Постанова № 73169796, 29.03.2018, Київський апеляційний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУДСправа № 826/1036/17 Суддя (судді) першої інстанції: Мазур А.С.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 березня 2018 року м. Київ

Київський апеляційний адміністративний суд в складі: головуючого - судді Лічевецького І.О., суддів - Земляної Г.В., Мельничука В.П., при секретарі - Шевчук А.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні за апеляційною скаргою громадянина Афганістану ОСОБА_3 на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 13 грудня 2017 року адміністративну справу за позовом громадянина Афганістану ОСОБА_3 до Державної міграційної служби України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору - Головне управління Державної міграційної служби України в м. Києві, про визнання неправомірним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ

Громадянин Афганістану ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом про визнання неправомірним та скасування рішення Державної міграційної служби України від 19 грудня 2016 року № 651-16 про відмову у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та про зобов'язання відповідача повторно розглянути його заяву про визнання біженцем або собою, яка потребує додаткового захисту.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 13 грудня 2017 року у задоволенні позову відмовлено у повному обсязі.

В апеляційній скарзі позивач, посилаючись на неповне з'ясування судом першої інстанції норм обставин, що мають значення для справи, порушення норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, просить скасувати вказане судове рішення і прийняти нову постанову про задоволення позову.

Зокрема, скаржник посилається на те, що факти внутрішнього збройного конфлікту в Афганістані, а також систематичного порушення прав людини у цій країні є загальновідомими та підтверджуються публікаціями у відкритих джерелах інформації. Позивач не повинен щось доводити, оскільки цей обов'язок лежить на відповідачеві, як на суб'єкті владних повноважень. Побоювання не мають обов'язково ґрунтуватися на особистому досвіді заявника. Те, що трапилось з іншими членами тієї самої соціальної групи, може бути свідченням того, що його побоювання стати рано чи пізно жертвою переслідувань досить обґрунтовані.

У відзиві на апеляційну скаргу Державна міграційна служба України наполягала на тому, що судом першої інстанції повно і всебічно з'ясовано обставини справи та ухвалено рішення відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права.

Відповідач звертає увагу на те, що заява позивача про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту не відповідає критеріям п.5 ст. 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27 квітня 2004 року № 8043/04. Так, на думку Державної міграційної служби України, ОСОБА_3 належним чином не обґрунтував заяву про визнання його біженцем або собою, яка потребує додаткового захисту. При цьому сама заява була подана після спливу значного терміну з моменту, коли позивач перетнув корон України.

Перевіривши повноту встановлення окружним адміністративним судом фактичних обставин справи та правильність застосування ним норм матеріального і процесуального права, Київський апеляційний адміністративний суд дійшов наступного.

Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_3 є громадянином Афганістану, народився в провінції Кабул Республіки Афганістан, за національністю - таджик, за віросповіданням - мусульманин.

24 квітня 2014 року позивач таємно перетнув державний кордон України.

16 серпня 2016 року позивач звернулась до Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві із заявою-анкетою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

У цій заяві позивач зазначав, що оскільки Афганістан перебуває в стані військового конфлікту, він не може туди повернутись через страх за власне життя. Так, під час вибуху у Кабулі ІНФОРМАЦІЯ_1 р. загинув його батько.

За наслідками розгляду названої заяви Головним управлінням Державної міграційної служби України в м. Києві складено висновок від 06 грудня 2016 року, яким Державній міграційній службі України рекомендовано прийняти рішення про відмову у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Такий висновок обґрунтовано тим, що дані поданої позивачем анкети та матеріали співбесід, зокрема твердження ОСОБА_3 про те, що в Афганістані у нього нічого немає, а дітям необхідно забезпечити краще життя, свідчать про відсутність загрози при поверненні до країни громадянської належності та про бажання заявника покращити рівень життя.

Рішенням Державної міграційної служби України № 651-16 від 19.12.2016 року відмовлено у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Афганістану ОСОБА_3.

Зазначене рішення вмотивовано тим, що умови, передбачені пунктами 1, 13 ч. 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 8 липня 2011 р. № 3671-VI (надалі за текстом - «Закон № 3671-VI») відсутні.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначено Законом № 3671-VI.

