Постанова № 73170121, 03.04.2018, Апеляційний суд Донецької області (м. Бахмут)

Єдиний унікальний номер 233/3960/17 Номер провадження 22-ц/775/607/2018

Головуючий у 1-ій інстанції Бєлостоцька О.В.

Доповідач Азевич В.Б.

Категорія 46

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

03 квітня 2018 року Апеляційний суд Донецької області у складі:

головуючого-судді Азевича В.Б.,

суддів: Дундар І.О., Тимченко О.О.

за участю секретаря Кіпрік Х.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду в м. Бахмут Донецької області справу № 233/3960/17 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3, малолітніх ОСОБА_4, ОСОБА_5, третя особа - Орган опіки та піклування Костянтинівської міської ради, про визнання осіб такими, що втратили право користування жилим приміщенням, за апеляційною скаргою ОСОБА_3, в інтересах якої діє ОСОБА_6, на рішення Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області від 30 січня 2018 року (суддя Бєлостоцька О.В., рішення ухвалено в приміщенні суду в м. Костянтинівка Донецької області, повний текст рішення виготовлено 02 лютого 2018 року),-

В С Т А Н О В И В:

В серпні 2017 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3, малолітніх ОСОБА_4, ОСОБА_5 про визнання осіб такими, що втратили право користування жилим приміщенням.

Свої вимоги обґрунтував тим, що йому на праві власності на підставі договору купівлі-продажу від 05 березня 2004 року належить квартира, розташована за адресою: АДРЕСА_1, в якій окрім нього зареєстрована відповідач, з якою він перебував у фактичних шлюбних відносинах, із двома дітьми. З квітня 2016 року відповідачі в зазначеній квартирі не проживають, оскільки ОСОБА_3 разом із доньками мешкає за іншою адресою у своєму власному житлі з іншим чоловіком. Реєстрація відповідачів в належній позивачу квартирі має наслідком порушення його прав як власника, оскільки він змушений сплачувати вартість комунальних платежів, що нараховуються на ОСОБА_3 та її дітей. З моменту розриву відносин та переїзду ОСОБА_3 на проживання до іншого житлового приміщення, вона втратила статус члена сім'ї власника житлового приміщення; будь-які домовленості щодо подальшого користування відповідачем житлом між ними відсутні. Оскільки ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 не користуються спірним житлом більше року без поважних причин, позивач просив визнати їх такими, що втратили право користування житловим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1.

Рішенням Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області від 30 січня 2018 року позов ОСОБА_2 задоволено. Визнано ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 особами, що втратили право користування жилим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1.

В апеляційній скарзі відповідач ОСОБА_3, в інтересах якої діє ОСОБА_6, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позовних вимог позивача ОСОБА_2 відмовити в повному обсязі.

В обґрунтування своїх вимог зазначає, що позивач, звертаючись до суду за захистом свого порушеного права власності, просив лише про захист однієї складової змісту права власності, а саме, права користування, тому повинен був довести, що відповідач та її неповнолітні діти чинять йому перешкоди саме в користуванні належним йому житловим приміщенням. Проте, позивач не зазначив якими діями відповідач та її неповнолітні діти перешкоджають йому користуватись житловим приміщенням, доказів вчинення таких дій не надав, а відтак, позов є недоведеним.

Вважає, що, оскільки орган опіки та піклування не надавав згоди на позбавлення неповнолітніх дітей права користування житлом, що належить на праві власності позивачу, з підстав недоцільності їх інтересам, та враховуючи, що в спірній житловій квартирі проживає їх батько, тому висновок суду про наявність підстав для задоволення позову суперечить закону. В силу ст. 29 ЦК України, визнання відповідача такою, що втратила право на користування житловим приміщенням призводить до порушенням прав неповнолітніх дітей, місце проживання яких повинно бути зареєстроване разом з батьками або одного з них. Також, суд першої інстанції не врахував ту обставину, що з боку позивача мало місце перешкоджання у користуванні житловим приміщенням у зв'язку з чим, у спірній квартирі вона не проживає з поважних причин.

