Рішення № 73087830, 29.03.2018, Красногвардійський районний суд м. Дніпропетровська

Справа №204/5743/17

Провадження №2/204/175/18

РІШЕННЯ

іменем України

29 березня 2018 року Красногвардійський районний суд м. Дніпропетровська у складі:

головуючого – судді Книш А.В.,

при секретарі Подвижній О.О.,

за участю позивача ОСОБА_1,

представника позивача ОСОБА_2,

представника відповідача ОСОБА_3,

третьої особи ОСОБА_4

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_5, яка діє в своїх інтересах та в інтересах малолітніх ОСОБА_1 та ОСОБА_6, до ОСОБА_7 управління Національної поліції України в Дніпропетровській області, Дніпропетровського міського Управління ГУ МВС України в Дніпропетровській області, треті особи: ОСОБА_4, Орган опіки та піклування Чечелівської районної в місті Дніпрі ради, Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради про вселення, –

ВСТАНОВИВ:

Позивач звернулася до суду з позовом до відповідача ОСОБА_7 управління Національної поліції України в Дніпропетровській області, в якому просила вселити її та малолітніх дітей ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_2, в кімнату №16 у будинку №12 по вул. Боброва у м. Дніпрі, а також стягнути з відповідача на її користь судові витрати у справі. В обґрунтування даного позову позивач зазначила, що на момент її народження її батьки ОСОБА_8 та ОСОБА_4 проживали та були зареєстровані за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_3. Зазначений будинок був гуртожитком полку патрульно-постової служби міліції Дніпропетровського міського управління МВС України в Дніпропетровській області, та батькові позивача ОСОБА_8, який був працівником міліції була надана кімната для проживання. Позивач вказує, що з моменту свого народження вона постійно проживала та була зареєстрована, після отримання паспорту, за вищезазначеною адресою. Спочатку сім’я позивача займала одну кімнату, а потім була надана додатково в користування ще одна житлова кімната. Сім’я позивача займала кімнату №16, та за адресою: м. Дніпро, вул. Боброва, 12, кім. 16, там також був зареєстрований син позивача ОСОБА_1. В реєстрації молодшого сина ОСОБА_6 позивачу було відмовлено. Позивач зазначає, що її батькові було надано житло, після чого він виселився з гуртожитку, та у 2015 році керівництво підрозділу міліції звернулося до позивача з проханням звільнити одну кімнату, на що вони з матір’ю погодились. Позивач з дітьми та матір’ю проживали в гуртожитку до листопада 2016 року, мали вільний доступ до свого житла. Однак, починаючи з 2016 року відповідач почав чинити перешкоди у проживанні, а саме почали відключати воду, закрили туалет та мийку на вулиці, де можна було набрати води. Позивач зауважує, що вона зверталася зі скаргами в поліцію, прокуратуру, після чого відкрили туалет, але почали погрожувати фізичною розправою позивачу та дітям у разі, якщо вони не звільнять кімнату. 30 листопада 2016 року позивача не впустили до свого житла, були зачинені ворота та охоронець відмовився впустити позивача до її кімнати. Лише 07 лютого 2017 року позивача впустили в будівлю за адресою: м. Дніпро, вул. Боброва, 12, та дозволили зайти до кімнати, хоча кімната була опечатана. Позивачем зазначено, що речі були на місці, але залишитися в кімнаті не дозволили, та з того часу вона взагалі не має доступу до свого житла. Іншого житла, крім кімнати №16, що розташована за вказаною адресою, позивач не має, дана кімната є єдиним її житлом. Враховуючи викладене, позивач вимушена звернутися до суду з даним позовом.

Ухвалою Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 04 грудня 2017 року ОСОБА_9 міське управління ГУ МВС України в Дніпропетровській області залучено до розгляду справи в якості співвідповідача.

Позивач та представник позивача ОСОБА_2 у судовому засіданні позовні вимоги підтримали та просили позов задовольнити. Позивач додатково пояснила, що її батько працював у міліції та був із села у зв’язку з чим йому видали кімнату в гуртожитку. Приблизно у 2001-2002 році батьки позивача розлучилися та в 2013-2014 роках батько позивача отримав квартиру та виселився. Позивач також зазначила, що після розлучення батьків відповідачі відразу почали пред’являти вимогу про виселення, але іншого житла не пропонували, а з 2016 року взагалі не пускають її туди, мотивуючи тим, що це адміністративна будівля. Представник позивача ОСОБА_2 зазначила, що позивач з народження проживає за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_4, кім. №16, зареєстрована там разом зі своїм сином ОСОБА_10, але виселяючи її зі спірної кімнати відповідачі інших кімнат позивачу не пропонували, чим порушують її права.

