Рішення № 73199778, 29.12.2016, Сквирський районний суд Київської області

Сквирський районний суд Київської області

Справа № 376/331/16-ц

Провадження № 2/376/211/2016

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"29" грудня 2016 р. Сквирський районний суд Київської області

в складі: головуючого судді - Клочко В.М.,

при секретарі судових засідань - Якштас А.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Сквира Київської області справу за позовом заступника керівника Білоцерківської місцевої прокуратури до Головного управління Держгеокадастру у Київській області, ОСОБА_2, третя особа : Реєстраційна служба Сквирського районного управління юстиції про визнання недійсним наказів Головного управління Держземаганства в Київській області та договору оренди земельної ділянки, -

ВСТАНОВИВ :

Заступник керівника Білоцерківської місцевої прокуратури звернувся до суду з вказаним позовом, у якому просив визнати недійсним наказ Головного управління Держземагенства у Київській області про надання дозволу ОСОБА_2 на розроблення документації із землеустрою, щодо відведення земельної ділянки в оренду, розташованій на території Пищиківської сільської ради Сквирського району Київської області, загальною площею 58,4217 га від 08.09.2014 року № 10-5171/14-14 СГ та наказ Головного управління Держзмагенства у Київській області про затвердження документації із землеустрою та передачі оренду земельної ділянки, загальною площею 17,2167 га від 09.10.2014 року ¹ 108095/15-14 СГ (кадастровий номер НОМЕР_1), для ведення фермерського господарства із земель сільськогосподарського призначення державної власності розташованої на території Пищиківської сільської ради.

Визнати недійсним договір оренди земельної ділянки, укладений між в.о. начальника відділу Держземагенства у Сквирському районі Київської області з фізичною особою ОСОБА_2 від 24.10.2014 року, зареєстрований реєстраційною службою Сквирського району 24.10.2014 року.

Зобов'язати ОСОБА_2 повернути головному управлінню Держземагенства у Київській області, земельну ділянку загальною площею 17,2167 га, кадастровий номер НОМЕР_1, розташованої на території Пищиківської сільської ради Сквирського району Київської області.

В обґрунтування заявлених вимог представником позивача зазначено, що 08.09.2014 року Головним управління Держземагенства у Київській області було видано наказ № 10-5171/14-14 СГ про надання дозволу фізичній особі ОСОБА_2 на розроблення документації із землеустрою, щодо відведення земельної ділянки в оренду, розташованій на території Пищиківської сільської ради Сквирського району Київської області, загальною площею 58,4217 га.

Вважає, що даний наказ суперечить вимогам ст.ст.34,36,116,123,124,135 ЗК України та вимогам закону «Про фермерське господарство, оскільки в поданому ОСОБА_2 клопотанні про надання дозволу на розробку документації із землеустрою не обґрунтовано розмір вищевказаної земельної ділянки з урахуванням можливості її обробітку, не зазначено при цьому самі перспективи діяльності фермерського господарства, кількість членів фермерського господарства та наявність у них права на безоплатне одержання земельних ділянок у власність, не надано документів, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві, або наявність освіти здобутої в аграрному навчальному закладі членів фермерського господарства.

Крім того, вбачається, що на момент прийняття Управлінням Держземагенства оспорюваних наказів фермерське господарство «ОСОБА_2.» головою якого являється ОСОБА_2 вже набуло статусу юридичної особи тобто фермерське господарство має право на отримання додаткової земельної ділянки, як юридична особа, а не як громадянин із метою створення фермерського господарства.

Враховуючи наведені обставини, прокурор й звернувся до суду із зазначеними вимогами. При цьому, обґрунтовуючи необхідність здійснення представництва держави в суді, прокурор вказав, що орган центральної виконавчої влади, який забезпечує реалізацію державної політики у сфері нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі Державна інспекція сільського господарства, та її правонаступник Державна екологічна інспекція не мають повноважень для звернення до суду з вимогами про визнання правочинів недійсними та про повернення земельної ділянки, оскільки відповідні повноваження не передбачені як відповідними законами, так і підзаконними актами Президента України та Кабінету Міністрів України.

