Окрема думка судді № 73020629, 28.03.2018, Апеляційний суд Харківської області

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

____________

Провадження:№ 22ц/790/1397/18 Головуючий 1 інст. - Попрас В.О.

Справа № 640/21352/15 Доповідач - Яцина В.Б.

Категорія: договірна

ОКРЕМА ДУМКА

28 березня 2018 року м. Харків.

Ухвалою колегії суддів з цивільних справ Апеляційного суду Харківської області в складі: головуючого судді Яцини В.Б., суддів колегії Кіся П.В., Кружиліної О.А., за участю секретаря Колесник О.Е. було відмовлено у задоволенні апеляційної скарги ОСОБА_3 - ОСОБА_4. Ухвала Київського районного суду м. Харкова від 12 грудня 2017 року була залишена без змін.

Не можу погодитися з таким судовим рішенням більшості судової колегії і тому відповідно до ч. 3 ст. 35 ЦПК України висловлюю свою окрему думку.

ПАТ КБ «ПриватБанк» звернувся до районного суду з позовом, в якому після його уточнення 07.09.2017 року просить визнати недійсним договір купівлі-продажу №1641 від 28.12.2012 р., укладений між арбітражним керуючим ОСОБА_5 та ОСОБА_6, про продаж нежитлових приміщень загальною площею 73,1 кв. м., які розташовані за адресою: АДРЕСА_1. Визнати недійсним договір купівлі-продажу №1580 від 28.12.2012 р., укладений між арбітражним керуючим ОСОБА_5 та ОСОБА_6, про продаж нежитлових приміщень загальною площею 75,5 кв. м., які розташовані за адресою: АДРЕСА_2. Витребувати з чужого незаконного володіння у ОСОБА_3 нежитлове приміщення 1-го поверху №14-1-:-14-5 в житловому будинку літ. «А-2» загальною площею 73,1 кв. м, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_1, на користь ОСОБА_7 Витребувати з чужого незаконного володіння у ОСОБА_8 нежитлове приміщення напівпідвалу № І, Іа, 1-4, 4а, 5-8, в літері «А-1» загальною площею 75,5 кв.м., що розташоване за адресою: АДРЕСА_2 на користь ОСОБА_7

Позовна заява мотивована тим, що 27 грудня 2007 року ОСОБА_7 отримав в ПАТ КБ «ПриватБанк» кредит у розмірі 250 000 доларів США та уклав договір іпотеки, за яким передав в іпотеку спірні нежитлові приміщення. Оскільки ОСОБА_7 не виконував своїх зобов'язань за кредитним договором в судовому порядку звернуто стягнення на іпотечне майно. В ході реалізації судових рішень виявилось, що іпотечне майно незаконно продано ліквідатором для погашення заборгованості ФО-П ОСОБА_7 перед третіми особами. В подальшому спірні нежитлові приміщення ще декілька разів продавались і на теперішній час їх власниками є ОСОБА_3 і ОСОБА_8

Ухвалою Київського районного суду м. Харкова від 08 серпня 2017 року було за заявою банку забезпечено позов та накладено арешт на нежитлові приміщення 1 -го поверху № 14-1-:-14-5, в житловому будинку літ. «А-2» загальною площею 73,1 кв.м., які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 та накладено арешт на нежитлові приміщення напівподвалу № І, Іа, 1- 4,4а, 5-8, в літері «А-1» загальною площею 75,5 кв.м., що розташовані за адресою: АДРЕСА_2.

22 листопада 2017 року представник відповідача ОСОБА_3 - ОСОБА_4 звернувся до суду із заявою про скасування заходів забезпечення позову.

На обґрунтування заяви вказав про те, що застосовані судом заходи забезпечення позову є непропорційним втручанням у право власності ОСОБА_3, який є добросовісним набувачем

вищевказаного нерухомого майна. Крім того банк не має законних повноважень на підставі ст. 388 ЦК України ставити питання про витребування майна у добросовісного набувача, оскільки він не є його власником. Таким чином, застосовані судом заходи забезпечення позову не відповідають вимогам ч. 3 ст. 152 ЦПК України про те, що види забезпечення позову мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами.

Ухвалою Київського районного суду м. Харкова від 12 грудня 2017 року відмовлено в задоволенні заяви представника відповідача ОСОБА_3 - ОСОБА_9 про скасування заходів забезпечення позову.

Не погодившись з такою ухвалою суду, представник ОСОБА_3 - ОСОБА_4 в апеляційній скарзі просить її скасувати та постановити нову, якою заходи забезпечення позову, вжиті на підставі ухвали Київського районного суду м. Харкова від 08.08.2017 року, в частині приналежного ОСОБА_3 майна - скасувати, а також зняти накладений арешт на нежитлові приміщення 1-го поверху №14-1-:-14-5, в житловому будинку літ. «А-2» загальною площею 73,1 кв. м, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1.

Апеляційна скарга мотивована тим, що районний суд не взяв до уваги, що арешт на майно відповідача ОСОБА_3 у даному випадку був накладений до його залучення його до розгляду справи.