Представник відповідачів ОСОБА_11 у задоволенні позову просила відмовити у повному обсязі та зазначила, що позивач не має права проживати у будівлі за адресою м. Дніпро, вул. Боброва, буд.12, оскільки зазначена будівля не є гуртожитком та має статус нежитлової адміністративної будівлі. Крім того, відомості щодо проходження служби в міліції та перебування на цивільних посадах ГУМВС України в Дніпропетровській області ОСОБА_1 відсутні. Разом з цим представник відповідачів ОСОБА_11 повідомила, що надати інформацію щодо статусу будівлі до 2012 року вона не може через відсутність документів. На якій підставі позивач та її малолітня дитина були зареєстровані в кімнаті 16 за адресою м. Дніпро, вул. Боброва, буд.12, та тривалий час проживали там не відомо, але вважає, що така реєстрація була незаконна, однак будь-які докази з даного приводу у неї відсутні.

Третя особа ОСОБА_4 у судовому засіданні зазначила, що у 1989 році вона разом з чоловіком, з яким розлучилася близько 16 років тому, та позивачем вселилися до кімнати у гуртожитку за адресою: м. Дніпро, вул. Боброва, 12. Спочатку у своєму розпорядженні вони мали 2 кімнати, але згодом їй довелося віддати кімнату №15 та сім’я залишилася проживати у кімнаті №16. Спочатку їх тимчасово прописували в даній кімнаті, а згодом прописали постійно в спірній кімнаті. Також ОСОБА_4 зазначила, що її чоловік проживав в іншій кімнаті та згодом пішов на пенсію і отримав квартиру. Всім було відомо, що будівля за зазначеною адресою є гуртожитком. ОСОБА_4 відомо, що у жовтні 2016 року позивача та її дітей не впустили до кімнати та погрожували.

Представники третіх осіб – органу опіки та піклування Чечелівської районної в місті Дніпрі ради та Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради у судове засідання не з’явилися, про час і місце судового розгляду повідомлені належним чином, причини неявки суду не повідомили.

Вислухавши позивача, представника позивача ОСОБА_2, представника відповідачів ОСОБА_11, третю особу ОСОБА_4, дослідивши наявні докази, судом встановлені наступні фактичні обставини.

Відповідно до довідки полку патрульно-постової служби міліції Дніпропетровського міського управління управління МВС України в Дніпропетровській області від 12 листопада 2004 року позивач мешкає за адресою: м. Дніпропетровськ, вул. Боброва, 12, кім. 16 (а.с.4).

У позивача є двоє малолітніх дітей: ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_2 (а.с.8,9).

Відповідно до відміток у паспорті позивача 05 травня 2006 року місце її проживання було тимчасово зареєстровано за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_5, кім. 16, а з 17 квітня 2008 року за цією адресою – постійно (а.с.7).

Згідно довідок про склад сім’ї або зареєстрованих у житловому приміщенні/будинку осіб від 02 березня 2010 року, 23 листопада 2010 року, 25 грудня 2014 року, за адресою: вул. Боброва, 12, кім. 16, зареєстровані позивач та діти позивача ОСОБА_1 та з 2011 року ОСОБА_6 (а.с.4,5,6).

Згідно довідки №18/31-5111 від 05 жовтня 2017 року у штатах апарату, відділів та відділень поліції, окремих підрозділів ОСОБА_7 управління Національної поліції в Дніпропетровській області, що затверджені наказом Національної поліції України від 24 жовтня 2016 року №1054/ДСК, зі змінами та доповненнями, існування підрозділу «гуртожиток» не передбачено (а.с.37).

Відповідно до ст.ст.12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Представник відповідачів ОСОБА_11 у судовому засіданні не заперечувала факт приживання позивача з її малолітніми дітьми за адресою: вул. Боброва, 12, кімната 16, та разом з цим належних та допустимих доказів в порядку ст.ст. 77,78 ЦПК України самоправного зайняття позивачем спірного приміщення суду не надала.

Таким чином, в судовому засіданні встановлено, що позивач разом з дітьми тривалий час проживали у гуртожитку та вважали його своїм житлом.

Як вбачається з довідки №19/1655 від 05 жовтня 2017 року, будівля за адресою: м. Дніпро, вул. Боброва, буд. 12, на балансі ОСОБА_7 управління Національної поліції в Дніпропетровській області не обліковується (а.с.38).

В судовому засіданні встановлено, що будівля за адресою: вул. Боброва, 12, станом на 02 жовтня 2017 року значиться на балансі ДМУ ГУМВС України в Дніпропетровській області, яка згідно з даними технічного паспорту та свідоцтва про право власності на нерухоме майно має статус нежитлової адміністративної будівлі (а.с.39,126).

Рішенням виконавчого комітету ОСОБА_9 міської ради №2038 від 25 грудня 2012 року вирішено оформити право державної власності, з видачею свідоцтва, за державою Україна, в особі Міністерства внутрішніх справ України, на адміністративну будівлю літ. А-3, А?-1, а-1, загальною площею 1267,3 м?, ґанки літ. а?, а?, будівлю майстерень літ. Б-3, загальною площею 201,0 м?, сходи літ. б, будівлю гаража літ. В-1, загальною площею 490,6 м?, прохідну літ. Г, ґанок літ. г Дніпропетровського міського управління ОСОБА_7 управління Міністерства внутрішніх справ України в Дніпропетровській області за адресою: вул. Боброва, 12. Зазначене також підтверджується свідоцтвом про право власності на нерухоме майно від 26 грудня 2012 року (а.с.77-78).