У судовому засіданні прокурор підтримав заявлений позов, просить його задовольнити з підстав, наведених у позовній заяві, наполягаючи на тому, що для отримання земельної ділянки відповідач ОСОБА_2 мав пройти конкурс відповідно до положень ст.124 ЗК України, оскільки ним планувалася передача земельної ділянки в користування іншій особі тому передача йому земельної ділянки в оренду без дотримання не відповідає вимогам закону.

Представник відповідача, у судове засідання не з'явився, надав до суду ряд письмових відзивів, у яких позовні вимоги не визнав в повному обсязі та просить суд відмовити у задоволені позову прокурора в повному обсязі на підставах викладених у відзиві на позов, з яких слідує, що оспорюванний наказ і договір оренди землі видано органами виконавчої влади у межах наданих їм законом повноважень. При цьому доводи прокурора про те, що вказаний наказ суперечать Закону України «Про фермерське господарство», а тому підлягає скасуванню відповідно до ст. 21 ЦК України, в більшій своїй частині є сумнівними й недоречними та ґрунтуються на довільному тлумаченню наведеної правової норми, оскільки Закону України «Про фермерське господарство» не містить будь-якої прямої заборони та не виключає можливості щодо надання громадянину для ведення фермерського господарства не однієї, а декількох окремих, відособлених земельних ділянок державної власності з різним цільовим використанням, а відтак оскаржуваний наказ лише формально не узгоджуються з приписами Закону України «Про фермерське господарство». Крім того, ОСОБА_2, отримав вказану земельну ділянку, як громадянин України та є членом та засновником фермерського господарства, а закон не забороняє фермерському господарству використовувати земельні ділянки надані його членам.

Прокурором не зазначено, чиї саме та які саме цивільні права або інтереси були порушені цим наказом, скасування якого він вимагає. Також, прокурором не наведено жодної невідповідності оскаржуваного наказу актам діючого цивільного законодавства.

Посилаючись у своїй позовній заяві на ст.ст. 203, 215 ЦК України, прокурором не вказано, яким саме актам цивільного законодавства суперечить зміст оскаржуваного договору оренди землі та в чому саме виражаються такі суперечності, чиї саме та які інтереси держави і суспільства, його моральні засади, порушує зміст оскаржуваного прокуратурою договору оренди землі, оскільки тільки наявність усіх перелічених складових є обов'язковою підставою для визнання правочину недійсним. При цьому прокуратурою не надано й жодних доказів щодо порушення відповідачами інтересів держави, а зазначені в позовній заяві порушення закону мають виключно формальний характер, що жодним чином не впливає та не зачіпає матеріальних чи будь-яких інших інтересів як держави, так і інших осіб. Правові, економічні та соціальні засади створення та діяльності фермерських господарств, як прогресивної форми підприємницької діяльності громадян у галузі сільського господарства, визначаються законом України «Про фермерське господарство» та вимоги закону ОСОБА_2 були виконані.

Враховуючи зазначене, просить у задоволенні позову прокурора відмовити у повному обсязі.

Представник відповідача ГУ Держгеокадастру у Київській області та представник третьої особи: Реєстраційної служби Сквирського РУЮ у Київській області у судове засідання не з'явилися про час та дату розгляду справи були повідомлені належним чином і від яких не надійшло повідомлення про причини неявки.

Судом встановлені факти та відповідні їм правовідношення.

За приписами ст. 1 Цивільного процесуального Кодексу України (далі ЦПК України) завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтями 3, 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.

Відповідно до ст.ст. 10, 11 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється виключно на засадах змагальності сторін, при цьому суд розглядає цивільні справи не інакше як в межах заявлених вимог і на підставі наданих сторонами доказів.

Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведеності перед судом їх переконливості.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків встановлених ст. 61 цього Кодексу, тобто тягар доказування лежить на сторонах цивільно-правового спору.

Доказування по цивільній справі, як і судове рішення не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно з частинами першою та четвертою статті 11 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки виникають безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування.

Статтями 15, 16 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства, якими, зокрема є: справедливість, добросовісність та розумність, у тому числі й у судовому порядку.

Під способами захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника.

Способами захисту цивільних прав та інтересів, зокрема можуть бути: припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення, визнання правочину недійсним, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Таким чином, з урахуванням зазначених норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. При цьому судовому захисту підлягають лише порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, а також порушені державні та суспільні інтереси.

Відповідно до ч. 1 ст. 21 ЦК України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

Так як дана норма цивільного права містить єднальне судження, яке виражене сполучником «і», то скасування правового акту індивідуальної дії на підставі цієї правової норми можливе лише при одночасній наявності усіх складових у їх сукупності, а саме: невідповідності актам цивільного законодавства; - порушення цивільних прав або інтересів, оскільки в противному випадку, відсутність хоча б однієї із перелічених складових виключає можливість застосування вказаної статті.

Згідно із вимогами ч.ч. 1, 2 ст. 13 та ч. 1 ст. 14 Конституції України земля, її надра, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України є обєктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Кожний громадянин має право користуватися природними об'єктами права власності народу відповідно до закону. Земля є основним національним багатством, що знаходиться під особливою охорони держави.

Громадяни та юридичні особи у визначеному законом порядку набувають прав власності та користування земельними ділянками відповідно до їх цільового призначення для ведення господарської діяльності або задоволення особистих потреб.

Правові, економічні та соціальні засади створення та діяльності фермерських господарств, як прогресивної форми підприємницької діяльності громадян у галузі сільського господарства, визначаються Законом України «Про фермерське господарство» від 19 червня 2003 року № 973-IV (далі Закон № 973-IV).

Відповідно до преамбули зазначеного Закону цей Закон спрямований на створення умов для реалізації ініціативи громадян щодо виробництва товарної сільськогосподарської продукції, її переробки та реалізації на внутрішньому і зовнішньому ринках, а також для забезпечення раціонального використання і охорони земель фермерських господарств, правового та соціального захисту фермерів України.

Поняття фермерського господарства наведено законодавцем у ст. 1 Закону № 973-IV.

Згідно частин першої, другої вказаної правової норми фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян із створенням юридичної особи, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм для ведення фермерського господарства, відповідно до закону.

Фермерське господарство може бути створене одним громадянином України або кількома громадянами України, які є родичами або членами сім'ї, відповідно до закону.

Право на створення фермерського господарства має кожний дієздатний громадянин України, який досяг 18-річного віку та виявив бажання створити фермерське господарство (ч. 1 ст. 5 Закону № 973-IV).

Порядок надання (передачі) земельних ділянок для ведення фермерського господарства передбачений статтею 7 Закону № 973-IV.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 коментованої статті для отримання (придбання) у власність або в оренду земельної ділянки державної власності з метою ведення фермерського господарства громадяни звертаються до відповідної районної державної адміністрації. Для отримання у власність або в оренду земельної ділянки із земель комунальної власності з метою ведення фермерського господарства громадяни звертаються до місцевої ради.

У заяві зазначаються: бажаний розмір і місце розташування ділянки, кількість членів фермерського господарства та наявність у них права на безоплатне одержання земельних ділянок у власність, обґрунтування розмірів земельної ділянки з урахуванням перспектив діяльності фермерського господарства. До заяви додаються документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі.

Заяву громадянина про надання земельної ділянки у власність або в оренду районна або міська державні адміністрації або орган місцевого самоврядування розглядають у місячний строк і в разі її задоволення дають згоду на підготовку землевпорядною організацією проекту відведення земельної ділянки.

Проект відведення земельних ділянок розробляється за рахунок Українського державного фонду підтримки фермерських господарств.

Проект відведення земельної ділянки погоджується та затверджується відповідно до закону.

Відповідно до положень ст.ст.22, 31, 93, 124 Земельного кодексу України, землі сільськогосподарського призначення можуть надаватися громадянам для ведення фермерського господарства та використовуватися цим господарством, зокрема, на умовах оренди. За правилом статті 124 Земельного кодексу України, передача в оренду земельних ділянок державної або комунальної власності здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 цього Кодексу, чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки (у разі продажу права оренди) шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки. Передача в оренду земельних ділянок державної або комунальної власності здійснюється за результатами проведення земельних торгів, крім випадків, встановлених частинами другою, третьою статті 134 цього Кодексу. Частинами другою та третьою статті 134 Земельного кодексу України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) визначені випадки, коли земельні торги не проводяться, а передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється в порядку, встановленому статтею 123 цього Кодексу. Зокрема, земельні торги не проводяться в разі передачі громадянам земельних ділянок для ведення фермерського господарства.

З матеріалів справи вбачається, що відповідач ОСОБА_2 звернувся як фізична особа із заявою про відведення йому земельної ділянки в оренду саме для фермерського господарства, тобто використав своє право на отримання в оренду земельної ділянки без проведення земельних торгів відповідно до положень ст.134 Земельного кодексу України.

Посилання прокурора на те, що у даних правовідносинах відповідач ОСОБА_2 не міг отримувати земельну ділянку, оскільки є членом та засновником ФГ «ОСОБА_2.», є некоректним, оскільки відповідно до вимог законодавства, фермерське господарство за своєю суттю передбачає можливість використання у своїй господарській діяльності земельних ділянок, отриманих його членами в оренду з відповідною метою.

З огляду на вимоги ст.ст.7, 12 Закону України "Про фермерське господарство", ст.ст.116, 118, 121, 123, 134 Земельного кодексу України, можна прийти до висновку, що громадянин має право на отримання земельної ділянки державної власності може використати один раз, додатково земельні ділянки громадянин або фермерське господарство можуть отримувати на конкурентних засадах через участь у торгах. Проте прокурор у своїй заяві не навів даних щодо того, чи дійсно відповідач ОСОБА_2 отримував в оренду земельні ділянки із земель державної власності, коли саме і за яких обставин це мало місце, і не зазначив ці обставини як підстави заявлених позовних вимог.

Також, є некоректними твердження прокурора про те, що ОСОБА_2 не виконав приписи ч.2 ст. 7 Закону України «Про фермерське господарство» оскільки прокурором до позовної заяви було долучено документи, що підтверджують досвід роботи відповідача у сільському господарстві, а саме : диплом про здобуття спеціальної освіти - агроном, трудова книжка на ім'я ОСОБА_2 з якої вбачається, що останній з 1978 року є членом КСП «Заповіт Ілліча» та прийнятий на роботу на посаду бригадира рільничої бригади, з 1982 року працював на посаді агронома, а з 1997 року по 2000 рік був головою КСП. До заяви також. були долучені картографічні дані про місце розташовування земельної ділянки, бажаний її розмір тощо.

Окремо Суд, звертає увагу, що Державною інспекцією сільського господарства в Київськійо області не проводилось перевірки щодо законності надання земельних ділянок ОСОБА_2 та їх подальшого використання, а наявний у справі лист інспекції від 06.10.2015 року з покликанням на виявлені порушення при розгляді документації із землеустрою, не є результатом перевірки відповідно до вимог законодавства.

Крім того, слід звернути увагу й на те, що прокурором в обґрунтування своїх вимог взагалі не зазначено, чиї ж саме та які саме цивільні права або інтереси були порушені наказом, скасування якого він вимагає, хоча це є обов'язковою складовою для застосування ч. 1 ст. 21 ЦК України, в зв'язку з чим суд, приймаючи рішення у справі, відмовляє у задоволенні заявлених прокурором вимог про визнання незаконним та скасування Головного управління Держземагенства у Київській області, за безпідставністю.

За змістом ст. 11 ЦК України цивільні права та обовязки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обовязки.

Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема є договори та інші правочини.

Відповідно до ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обовязків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори) (ст. 202 ЦК України).

Згідно ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обовязків.

Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ст. 627 ЦК України).

Відповідно до ст. 6 ЦК України сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства.

Сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами.

Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд.

Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обовязковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.

Згідно ч. 2 ст. 792 ЦК України відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом.

Відносини, пов'язані з орендою землі, регулюються ЗК України, ЦК України.

Спеціальним законом, яким регулюються відносини, повязані з орендою землі, є Закон України «Про оренду землі» від 6 жовтня 1998 року № 161-XIV.

За змістом ст. 1 Закону України «Про оренду землі» та ст. 93 ЗК України оренда землі це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності.

Відповідно до ст. 95 ЗК України землекористувачі, якщо інше не передбачено законом або договором, мають право самостійно господарювати на землі.

Порушені права землекористувачів підлягають відновленню в порядку, встановленому законом.

Відповідно до ст. 3 Закону України «Про оренду землі» об'єктами оренди є земельні ділянки, що перебувають у власності громадян, юридичних осіб, комунальній або державній власності.

Частиною 4 ст. 4 Закону України «Про оренду землі» встановлено, що орендодавцями земельних ділянок, що перебувають у державній власності, є органи виконавчої влади, які відповідно до закону передають земельні ділянки у власність або користування.

Згідно ст. 6 Закону України «Про оренду землі» орендарі набувають права оренди земельної ділянки на підставах і в порядку, передбачених Земельним кодексом України, Цивільним кодексом України, цим та іншими законами України і договором оренди землі.

За приписами ст. 13 Закону України «Про оренду землі» договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Відповідно до ст. 15 Закону України «Про оренду землі» договір оренди може передбачати надання в оренду декількох земельних ділянок, що перебувають у власності одного орендодавця (а щодо земель державної та комунальної власності - земельних ділянок, що перебувають у розпорядженні одного органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування).

Згідно ст. 16 Закону України «Про оренду землі» укладення договору оренди земельної ділянки із земель державної або комунальної власності здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування - орендодавця, прийнятого у порядку, передбаченому Земельним кодексом України, або за результатами аукціону.

Презумпція правомірності правочину, а відтак і цивільно-правового договору, встановлена законодавцем у статті 204 ЦК України.

Відповідно до цієї правової норми правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний недійсним судом.

Згідно з нормами глави 16 ЦК України правочин може бути визнано судом недійсним лише з підстав і з наслідками, передбаченими законом.

Згідно із ч. 1 ст. 210 ЦК України та ч. 1 ст. 20 Закону України «Про оренду землі» договір оренди землі підлягає державній реєстрації, після чого він відповідно до статті 18 Закону України «Про оренду землі» набирає чинності.

Згідно із ч. 1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Підставою недійсності правочину відповідно до ст. 215 ЦК України, є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, пятою та шостою статті 203 ЦК України, а саме: ч.1 - зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; ч.2 - особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; ч.3 - волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; ч.5 - правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; ч.6 - правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин).

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно ч. 1 ст. 216, ч. 1 ст. 236 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

Нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.

Як встановлено судом, 23 жовтня 2014 року на підставі наказу Головного управління Держземагенства у Київській області між Головним Управлінням Держземагенства у Київській області, як орендодавець, та відповідачем ОСОБА_2, як орендар, було укладено договір оренди землі без номеру, за умовами якого орендодавець передає, а орендар приймає в строкове платне користування земельну ділянку державної власності сільськогосподарського призначення - пасовище, яка знаходяться в межах Пищиківської сільської ради Сквирського району Київської області.

Згідно пункту 6 Договору нормативна грошова оцінка земельної ділянки відповідно до витягів з технічної документації про нормативну грошову оцінку земельних ділянок становить 21 330,5 грн. грн.

Пунктом 10 Договору орендну плату сторонами встановлено у грошовій формі в розмірі 4% від нормативної грошової оцінки земельних ділянок, у сумі 14689, 63 грн.

За умовами пункту 15 зазначеного договору земельна ділянка передаються в оренду для ведення фермерського господарства.

Приймання та передачу земельних ділянок згідно зазначеного договору оренди землі оформлено відповідним актом визначення меж земельної ділянки та приймання передачі об'єкта оренди.

24 листопада 2014 року договір зареєстровано Реєстраційною службою Сквирського РУЮ.

Вказаний договір оренди землі укладено сторонами в письмовій формі, як те встановлено законодавством, містить усі суттєві умови, передбачені ст. 15 Закону України «Про оренду землі», та зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Крім цього, обґрунтовуючи свої вимоги щодо визнання спірного договору оренди землі недійсним, прокурор взагалі не зазначив, яким чином та які саме інтереси держави, за захистом яких прокурор звернувся до суду, зачіпають (порушують) вказані договори, та в чому вони суперечать моральним засадам суспільства.

Так, у справі «Меллахер та інші проти Австрії» 1989 року Європейський суд звернув увагу на те, що право укладати угоди на оренду є складовою частиною права використання нерухомого майна і, таким чином, є аспектом права на володіння цією власністю.

Згідно з п.1 рішення Європейського суду з прав людини «Стреч проти Сполученого Королівства» від 24 червня 2003 року майном в значенні ст. 1 Протоколу першого вважається законне і обґрунтоване очікування отримання майна або майнового права по договору, підписаного з органом публічної влади.

У рішенні від 24 червня 2003 року у справі «Стретч проти Об'єднаного Королівства» (Stretch v. The United Kingdom) Європейський суд з прав людини зазначив, що наявність порушень з боку органу публічної влади при укладенні договору щодо майна не може бути підставою для позбавлення цього майна іншої особи, яка жодних порушень не вчинила.

У цій справі Європейський суд дійшов висновку, що оскільки особу позбавили права на його майно лише з тих підстав, що порушення були вчинені з боку публічного органу, а не громадянина, в такому випадку мало місце «непропорційне втручання у право заявника на мирне володіння своїм майном та, відповідно, відбулось порушення статті 1 Першого протоколу Конвенції».

Верховний Суд України у постанові від 14.03.2007 на підставі ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» застосовував рішення Європейського суду з прав людини «Стретч проти Сполученого Королівства».

У той же час у ст. 3 Конституції України закріплено принцип, за яким права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, яка відповідає перед людиною за свою діяльність.

З урахування відсутності підстав для визнання недійсним спірного наказу відсутні й підстави для визнання недійсним спірного договору оренди землі, та повернення земельної ділянки загальною площею 17,2167 га.

На підставі викладеного та керуючись: ст.13,14 Конституцією України, ст.ст. 7, 12 Закону України «Про фермерське господарство», ст.ст. 3, 4, 6, 20, 13, 15, 16 Закону України «Про оренду землі», ст.ст. 22,31,95,93,122,123,24,116,118,121,134 Земельного кодексу України, ст. ст. 10,11,61,16,15,21 ЦПК України, ст. ст. 6, 11, 16, 21,202, 210,203,215,216, 236 626,792 ЦК України,

ВИРІШИВ:

В задоволені позовних вимог заступника керівника Білоцерківської місцевої прокуратури до Головного управління Держгеокадастру У Київській області, ОСОБА_2, третя особа: Реєстраційна служба Сквирського районного управління юстиції про визнання недійсним наказів Головного управління Держземаганства в Київській області та договору оренди земельної ділянки - відмовити в повному обсязі.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Апеляційного суду Київської області через Сквирський районний суд Київської області протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Суддя