Рішення № 73006928, 28.03.2018, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 815/2697/17

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 березня 2018 року м.Одеса

Одеський окружний адміністративний суд у складі: судді - доповідача Єфіменка К.С., суддів Кравченко М.М., Бойко О.Я., при секретарі Кузьменко Е.Х., розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Міністерства юстиції України, Головного територіального управління юстиції в Одеській області, за участі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на боці відповідачів ОСОБА_2 про визнання протиправним та скасування наказу Міністерства юстиції України №1282/к від 03.04.2017 року, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, -

В С Т А Н О В И В:

З позовом до суду звернувся ОСОБА_1 до Міністерства юстиції України, Головного територіального управління юстиції в Одеській області, за участі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на боці відповідачів ОСОБА_2 про визнання протиправним та скасування наказу Міністерства юстиції України №1282/к від 03.04.2017 року, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

В судовому засіданні 19.03.2018 року представник позивача підтримав позовні вимоги в повному обсязі, обґрунтувавши їх тим, що у відповідача не було правових підстав для звільнення, оскільки позивач хоча й подав заяву про звільнення за власним бажанням, але це було у квітні 2016 року під впливом посадових осіб Міністерства юстиції України, однак, позивач не мав намір звільнятись за власним бажанням та в подальшому виконував покладені на нього обов’язки, що виключало можливість звільнити його на підставі цієї заяви. Представник Відповідачів заперечив проти задоволення позовних вимог, оскільки звільнення позивача відбулось з дотриманням усіх норм законодавства, на підставі його власноруч написаної заяви про звільнення за власним бажанням, окрім того, позивач отримав трудову книжку та остаточний розрахунок при звільненні, але не надав жодної заяви про незгоду зі звільненням або про те, що вказана заява про звільнення була написана під тиском.

Заслухавши пояснення представника позивача, представника відповідачів та дослідивши наявні в справі письмові докази суд встановлює наступні факти та обставини:

Позивач проходив службу на посаді начальника Заступника начальника Головного територіального управління юстиції в Одеській області, що згідно положень п.17 ч.1 ст.4 КАС України відноситься до поняття публічної служби, спори щодо проходження якої, у тому числі й спори щодо прийняття, звільнення з неї, отримання відповідних компенсацій, пов`язаних з її проходженням згідно п.2 ч.1 ст.19 КАС України віднесені до компетенції адміністративних судів та повинні розглядатись за правилами адміністративного судочинства.

Наказом Міністерства юстиції України від 23.03.2016 № 1291/к ОСОБА_1 призначено на посаду заступника начальника головного територіального управління юстиції з питань державної реєстрації - начальника Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції в Одеській області.

Наказом Міністерства юстиції України від 03.04.2017 № 1282/к ОСОБА_1, заступника начальника головного територіального управління юстиції з питань державної реєстрації - начальника Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції в Одеській області, звільнено з займаної посади 06 квітня 2017 року за власним бажанням, відповідно до статті 86 Закону України «Про державну службу», з припиненням державної служби.

Підставою прийняття вказаного Наказу була заява ОСОБА_1, в якій він просив звільнити його за власним бажанням, відповідно до частини другої статті 86 Закону України «Про державну службу» в день досягнення взаємної домовленості.

Представник позивача в позовній заяві зазначає, що 23.04.2016 року позивача разом з керівництвом Головного територіального управління юстиції в Одеській області запросили до Міністерства юстиції України де позивачем, під тиском керівника Департаменту персоналу Міністерства юстиції України ОСОБА_3, було написано заяву про звільнення за власним бажанням, яка не відповідала дійсному волевиявленню, у заяві не було вказано дати її складання та дати, з якої Позивач має бажання звільнитися з державної служби.

Після написання вказаної заяви 23.04.2016 року позивач продовжував працювати на посаді заступника начальника головного територіального управління юстиції з питань державної реєстрації - начальника Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції в Одеській області що, підтверджує відсутність наміру звільнятися із займаної посади.

Зважаючи на відсутність у такій заяві обов’язкових реквізитів (дати написання заяви) Позивач, покладаючись на сумління Відповідача продовжив виконання своїх службових обов’язків на посаді заступника начальника головного територіального управління юстиції з питань державної реєстрації - начальника Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції в Одеській області.

Натомість, всупереч волі позивача 06.04.2017 року його було звільнено з посади заступника начальника головного територіального управління юстиції з питань державної реєстрації - начальника Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції в Одеській області начебто за власним бажанням.

Разом з тим, інших заяв на звільнення, крім заяви написаної під тиском 23.04.2016 року позивачем не складалось та у вказаній заяві ним не висловлювалось та не підтверджувалось бажання звільнятися з посади саме 06.04.2017 року, у зв’язку з чим, на думку позивача, правова підстава звільнення з державної служби за власним бажанням не відповідає його дійсній волі та внутрішньому переконанню, а суб’єкт призначення не вправі самостійно визначати дату звільнення за власним бажанням, встановлювати інший строк звільнення без взаємної домовленості зі позивачем.

