16 від 16.11.2016 та стосується обсягів виконання сторонами взятих на себе зобв'язань, і не є підставою для визнання оспорюваного правочину фіктивним.

Також, судом першої інстанції вірно враховано, що рішенням Господарського суду міста Києва від 21.04.2009 у справі № 41/207 було частково задоволено позовні вимоги ТОВ "Золотий Мандарин Ойл", а саме: зобов'язано ПАТ "Київенерго" повернути йому зі зберігання мазут марки М-100 загальною кількістю 24627,097 тонн заставною вартістю 54179613,40 грн. Також задоволено позовні вимоги третіх осіб із самостійними вимогами: ТОВ "Торговий дім "Ресурси" та Дочірнього підприємства "Стальінвест" Товариства з обмеженою відповідальністю "Донметалзбут", та зобов'язано ПАТ "Київенерго" повернути в натурі мазут марки М-100 загальною кількістю 25381,67 тонн заставною вартістю 55839674,00 грн. та кількістю 24830,305 тонн заставною вартістю 54626671,00 грн. відповідно.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 12.05.2009 у справі № 41/207 було змінено спосіб та порядок виконання вищевказаного рішення суду шляхом стягнення з ПАТ "Київенерго" на користь зазначених сторін заставної вартості мазуту внаслідок відсутності технічної та технологічної можливості його повернення.

Крім того, ухвалою Господарського суду міста Києва від 05.09.2017 задоволено заяву ТОВ «Юридична компанія «Анкіл» про заміну сторони у виконавчому провадженні у справі № 41/207, замінено стягувача у справі з ТОВ «Торговий дім «Ресурси» та ТОВ «Юридична компанія «Анкіл».

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 15.11.2017 ухвалу місцевого господарського суду залишено без змін.

Постановою Верховного Суду від 24.01.2018 ухвалу Господарського суду міста Києва від 05.09.2017 та постанову Київського апеляційного господарського суду від 15.11.2017 у справі № 41/207 - скасовано, а у задоволенні заяви ТОВ «Юридична компанія «Анкіл» про заміну сторони у виконавчому провадженні у справі № 41/207 - відмовлено.

Суд апеляційної інстанції зазначає, що вказані судові акти стосуються безпосередньо виконання сторонами рішення Господарського суду міста Києва від 21.04.2009 у справі № 41/207 в контексті вирішеного у ній спору.

Крім того, суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що посилання позивача на передачу ТОВ "Торговий дім "Ресурси" в заставу більшої кількості мазуту, ніж йому було присуджено за рішенням суду, що в свою чергу може вплинути на зобов'язання позивача передати відповідачу-2 на 2782,58 тонн мазуту більше, - жодним чином не спростовує презумпцію чинності укладеного між відповідачами правочину та не свідчить про фіктивність останнього згідно з ст. 234 Цивільного кодексу України. При цьому, судом першої інстанції вірно зазначено, що наявність між сторонами спору з приводу виконання сторонами своїх зобов'язань щодо первного обсягів товару - не є предметом даного спору і судом першої інстанції вірно зазначено, що вказана обставина може бути предметом окремого судового розгляду, оскільки стосується виконання сторонами зобов'язань за договором.

Доводи скаржника в обґрунтування апеляційної скарги про те, що укладений між відповідачами договір поставки від 16.11.2016 № 16-11/16 є недійсним, оскільки відповідач-1 діяв при його укладенні як представник іншої юридичної особи, однак чинним законодавством не передбачено виникнення представництва однією юридичної особи іншою на підставі рішення третейського суду - судом апеляційної інстанції відхиляється як безпідставний та необґрунтований, з огляду на наступне.

Так, в преамбулі договору поставки від 16.11.2016 № 16-11/16 зазначено, що ТОВ «Іссахар-Зевулун Імпорт-Експорт» виступає як постачальник, який діє від імені ТОВ «ТД «Ресурси» на підставі рішення постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків від 18.05.2016 № 2200-15 про звернення стягнення на предмет застави, договору відступлення прав вимоги № 05/04/16 від 05.04.2016, яким постачальнику передані права заставодержателя за договорами застави товарів в обороті № 19/07-К-2Z та № 24/07-К-4Z від 25.11.2008. Таким чином, укладаючи оспорюваний правочин, відповідач-1 виступав як новий кредитор, який набув права вимоги за договорами застави та яке підтверджено відповідним рішенням постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків від 18.05.2016 № 2200-15, і жодним чином не здійснював будь-якого представництва в розумінні ст. 237 Цивільного кодексу України.

Також, суд апеляційної інстанції враховує і те, що наявність в провадженні Господарського суду міста Києва справи № 910/16468/17, в якій також розглядаються позовні вимоги про визнання недійсним договору поставки № 16-11/16 від 16.11.2016, - не є підставами для зміни або скасування рішення суду першої інстанції у даній справі, оскільки позовні вимоги справі № 910/16468/17 заявлені позивачем з інших підстав, ніж у даній справі, і спір за якими вирішено судом першої інстанції шляхом винесення 18.12.2017 рішення про відмову у задоволенні позову.

З огляду на викладене, оцінивши усі доводи сторін, перевіривши обставини справи в сукупності з наявними у справі доказами, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що позивачем не доведено суду належними засобами доказування, які саме його права та законні інтереси було порушено внаслідок укладення оспорюваного правочину, як не доведено обставин його фіктивності згідно з ст. 234 Цивільного кодексу України, у зв'язку з чим підстави, з якими закон пов'язує недійсність договору, передбачені ст.ст. 203, 215, 234 Цивільного кодексу України - не встановлені судом апеляційної інстанції під час апеляційного провадження і такі обставини позивачем не доведені належними та допустимими доказами, а тому позов задоволенню не підлягає.

З огляду на викладене, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що доводи апеляційної скарги не спростовують правильності висновків суду першої інстанції у оскаржуваному рішенні, у зв'язку з чим підстави для скасування або зміни рішення Господарського суду міста Києва від 14.11.2017 у справі № 910/15775/17 - у суду апеляційної інстанції відсутні.

Ч. 1 статті 276 Господарського процесуального кодексу України визначено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З огляду на викладене, Київський апеляційний господарський суд визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, доводи апелянта, викладені в апеляційній скарзі, не спростовують висновків господарського суду першої інстанції, викладених в оскаржуваному рішенні, господарський суд першої інстанції під час вирішення спору вірно встановив фактичні обставини справи, належним чином дослідив наявні докази, а тому, рішення підлягає залишенню без змін, а апеляційна скарга - без задоволення.

Керуючись ст.ст. 232, 233, 240, 269, 270, 271, 275, 276, 281, 282, 283, 284 Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд,-

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства АТ «Київенерго» на рішення Господарського суду міста Києва від 14.11.2017 у справі № 910/15775/17 залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду міста Києва від 14.11.2017 у справі № 910/15775/17 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до суду касаційної інстанції в порядку, передбаченому ст. ст. 286-289 Господарського процесуального кодексу України.

Головуючий суддя Г.В. Корсакова

Судді Т.І. Разіна

Л.В. Чорна