Рішення № 73220211, 21.03.2018, Луцький міськрайонний суд Волинської області

Справа № 161/15700/17

Провадження № 2/161/740/18

ЛУЦЬКИЙ МІСЬКРАЙОННИЙ СУД ВОЛИНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

21 березня 2018 року Луцький міськрайонний суд Волинської області в складі:

головуючого – судді - Кирилюк В.Ф.

при секретарі - Самолюк І.М.

з участю: відповідача ОСОБА_1

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Луцьку цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1, третя особа без самостійних вимог на стороні відповідача ОСОБА_3 про визнання житлової квартири спільною власністю подружжя з часу придбання, -

в с т а н о в и в :

ОСОБА_2 звернувся в суд із позовом до ОСОБА_1, третя особа без самостійних вимог на стороні відповідача ОСОБА_3 про визнання житлової квартири спільною власністю подружжя з часу придбання.

Свої вимоги обґрунтовує тим, що перебуваючи у шлюбі з 31.02.2002 року він з відповідачем 07.12.2007 року придбали квартиру №6, що в будинку №51 по вул. Стрілецькій в м. Луцьку, яка була зареєстрована за ОСОБА_1 Під час подружнього життя у сторін народилося двоє дітей, які проживали і були зареєстровані в даній квартирі. У жовтні 2014 року йому стало відомо, що вказану квартиру, яка була іпотечним майном, реалізовано на прилюдних торгах в 2012 році за ініціативи ДВС Луцького МУЮ, без його відома та письмової згоди, тому що ініціатор та продавець майна не вважали його співвласником квартири, оскільки він не був у ній зареєстрований. Заочним рішенням Луцького міськрайонного суду у 2014 році вирішено виселити із квартири №6, що в будинку №51 по вул.Стрілецькій в м. Луцьку, ОСОБА_1 та малолітніх дітей Нікиту та Максима, де його як співвласника цієї квартири залучено до справи не було через відсутність його реєстрації в даній квартирі.

При проведенні примусового виселення з вказаної квартири у липні 2015 року органи ДВС та державний виконавець вважали, що ОСОБА_1 є єдиною власницею квартири, що придбана нею одноособово під час шлюбу.

Також вказує, що звертаючись із скаргою до Луцького міськрайонного суду на дії державного виконавця в липні 2015 року щодо виселення ОСОБА_1, ОСОБА_2 та їх малолітніх дітей, суд задовольнив її частково, виходячи з того, що квартира зареєстрована у ВОБТІ лише за ОСОБА_1

23.08.2016 року рішенням Луцького міськрайонного суду в порядку окремого провадження встановлено факт спільної сумісної власності із відповідачем щодо вказаної квартири з часу одруження. Зазначене рішення суду скасовано за ініціативою її нинішнього власника ОСОБА_3, який оспорив їх спільне право на неї, як подружжя.

Покликаючись на викладені обставини, просить суд визнати за ОСОБА_2 та ОСОБА_1 право спільної сумісної приватної власності подружжя на квартиру №6, що в будинку №51 по вул. Стрілецькій в м. Луцьку з часу її придбання 07.12.2007 року за договором купівлі-продажу.

Позивач та його представник у судовому засіданні 31.01.2018 року заявлені вимоги підтримали з підстав, зазначених у позовній заяві, просили позов задовольнити. У судове засідання 21.03.2018 року не з’явилися, суду надана заява про розгляд справи у їх відсутності.

Відповідач проти задоволення позову не заперечила.

Третя особа без самостійних вимог на стороні відповідача ОСОБА_3 в судове засідання не з’явився, будучи належним чином повідомлений про дату, час так місце розгляду справи.

Заслухавши пояснення учасників справи, з’ясувавши обставини справи та перевіривши їх доказами, суд приходить до висновку, що позов до задоволення не підлягає.

Виходячи з принципу диспозитивності цивільного процесу, закріпленому у ст.13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до ч. 1ст.4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Згідно ч.1 ст.5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

З пояснень учасників справи, матеріалів справи судом встановлено, що 31 серпня 2002 року між сторонами у справі був укладений шлюб що підтверджується свідоцтвом про одруження серії 1-ЕГ №038245 (а.с. 6).

В період шлюбу, а саме 07.12.2007 року між ОСОБА_4 як продавцем та ОСОБА_1 як покупцем укладений договір купівлі-продажу квартири №6, що в будинку №51 по вул. Стрілецькій в м. Луцьку(а.с. 5).

Згідно п.5.11 зазначеного договору його сторони ознайомлені з відповідними статтями ЦК України та ст.ст.57,65, 177 СК України.

Згідно ст. 60 СК України, майно набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Згідно частини 1 статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Зазначені норми права припускають існування факту права спільної сумісної власності подружжя щодо кожної речі, набутої у шлюбі, незалежно від тієї обставини, хто є набувачем за договором, забудовником будівлі, та на чиє ім'я було зареєстровано право власності на таку річ.

Разом з тим, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи норму статті 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

Тобто статус спільної сумісної власності визначається такими критеріями: 1) час набуття майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття).

Норма статті 60 СК України вважається застосованою правильно, якщо набуття майна відповідає цим чинникам.

У разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об'єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане.

Тому, сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об'єктів права спільної сумісної власності подружжя (висновки Верховного Суду України, викладені в постановах від 01.07.2015 року (провадження 6-612цс15); від 16.12.2015 року (провадження 6-2641цс15); від 09.09.2016 року (провадження 6-801цс16).

Судом встановлено, що рішенням Луцького міськрайонного суду від 16.09.2012 року в рахунок погашення заборгованості ОСОБА_1 перед ПАТ “Кредипромбанк” за кредитним договором № 09.01/001/07-НВклн від 07.12.2007 року в сумі 329314 грн. 37 коп. за період з 07.12.2007 року по 23.04.2012 року звернуто стягнення на нерухоме майно: квартиру №6, загальною площею 52,2 кв.м., за адресою: вул. Стрілецька, 51, м.Луцьк, Волинська область.

З Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об’єктів нерухомого майна щодо об’єкта нерухомого майна встановлено, що власником квартири №6, що в будинку №51 по вул. Стрілецькій в м. Луцьку з 13.12.2012 року була ОСОБА_5 на підставі свідоцтва про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів від 10.12.2012 року(а.с.21,22).

Згідно рішення Луцького міськрайонного суду від 03.06.2014 року у справі за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням шляхом виселення ОСОБА_1 з неповнолітніми дітьми ОСОБА_6 та ОСОБА_7 було виселено з квартири №6, що в будинку №51 по вул. Стрілецькій в м. Луцьку Волинської області без надання іншого житлового приміщення. Вказане рішення суду набрало законної сили 18.11.2014 року і на даний час не скасовано.

Згідно ухвали Луцького міськрайонного суду від 21.10.2015 року у справі за скаргою ОСОБА_1 на дії та бездіяльність державного виконавця Першого відділу ДВС Луцького МУЮ скарга задоволена частково, визнано незаконними дії державного виконавця Мондровського М.М. у відповідних виконавчих провадженнях, які полягають у неповідомленні боржника ОСОБА_1 про день і час примусового виселення(а.с.9-11).

З 12.02.2016 року власником зазначеної квартири є ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу від 12.02.2016 року(а.с.21,22).

Оскільки ОСОБА_3 на даний час є власником квартири №6, що в будинку №51 по вул. Стрілецькій в м. Луцьк позивач невірно зазначив його як третю особу без самостійних вимог на стороні відповідача.

У справі про визнання за позивачем та відповідачем права спільної сумісної власності на квартиру теперішній власник квартири мав бути зазначений позивачем як відповідач та користуватися у цій справі всіма процесуальними правами, наданими законом відповідачу.

Відповідно до ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Отже, позивачем та його представником суду не надано належних та допустимих доказів, які б давали право суду вважати його право порушеним. Позивач та представник не вказали та не довели суду які права позивача, ким саме, коли та в який спосіб були порушені чи не визнаються або оспорюються на даний час.

Крім того, позивач та представник позивача не довели належність сторонам квартири на праві спільної сумісної власності подружжя та не спростували правомірність набуття в особисту приватну власність спірної квартири наступними власниками, зокрема, ОСОБА_3, статус якого у зазначеній справі визначений позивачем невірно.

На основі викладеного суд приходить до висновку, що в задоволенні позову слід відмовити.

На підставі ст.ст. 60-71 СК України, керуючись ст.ст. 4, 5, 10- 13, 81, 83, 258, 259, 263 - 265, 268 ЦПК України, суд,

В И Р І Ш И В :

У задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1, третя особа без самостійних вимог на стороні відповідача ОСОБА_3 про визнання житлової квартири спільною власністю подружжя з часу придбання – відмовити.

Рішення може бути оскаржене до апеляційного суду Волинської області через Луцький міськрайонний суд Волинської області шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного тексту рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду .

Повний текст рішення складено 29.03.2018 року.

Cуддя Луцького міськрайонного суду В.Ф.Кирилюк