Відомості стосовно статусу будівлі по вул. Боброва, 12 до 2012 року відповідачами не надано через їх відсутність (а.с. 129).

Також в судовому засіданні встановлено, що відповідач ОСОБА_9 міське Управління ГУ МВС України в Дніпропетровській області чинить перешкоди проти проживання позивача з її дітьми в кімнаті №16 в будівлі за адресою: м. Дніпро, вул. Боброва, буд. 12.

Відповідно до частини четвертої статті 10 ЦПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Відповідно до пункту 1 статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Відповідно до статті 310 ЦК України фізична особа має право на місце проживання. Фізична особа має право на вільний вибір місця проживання та його зміну, крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до пункту 4 статті 31 ЦК України фізична особа не може бути виселена або іншим чином примусово позбавлена житла, крім випадків, встановлених законом.

Згідно статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції. Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України», в контексті вказаної Конвенції поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому проживає на законних підставах, або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв’язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло.

Згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщеннями, в яких законно мешкають або законно створені. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв'язків із конкретним місцем (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Прокопович проти Росії» (Prokopovich v. Russia), заява № 58255/00, п. 36, ECHR 2004-XI. Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 13 травня 2008 р. у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, п. 50), п.п. 40, 41 вказаного рішення Європейського суду від 02.12.2010р.

У п. 36 рішення від 18 листопада 2004 року у справі «Прокопович проти Росії» (Prokopovich v. Russia) Європейський суд з прав людини визначив, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. То чи є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв'язків з конкретним місцем проживання (див. також рішення Європейського суду з прав людини по справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, п. 63).

Таким чином, у справі «Прокопович проти Росії» № 58255/00 встановлено, що тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.

Згідно пункту 17 Примірного положення про гуртожитки, затвердженого постановою Ради Міністрів УРСР від 3 червня 1986 року № 208, громадяни, які проживають у приміщеннях, що перебувають у їх відособленому користуванні, вправі вселити в займані приміщення своїх неповнолітніх дітей. Вселення інших членів сім'ї в указані приміщення допускається лише з дозволу адміністрації, профспілкового комітету і комітету комсомолу підприємства, установи, організації та письмової згоди членів сім'ї громадян, які проживають разом із ним.

Отже, кімната № 16 у будівлі 12 по вул. Боброва у м. Дніпро є житлом позивача та її малолітніх дітей.

Статтею 47 Конституції України передбачено, що кожен має право на житло та ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Згідно із частиною 4 статті 9 ЖК Української РСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Частиною 1 ст. 109 ЖК України передбачено, що виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку.

Позивач в добровільному порядку не бажає виселятися зі спірного приміщення, в судовому порядку відповідач ОСОБА_9 міське Управління ГУ МВС України в Дніпропетровській області, на чиєму балансі перебуває будівля, позивача з її дітьми не виселяв, а натомість здійснив примусове виселення в позасудовому порядку.

Отже, суд приходить до висновку, що позивач з малолітніми дітьми, мають правові підстави для проживання і користування кімнатою №16 у будинку №12 по вул. Боброва у м. Дніпрі. Чинення перешкод в проживанні і користуванні житлом позивачу та її дітям, є прямим порушенням пункту 1 статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод та статті 47 Конституції України.

Враховуючи викладене суд вважає, що позовні вимоги ОСОБА_1 про вселення є законними, обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

Згідно зі ст. 141 ЦПК України судові витрати зі сплати судового збору покладаються на відповідача, а тому з відповідачів на користь позивача підлягає стягненню сума судового збору у розмірі 640 грн. (а.с.1).

Керуючись ст.ст. 12, 13, 81, 89, 141, 264 ЦПК України, суд –

ВИРІШИВ:

Позовні вимоги ОСОБА_5, яка діє в своїх інтересах та в інтересах малолітніх ОСОБА_1 та ОСОБА_6, до ОСОБА_7 управління Національної поліції України в Дніпропетровській області, Дніпропетровського міського Управління ГУ МВС України в Дніпропетровській області, треті особи: ОСОБА_4, Орган опіки та піклування Чечелівської районної в місті Дніпрі ради, Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради про вселення – задовольнити повністю.

Вселити ОСОБА_5 та її малолітніх дітей: ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, і ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_2, в кімнату № 16 у будинку № 12 по вул. Боброва у м. Дніпрі.

Стягнути з Дніпропетровського міського Управління ГУ МВС України в Дніпропетровській області (місцезнаходження: м. Дніпро, площа Червона, буд.2А, ідентифікаційний код 08670964) на користь ОСОБА_5 (місце проживання: ІНФОРМАЦІЯ_6) судовий збір у розмірі 640 (шістсот сорок) гривень 00 копійок.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення до апеляційного суду Дніпропетровської області через Красногвардійський районний суд м. Дніпропетровська. Учасник справи, якому повне рішення не були вручені у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Головуючий: