Рішення № 73209719, 02.04.2018, Краматорський міський суд Донецької області

Справа № 234/17176/17

Провадження № 2/234/551/18

РІШЕННЯ

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

02 квітня 2018 року м. Краматорськ

Краматорський міський суд Донецької області

у складі: головуючого судді Чернобай А.О.

секретаря судового засідання Науменко А.Е.,

справа № 234/17176/17

за участю представника позивача ОСОБА_1,

відповідача ОСОБА_2,

представника третьої особи ОСОБА_3,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом Головного територіального управління юстиції у Донецькій області в інтересах ОСОБА_4 до ОСОБА_2, третя особа орган опіки та піклування Краматорської міської ради про забезпечення повернення дитини до Російської Федерації,-

О Б С Т А В И Н И С П Р А В И:

13.11.2017 року Головне територіальне управління юстиції у Донецькій областізвернулося до суду в інтересах ОСОБА_4 з позовом до ОСОБА_2 про забезпечення повернення дитини до Російської Федерації.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що ОСОБА_4 та ОСОБА_2 є батьками малолітнього ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1. Батьки дитини з 2015 року перебували у шлюбі та проживали однією сім’єю в Російській Федерації, де в них народився син ОСОБА_5. Постійним місцем проживання дитини від народження є Російська Федерація, також дитина застрахована у російській страховій компанії. 26 серпня 2016 року ОСОБА_4, повернувшись додому виявив, що дружина разом з дитиною відсутні за місцем проживання. Відповідно до заяви ОСОБА_4 з 03.09.2016 року відповідачка незаконно вивезла та утримує дитину на території України без згоди Позивача. Відповідачка разом з дитиною до теперішнього часу не повернулися в Російську Федерацію та проживають в Україні. 16.11.2016 року до Міністерства юстиції України, як Центрального органу України з виконання Конвенції про цивільно – правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року через Центральний орган Російської Федерації звернувся ОСОБА_4 із заявою про повернення дитини. Міністерством юстиції України вживалися заходи, передбачені п. 12 Порядку виконання на території України Конвенції про цивільно – правові аспекти міжнародного викрадення дітей, спрямовані на отримання добровільної згоди Відповідачки на повернення дитини. Відповідачка відмовилася добровільно повернути дитину в Російську Федерацію та надала письмові пояснення щодо причини відмови. Позивач ніколи не надавав своєї згоди на переїзд дитини в Україну на постійне місце проживання, тобто на зміну держави постійного місця проживання дитини з Російської Федерації на Україну. Враховуючи викладені обставини, позивач вбачає, що Відповідачка незаконно вивезла та утримує дитину на території України, що підпадає під дію Конвенції про цивільно – правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року, до якої Україна приєдналася Законом України від 11 січня 2006 року №3303-IV. Конвенція 1980 року набула чинності для України з 1 вересня 2006 року, а у відносинах між Україною та Російською Федерацією з 01 червня 2012 року.

У відповідності зі статтею 3 Конвенції переміщення або утримування дитини вважаються незаконними, якщо: a) при цьому порушуються права піклування про дитину, що належать будь-якій особі відповідно до законодавства держави, у якій дитина постійно мешкала до переміщення або утримування; та b) у момент переміщення або утримування ці права ефективно здійснювалися, колективно або індивідуально, або здійснювалися б, якби не переміщення або утримування.

За таких умов стаття 8 Конвенції 1980 року надає право особі, яка стверджує, що дитина була переміщена або утримується з порушенням прав піклування, звернутися з заявою до Центрального органу за місцем постійного проживання дитини або до Центрального органу будь-якої іншої Договірної держави за допомогою у забезпеченні повернення дитини.

Відповідно до статті 5 Конвенції 1980 року для її цілей «права піклування» включають права, пов'язані з піклуванням будь-якої особи про дитину, і зокрема, право визначати місце проживання дитини.

Права піклування можуть виникнути, зокрема, на підставі будь-якого законодавчого акта або в силу рішення судового або адміністративного органу, або внаслідок угоди, що спричиняє юридичні наслідки відповідно до законодавства такої держави. Згідно статті 14 Конвенції 1980 року встановлюючи, чи дійсно мали місце незаконні переміщення або утримування, суд може безпосередньо враховувати законодавство і судові й адміністративні рішення, не вдаючись до спеціальних процедур доведення цього законодавства або визнання рішень іноземних органів.

Відповідно до ст. 61 Сімейного Кодексу Російської Федерації батьки мають рівні права та несуть рівні обов’язки щодо своїх дітей.

Згідно зі статтею 63 Сімейного Кодексу Російської Федерації батьки мають права та зобов’язані виховувати своїх дітей. Батьки несуть відповідальність за виховання та розвиток своїх дітей. Вони зобов’язані піклуватися про здоров’я, фізичний, психічний, духовний і моральний розвиток своїх дітей.

Отже, у розумінні вищенаведених статей 3 і 5 Конвенції 1980 року утримування дитини Відповідачкою в Україні без згоди на те Позивача є протиправним. Відповідачка порушує права Позивача на піклування про дитину, що включають право на визначення місця її проживання.

Таким чином, Позивач вважає, що наявні всі умови, визначені у статтях 3, 4, 35 Конвенції 1980 року, за яких Держава, на території якої утримується дитина, зобов'язана повернути дитину в державу її постійного проживання, зокрема: дії, що порушують права Позивача, відбулися після набуття чинності Конвенцією 1980 року у відносинах між двома державами (Конвенція набула чинності у відносинах між Україною та Російською Федерацією з 1 червня 2012 року, тобто до моменту переміщення дитини на територію України без згоди Позивача); дитина, про яку йдеться, не досягла 16-річного віку; чинність Конвенції 1980 року у відносинах між двома державами (Конвенція набула чинності у відносинах між Україною та Російською Федерацією з 1 червня 2012 року); Російська Федерація є державою, в якій дитина постійно проживала і за законодавством якої мають вирішуватися питання щодо правовідносин між батьками та дитиною, піклування про дитину, а також визначення її місця проживання; дії щодо утримування дитини за кордоном порушують права піклування одного з батьків, адже батьківські повноваження належать обом батькам, а Позивач не давав згоди на вивезення дитини з Російської Федерації та на зміну місця проживання дитини, тобто його права та інтереси порушені внаслідок вивезення та утримування дитини в Україні.

