Рішення № 73166092, 30.03.2018, Ленінський районний суд м. Дніпропетровська

30.03.2018 Єдиний унікальний номер 205/4/18

Єдиний унікальний номер № 205/4/18

Провадження № 2/205/613/18

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 березня 2018 року м. Дніпро

Ленінський районний суд м. Дніпропетровська в складі: головуючого судді - Басової Н.В., за участю секретаря судового засідання - Сахончик Я.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпрі в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа: Друга Дніпровська державна нотаріальна контора, про встановлення факту належності, встановлення факту прийняття спадщини та визнання права власності на домоволодіння в порядку спадкування за законом, -

ВСТАНОВИВ:

Позивач 02 січня 2018 року звернувся до Ленінського районного суду м. Дніпропетровська з позовом до ОСОБА_2, третя особа: Друга Дніпровська державна нотаріальна контора, про встановлення факту належності, встановлення факту прийняття спадщини та визнання права власності на домоволодіння в порядку спадкування за законом. В обґрунтування позовних вимог позивач посилався на те, що він з моменту побудови житлового будинку 1958-1960 рр. по травень 1996 року і з 06.08.1996 року та на теперішній час фактично проживає в АДРЕСА_2, хоча з травня 1996 року зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1. Зазначений садибний (індивідуальний) житловий будинок з господарськими спорудами в 1958-1960 рр. було збудовано його матір'ю ОСОБА_4 на земельній ділянці, яка була надана останній рішенням Ленінської райради трудящих № 278/23 від 12.07.1960 року. Право власності на відповідний будинок з господарськими спорудами у подальшому зареєстровано не було. Позивач вселився до вказаного житла та користувався ним як син власника. ІНФОРМАЦІЯ_1 померла мати позивача ОСОБА_4 Після її смерті позивач продовжував проживати та користуватися будинком АДРЕСА_2, вважаючи себе єдиним законним власником майна набутого за матір'ю у спадок. Згідно постанови Другої Дніпровської державної нотаріальної контори від 11 липня 2017 року, термін для прийняття спадщини після ОСОБА_4 сплинув у лютому 1997 року, із заявою про прийняття спадщини ніхто не звертався, свідоцтво про право на спадщину не видавалось. Разом з тим, відповідно до вимог статті 549 ЦК України (в редакції 1963 року), позивач хоча у встановлений законодавством строк і не звертався до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини після смерті матері, однак, прийняв вищевказану спадщину, тому що фактично вступив в управління спадковим майном, забравши собі такі особисті речі померлої матері, як посуд, килим, альбоми з фотокартками тощо та всі двадцять років після смерті ОСОБА_4 доглядав за майном, сплачував всі комунальні рахунки, податок на землю та фактично проживав у вищевказаному будинку. Проте, на теперішній час позивач позбавлений можливості нотаріально оформити право на спадщину у вигляді житлового будинку з господарськими спорудами, оскільки не встановлений факт належності житлового будинку з господарськими спорудами ОСОБА_4, не встановлено факт прийняття позивачем спадкового майна.

Позивач просив суд встановити факт належності ОСОБА_4 житлового будинку АДРЕСА_2 з господарськими спорудами; встановити факт прийняття спадщини ОСОБА_1 після смерті матері ОСОБА_4, померлої ІНФОРМАЦІЯ_1; визнати за ОСОБА_1 право власності на садибний (індивідуальний) житловий будинок АДРЕСА_2 з господарськими спорудами, а саме: А-1 - житловий будинок загальною площею - 40,9 кв.м., житловою площею-17,9 кв.м., літ. а-1 - прибудова , літ. а1 -1 - тамбур, літ. а2 -1 - тераса літ. Б - літня кухня, літ. під Б - підвал, літ. В, літ. Е, літ. З, літ. И, літ. К - сараї, літ. Л - вхід до погребу, №1-4 - споруди (огорожі, хвіртки) в порядку спадкування за законом після смерті матері ОСОБА_4, померлої ІНФОРМАЦІЯ_1

Ухвалою Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 22.02.2018 року відкрито провадження у справі в порядку загального позовного провадження.