Представник відповідача подав до суду письмові заперечення, в яких зазначив, що позивачем заява про звільнення за власним бажанням у зв’язку із досягненням взаємної домовленості сторін була написана ним власноручно. При цьому доказів, які б свідчили про незаконне примушування позивача до написання вказаної заяви, зокрема, здійснення тиску посадовими особами відповідачів, суду не надано. Також відсутні будь-які докази про те, що саме 23.04.2016 року була написана заява начебто під тиском.

Враховуючи те, що угодою сторін являється добровільне, компромісне та взаємне рішення (домовленість) сторін з того чи іншого спільного питання, тиск або примушування до укладення угоди у трудових відносинах виключається, оскільки в іншому випадку такі відносини будуть мати зовсім інші правові наслідки, а саме, продовження існуючих трудових відносин, звільнення працівника за власним бажанням або ж звільнення працівника за ініціативою власника.

Тобто, позивач повністю усвідомлював правові наслідки написання заяви про звільнення за власним бажанням, у зв’язку із взаємною домовленістю сторін, а тому у разі незгоди з її умовами мав вільно відмовитися від її написання.

Наявні, на думку позивача, порушення його прав не встановлювалися правоохоронними органами. На рішення позивача про звільнення відповідач не впливав.

Одночасно з цим слід зазначити, що будь-якого тиску на позивача щодо написання ним заяви про звільнення із займаної посади за власним бажанням у зв’язку з домовленістю сторін з боку посадових осіб Міністерства юстиції України не було, а твердження позивача про тиск на нього з боку керівника Департаменту персоналу Міністерства юстиції України не підтверджено жодними належними та допустимими доказами.

Суд погоджується із законністю дій та підставами звільнення позивача із займаної посади з наступних підстав:

Законом України “Про державну службу” від 10.12.2015 року №889-VIII, який набув чинності з 01.05.2016 року, визначено принципи, правові та організаційні засади забезпечення державної служби, а також порядок реалізації громадянами України права доступу до державної служби.

Частиною 1 ст.3 Закону України “Про державну службу” встановлено, що цей Закон регулює відносини, що виникають у зв'язку із вступом на державну службу, її проходженням та припиненням, визначає правовий статус державного службовця.

Відповідно до ч.2,3 ст.5 Закону України “Про державну службу” відносини, що виникають у зв'язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом. Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.

Частиною 1 ст.86 Закону України “Про державну службу” встановлено, що державний службовець має право звільнитися зі служби за власним бажанням, попередивши про це суб'єкта призначення у письмовій формі не пізніш як за 14 календарних днів до дня звільнення. Згідно з ч.2 зазначеної статті державний службовець може бути звільнений до закінчення двотижневого строку, передбаченого частиною першою цієї статті, в інший строк за взаємною домовленістю із суб'єктом призначення, якщо таке звільнення не перешкоджатиме належному виконанню обов'язків державним органом.

Як вбачається з оскарженого наказу про звільнення ОСОБА_1 №1282/к від 03.04.2017 року, підставою для його прийняття зазначено заяву (а.с.12 т.1).

Так, згідно заяви ОСОБА_4, адресованої Державному секретарю Міністерства юстиції України, він просив звільнити його із займаної посади за власним бажанням, відповідно до частини 2 ст. 86 Закону України “Про державну службу” в день досягнення взаємної домовленості (а.с.24 т.1).

Відповідно до письмових пояснень позивача та пояснень його представника у судовому засіданні зазначена заява ОСОБА_1 про звільнення із займаної посади з посиланням на ч.2 ст.86 Закону України “Про державну службу” була написана ним власноручно у кабінеті керівника Департаменту персоналу Міністерства юстиції України ОСОБА_3 та їй залишена.

Разом із цим, доказів того, що на ОСОБА_1 здійснювався тиск при написанні вказаної заяви до суду надано не було.

Під час з’ясування офіційних обставин справи, судом встановлено, що ОСОБА_1 з відповідною заявою про відкликання поданої ним заяви про звільнення не звертався.

При цьому, при домовленості між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом про припинення трудового договору за згодою сторін договір припиняється у строк визначений сторонами. Анулювання такої домовленості може мати місце лише при взаємній згоді про це власника або уповноваженого ним органу і працівника.

Основними умовами угоди про припинення трудового договору, щодо яких сторони трудового договору повинні дійти згоди, є підстава припинення угоди та строк, з якого договір припиняється.

Відповідно до заяви ОСОБА_1 він просив звільнити його із займаної посади з посиланням на ч.2 ст.86 Закону України “Про державну службу” у день досягнення взаємної домовленості. Тобто, позивач, який займав посаду заступника начальника Головного територіального управління юстиції в Одеській області та, як свідчать матеріали справи, за освітою юрист, що дає можливість суду зробити висновок про те, що він розумів наслідки подання такої заяви, фактично, подавши зазначену заяву, просив звільнити його з посади у день погодження цієї заяви відповідальною особою з боку відповідача. При цьому, про погодження зазначеної домовленості з боку відповідача свідчить резолюція заступника міністра – керівника апарату ОСОБА_5 про звільнення позивача з 06.04.2017 року, до повноважень якої відносились вказані питання.

Крім того, відповідно до позовної заяви ОСОБА_1 зазначав, що заяву про звільнення він написав 23.04.2016 року, доказів якого до суду не надано, разом із цим приписами діючого на час вказаних правовідносин законодавства встановлено лише мінімально допустимий строк попередження працівника роботодавця про бажання звільнення.

Відповідно до п.5 розділу ІІІ Інструкції з діловодства в Міністерстві юстиції України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України 03.08.2015 року №1405/5 реєстрація документів - це фіксування облікових даних про документ, що фіксує факт його створення, відправлення або одержання шляхом внесення в автоматизовану систему, зазначенням на ньому реєстраційного індексу та скануванням. Реєстрація документів здійснюється з метою забезпечення їх обліку, контролю за виконанням і оперативним використанням наявної у документах інформації. Реєструються всі документи незалежно від способу їх доставки, передавання чи створення. Кожного року реєстрація документів починається спочатку з 1-го номера. Документи реєструються за групами залежно від назви виду, автора і змісту документів. Наприклад, окремо реєструються: у Департаменті кадрової роботи та державної служби: накази з особового складу працівників апарату Міністерства; заяви працівників центрального апарату з кадрових питань (про прийняття, переведення, звільнення, заохочення, накладення, стягнення, про матеріальну допомогу), накази з особового складу керівників підприємств, установ, організацій, що належать до сфери управління Міністерства (про прийняття, переведення, звільнення, заохочення, накладення, стягнення тощо); накази на відрядження працівників.

Відповідно до п.14 розділу ІІ Інструкції №1405/5 резолюція - це зроблений посадовою особою напис на документі, який містить стислий зміст прийнятого нею рішення щодо виконання документа.

Як вбачається з заяви про звільнення, складеної ОСОБА_1 (а.с.24 т.1), реєстраційний вхідний номер у вказаній заяві відсутній. Разом з тим, зазначена заява містить відповідну резолюцію із зазначенням строку її виконання.

При цьому, відсутність реєстраційного вхідного номеру у вказаній заяві ОСОБА_1 не свідчить про відсутність дійсного волевиявлення державного службовця при складанні вказаної заяви про звільнення.

Пунктом 8 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.1992 року №9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» встановлено, що при домовленості між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом про припинення трудового договору за п.1 ч.1 ст.36 КЗпП України (за згодою сторін) договір припиняється в строк, визначений сторонами. Анулювання такої домовленості може мати місце лише при взаємній згоді про це власника або уповноваженого ним органу і працівника. Сама по собі згода власника або уповноваженого ним органу задовольнити прохання працівника про звільнення до закінчення строку попередження не означає, що трудовий договір припинено за п.1 ст.36 КЗпП України, якщо не було домовленості сторін про цю підставу припинення трудового договору. В останньому випадку звільнення вважається проведеним з ініціативи працівника (ст.38 КЗпП України).

З огляду на викладене, працівник не має права відкликати свою заяву про звільнення, якщо роботодавець і працівник дійшли взаємної згоди щодо строку, з якого працівника слід вважати звільненим та відповідну угоду не анульовано.

В даних спірних відносинах було дотримано умову про визначення строку, в який припиняється трудовий договір між сторонами. Жодним нормативно-правовим актом не зазначена обов’язковість написання конкретної дати в заяві.

Такий висновок міститься і в постанові Верховного Суду України від 15.10 2013 року № 21-320а13 (в Єдиному державному реєстрі судових рішень № 35669798).

Так, колегія Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що анулювання домовленості між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом щодо звільнення працівника з підстав, передбачених п.1 ст.36 КЗпП, можливе при взаємній згоді власника підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом та працівника.

Водночас між Міністерством юстиції України та позивачем не було взаємної згоди щодо анулювання раніше досягнутої домовленості про звільнення позивача, а отже відсутня підстава анулювання такої домовленості.

В особовій справі відсутні будь-які заяви, які б підтверджували анулювання досягнутої домовленості.

Згідно з правовими висновками, викладеними у постанові Верховного суду України у справі №6-1269цс16 від 26.10.2016 однією з підстав припинення трудового договору є, зокрема, угода сторін (пункт 1 статті 36 КЗпП України).