Водночас рішення про повернення дитини не є рішенням про визначення місця проживання дитини і не позбавляє Відповідачку права звертатися до компетентного суду Російської Федерації з метою визначення місця проживання дитини, оскільки, як визначено у статті 19 Конвенції 1980 року, ніяке рішення, прийняте відповідно до цієї Конвенції, щодо повернення дитини не розглядається як встановлення обставин будь-якого питання про піклування.

Згідно статті 30 Конвенції 1980 року, будь-яка заява, надіслана до Центральних органів або безпосередньо до судових чи адміністративних органів Договірної держави відповідно до умов цієї Конвенції, разом із прикладеними до неї або виданими Центральним органом документами або іншою інформацією приймається судами або адміністративними органами Договірних держав.

Відповідно до статті 23 Конвенції 1980 року, ніякої легалізації документів або подібних формальностей не вимагається для виконання її положень.

Згідно статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди при розгляді справ застосовують Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Відповідно до практики Європейського суду з прав людини (далі - Європейський Суд) рішення про повернення дитини до держави постійного місця проживання, прийняте на підставі Конвенції 1980 року, відповідає пункту 1 статті 6 і статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція 1950 року).

Зокрема, в рішенні у справі «Монорі проти Угорщини та Румунії» від 04.05.2005р. Європейський Суд зазначив, що позитивні зобов'язання, які покладаються на держави статтею 8 Конвенції 1950 року передбачають, зокрема, вжиття заходів, які гарантуватимуть повернення дитини її батьку чи матері. Органи влади повинні вжити заходів для запобігання «шкоди дитині чи упередженого ставлення до зацікавлених сторін».

Європейський Суд також дійшов висновку, що піклування про дитину батьками, які перебувають у шлюбі, здійснюється спільно, що відповідає статті З Конвенції 1980 року. Водночас, невірне тлумачення судами окремих гарантійних положень Конвенції, зокрема, її статті 3, може призвести до порушень статті 8 Конвенції 1950 року.

У рішенні у справі «Мамуссе і Вашингтон проти Франції» від 12.07.2007р. Європейський Суд дійшов висновку, що вирішення питань піклування, опіки над дитиною належить до виключної компетенції Держави, в якій було постійне місце проживання дитини до протиправного переміщення.

У рішенні у справі «Б'янки проти Швейцарії» від 22.06.2006р. Європейський Суд встановив, що, згідно статті 7 Конвенції 1980 року, компетентні органи держав, включаючи суди, мають вживати всіх заходів з метою забезпечення найшвидшого повернення дитини. Адекватність заходів має оцінюватися зважаючи на швидкість, з якою вони вживаються. Пасивність у прийнятті рішення не відповідає цілям Конвенції і може призвести до порушення відносин між покинутим батьком або матір'ю і дитиною, що у свою чергу порушує також статтю 8 Конвенції 1950 року.

Європейський Суд також дійшов висновку, що захист найвищих інтересів дитини є головним у Конвенції 1980 року, і підтримав головне правило цієї Конвенції - захистити дітей від шкідливих наслідків їхнього незаконного переміщення або утримування І забезпечити їх негайне повернення до держави їхнього постійного проживання (рішення у справі «Мамуссе і Вашингтон проти Франції»).

Відповідно до статті 9 Конституції України та статті 19 Закону України „Про міжнародні договори України", чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Згідно статті 15 Закону України „Про міжнародні договори України", чинні міжнародні договори України підлягають сумлінному дотриманню Україною відповідно до норм міжнародного права.

Просить суд визнати незаконним вивезення та утримування Відповідачкою на території України малолітнього ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1. Повернути малолітнього ОСОБА_5 на територію Російської Федерації за адресою: АДРЕСА_1, Російська Федерація. Якщо рішення не буде виконано у добровільному порядку, зобов’язати ОСОБА_2 повернути малолітнього ОСОБА_5 його батькові ОСОБА_4 Допустити негайне виконання цього рішення у частині повернення дитини в Російську Федерацію. Покласти витрати, пов’язані з поверненням дитини в Російську Федерацію на Позивача.

Представник Головного територіального управління юстиції у Донецькій області, яка діє в інтересах ОСОБА_4,у судовому засіданні підтримала позовні вимоги, надала пояснення аналогічні викладеним в позовній заяві, та просила суд позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.