Ухвалою Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 30.03.2018 року справу призначено до судового розгляду по суті.

У заяві від 14 березня 2018 року позивач ОСОБА_1 просив розглядати справу без його участі та без фіксації судового засідання технічними засобами, позовні вимоги підтримує та просить їх задовольнити.

Відповідач ОСОБА_2 у судове засідання не з'явився, про дату, час та місце слухання справи повідомлявся належним чином через оголошення на веб-сайті суду. Про причини своєї неявки суд не повідомив. Письмових заяв від нього не надходило.

У листі від 26.03.2018 року третя особа - Друга Дніпровська державна нотаріальна контора просила проводити розгляд справи без участі їх представника.

Відповідно до ч. 2 ст. 247 ЦПК України у разі неявки в судове засідання всіх учасників справи чи в разі якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється судом за відсутності учасників справи, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Згідно ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ч. 3 ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Частиною 1 статті 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Вибір громадянами способу захисту своїх прав і свобод від порушень та протиправних посягань гарантовано ч. 4 ст. 55, ст. 124 Конституції України, відповідно до якої кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань та закріплено статтями 7, 12 Загальної декларації про права людини, ст. 13 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, що згідно зі статтею 9 Конституції України є складовою національного законодавства.

Суд, дослідивши матеріали справи, оцінивши надані та здобуті докази, вважає, що позовні вимоги підлягають задоволенню за наступних підстав.

Згідно ч. 1 ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

На підставі ч. 1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Судом встановлено, що житловий будинок АДРЕСА_1 з господарськими спорудами в 1958-1960 рр. було збудовано матір'ю позивача ОСОБА_4 на земельній ділянці, яка була надана останній рішенням Ленінської райради трудящих № 278/23 від 12.07.1960 року (а.с. 13). Право власності на відповідний будинок з господарськими спорудами у подальшому зареєстровано не було.

ОСОБА_1 з моменту побудови житлового будинку в 1958-1960 рр. по травень 1996 року і з 06.08.1996 року та на теперішній час фактично проживає в АДРЕСА_2, хоча з травня 1996 року зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1.

ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_4 (а.с. 30). Після її смерті позивач продовжував проживати та користуватися будинком АДРЕСА_1.

Відповідно до статті 524 ЦК УРСР в редакції 1963 року спадкоємство здійснюється за законом і за заповітом. Спадкоємство за законом має місце, коли і оскільки воно не змінено заповітом. Якщо немає спадкоємців ні за законом, ні за заповітом, або жоден з спадкоємців не прийняв спадщини, або всі спадкоємці позбавлені заповідачем спадщини, майно померлого за правом спадкоємства переходить до держави.

Згідно ст. 529 ЦК УРСР в редакції 1963 року при спадкоємстві за законом спадкоємцями першої черги є, в рівних частках, діти (у тому числі усиновлені), дружина і батьки (усиновителі) померлого. До числа спадкоємців першої черги належить також дитина померлого, яка народилася після його смерті.

Спадкоємцем першої черги за законом на вказане спадкове майно після смерті ОСОБА_4 є її син ОСОБА_1 (а.с. 11).

Згідно частини 1 статті 548 ЦК УРСР в редакції 1963 року для придбання спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв. Не допускається прийняття спадщини під умовою або з застереженнями. Прийнята спадщина визнається належною спадкоємцеві з моменту відкриття спадщини.

Відповідно до вимог частини 1 статті 549 ЦК УРСР в редакції 1963 року визнається, що спадкоємець прийняв спадщину: 1) якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном; 2) якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини. Зазначені в цій статті дії повинні бути вчинені протягом шести місяців з дня відкриття спадщини.

Постановою державного нотаріуса Другої Дніпровської державної нотаріальної контори від 11.07.2017 року позивачу відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом у зв'язку з пропущенням ним строку для подачі заяви про прийняття спадщини та відсутність документів на домоволодіння АДРЕСА_1

Разом з тим, ОСОБА_1 у встановлений законодавством строк не звернувся до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини після смерті матері ОСОБА_4, однак прийняв вищевказану спадщину, тому що фактично вступив в управління спадковим майном, забравши собі особисті речі померлої матері, зокрема посуд, килим, альбоми з фотокартками тощо. Крім того, після смерті матері позивач доглядав за майном, сплачував всі комунальні послуги, податок на землю та фактично проживав у вищевказаному будинку.