Вказав, що застосовані судом заходи забезпечення у вигляді арешту є непропорційним втручанням у захищене ст. 1 Першого Протоколу до Конвенції Про захист прав людини і основоположних свобод 1950р. право на мирне володіння майном. При цьому послався на п.п. 69, 73 рішення Європейського суду з прав людини від 23.09.1982 року у справі «Спорронг та Льонрот проти Швеції» про те, що дотримання справедливого балансу від втручання державного органу у право на мирне володіння майном не вдається досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. За відсутності у банку законної можливості звернення до суду з віндикаційним позовом до ОСОБА_3, ст. 388 ЦК України, обмеження його майнових прав є непропорційним втручанням в його право на мирне володіння майном та не відповідає вимогам статті 1 Першого протоколу.

Частина третя статті 3 ЦПК України передбачає, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції послався на те, що на теперішній час цивільну справу за вищевказаним позовом банку не розглянуто, рішення по справі не ухвалено, тому відсутні підстави для скасування заходів забезпечення позову.

Відповідно до ч. 1 ст. 158 ЦПК України суд може скасувати заходи забезпечення позову з власної ініціативи або за вмотивованим клопотанням учасника справи.

Підставою для скасування заходів забезпечення позову на розсуд суду можуть бути будь-які обставини, які свідчать про відсутність не лише потреби у забезпеченні позову, з чим може бути пов'язано закінчення розгляду справи по суті, а й про їх неефективність чи про невідповідність вжитих заходів дійсним обставинам справи або про їх не співмірність із заявленими позивачем вимогами.

Відповідно до ч. 3 ст. 152 ЦПК України в редакції, яка діяла на день розгляду заяви про скасування забезпечення позову, види забезпечення позову мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами.

Аналогічні вимоги загального характеру містяться у ст. 2 ЦПК України, в редакції від 15.12.2017 року.

Так, відповідно до ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. Основними засадами (принципами) цивільного судочинства є, зокрема: верховенство права та пропорційність.

В цьому контексті, залишаючи без змін застосовані судом першої інстанції заходи забезпечення позову, колегія суддів не у повній мірі врахувала роз'яснення, що містяться у пункті 4 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 22 грудня 2006 року «Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову» розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд (суддя) має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з'ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам.

При встановленні зазначеної відповідності слід враховувати, що вжиті заходи не повинні перешкоджати господарській діяльності юридичної особи або фізичної особи, яка здійснює таку діяльність і зареєстрована відповідно до закону як підприємець.

Вирішуючи питання про забезпечення позову, суд має брати до уваги інтереси не тільки позивача, а й інших осіб, права яких можуть бути порушені у зв'язку із застосуванням відповідних заходів. Наприклад, обмеження можливості господарюючого суб'єкта користуватися та розпоряджатися власним майном іноді призводить до незворотних наслідків.

Апеляційним розглядом було встановлено, що майно ОСОБА_3, на яке був накладений арешт, перебуває в оренді і використовується для підприємницької діяльності. Тому, тривале перебування вказаного майна під арештом дійсно є втручанням у захищене гарантіями ст. 1 Першого Протоколу Про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року право на мирне володіння майном.

При цьому банк, який є іпотекодержателем нерухомого майна, забезпеченого вищевказаною ухвалою районного суду про арешт, заявив віндикаційний позов про витребування цього майна від добросовісних власників, які придбали це майно від третіх осіб, після проведення ліквідаційної процедури в межах банкрутства фізичної особи - підприємця ОСОБА_7

Оцінюючи пропорційність втручання в конвенційне право колегам слід було звернути увагу на те, що у апеляційного суду відповідно до вказаної норми ч. 1 ст. 158, та з урахуванням наведених положень ст. 2 ЦПК України були законні повноваження для зміни застосованих судом заходів забезпечення позову з арешту - на заборону його відчуження. Такий захід відповідає положенням п. 2 ч. 1 ст. 150 ЦПК України про те, що позов забезпечується забороною вчиняти певні дії, а також усуває непропорційне обмеження права добросовісного набувача майна від наслідків арешту цього майна, що об'єктивно перешкоджає його використанню за призначенням.

Саме така зміна заходів забезпечення позову дозволяла колегії суддів дотриматися справедливого балансу публічних і приватних інтересів: забезпечити неможливість подальшого відчуження спірного нерухомого майна з метою розгляду справи у розумний строк (п. 1 ст. 6 Конвенції Про захист прав людини і основоположних свобод 1950р.) - з одного боку, а з іншого боку - припинити непропорційне втручання у право власності, і цього на мою думку не вдалося уникнути після залишення ухвали суду першої інстанції без змін.

При цьому слід зауважити, що в контексті положень ст. 2 ЦПК України про завдання та основні засади цивільного судочинства, якими суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися, і яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі, - наявність у відповідача ОСОБА_3 права у подальшому звернутися до суду у передбаченому ст. 156 ЦПК України порядку про заміну одного заходу забезпечення позову іншим, не обмежувала права апеляційного суду вирішити це питання під час апеляційного перегляду його заяви про скасування заходів забезпечення позову.

Головуючий по справі

Суддя: В.Б. Яцина.