Відповідачка у судовому засіданні заперечувала проти позовних вимог та надала суду відзив на позовну заяву, згідно якого зазначила, що шлюб між сторонами було зареєстровано Таганським відділом РАЦС Управління РАЦС Москви, актовий запис № 2032 від 19.092015 року. Рішенням Краматорського міського суду від 11.12.2017 року шлюб між нею та ОСОБА_4 розірваний. З вересня 2014 року вона стала проживати з ОСОБА_4 в орендованій квартирі в м. Івантеевка Московської області. Вони постійно змінювали місце проживання. 14.02.2015 року ОСОБА_4 закрив її в автомобілі та залишив на 6 годин на 16 градусному морозі. Потім, повернувшись, ОСОБА_4 жорстоко її б’є та пропонує пожити окремо один від одного, що стає її причиною повернення до України 16.02.2015 року. 23.02.2015 року їй стало відомо, що вона вагітна, про що вона повідомила ОСОБА_4 та останній умовив її повернутися до РФ. ОСОБА_4 постійно погрожував їй та морально знущався над нею, у зв’язку з чим їй стало погано та вона викликала карету швидкої допомоги. У складі бригади швидкої був лікар гінеколог, але ОСОБА_4 заборонив її оглядати, оскільки лікар гінеколог є чоловіком. 22.04.2015 року вона знову виїхала до України та стала на медичний облік до Краматорської лікарні № 2. 11.08.2015 року ОСОБА_4 умовив її повернутися до РФ та в інтересах дитини вони уклали шлюб, а 26.10.2015 року у них народився син. Після народження дитини ОСОБА_4 продовжував знущатися над нею та дитиною: не надавав матеріальної допомоги на утримання дитини, відмовлявся купувати продукти харчування, не приймав участі у вихованні дитини, систематично влаштовував сварки, вилучав у неї паспорт, бив її на очах дитини, тушив цигарки об її руки, залишав її та дитину до чотирьох днів у квартирі без води та продуктів харчування, виганяв її та дитину на вулицю посеред ночі на холод, що підтверджено чисельними зверненнями до поліції РФ. В серпні 2016 року ОСОБА_4 в черговий раз побив її та сусіди викликали поліцію. За даним фактом було порушено кримінальну справу. 24.08.2016 року вона зібрала речі та повідомила ОСОБА_4 про свій намір з дитиною уїхати до своїх батьків в Україну, на що почула відповідь «катись». Зазначене свідчить про відсутність будь – яких перешкод та заборон з боку ОСОБА_4 на вивіз дитини за межі України, що відповідно до п. а ст. 13 Конвенції про цивільно – правові аспекти міжнародного викрадення дітей є підставою для відмови у поверненні дитини. Згідно діючого законодавства РФ у разі наміру одного з батьків заборонити виїзд дитини за межі РФ, він повинен звернутися до суду з відповідним позовом. ОСОБА_4 не звертався до суду, що свідчить про законність вивозу дитини, та на мовчазну згоду ОСОБА_4 на виїзд дитини зі своєю матер’ю за межі РФ.

Згідно ст. 13 Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей Незважаючи на положення попередньої статті, судовий або адміністративний орган запитуваної держави не зобов'язаний видавати розпорядження про повернення дитини, якщо особа, установа або інший орган, що заперечує проти її повернення, доведуть, що:

a) особа, установа або інший орган, що піклуються про дитину,

фактично не здійснювали права піклування на момент переміщення або утримування, або дали згоду на переміщення або утримування, або згодом дали мовчазну згоду на переміщення або утримування; або

b) існує серйозний ризик того, що повернення поставить дитину

під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди або іншим

шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку.

Існує серйозний ризик того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку, оскільки ОСОБА_4 не має постійного місця проживання, проживає згідно його заяв за різними адресами, працює в Москві та Московській області на різних будівельних майданчиках, знаходиться постійно в тривалих відрядженнях, що свідчить про відсутність у нього можливості для належного догляду за дитиною.

Намір ОСОБА_4 передати дитину свої матері до Челябінської області не відповідає переважному праву батьків на утримання та виховання своєї дитини (ст.. 63 Сімейного Кодексу РФ), порушує права малолітньої дитини, які передбачені Принципом 6 Декларації прав дитини від 1959 року.

Враховуючи агресивні та незаконні дії з боку ОСОБА_4 по відношенню до неї та їх дитини, які під час їх перебування на території РФ тривалий час несли реальну загрозу життю та здоров’ю дитини, відсутність постійного місця проживання у ОСОБА_4 на території Московської області, постійні його тривалі командировки, а також небезпеку, що виникла внаслідок техногенної аварії на території Челябінській області, у відповідності дп п. б ст.. 13 Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей є всі підстави для відмови у поверненні дитини, оскільки є серйозний ризик того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку.

На теперішній час вона працює на території України, дитина знаходиться під наглядом в амбулаторії № 4 з 13.10.2016 року, дитина спілкується з її родичами, що свідчить про те, що дитина вже остаточно прижилася у своєму новому середовищі, що у відповідності до ст. 12 Конвенції 1980 року є підставою для відмови у видачі розпорядження для повернення дитини.

Крім того, під час шлюбу з ОСОБА_4 вони придбала однокімнатну квартиру. ОСОБА_4 неодноразово погрожував їй забрати дитину та передати її до дитячого будинку, якщо вона не надасть йому нотаріальну довіреність на розпорядження її часткою квартири. Отже, відповідачка вважає, що є підстави вважати, що ОСОБА_4 не має ніяких батьківських почуттів до дитини, а його звернення до суду з позовом про повернення дитини до РФ, є лише частиною плану по відібранню у неї її частки квартири. Тому просить відмовити у задоволенні позову.

Ухвалою суду від 14.02.2018 року за клопотанням відповідача було залучено до участі по цивільній справі за № 234/17176/17 в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача – Орган опіки та піклування Краматорської міської ради.

Представник Органу опіки та піклування Краматорської міської ради ОСОБА_3 у судовому засіданні заперечувала проти позовних вимог та суду пояснила, що малолітній ОСОБА_5 є уродженцем Російської Федерації, але є громадянином України. За час проживання малолітнього ОСОБА_5 в м. Краматорську, його батько ОСОБА_4 неодноразово звертався до служби у справах дітей Краматорської міської ради щодо з’ясування умов проживання сина в родині матері, ОСОБА_2, але жодних заходів щодо участі у вихованні сина або встановлення йому способів участі у вихованні не здійснював. Служба у справах дітей Краматорської міської ради неодноразово відвідувала адресу вул.. Харківська, 13 у м. Краматорську та обстежувала умови проживання малолітнього ОСОБА_5, в результаті чого встановлено, що в родині ОСОБА_2 створені належні умови для проживання, виховання та повноцінного розвитку малолітнього ОСОБА_5 У малолітнього ОСОБА_5 є місце для сну та відпочинку, іграшки, одяг та взуття за сезоном. Стосунки між членами родини доброзичливі, безконфліктні. ОСОБА_2 працює фахівцем з персоналу у ТОВ «Сільпо –фуд», має стабільний дохід. ОСОБА_2 не чинила перешкод у спілкуванні ОСОБА_4 з сином ОСОБА_5 В ранньому віці зв'язок «мати-дитина» не може бути розірваний без складання наслідків для емоційного розвитку дитини. Враховуючи вік та психологічні особливості дитини даного віку, інтереси малолітнього ОСОБА_5, 26.10.2015 року, орган опіки та піклування Краматорської мвської ради вважає недоцільним забезпечення повернення малолітнього ОСОБА_5 до Російської Федерації.