Отже, спадкоємством вважається перехід майна померлого (спадкодавця) до інших осіб (спадкоємців) у порядку, передбаченому статтями 529-535 ЦК УPCP в редакції 1963 року.

Для спадкоємця, що прийняв спадщину, виникають як майнові права, так і обов'язки. До майнових прав належить, зокрема, право власності.

Відповідно до статті 86 ЦК УPCP право власності - це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном.

Право власності на збудований житловий будинок набувається в порядку, який існував на час його будівництва.

У 1957 році питання набуття права власності регулювались Указом Президії Верховної Ради СРСР від 26 серпня 1948 року «Про право громадян на купівлю і будівництво індивідуальних житлових будинків» (далі - Указ від 26 серпня 1948 року), що був визнаний таким, що втратив чинність, Указом Президії Верховної Ради СРСР від 22 лютого 1988 року № 8502-ІІ, і прийнятою відповідно до Указу від 26 серпня 1948 року постановою Ради Міністрів СРСР від 26 серпня 1948 року «Про порядок застосування Указу Президії Верховної Ради СРСР від 26 серпня 1948 року «Про право громадян на купівлю і будівництво індивідуальних житлових будинків» (далі - Постанова від 26 серпня 1948 року), які, зокрема, визначали умови та правові наслідки будівництва.

Згідно зі статтею 1 Указу від 26 серпня 1948 року кожен громадянин і кожна громадянка мали право купити або збудувати для себе на праві особистої власності жилий будинок на один або два поверхи з числом кімнат від однієї до п'яти як у місті, так і поза містом.

Пункт 2 Постанови від 26 серпня 1948 року визначав, що земельні ділянки для будівництва індивідуальних жилих будинків відводяться за рахунок земель міст, селищ, держземфонду і земель держлісфонду у безстрокове користування, а збудовані на цих ділянках будинки є особистою власністю забудовника.

Отже, за Указом від 26 серпня 1948 року та Постановою від 26 серпня 1948 року підставою виникнення у громадянина права власності на жилий будинок був сам факт збудування ним його з додержанням вимог цих актів законодавства.

Ці правові акти не пов'язували виникнення права власності на житловий будинок із проведенням його реєстрації.

Інструкція про порядок реєстрації будинків та домоволодінь у містах і селищах міського типу Української РСР була затверджена Міністерством комунального господарства Української РСР 31 січня 1966 року.

Згідно з пунктами 6, 7 цієї Інструкції підлягали реєстрації всі будинки і домоволодіння, у тому числі належні громадянам на праві особистої власності, і здійснювалась вона на підставі документів, що встановлюють право власності (правовстановлюючих документів, перелік яких додано до вказаної Інструкції).

Зокрема, за пунктом 10 цього переліку таким правовстановлюючим документом про право власності на жилий будинок, збудований після видання Указу від 26 серпня 1948 року, є затверджений виконавчим комітетом місцевої ради народних депутатів акт державної комісії про прийняття будинку в експлуатацію.

Таким чином, з моменту затвердження виконавчим комітетом місцевої ради народних депутатів акта державної комісії про прийняття збудованого громадянином у 1957 році житлового будинку цей громадянин набув статусу власника житлового будинку та згідно зі статтею 58 Цивільного кодексу Української РСР 1922 року він набув право в межах, установлених законом, володіння, користування й розпорядження цим майном.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України № 6-137цс13 від 18.12.2013 року.

Відповідно до ч. 3 ст. 3 Закону України від 1 липня 2004 року "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації.

Відповідно до ч. 4 ст. 3 зазначеного Закону права на нерухоме майно, що виникли до набрання чинності цим Законом, визнаються дійсними у разі відсутності їх державної реєстрації, передбаченої цим Законом, за таких умов: якщо реєстрація прав була проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення, або якщо на момент виникнення прав діяло законодавство, що не передбачало обов'язкової реєстрації таких прав.

Державна реєстрація права власності на житлові будинки, споруди регулювалася підзаконними нормативними актами, зокрема, такими як Інструкція Держплану УРСР і Міністерства юстиції УРСР від 29 липня 1959 року "Про порядок реєстрації домоволодінь у містах і селищах міського типу Української PCP" (втратила чинність на підставі наступної Інструкції), Інструкція про порядок реєстрації будинків та домоволодінь у містах і селищах міського типу Української PCP, затверджена заступником Міністра комунального господарства Української PCP 31 січня 1966 року і яка втратила чинність на підставі наказу Держжитлокомунгоспу від 13 грудня 1995 року № 56, Тимчасове положення про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно, затверджене наказом Міністерства юстиції України від 7 лютого 2002 року № 7/5 і зареєстроване в Мін'юсті 18 лютого 2002 року за № 157/6445 (з подальшими змінами).

Зазначені нормативні акти передбачали державну реєстрацію будівель, споруд, державну реєстрацію права власності на нерухоме майно, проте виникнення права власності на будинки, споруди не залежало від державної реєстрації до часу набрання чинності ЦК та Законом України від 1 липня 2004 року "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень".

Зважаючи на той факт, що вимогами законодавства чинного на момент виникнення права власності (1958-1960 pp.) державна реєстрація не передбачалась ні як підстава переходу права власності, ні як формальна констатація перед третіми особами факту переходу права власності, до реєстрації права власності, що виникло в 1958-1960 роках, має застосовуватись законодавство про реєстрацію права власності чинне на момент такої реєстрації.

Наразі питання реєстрації права власності на нерухоме майно врегульоване Постановою Кабінету Міністрів України від 25.12.2015 року № 1127 «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», відповідно до п. 42 якої для державної реєстрації права власності на індивідуальні (садибні) житлові будинки, садові, дачні будинки, господарські (присадибні) будівлі і споруди, прибудови до них, що закінчені будівництвом до 5 серпня 1992 p., подаються: 1) технічний паспорт на об'єкт нерухомого майна; 2) документ, що підтверджує присвоєння об'єкту нерухомого майна адреси.

Документом, що відповідно до вимог законодавства засвідчує прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом індивідуального (садибного) житлового будинку, садового, дачного будинку, господарської (присадибної) будівлі та споруди, прибудови до них, побудованих до 5 серпня 1992 р., є технічний паспорт на об'єкт нерухомого майна.

Зазначене узгоджується з ДБН A3.1-3-94 «Прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів», який наводить порядок оформлення права власності на об'єкти нерухомого майна, на які відсутні акти про прийняття їх в експлуатацію, та п. 3.1. Порядку прийняття в експлуатацію індивідуальних (садибних) житлових будинків, садових, дачних будинків, господарських (присадибних) будівель і споруд, прибудов до них, громадських будинків та будівель і споруд сільськогосподарського призначення І та II категорій складності, які збудовані без дозволу на виконання будівельних робіт, і проведення технічного обстеження їх будівельних конструкцій та інженерних мереж, затвердженого наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України від 19 березня 2013 року № 95.

В зазначеному ДБН A3.1-3-94 та в листі Державного комітету України з будівництва та архітектури від 23 березня 1999 року № 12/5-126, роз'яснюється: оформлення свідоцтва на право власності на об'єкти, які були закінчені будівництвом після 5 серпня 1992 року і на цей час не прийняті в експлуатацію, проводиться тільки за наявності актів прийняття їх в експлуатацію відповідними комісіями - державними приймальними або державними технічними; по об'єктах, що збудовані до 5 серпня 1992 року, тобто до прийняття постанови Кабінету міністрів України від 5 серпня 1992 року № 449, якою встановлено порядок прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів, при їх реєстрації для оформлення права власності одним із документів_є висновок про технічний стан будинку (будівлі), що складається бюро технічної інвентаризації.