Позивачем ОСОБА_2, в інтересах якого діє адвокат Коваленко В.В., подано відзив на апеляційну скаргу, в якій позивач просить залишити апеляційну скаргу відповідача без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін. Вважає, що суд першої інстанції прийняв законне та обґрунтоване рішення про задоволення позовних вимог, оскільки відповідач не є членом сім'ї позивача, тому враховуючи відсутність волевиявлення останнього на це та договору на подальше її проживання у спірній квартирі, вона не має права на користування цим житловим приміщенням. Зазначає, що відповідач у спірному житловому приміщенні не проживає і не користується ним більше року, що підтверджується доданими письмовими доказами. Причини, з якої відповідач не користується спірним житловим приміщенням в термін, що перевищує встановлений законодавством річний строк, не можна вважати поважною, оскільки відповідач разом з доньками користуються іншим приміщенням, яке належить відповідачу.

Учасники справи в судове засідання апеляційного суду не з'явилися, Про час та місце розгляду справи повідомлені судовими повістками, надісланими рекомендованим поштовим повідомленням.

Від представника відповідача до апеляційного суду надійшла заява розглянути справу за їх відсутності.

Згідно із частиною 2 ст. 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Під час розгляду справи судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу від 05 березня 2004 року є власником однокімнатної квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, що вбачається з договору купівлі-продажу та Витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно (а. с. 3 - 4).

Сторонами по справі не заперечується, що вони перебували у фактичних шлюбних відносинах без реєстрації шлюбу.

Згідно свідоцтв про народження ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_2, їх батьками є ОСОБА_8 та ОСОБА_3 (а. с. 56-57).

Як пояснила в судовому засіданні відповідач ОСОБА_3, позивач у справі є біологічним батьком її дітей - ОСОБА_4 та ОСОБА_5, але в їх актових записах про народження батько вказаний відповідно до ст. 135 СК України.

Ухвалою Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області від 21 листопада 2017 року відкрите провадження у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про визнання батьківства відносно дітей ОСОБА_4 і ОСОБА_5 та стягнення аліментів (а. с. 60).

ОСОБА_3 перебуває на обліку в УПСЗН Костянтинівської міської ради як отримувач допомоги одинокій матері на 2-х дітей, що підтверджується довідкою від 06 жовтня 2017 року № 2740 (а. с. 58).

Згідно довідки КП «Служба єдиного замовника» від 15 серпня 2017 року № 5471 в квартирі, розташованій за адресою: АДРЕСА_1 зареєстровані: ОСОБА_2, його співмешканка - ОСОБА_3 та діти співмешканки - ОСОБА_4, 2004 року народження, та ОСОБА_5, 2011 року народження (а. с. 11).

Відповідно до актів перевірки паспортного режиму від 18 листопада 2016 року та від 11 серпня 2017 року (а. с. 8-9) ОСОБА_3 та діти - ОСОБА_4 і ОСОБА_5 в квартирі, розташованій за адресою: АДРЕСА_1 не мешкають з квітня 2016 року; їх особисті речі відсутні.

ОСОБА_3 на праві власності на підставі договору купівлі-продажу від 06 червня 2017 року належить двокімнатна квартира, розташована за адресою: АДРЕСА_2 (а. с. 45-46). Як встановлено з пояснень відповідача в судовому засіданні, вона з дітьми та з іншим чоловіком, з яким фактично створила сім'ю, проживає в цій квартирі.

Відповідно до висновку Органу опіки та піклування Костянтинівської міської ради від 19 вересня 2017 року № 716/26 визнано за недоцільне визнання малолітніх ОСОБА_4, 2004 року народження, та ОСОБА_5, 2011 року народження, такими, що втратили право користування жилим приміщенням за адресою: АДРЕСА_1, оскільки це призведе до безумовної втрати прав дітей на житло, звуження обсягу існуючих майнових прав та порушення інтересів (а. с. 24).

Представник Органу опіки та піклування Костянтинівської міської ради Карпушин В.С. належним чином, з урахування встановлених обставин справи, не зміг обґрунтувати в судовому засіданні висновок від 19 вересня 2017 року № 716/26.

Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_4 та ОСОБА_5 у квартирі ОСОБА_2, батьківство якого відносно них станом на теперішній час не встановлене, не мешкають з квітня 2016 року, оскільки за волевиявленням матері мешкають в квартирі, що належить останній. Згідно поясненням ОСОБА_3, наміру проживати к квартирі ОСОБА_2 з дітьми вона не має, оскільки у неї є власне житло, а переслідує лише мету реєстрації.

За таких умов, суд вважав, що визнання ОСОБА_4 та ОСОБА_5 такими, що втратили право користування жилим приміщенням квартири АДРЕСА_1, в якій вони фактично не мешкають, до порушення їх прав не призведе.

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_2, суд першої інстанції виходив з того, що обставини, на які посилається відповідач в обґрунтування заперечень проти позову, не є підставою для збереження за нею та за її дітьми права користування жилим приміщенням у спірній квартирі, та зважаючи, що відповідачі понад один рік без поважних причин не мешкають в квартирі, а також відсутні підстави вважати, що між сторонами у справі є будь-які домовленості щодо збереження права користування житлом.

Зазначений висновок суду першої інстанції є законним та обґрунтованим.

Відповідно до частини 1 ст. 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

За статтею 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.

Згідно із частиною 1 ст. 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Відповідно до ч. 4 ст. 156 ЖК УРСР до членів сім'ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені у ч. 2 ст. 64 цього Кодексу, тобто дружина (чоловік), діти і батьки кожного з подружжя. Членами сім'ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням.

Як передбачено ст. 405 ЦК України члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Як роз'яснив пленум Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у п. 39 постанови від 7 лютого 2014 року № 5 «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав», члени сім'ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право користування цим житлом відповідно до закону (особистий сервітут, частина перша статті 405 ЦК). Суди повинні мати на увазі, що таким законом не може бути ЖК УРСР, а застосуванню підлягають норми, передбачені главою 32 ЦК. З урахуванням зазначеного суди повинні виходити з того, що стосовно права членів сім'ї власника житлового приміщення на користування ним підлягають застосуванню положення статті 405 ЦК. Оскільки інше не встановлено законом, договором чи заповітом, на підставі яких встановлено сервітут, то відсутність члена сім'ї понад один рік без поважних причин є юридичним фактом, що є підставою для втрати членом сім'ї права користування житлом. У цьому випадку положення статей 71, 72 ЖК УРСР застосуванню не підлягають.

Як вбачається з актів перевірки паспортного режиму від 18 листопада 2016 року та від 11 серпня 2017 року ОСОБА_3 та діти ОСОБА_4 і ОСОБА_5 в квартирі, розташованій за адресою: АДРЕСА_1 не мешкають з квітня 2016 року; їх особисті речі відсутні.

ОСОБА_3 на праві власності на підставі договору купівлі-продажу від 06 червня 2017 року належить двокімнатна квартира, розташована за адресою: Донецька область, АДРЕСА_2. Судом першої інстанції в судовому засіданні з пояснень відповідача було встановлено, що вона з дітьми та з іншим чоловіком, з яким фактично створила сім'ю, проживає в цій кватирі.

Вказані обставини відповідач не оспорює.

Згідно частині 3 статті 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Як визначено частинами 1, 5, 6 статті 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

З огляду на викладене, є доведеним той факт, що відповідач разом з дітьми з власної волі більше року не проживає у спірній квартирі.

Посилання в апеляційній скарзі на ненадання судом першої інстанції оцінки її доводам про те, що у спірній квартирі вона не проживає з поважних причин є безпідставними.

Суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність будь-яких перешкод з боку ОСОБА_2 у користуванні відповідачами належною йому квартирою та про відсутність поважних причин їх не проживання у вказаній квартирі з квітня 2016 року.

Доводи апеляційної скарги відносно того, що позивач не зазначив якими діями відповідач та її неповнолітні діти перешкоджають йому користуватись житловим приміщенням не мають правового значення при вирішенні позову про визнання осіб такими, що втратили право на користування житлом з підстав, передбачених ст. 405 ЦК України.

Колегія суддів вважає помилковим твердження скаржника про те, що у зв'язку з відсутністю згоди органу опіки та піклування на позбавлення права користування неповнолітніх дітей житлом, висновок суду про наявність підстав для задоволення позову ОСОБА_2 є таким, що суперечить закону.

Дійсно, відповідно до висновку Органу опіки та піклування Костянтинівської міської ради № 716/26 від 19 вересня 2017 року визнано за недоцільне визнання малолітніх ОСОБА_4, 2004 року народження, та ОСОБА_5, 2011 року народження, такими, що втратили право користування жилим приміщенням за адресою: АДРЕСА_1, оскільки це призведе до безумовної втрати прав дітей на житло, звуження обсягу існуючих майнових прав та порушення інтересів.

Проте, відповідно до частини 6 ст. 19 СК України суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини.

Згідно частинам 1, 2 ст. 160 СК України місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків. Місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини.

Частинами 3 та 4 статті 29 ЦК України визначено, що місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна. У разі спору місце проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років визначається органом опіки та піклування або судом. Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає.

Діти відповідача у квартирі ОСОБА_2, батьківство якого відносно них станом на теперішній час не встановлене, не проживають з квітня 2016 року, оскільки за волевиявленням матері мешкають в квартирі, яка їй належить на праві власності. Тобто діти проживають разом з матір'ю. що відповідає зазначеним нормам закону. З огляду на вказані обставини, діти забезпечені житлом у власному житлі матері.

Суд першої інстанції правильно зазначив, що за таких умов, визнання ОСОБА_4 та ОСОБА_5 такими, що втратили право користування спірною квартирою, в якій вони фактично не мешкають, до порушення їх прав не призведе.

Також є безпідставним посилання в апеляційній скарзі на порушення судом першої інстанції ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод та ст. 55 Конституції України.

Частиною 4 ст. 265 ЦПК України передбачено, що у мотивувальній частині рішення зазначаються: фактичні обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин, з посиланням на докази, на підставі яких встановлені відповідні обставини; докази, відхилені судом, та мотиви їх відхилення; мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику; чи були і ким порушені, не визнані або оспорені права, свободи, чи інтереси, за захистом яких мало місце звернення до суду; норми права, які застосував суд, та мотиви їх застосування; норми права, на які посилалися сторони, які суд не застосував, та мотиви їх незастосування.

Проаналізувавши зміст оскаржуваного судового рішення, апеляційний суд приходить висновку, що рішення суду першої інстанції відповідає вимогам ст. 265 ЦПК України.

Рішення суду першої інстанції відповідає встановленим у справі фактичним обставинам, ухвалене з дотриманням норм матеріального і процесуального права, підстав для скасування рішення суду в межах доводів апеляційної скарги не має, доводи апеляційної скарги необґрунтовані і не спростовують висновків суду.

Отже, відповідно до ст. 375 ЦПК України апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а судове рішення залишенню без змін.

Керуючись статтями 368, 374, 375, 382-384 ЦПК України, Апеляційний суд Донецької області, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_3, в інтересах якої діє ОСОБА_6, залишити без задоволення.

Рішення Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області від 30 січня 2018 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня його проголошення безпосередньо до Верховного Суду.

Головуючий: В.Б. Азевич

Судді: І.О. Дундар

О.О. Тимченко