Вислухавши пояснення сторін, дослідивши матеріали справи, суд

В С Т А Н О В И В:

Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об’єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Відповідно до ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

У відповідності до ст. 9 Конституції України та ст. 19 Закону України "Про міжнародні договори України" - чинні міжнародні договори, згода на обовязковість яких надана Верховною Радою України є частиною національного законодавства та застосовуються в порядку, передбаченому нормами національного законодавства.

Конвенція про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей була підписана державами - учасницями 25.10.1980 року (Гаазька Конвенція), у твердому переконанні в тому, що інтереси дітей - це найважливішен в справі турботи про них, бажаючи надати дітям захист у міжнародному масштабі від шкідливих наслідків їхнього незаконного переміщення або утримання і створити процедури для забезпечення їхнього негайного повернення до держави постійного проживання, а також забезпечити захист прав доступу.

Гаазька Конвенція була розроблена і підписана з метою запровадження міжнародно-правового механізму мирного та впорядкованого повернення дітей, яких незаконно вивезено або які незаконно утримуються.

Ця Конвенція набула чинності для України з 1 вересня 2006 року та є складовою її правової системи згідно зі статтею 9 Конституції України. Для України стороною цієї Конвенції вважається держава, що визнала приєднання України до Гаазької Конвенції або приєднання якої до Конвенції визнано Україною відповідно до ст. 38 Гаазької Конвенції.

Згідно із ч. 1 статті 3 Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року (далі Конвенція), яка набула чинності для України з 1 вересня 2006 року, а у відносинах між Україною та Російською Федерацією - з 1 червня 2012 року, переміщення або утримання дитини розглядаються як незаконні, якщо:

а) при цьому порушуються права піклування про дитину, що належать будь-якій особі, установі або іншому органу, колективно або індивідуально, відповідно до законодавства держави, у якій дитина постійно мешкала до переміщення або утримання;

b) в момент переміщення або утримання ці права ефективно здійснювалися, колективно або індивідуально, або здійснювалися б, якби не переміщення або утримання.

За змістом частини 2 статті 3 Конвенції права піклування, про які йде мова в частині першій цієї норми, можуть виникнути, зокрема, на підставі будь-якого законодавчого акта, або в силу рішення судової або адміністративної влади, або внаслідок угоди, що спричиняє юридичні наслідки відповідно до законодавства такої держави.

Підстави виникнення правового зв'язку між дитиною і заявником повинні визначатися відповідно до законодавства держави, в якій дитина постійно проживала.

Право піклування в контексті Конвенції охоплює не лише визначення батьками місця проживання дитини, а й вирішення питань про тимчасовий чи постійний виїзд дитини за межі держави, в якій вона проживає.

Крім того, важливим є те, щоб права піклування до переміщення дитини реально здійснювались особою, яка звернулась із заявою про повернення дитини на підставі Конвенції.

За змістом статей 150, 155 СК України, здійснюючи свої права та виконуючи обов'язки, батьки повинні передусім дбати про інтереси дитини, батьківські права не можуть здійснюватись усупереч інтересам дитини.

Відповідно до Принципу 6 Декларації прав дитини від 20 листопада 1959 року малолітня дитина не повинна, крім випадків, коли мають місце виключні обставини, бути розлучена зі своєю матір'ю.

Згідно із преамбулою Конвенції держави, що її підписали, твердо переконані в тому, що перш за все саме інтереси дітей є найважливішим у справі турботи про них, а їх повернення повинно здійснюватись неодмінно з метою надання дітям захисту в міжнародному масштабі від шкідливих наслідків їхнього незаконного переміщення або утримування.

Статті 3, 12, 13, 20 Конвенції містять вичерпний перелік обставин, за наявності яких суд має право відмовити в поверненні дитини до місця постійного проживання. Зокрема, якщо у ході розгляду справи суд виявить, що:

заявник фактично не здійснював права піклування на момент переміщення або утримування (п. а ч. 1 ст. 13);

заявник дав згоду на переміщення або утримання, або згодом дав мовчазну згоду на переміщення або утримання (п. а ч. 1 ст. 13);

існує серйозний ризик того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку (п. в ч. 1 ст. 13);

дитина заперечує проти повернення і досягла такого віку і рівня зрілості, при якому слід брати до уваги її думку (ч. 2 ст. 13);

повернення не допускається основними принципами запитуваної держави в галузі захисту прав людини й основних свобод (ст. 20)

з моменту переміщення пройшло більше року і дитина прижилася у новому середовищі (ч. 2 ст. 12);

чи є країна, з якої дитину вивезено, країною її постійного проживання за законами цієї країни (ст. 3).

Під згодою на переміщення необхідно розуміти погодження піклувальника (письмове або усне, за наявності доказів) на переїзд дитини до іншої країни на постійне або тимчасове проживання.

Про мовчазну згоду можуть свідчити відсутність заперечення піклувальника проти переміщення або утримання дитини в іншій країні протягом усього часу до звернення із заявою про повернення дитини.

За наявності згоди піклувальника на переміщення дитини, утримання може бути незаконним лише за умови порушення строків повернення дитини, або, при знаходженні дитини в іншій країні без визначених строків, за наявності вимоги піклувальника про повернення дитини, зробленої до звернення із заявою про повернення, та з часу відмови особи, яка утримує дитину, повернути дитину в країну постійного проживання без поважних причин.