За п. 3.1. зазначеного порядку документом, який засвідчує відповідність закінчених будівництвом до 5 серпня 1992 року індивідуальних (садибних) житлових будинків, садових, дачних будинків, господарських (присадибних) будівель і споруд, прибудов до них, які не підлягають прийняттю в експлуатацію, вимогам законодавства, будівельних норм, державних стандартів і правил, зокрема для потреб державної реєстрації прав власності на нерухоме майно, є технічний паспорт, складений за результатами технічної інвентаризації.

Таким чином, у разі реєстрації збудованого у 1960 році будинку, особою яка його збудувала, достатнім є подання технічного паспорту, який по своїй суті підтверджує факт відповідності будинку будівельним нормам та стандартам, а тому можливості його експлуатації.

Отже, для визнання права власності в порядку спадкування слід встановити, що будинок (домоволодіння) не є самочинним будівництвом та може спадкуватись як об'єкт права власності на нерухоме майно.

Житловий будинок АДРЕСА_2 з господарськими спорудами, а саме: А-1 - житловий будинок загальною площею - 40,9 кв.м., житловою площею - 17,9 кв.м., літ. а-1 - прибудова, літ. а1-1 - тамбур, літ. а2-1 - тераса літ. Б - літня кухня, літ. під Б - підвал, літ. В, літ. Е, літ. З, літ. И, літ. К - сараї, літ. Л - вхід до погребу, № 1-4 - споруди (огорожі, хвіртки) було побудовано в 1958-1960 рр. (а.с. 22-28).

З урахуванням того, що будівництво вищезазначеного житлового будинку, який є об'єктом спадщини, відбувалось відповідно до чинного на час його будівництва законодавства на відведеній у встановленому порядку земельній ділянці на підставі наданого виконавчим комітетом дозволу на його будівництво (тобто будинок не є самовільним будівництвом у розумінні статті 105 ЦК Української РСР) і що на момент смерті спадкодавця цей будинок був повністю збудований, проте спадкоємець не може оформити належне йому право власності на вказаний будинок в порядку спадкування відповідно до вимог закону з тих підстав, що реєстрація права власності на будинок відсутня, доходить висновку про те, що спірний житловий будинок є об'єктом права власності, а також про наявність правових підстав для визнання за позивач права власності на цей будинок у порядку спадкування за законом.

На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 15-16 ЦК України, ст. ст. 86, 524, 529-535, 548-549 ЦК УРСР в редакції 1963 року, ст. ст. 4, 12-13, 82, 141, ч. 2 ст. 247, 258-259, 263-266, 354 ЦПК України, суд, -

ВИРІШИВ:

Позовні вимоги ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_1, зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1) до ОСОБА_2 (місце проживання: АДРЕСА_1), третя особа: Друга Дніпровська державна нотаріальна контора (місцезнаходження: м. Дніпро, вул. Метробудівська, 1), про встановлення факту належності, встановлення факту прийняття спадщини та визнання права власності на домоволодіння в порядку спадкування за законом - задовольнити.

Встановити факт належності ОСОБА_4 житлового будинку АДРЕСА_2 з господарськими спорудами.

Встановити факт прийняття спадщини ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_1, місце проживання: АДРЕСА_1) після смерті матері ОСОБА_4, померлої ІНФОРМАЦІЯ_1

Визнати за ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_1, місце проживання: АДРЕСА_1) право власності на садибний (індивідуальний) житловий будинок АДРЕСА_2 з господарськими спорудами, а саме: А-1 - житловий будинок загальною площею - 40,9 кв.м., житловою площею - 17,9 кв.м., літ. а-1 - прибудова, літ. а1-1 - тамбур, літ. а2-1 - тераса, літ. Б - літня кухня, літ. під Б - підвал, літ. В, літ. Е, літ. З, літ. И, літ. К - сараї, літ. Л - вхід до погребу, № 1-4 - споруди (огорожі, хвіртки) в порядку спадкування за законом після смерті матері ОСОБА_4, померлої ІНФОРМАЦІЯ_1

Апеляційна скарга на рішення суду відповідно до пункту 15.5 Перехідних положень ЦПК України подається до Апеляційного суду Дніпропетровської області через Ленінський районний суд м. Дніпропетровська протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після завершення апеляційного перегляду.

Повний текст судового рішення складено 02 квітня 2018 року.

Суддя Н.В. Басова