Пункт 1 статті 1 цього Закону визначає біженця, як особу, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Згідно пункту 4 статті 1 Закону № 3671-VI додатковий захист - це форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті.

Відповідно до пункту 13 названої статті Закону № 3671-VI, особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Статтею 6 Закону № 3671-VI визначено, що не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зокрема, особа стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Відповідно до частин 1 та 2 статті 5 Закону № 3671-VI особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в'їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до частини 1 статті 7 Закону № 3671-VI оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.

Згідно частини 4 статті 8 Закону № 3671-VI рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.

За змістом статті 9 Закону № 3671-VI працівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводяться співбесіди із заявником або його законним представником, які мають на меті виявити додаткову інформацію, необхідну для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником. Після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Згідно частини 5 статті 10 Закону № 3671-VI за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до пункту 45 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування.

Пунктом 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця УВКБ ООН передбачено, що для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Відповідно до Позиції УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказів у біженців» 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права, обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.

Згідно з пункту 5 статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27 квітня 2004 року N 8043/04 заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Відкриті джерела інформації свідчать, що відповідно до резолюції Ради Безпеки ООН № 1386 від 2001 р. в Афганістані діяв міжнародний військовий контингент.

З 01 січня 2015 р., у зв'язку з формальним закінченням війни 2001-2014 років, операцію Міжнародних сил сприяння безпеці (ISAF) змінила місія НАТО по навчанню та наданню допомоги урядовим силам Афганістану.

Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, звертаючись із заявою-анкетою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянин Афганістану ОСОБА_3 стверджував, що боїться загрози його життю з боку представників угруповання «Талібан», та те, що влада Афганістану не здатна забезпечити його захист.

Водночас, під час співбесіди позивач вказав, що з 2011 р. по 2015 р. працював адміністратором у готелі та був власником магазину з продажу сухофруктів з 2015 по 2016 роки. Ніякого насильства пов'язаного з расовою, релігійною, національною належністю чи політичними поглядами до нього чи членів його родини не застосовувалось. Так само він не зазнавав переслідувань за ознаками раси, релігії, національності, громадянства чи політичними оглядами.

На запитання «Що Вам загрожує у випадку повернення на Батьківщину ?» ОСОБА_3 пояснив, що «Там немає грошей, немає будинку, зовсім нічого немає і тому немає сенсу туди повертатись. Все було продано і кошти витрачені на те, щоб приїхати до України, і також там небезпечно. Переслідувань і погроз не буде».

До Афганістану не планує повертатись, оскільки все там продав, а до міграційної служби звернувся, що отримати необхідні документи та легально перебувати на території України, щоб було майбутнє у його дітей.

Тобто, позивач сам підтвердив, що він прибув в Україну з метою покращення рівня свого життя, а не через побоювання стати жертвою переслідувань чи загрозу його життю, безпеці чи свободі в країні походження

З огляду на викладене судова колегія приходить до висновку, що суд першої інстанції вірно встановив фактичні обставини справи і правильно застосував до них норми матеріального права, а тому підстави для задоволення апеляційної скарги відсутні.

Доводи апеляційної скарги зазначених вище висновків суду попередньої інстанції не спростовують і не дають підстав для висновку, що окружним адміністративним судом при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини.

Помилковим є посилання скаржника на те, що у цій категорії справ обов'язок доведення покладено на Державну міграційну службу України, оскільки позивач сам зазначив мету свого приїзду в Україну.

З огляд на бажання ОСОБА_3 покращити умови свого життя та забезпечити майбутнє своїх дітей, колегія суддів звертає увагу позивача на те, що питання залишення в Україні іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання врегульовано Законом України «Про імміграцію» від 7 червня 2001 р. № 2491-III, а не Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

За правилами ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись статтями 312, 315, 316, 321, 322, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,

ПОСТАНОВИВ

Апеляційну скаргу громадянина Афганістану ОСОБА_3 залишити без задоволення, а постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 13 грудня 2017 року - без змін.

Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття.

Касаційна скарга на постанову суду може бути подана безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Постанова складена в повному обсязі 03 квітня 2018 р.

Головуючий суддя І.О.Лічевецький

суддя Г.В.Земляна

суддя В.П.Мельничук