У разі домовленості між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом про припинення трудового договору за пунктом 1 статті 36 КЗпП України (за угодою сторін) договір припиняється в строк, визначений сторонами.

Сама по собі згода власника або уповноваженого ним органу задовольнити прохання працівника про звільнення до закінчення строку попередження не означає, що трудовий договір припинено за пунктом 1 статті 36 КЗпП України, якщо не було домовленості сторін про цю підставу припинення трудового договору. В останньому випадку звільнення вважається проведеним з ініціативи працівника (стаття 38 цього Кодексу).

Розглядаючи позовні вимоги щодо оскарження наказу про припинення трудового договору за пунктом 1 статті 36 КЗпП України (угода сторін), суди повинні з’ясувати: чи дійсно існувала домовленість сторін про припинення трудового договору за взаємною згодою; чи було волевиявлення працівника на припинення трудового договору в момент видачі наказу про звільнення; чи не заявляв працівник про анулювання попередньої домовленості сторін щодо припинення договору за угодою сторін.

У постанові Верховного суду України у справі № 6-1269цс16 від 26.10.2016 суд дійшов висновку, що факт звернення особи до роботодавця із заявою про анулювання своєї заяви про звільнення свідчить про відсутність у працівника такої згоди на звільнення.

Відповідно до положень ст.244-2 КАС України (2005) рішення Верховного Суду України, прийняті за результатами розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, є обов’язковими для всіх суб’єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначені норми права та для всіх судів України.

Відповідно до положень ч.4 ст.13 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду України є обов’язковими для всіх суб’єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права.

У позовній заяві позивач зазначає, що правова підстава звільнення з державної служби за власним бажанням не відповідає його дійсній волі та внутрішньому переконанню. Проте, ОСОБА_1 не було здійснено жодної спроби скасувати подану раніше заяву про звільнення.

Судом були витребувані відомості щодо табелю робочого часу позивача за квітень 2016 року та квітень 2017 року (а.с.13-23 т.2).

Згідно даних табелю обліку робочого часу квітень 2016 року 23.04.2016 року позивач табельований саме таким, що перебував на робочому місці не перебував у відрядженні (а.с.17 т.2), а тому, суд критично ставиться до посилання позивача та представника позивача на можливість його перебування саме 23.04.2016 року у м.Києві та подання заяви про звільнення.

Також суд вважає, що не заслуговує на увагу посилання представника позивача на встановлення обставини подання позивачем заяви про звільнення саме 23.04.2016 року на текст постанови Одеського апеляційного адміністративного суду від 25.04.2017 року по справі №815/7036/16 (а.с.237-242 т.1), оскільки згідно положень ч.4 ст.78 КАС України передбачено, що обставини, які встановлені судовими рішеннями, винесеними в порядку цивільного, адміністративного, господарського чи кримінального судочинства, що набрали законної сили по спорах між тими саме сторонами не потребують повторному доведенню.

Позивач по цій справі ОСОБА_1 не був учасником справи №815/7036/16, а тому встановлені обставини по зазначеній справі судом не можуть бути застосовані як беззаперечні при розгляді цієї справи за правилами ч.4 ст.78 КАС України, а підлягають доведенню на загальних підставах.

Враховуючи викладене, суд не вбачає підстав для скасування оскарженого наказу від 03.04.2017 року №1282/к “Про звільнення ОСОБА_1Й.” та відповідно для задоволення його позовних вимог в цій частині. У зв’язку із цим, суд вважає, що не підлягають задоволенню і позовні вимоги про поновлення його на посаді заступника начальника Головного територіального управління юстиції в Одеській області та стягнення на користь позивача з Головного територіального управління юстиції в Одеській області середнього заробітку за час вимушеного прогулу оскільки вони є похідними від вимог про скасування наказу про звільнення.

Судові витрати розподілити за правилами, встановленими ст.139 КАС України.

Керуючись ст.ст.139, 242-246 КАС України, суд, -

В И Р І Ш И В:

В задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Міністерства юстиції України, Головного територіального управління юстиції в Одеській області, за участі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на боці відповідачів ОСОБА_2 про визнання протиправним та скасування наказу Міністерства юстиції України №1282/к від 03.04.2017 року, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу - відмовити повністю.

Повний текст рішення виготовлений та підписаний складом суду 28.03.2018 року.

Рішення суду може бути оскаржено до Одеського апеляційного адміністративного суду шляхом подачі апеляційної скарги в місячний строк з дня отримання повного тексту судового рішення, в порядку п.15.5 Перехідних положень КАС України.

Суддя - доповідач Єфіменко К.С.

Судді Кравченко М.М. Бойко О.Я.

.