Отже, розглядаючи заяви про повернення дитини до країни постійного проживання, суди, відповідно до положень статті 3, частини 1 статті 12 Конвенції насамперед повинні встановити, чи було переміщення або утримання дитини неправомірним до часу звернення піклувальника із заявою.

Відповідно до частини 1 статті 13 Конвенція покладає обов'язок доведення обставин, які можуть бути винятковими підставами для неповернення дитини, саме на особу, яка вчинила вивезення дитини та/або її утримує. У цьому разі зазначене формулювання відображає загальне правове правило, що той, хто стверджує про наявність певного факту, повинен його довести.

При вирішенні судами справ щодо повернення дитини до країни постійного проживання батьки не позбавлені права вирішувати спір шляхом визначення місця проживання дитини.

Разом із тим стаття 21 Конвенції також передбачає можливість подання заяви про доступ до дитини, що має на меті визначення порядку спілкування заявника з дитиною.

Згідно із частинами 1, 2 статті 12 Конвенції передбачено, якщо дитина незаконно переміщена або утримується так, як це передбачено статтею 3, і на дату початку процедур у судовому або адміністративному органі тієї Договірної держави, де знаходиться дитина, минуло менше одного року з дати незаконного переміщення або утримання, відповідний орган видає розпорядження про негайне повернення дитини.

Судовий і адміністративний орган навіть у тих випадках, коли процедури розпочаті після спливу річного терміну, також видає розпорядження про повернення дитини, якщо тільки немає даних про те, що дитина вже прижилася у своєму новому середовищі.

Про наявність того, що дитина прижилась у своєму новому середовищі, можуть свідчити наступні факти: що відвідує дошкільний навчальний заклад - садок, відвідує різноманітні гуртки, за дитиною здійснюється медичний догляд, у дитини є свої друзі, захоплення, дитина має сталі сімейні зв'язки, зміна мови спілкування та інші факти, які свідчать, що дитина вважає своє місце проживання постійним, комфортним і місцем проживання своєї родини, тощо.

Зазначені факти необхідно оцінювати в сукупності з дотриманням інтересів дитини як на цей час, так і в майбутньому, балансу інтересів та прав батьків, думки дитини, якщо вона досягла такого віку й рівня зрілості, тощо.

За умови початку процедури повернення дитини після річного терміну, наявності даних про те, що дитина вже прижилася у своєму новому середовищі, виходячи з інтересів дитини, суд може відмовити в задоволенні заяви, навівши при цьому доводи про наявність підстав і доказів для такого висновку.

За положеннями пункту «а» статті 5 Конвенції «права піклування» включають в себе права, які відносяться до турботи будь-якої особи щодо дитини, і, зокрема, право визначати місце проживання дитини, а тому метою встановлення таких фактів є не визначення місця проживання дитини з певним батьком чи матір'ю, а з огляду на інтереси дитини, її комфортне проживання та сталі зв'язки в конкретному середовищі й країні.

Відтак, фактами, які свідчать про те, що дитина прижилась у своєму новому середовищі, є факти про її відвідування дитячого садка, гуртків, лікування в певних лікарів, психологічний і психічний стан, сімейні та дружні зв'язки, спілкування зі своїми однолітками тощо, які також установлюються судами при визначенні місця проживання дитини.

Відповідно до п. 4 Постанови Пленуму ВСС України «Про практику розгляду судами цивільних справ із застосуванням Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей від 25 жовтня 1980 року (Гаазька Конвенція)» від 17.10.2014 р. «У Гаазькій Конвенції визначено поняття «незаконне переміщення» або «утримування дитини». На практиці у таких справах дитину вивозить або відмовляється повернути до держави постійного проживання один із батьків. У Гаазькій Конвенції вживаються поняття «право піклування» і «право доступу», тлумачення яких обмежено виключно цілями Конвенції. Так, право піклування означає сукупність прав, які стосуються турботи про дитину, зокрема, право опікуна визначати місце проживання дитини. Право доступу включає право спілкуватися з дитиною, у тому числі переміщувати її на обмежений час у інше місце, ніж місце постійного проживання (ст. 5 Конвенції»). Відповідно до цілей Гаазької Конвенції, її суть полягає в тому, що один із батьків (або будь-яка інша особа, якій належать права піклування про дитину) не має права одноосібно приймати рішення про зміну місця проживання дитини або переміщення дитини на необмежений час у інше місце, зокрема, вивозити її в іншу державу або не повертати дитину до держави її постійного проживання».

В судовому засіданні встановлені наступні обставини.

19 вересня 2015 року ОСОБА_4 та ОСОБА_2 уклали, шлюб у Таганському відділі РАЦС управління РАЦ Москви, актовий запис № 2032 від 19.09.2015 року, що підтверджується наявним в матеріалах справи свідоцтвом про шлюб (а.с. 15).

26.10.2015 року у м. Москва Російської Федерації у подружжя народився син – ОСОБА_5, що підтверджується наявним свідоцтвом про народження (а.с. 13-14).

Згідно довідки про реєстрацію особи громадянином України від 29.08.2016 року, виданої Посольством України в Російській Федерації, ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, зареєстрований громадянином України (а.с. 82)

Так, в судовому засіданні встановлено, що ОСОБА_5 народився у Російській Федерації, але є громадянином України.

Згідно страхового свідоцтва дитина ОСОБА_5 застрахований у Російській Федерації з 06.11.2016 року (а.с. 19-21)

Згідно свідоцтва про реєстрацію по місцю перебування ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_2, зареєстрований за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_3, гурт. строком з 09.11.2015 року по 09.05.2016 року (а.с. 16)

03.09.2016 року відповідчка ОСОБА_2 разом з дитиною ОСОБА_5 виїхала з Російської Федерації до України, що підтверджується проїздними документами, виданими на імя позивача та її малолітню дитину. (а.с. 121 - 122)

Отже, з дня народження – з 26.10.2015 року малолітня дитина ОСОБА_5 разом з відповідачкою та батьком дитини та до 03.09.2016 року проживала у Російській Федерації. 03.09.2016 року відповідачка разом з малолітньою дитиною виїхала з Російської Федерації до України. З 04.09.2016 року та по теперішній час відповідачка ОСОБА_2 разом з сином проживають на території України за адресою: вул. Харківська, 13 у м. Краматорськ.

ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, знаходиться під наглядом в амбулаторії № 4 з 13.10.2016 року, що підтверджується довідкою комунального закладу «Центр первинної медико – санітарної допомоги № 1 м. Краматорська» (а.с. 72)

Рішенням Краматорського міського суду від 11.12.2017 року шлюб між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 було розірвано (а.с. 114-115)

Відповідачка зверталася до Краматорського міського суду Донецької області з позовною заявою про позбавлення батьківських прав ОСОБА_4 та стягнення аліментів, справа на теперішній час не розглянута. Ухвалою Краматорського міського суду Донецької області від 05.10.2016 року зупинено провадження до виконання доручення компетентними органами Російської Федерації. (а.с. 116)

Згідно акту обстеження житлово – побутових умов ОСОБА_2 від 29.03.2018 року в родині матері, ОСОБА_2, яка проживає та зареєстрована за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_4, створені належні умови для проживання та розвитку малолітнього ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1. (а.с. 117) Під час перевірки встановлено, що за адресою: вул. Харківська, 13 у м. Краматорськ зареєстровані та фактично проживають ОСОБА_2 разом з матір'ю ОСОБА_6, вітчимом ОСОБА_7 Власником будинку є ОСОБА_7 Також за вказаною адресою проживає без реєстрації малолітній ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1.

Згідно висновку органу опіки та піклування Краматорської міської ради малолітній ОСОБА_5 є уродженцем Російської Федерації, але є громадянином України. За час проживання малолітнього ОСОБА_5 в м. Краматорську, його батько ОСОБА_4 неодноразово звертався до служби у справах дітей Краматорської міської ради щодо з’ясування умов проживання сина в родині матері, ОСОБА_2, але жодних заходів щодо участі у вихованні сина або встановлення йому способів участі у вихованні не здійснював. Служба у справах дітей Краматорської міської ради неодноразово відвідувала адресу вул. Харківська, 13 у м. Краматорську та обстежувала умови проживання малолітнього ОСОБА_5, в результаті чого встановлено, що в родині ОСОБА_2 створені належні умови для проживання, виховання та повноцінного розвитку малолітнього ОСОБА_5 У малолітнього ОСОБА_5 є місце для сну та відпочинку, іграшки, одяг та взуття за сезоном. Стосунки між членами родини доброзичливі, безконфліктні. ОСОБА_2 працює фахівцем з персоналу у ТОВ «Сільпо –фуд», має стабільний дохід. ОСОБА_2 не чинила перешкод у спілкуванні ОСОБА_4 з сином ОСОБА_5 В ранньому віці зв'язок «мати-дитина» не може бути розірваний без складання наслідків для емоційного розвитку дитини. Материнська деривація – фактор, який залишає слід на подальший розвиток особистості. Найбільш уражені компоненти особливості в цьому випадку: не сформованість комунікативних навичок, «емоційна холодність», «Емоційна глухота», неадекватна самооцінка, низький рівень домагань, високий рівень тривожності та агресії. Враховуючи вік та психологічні особливості дитини даного віку, інтереси малолітнього ОСОБА_5, 26.10.2015 року, орган опіки та піклування Краматорської мвської ради вважає недоцільним забезпечення повернення малолітнього ОСОБА_5 до Російської Федерації. (а.с. 118-120).

11.10.2016 року до Міністерства юстиції України як Центрального органу України з виконання Конвенції про цивільно – правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року через Центральний орган Російської Федерації звернувся ОСОБА_4 із заявою про повернення дитини (а.с. 8-12)

Позивач наголошує, що з дня народження, малолітня дитина постійно проживала у Російській Федерації з жовтня 2015 року по 03.09.2016 року, що підтверджується свідоцтвом про народження дитини, відповідним свідоцтвом № 4025 про реєстрацію по місцю перебування, а також страховим свідоцтвом.

03 вересня 2016 року відповідачка ОСОБА_2 разом з дитиною без усної або письмової згоди позивача виїхала до України.

На даний момент відповідачка з сином проживають в Україні за адресою: вул. Харківська, 13 м. Краматорськ, Донецька область.

Позивач вважає, що відповідачка самостійно змінила місце проживання малолітньої дитини і визначила її нове місце проживання в Україні з порушенням прав позивача, адже ні усної, ні письмової згоди на поїздку до України та на зміну постійного проживання малолітнього сина в Україні позивач не давав та вважає, що відповідачка незаконно перемістила та утримує малолітнього ОСОБА_5 на території України, що підпадає під дію Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року (далі - Конвенція 1980 року), до якої Україна приєдналася Законом України від 11 січня 2006 року №3303-IV. Конвенція 1980 року набула чинності для України з 1 вересня 2006 року, а у відносинах між Україною та Російською Федерацією з 1 червня 2012 року.

Відповідно до ч. 3 статті 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно ст. 3 Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей, переміщення або утримування дитини розглядаються як незаконні, якщо:

a)при цьому порушуються права піклування про дитину, що належать будь-якій особі, установі або іншому органу, колективно або індивідуально, відповідно до законодавства держави, у якій дитина постійно мешкала до переміщення або утримування;

b) у момент переміщення або утримування ці права ефективно здійснювалися, колективно або індивідуально, або здійснювалися б, якби не переміщення або утримування.

Відповідно з вимогами ст. 12 Конвенції про цівільно-правові акспекти міжнародного викрадення дітей, яка набула чинності 1 вересня 2006 року, якщо дитина незаконно переміщена або утримується так, як це передбачено статтею 3, і на дату початку процедур у судовому або адміністративному органі тієї Договірної держави, де знаходиться дитина, минуло менше одного року з дати незаконного переміщення або утримування, відповідний орган видає розпорядження про негайне повернення дитини.

У судовому засіданні представник Головного територіального управління юстиції у Донецькій області пояснила, що докази стосовно місця реєстрації дитини ОСОБА_5 у Російській Федерації після 09.05.2016 року відсутні, крім того відсутня інформація стосовно умов проживання дитини у Російській Федерації, оскільки ОСОБА_4 не надав зазначеної інформації.

Судом встановлено, що дитина в Російській Федерації не мала місця реєстрації, мала реєстрацію по місцю перебування за адресою: м. Москва, вул. Барикадна, буд. 4, гурт. строком до 09.05.2016 року, що підтверджується довідкою, яка міститься в матеріалах справи, з 10.05.2016 року у дитини взагалі була відсутня реєстрація по місцю її перебування, тому з 10.05.2016 року по 03.09.2016 рік дитина взагалі перебувала на території Російської Федерації без передбаченої в законном порядку реєстрації.

В судовому засіданні відповідачка наполягала на тому, що вона повідомляла ОСОБА_4 про намір її виїзду з дитиною в Україну, придбала квітки на потяг на себе та дитину, відповідачка, не приховуючи дитину, разом з сином пройшли паспортний контроль, а письмового дозволу від іншого з батьків для виїзду з Російської Федерації до України законодавством Російської Федерації не вимагається.

Станом на день виїзду відповідачки з дитиною з Російської Федерації до України будь – яких судових рішень, які набули законної сили в Російській Федерації та які б встановлювали опікунство чи піклування батька над малолітнім ОСОБА_5 не було.

Отже, на час виїзду ОСОБА_2 з малолітнім ОСОБА_5 позивач не мав одноособового визначення місця проживання дитини, тому відсутні підстави стверджувати, що мало місце порушення прав позивача як піклувальника відносно дитини. Європейській суд з прав людини у справі від 02.04.2009 року № С-523/07 при застосуванні Регламенту Ради ЄС 2201/2003 надав орієнтири для ідентифікації міста постійного проживання, визначивши його як місце інтеграції дитини в соціальне та родинне середовище. ЄС вказав на необхідність приймати до уваги тривалість, регулярність та причини перебування дитини на території держави - члена Європейського Союзу та переміщення на територію цієї держави, національність дитини, знання мови, а також родинні та соціальні відносини, які пов'язують дитину з цією державою, а не лише її фізичну присутність (пункти 37-39 рішення, п. 2 резолютивної частині рішення).

В судовому засіданні встановлено, що дитина з момента народження, а саме: з 26.10.2015 року по 03.09.2016 року проживала на території Російської Федерації, тобто проживала лише 10 місяців. Дитина не мала місця реєстрації у Російській Федерації, а мала лише свідоцтво про реєстрацію по місцю перебування строком до 09.05.2016 року, з 10.05.2016 року взагалі перебувала без будь - якої реєстрації у Російській Федерації.

У зв'язку з цим, переконливих доказів того, що Російська Федерація є постійним місцем проживання дитини, суду не надано.

Позивачем не доведено та і в судовому засіданні під час розгляду справи не знайшло свого підтвердження того факту, що відповідач ОСОБА_2 незаконно здійснила переміщення малолітньої дитини ОСОБА_5

Встановлені у судовому засіданні обставини свідчать про відсутність будь - яких перешкод та заборон з боку ОСОБА_4 на вивіз дитини за межі України, що відповідно до п. "а" ст. 13 Конвенції є підставою для відмови у поверненні дитини.

Крім того, суду не надано доказів стосовно того, що позивач ОСОБА_4 надавав до компетентних органів заяву про незгоду та заборону щодо виїзду з Російської Федерації малолітньої дитини ОСОБА_8

Згідно діючого законодавства Російської Федерації у разі наміру одного з батьків заборонити виїзд дитини за межі Російської Федерації, він повинен звернутися до суду з відповідним позовом. ОСОБА_4 з даного приводу не надав належних доказів, що свідчить про законність вивозу дитини, та про мовчазну згоду ОСОБА_4 на виїзд дитини зі своєю матірю за межі Російської Федерації.

Посилання позивача ОСОБА_4 на те, що відповідачка ОСОБА_2 незаконно утримує на території України малолітню дитину ОСОБА_5 та не повертає до Російської Федерації не заслуговують на увагу, а крім того, спростовуються встановленними обставинами під час розгляду справи.

Судом встановлено, що відповідачка знайшла роботу в Україні, що підтверджується наданою до матеріалів справи відповідною довідкою (а.с. 73), відповідачка разом з дитиною проживає за адресою:ІНФОРМАЦІЯ_5, згідно акту обстеження умов проживання, складеного комісією, за адресою проживання дитини створені належні умови для розвітку та проживання дитини. Дитина знаходиться під наглядом в амбулаторії № 4 з 13.10.2016 року, що підтверджується довідкою комунального закладу «Центр первинної медико – санітарної допомоги № 1 м. Краматорська».

Органи опіки та піклування Краматорської міської ради не надавали будь-яких відомостей щодо вчинення відповідачкою протиправних дій відносно її сина або щодо неналежного догляду за нею.

Позивачем не доведено в судовому засіданні того, що піклування про дитину, яке здійснювалось за місцем її проживання в Російській Федерації було достатнім для її нормального розвитку і не було їй на шкоду.

Не надані позивачем і докази про те, що піклування про дитину на території України здійснюється з порушеннями принципів Декларації прав дитини та Закону України «Про охорону дитинства».

Згідно ч. 1 ст. 13 Конвенції, незважаючи на положення попередньої статті, судовий або адміністративний орган запитуваної держави не зобов'язаний видавати розпорядження про повернення дитини, якщо особа, установа або інший орган, що заперечує проти її повернення, доведуть, що:

a) особа, установа або інший орган, що піклуються про дитину,

фактично не здійснювали права піклування на момент переміщення або утримування, або дали згоду на переміщення або утримування, або згодом дали мовчазну згоду на переміщення або утримування; або

b) існує серйозний ризик того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку.

Відповідно до принципу 6 Декларації прав дитини від 20 листопада 1956 року дитина може бути розлучена з матір'ю лише у виключних випадках.

В судовому засіданні встановлено, що малолітня дитина ОСОБА_5 адаптувався в Україні, спілкується та проживає з родичами в Україні з 04.09.2016 року. На час розгляду справи дитини виповнилося 2 роки 5 місяців та на території України дитина проживає 1 рік 7 місяців. Таким чином, дитина, перебуваючи тривалий час в Україні, соціально адаптувалася, їй забезпечені належні побутові умови, умови для фізичного і духовного, освітнього розвитку, через що існує ризик негативного впливу на психічне здоров'я дитини, різкої зміни укладу життя, до якого звикла дитина.

Крім того, з моменту переміщення пройшло більше року і дитина прижилася у новому середовищі, що відповідно до ч. 2 ст. 12 Конвенції є підставою для відмови в поверненні дитини до Російської Федерації.

Суд приходить до висновку, що повернення дитини до Російської Федерації є недоцільним, оскільки дитина адаптувалася у новому середовищі, актом обстеження матеріально - побутового стану сім'ї підтверджено, що всі умови для проживання та утримання дитини за місцем проживання матері відповідають проживанню та розвитку дитини. Позивачем взагалі не надано суду доказів стосовно умов проживання дитини у Російській Федерації.

Крім того, повернення дитини до іншої держави без матері не буде відповідати її інтересам.

Між тим, позивач не позбавлений права на спілкування з дитиною і законодавство України сприяє цьому.

Відповідно до ст. 16 Закону України «Про охорону дитинства» дитина, батьки якої проживають у різних державах, має право на регулярні особисті стосунки і прямі контакти з обома батьками. Дитина та її батьки для розв'язання возз'єднання сім'ї мають право на вільний в'їзд в Україну та виїзд з України у порядку, встановленому законом.

Отже, повернення до Російської Федерації спричинить важку психологічну травму для ОСОБА_5, оскільки малолітній ОСОБА_5 у віці 2 років 5 місяців залишится без матері, в результаті чого він отримає непоправної психічної шкоди, також відрив від звичного та комфортного середовища, розлука із близькими людьми, які приділяють йому багато уваги та оточують турботою, також не відповідатиме інтересам дитини. Повернення до Російської Федерації малолітньої дитини до попереднього місця проживання, до того ж без матері, враховуючи малолітній вік дитини, не відповідає інтересам дитини та суперечить основоположному принципу Конвенції, що інтереси дітей - це найважливіше в справі турботи про них.

Встановлено, що малолітній ОСОБА_5 є громадянином України, що підтверджується довідкою про реєстрацію особи громадянином України, виданою 29.08.2016 року Посольством України в Російській Федерації.

Згідно з ч. 1 ст. 7 Закону України «Про громадянство України», особа, батьки або один з батьків якої на момент її народження були громадянами України, є громадянином України.

Відповідно до ч. 2 ст. 25 Конституції України громадянин України не може бути вигнаний за межі України або виданий іншій державі.

Відповідно до ст. 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Громадянин України не може бути позбавлений права в будь-який час повернутися в Україну.

Крім того, у cт. 55 Конституції України закріплено, що кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Згідно cт. 20 Конвенції у поверненні дитини відповідно до положень статті 12 може бути відмовлено, якщо воно не допускається основними принципами запитуваної держави в галузі захисту прав людини й основних свобод.

На підставі викладеного, оцінивши належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, враховуючи перш за все саме інтереси дитини, які є найважливішими у справі турботи про неї та які є пріоритетним міркуванням, суд вважає, що позовні вимоги про визнання незаконним вивезення та утримування відповідачкою на території України малолітнього ОСОБА_5 та повернення дитини на територію Російської Федерації не підлягають задоволенню. Щодо позовних вимог позивача в частині, якщо рішення не буде виконано в добровільному порядку, зобов'язати відповідачку ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_6, яка проживає за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_7, повернути малолітнього ОСОБА_5 батьку ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_8, то такі вимоги також не можуть бути задоволенні, оскільки такі вимоги передбачають собою безпосередньо вже встановлення порядоку виконання рішення суду.

За таких обставин, суд приходить до висновку, що у задоволенні позовних вимог Головного територіального управління юстиції у Донецькій області в інтересах ОСОБА_4 до ОСОБА_2 про забезпечення повернення дитини до Російської Федерації необхідно відмовити у повному обсязі.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 33, 35 Конституції України, ст.ст. 76, 89, 141, 258, 259, 264, 265, 268 ЦПК України, ст.ст. 3, 12, 13 Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей, ст. 7 Закону України «Про громадянство України», Принципом 6 Декларації прав дитини, ст. 16 Закону України «Про охорону дитинства», суд, -

У Х В А Л И В :

У задоволенні позовних вимог Головного територіального управління юстиції у Донецькій області в інтересах ОСОБА_4 до ОСОБА_2, третя особа орган опіки та піклування Краматорської міської ради про забезпечення повернення дитини до Російської Федерації відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Відповідно до п. 15.5 Перехідних положень ЦПК України апеляційна скарга подається до Апеляційного суду Донецької області через Краматорський міський суд.

Повний текст рішення суду виготовлений 05.04.2018 року.

Суддя:

Рішення ухвалене і надруковане в нарадчій кімнаті в єдиному екземплярі.

Суддя: