Постанова № 73189340, 29.03.2018, Апеляційний суд Житомирської області

УКРАЇНА

Апеляційний суд Житомирської області

Справа №275/530/17 Головуючий у 1-й інст. Руденко В. О.

Категорія 27 Доповідач Талько О. Б.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 березня 2018 року Апеляційний суд Житомирської області у складі:

головуючої - судді Талько О.Б.,

суддів: Коломієць О.С., Трояновської Г.С.,

за участю секретаря Кравчук Л.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Житомирі цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» про визнання недійсними кредитного договору та заставної, за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Брусилівського районного суду Житомирської обалсті від 13 грудня 2017 року, постановлене під головуванням судді Руденка В.О.,-

ВСТАНОВИВ:

У липні 2017 року позивачка звернулася до суду з даним позовом, в якому зазначила, що між нею та ПАТ КБ «Приватбанк» укладено кредитний договір № ZRCWGA00004306 від 31 березня 2008 року, відповідно до умов якого банк зобов'язувався надати їй кредитні кошти шляхом видачі готівки через касу на строк з 31 березня 2008 року по 31 березня 2023 року включно у вигляді невідновлювальної кредитної лінії у розмірі 59112,50 доларів США., що у гривневому еквіваленті становило 252500 грн., а також у розмірі 9112,5 доларів США на сплату страхових платежів, зі сплатою за користування кредитом 12 % річних, на суму залишку заборгованості за кредитом.

Банк скористався її необізнаністю та нерозумінням того, що означає винагорода за резервування ресурсів у розмірі 0,48 % річних від суми зарезервованих ресурсів, чим фактично збільшив процентну ставку до 12,48 % річних.

Вказала, що передбачена банком винагорода за надання фінансового інструменту у розмірі 2% від суми кредиту суперечить п. 8.8 Постанови НБУ № 200.

Вважає, що безпідставно сплатила за резервування коштів 1779,55 доларів США, які мали б бути направлені на погашення кредиту та зменшити витрати на сплату процентів.

На її думку, відповідачем порушено норми ст. ст. 11, 15 Закону України «Про захист прав споживачів» та пункти 2.1, 2.4, 2.5 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених Постановою НБУ № 168 від 10 травня 2007 року. Так, перед підписанням договору банком не була розроблена та не надавалась письмова довідка (бюлетень, повідомлення тощо) для ознайомлення із необхідною, доступною, достовірною інформацією про умови кредитування, сукупну вартість кредиту та іншу передбачену законом інформацію. За відсутності повної та достовірної інформації вона не могла знати про те, що кредитний договір містить несправедливі умови.

Окрім того, надаючи кредит в іноземній валюті, банк не попередив її про настання валютних ризиків. Натомість, відповідач збільшив процентну ставку з 12 % до 15,12 % річних з 6 жовтня 2008 року до 1 вересня 2010 року, у подальшому зменшивши її лише до 14,62 %. Про зміну процентної ставки вона повідомлялася листами, офіційно така зміна оформлена банком не була та графік платежів не змінювався, а про розмір кожного фактичного місячного платежу дізнавалася тільки в момент оплати чергової суми коштів.

Стверджує, що банк розпоряджався її коштами на власний розсуд, порушивши процедуру надання кредитних коштів, та не підтвердив надання їх у доларах США.

Відсутність у відповідача індивідуальної ліцензії при видачі кредиту в іноземній валюті є підставою для визнання недійсним даного кредитного договору відповідно до вимог ст. 203 ЦПК України.

Вказує, що сплатила на виконання кредитних зобов'язань 63682,41 доларів США, тобто відповідачем не враховано переплату у сумі 2853,65 доларів США.

З урахуванням викладеного, просила визнати недійсним кредитний договір № ZRCWGA00004306 від 31 березня 2008 року та заставну від 31 березня 2008 року, а також стягнути з відповідача збитки у подвійному розмірі у сумі 27364,84 доларів США.

Рішенням Брусилівського районного суду Житомирської області від 13 грудня 2017 року у задоволенні позову відмовлено.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить рішення скасувати та ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити.

Зокрема, зазначає, що висновок суду щодо пропуску нею строку позовної давності є безпідставним, оскільки про порушення своїх прав дізналася у 2016 році, під час розгляду цивільної справи за позовом ПАТ КБ «Приватбанк» до неї про стягнення заборгованості за спірним кредитним договором. Так, в її анкеті-заяві від 17 березня 2008 року з внесеними виправленнями у графі «Надання кредиту» (виправлено з валюти «гривня» на валюту «долари США» та у графі «Сума кредиту» (виправлено з суми 250000 грн. на суму 50000 доларів США). Проте судом не взято до уваги даний факт та зазначено, що підпис позивачки під вказаною заявою свідчить про її ознайомлення з умовами кредитування.

Судом залишено поза увагою відмову ПАТ КБ «Приватбанк» у наданні анкети-заяви позичальника та рішення банку про надання кредиту на її запит.

В судовому засіданні ОСОБА_1 та її представник підтримали доводи, викладені в апеляційній скарзі.

На думку представника відповідача, апеляційна скарга є безпідставною.

Дослідивши матеріали справи та заслухавши пояснення осіб, які з'явились в судове засідання, колегія суддів приходить до висновку про те, що апеляційна скарга підлягає до часткового задоволення, виходячи з наступного.

При вирішенні спору суд першої інстанції виходив з того, що позовні вимоги є обгрунтованими, однак відмовив у задоволенні позовних вимог у зв'язку з пропуском строку позовної давності.

Проте повністю погодитись з таким висновком не можна.

В судовому засіданні встановлено, що 31 березня 2008 року між ПАТ КБ «Приватбанк» та ОСОБА_1 укладений кредитний договір № ZRCWGA00004306, за умовами якого позивачці надано кредитні у розмірі 59112, 50 доларів США, на строк по 31 березня 2023 року включно, зі сплатою 12 % річних.

З забезпечення належного виконання умов кредитного договору 31 березня 2008 року між банком та ОСОБА_2 укладений договір іпотеки, предметом якого є житловий будинок АДРЕСА_1.

Цього ж дня ОСОБА_1 та іпотекодавцем підписано заставну, відповідно до якої у разі невиконання або неналежного виконання боржником зобов'язання іпотекодержатель набуває право звернення на іпотечне майно.

За правилами ст. 192 ЦК України законним платіжним засобом, обов'язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України - гривня.

Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.

Згідно зі ст. 2 Закону України « Про банки і банківську діяльність» коштами є гроші у національній або іноземній валюті чи їх еквівалент.

Статті 47 та 49 даного Закону визначають операції банків з розміщення, залучення коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик як кредитні операції незалежно від виду валюти, яка використовується. Ці операції здійснюються на підставі банківської ліцензії.

Пунктом 5.3 глави 5 Положення про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій, затвердженого постановою Правління НБУ від 17 липня 2001 року №275, який був чинним на час укладення спірного кредитного договору, письмовий дозвіл на здійснення операцій з валютними цінностями є генеральною ліцензією на здійснення валютних операцій згідно з Декретом КМУ «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» від 19 лютого 1993 року за №15-93.

Згідно з вимогами ч.2 ст. 5 даного Декрету ( в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) генеральні ліцензії видаються комерційним банкам та іншим кредитно-фінансовим установам України на здійснення валютних операцій, що не потребують індивідуальної ліцензії, на весь період дії режиму валютного регулювання.

Долучені до матеріалів справи ліцензія та банківська ліцензія №22 Національного банку України від 3 листопада 2000 року та 4 грудня 2001 року свідчать про те, що видача кредиту в іноземній валюті була здійснена у відповідності до вимог законодавства.

Згідно з положеннями ст. 229 ЦК України, якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до ч.1 ст. 230 ЦК України якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу строну в оману щодо обставин, які мають істотне значення ( частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним.

Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

В судовому засіданні встановлено, що кредитний договір підписаний сторонами, які досягли згоди з усіх його істотних умов, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, їх волевиявлення було вільним та відповідало їх внутрішній волі. ОСОБА_1 на момент підписання договору не заявляла додаткових вимог щодо його змісту та в подальшому виконувала умови договору.

Договір містить повну інформацію щодо умов кредитування: розмір процентної ставки та послуг банку за надання кредиту, строки платежів та порядок погашення кредиту.

У додатку №1 до даного кредитного договору зазначена загальна вартість кредиту та його складових, вказаний щомісячний платіж та строки його внесення. Цей додаток також підписаний ОСОБА_1

Зазначені обставини спростовують доводи ОСОБА_1 про те, що на момент підписання кредитного договору у неї була відсутня повна інформація щодо умов кредитування, сукупної вартості кредиту, розрахунку реальної відсоткової ставки.

Таким чином, у задоволенні позовних вимог про визнання недійсним кредитного договору з наведених вище підстав необхідно відмовити у зв'язку з їх безпідставністю.

Разом з тим, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо невідповідності спірного договору вимогам законодавства в частині встановлення винагороди за надання кредитних коштів.

Так, відповідно до п. 8.1 кредитного договору на користь банку сплаті підлягає винагорода за надання фінансового інструменту у розмірі 2,00 % від суми виданого кредиту, а також винагорода за резервування ресурсів у розмірі 0,48 % річних від суми зарезервованих ресурсів.

Положення пунктів 22, 23 статті 1, статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» з подальшими змінами у взаємозв'язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України треба розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору.

Відповідно до пункту 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених Постановою правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168, які діяли на момент укладення кредитного договору, банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача, тощо), або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, внесення змін до нього, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на кредитного договору тощо).

При цьому відповідач безпідставно нараховував, а позивач сплатив комісію за послуги, що супроводжують кредит, а саме за компенсацію сукупних послуг банку за рахунок позивача, що є незаконним.

Зазначене узгоджується з правовою позицією, викладеною у постанові Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року у справі № 6-174цс16.

Таким чином, позовні вимоги в цій частині є обгрунтованими.

Однак, колегія суддів приходить до висновку про відмову у задоволенні зазначених позовних вимог у зв'язку з пропуском строку позовної давності.

Відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Згідно зі ст. ст. 257,267 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки та застосовується лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.

Під час розгляду справи представник відповідача подав до суду заяву про застосування строку позовної давності.

Оскільки кредитний договір укладений між сторонами 31 березня 2008 року, а з даним позовом ОСОБА_1 звернулась до суду 18 липня 2017 року, тобто поза межами строку позовної давності, у задоволені позову слід відмовити у зв'зку з пропуском строку позовної давності.

Таким чином, рішення підлягає скасуванню з постановленням нового судового рішення,- про відмову у задоволенні позову з інших підстав.

Керуючись ст.ст.259,268,367,368,374,376,,381-384 ЦПК України, суд,-

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Брусилівського районного суду Житомирської області від 13 грудня 2017 року скасувати та постановити нове судове рішення,- про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 з інших підстав.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст постанови складений 4 квітня 2018 року.

Головуюча: Судді: