Рішення № 72975345, 26.03.2018, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 815/6563/17

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 березня 2018 року м. Одеса

Одеський окружний адміністративний суд в складі:

головуючого - судді Бойко О.Я.,

за участю:

секретаря судового засідання Белінського Г.В.,

представника позивачів ОСОБА_1 за ордером,

представника відповідача Білоконь Н.О. за довіреністю,

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за адміністративним позовом ОСОБА_3, ОСОБА_4 які діють в інтересах неповнолітнього ОСОБА_5 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення від 17.11.2017 року №435-17 та рішення від 17.11.2017 р. №436-17 та зобов'язати прийняти рішення про визнання їх біженцями або особами, які потребують додаткового захисту ,-

СУТЬ СПОРУ:

ОСОБА_3, ОСОБА_4 які діють в інтересах неповнолітнього ОСОБА_5 звернулися до Одеського окружного адміністративного суду з позовом до Державної міграційної служби України в якому з урахуванням уточнення позову просили:

1.Визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 17.11.2017 року № 435-17 та рішення від 17.11.2017 року № 436-17, яким позивачам було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

2. Зобов'язати Державну міграційну службу України прийняти рішення про визнання ОСОБА_3, ОСОБА_4 які діють в інтересах неповнолітнього ОСОБА_5 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Ухвалою суду від 19.12.2017 р. відкрито провадження по справі та призначено перше судове засідання на 23.01.2018 р.

В обґрунтування позовних вимог позивачі зазначили наступне.

У 2014 р. позивачі звернулися до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області із заявами про надання захисту в Україні.

Рішенням Державної міграційної служби України від 21.12.2015 р. № 834-15 та рішенням від 21.12.2015 року №844-15 позивачам відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

28.01.2016 р. позивачі отримали повідомлення видане Управлінням у справах іноземців та осіб без громадянства ГУ ДМСУ в Одеській області за № 15 від 06.01.2016 року та №3 від 06.01.2016 р. про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Рішення ДМСУ оскаржено в судовому порядку. 30.03.2016 р. Одеський окружний адміністративний суд постановою задовольнив позовні вимоги частково та зобов'язав Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву позивачів.

12.12.2017 р. позивачі повторно отримали повідомлення видане Управлінням з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМСУ в Одеській області за №355 від 07.12.2017 р. та №363 від 07.12.2017 р. про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Позивачі зазначили, що є громадянами Сирійської Арабської Республіки, але не можуть та не бажають користуватися захистом своєї країни.

Позивачі вважають, що їх заяви відповідають критеріям для визнання їх біженцем або особою, які потребує додаткового захисту. Однак відповідач при прийнятті оскаржуваного рішення зазначені обставини до уваги не прийняв.

Таким чином позивачі вважають, що рішення ДМС України про відмову позивачам у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є необґрунтованим, протиправним та таким, що належить до скасування.

Представник позивачів у судовому засіданні позовні вимоги підтримала та просили задовольнити з підстав викладених в уточненій позовній заяві ( т.1 а.с.29-35).

Представник відповідача у судовому засіданні у задоволенні позову просила відмовити з підстав викладених у відзиві на адміністративний позов (т.1 а.с. 38-46).

В обґрунтування відзиву представник відповідача зазначила, що ОСОБА_3 на території України нелегально перебував з 11.07.2011 р. Цим самим позивач порушив вимоги ч.5 ст.5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту».

При зверненні у 2014 р. до ГУ ДМС України в Одеській області позивач в якості причин неможливості повернення на Батьківщину вказав можливі переслідування через власну належність до політичної партії «Народна демократична партія» Сирії. Також шукач захисту наразі не бажає повертатися до Сирії у зв'язку з військовими діями, які наразі відбуваються в країні громадської належності.

Також твердження позивача з приводу обставини його партійної та політичної діяльності на Батьківщині містять численні розбіжності, які не були належним чином обґрунтовані позивачем та які знижують рівень довіри до зазначеного клопотання в цілому.

Позивач ОСОБА_4 починаючи з 08.02.2012 р. до моменту звернення до ГУ ДМС України в Одеській області 22.12.2014 р. позивач перебувала нелегально на території України. Цим самим позивач порушила вимоги ч.5 ст.5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту».

При звернені до ГУ ДМС України в Одеській області у 2014 р. позивач зазначила, що наразі не має наміру повертатися до Сирії через загрозу зазнати переслідувань у зв'язку з проведенням військових дій, загальною несприятливою ситуацією на території країни громадської належності та наміром проживати разом зі своїм чоловіком ОСОБА_3, який на той період часу вже перебував на території України.

Однак позивач не надала жодних конкретних фактів або документальних доказів, які б підтверджували пряму загрозу життя, безпеці або свободі у разі повернення до регіону постійного проживання на Батьківщині.

Також представник відповідача зазначила, що надані позивачами відомості, дають можливість стверджувати, що до управління міграційної служби позивачі звернулися не з метою отримання міжнародного захисту, а виключно в пошуках шляхів легалізації.

Таким чином на думку представника відповідача, рішення Державна міграційна служба України про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту приймалось з урахуванням та дослідженням усіх обставин справи.

13.03.2018 р. представник позивачів надав відповідь на відзив (т.2 а.с.196-209) в якій зазначив, що висновок відповідача про відсутність доведених фактів серйозної і не вибіркової загрози життю, фізичній цілісності чи свободі в країні громадського походження є необґрунтованим. Оскільки відповідач не врахував те, що більшу частину м. Алеппо, де постійно проживали позивачі як і майже весь східний регіон Сирії захоплено представниками угрупування ісламських фундаменталістів «Ісламська держава Ірака та аль-Шама», що також становить загрозу для безпеки позивачів. Такі дії відповідача призвели до прийняття неправомірного та необґрунтованого рішення.

Заслухавши пояснення учасників справи, дослідивши надані письмові докази, перевіривши матеріали справи, а також проаналізувавши законодавство, яке регулює спірні правовідносини, суд дійшов висновку, що адміністративний позов належить до задоволення частково. Свій висновок суд вмотивовує наступним чином. Так, суд, -

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженець м. Ібдліб (Сирія), проживав в м. Алеппо (Сирія), за національністю араб, за віросповіданням мусульманин - суніт. Одружений на громадянці Сирії ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_3, разом із якою має трьох спільних дітей. На територію України позивач прибув у 2010 році. В 2011 році до нього приєдналась дружина ОСОБА_4 та неповнолітній син ОСОБА_5.

Зі змісту особової справи позивача №2014OD0282 вбачається, що він 27.05.2010 року літаком виїхав з Сирії до України, м. Одеса, на підставі туристичної візи на один місяць, після закінчення терміну дії туристичної візи він звернувся за статусом біженця в м. Одеса. та йому наказом УМС в Одеській області від 20.08.2010 року №63 було відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця.

Суд встановив, що громадянка Сирії ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_4, уродженка м. Хама (Сирія), проживала в м. Алеппо (Сирія), за національністю араб, за віросповіданням мусульманин - суніт. Одружена на громадянині Сирії ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, разом із яким має трьох спільних дітей. На територію України позивач прибула по туристичній візі в 2011 році разом із неповнолітнім сином ОСОБА_5, (ІНФОРМАЦІЯ_5). Де з 2010 року знаходився її чоловік громадянин Сирії ОСОБА_3, якому було відмовлено в наданні статусу біженця ще в 2010 році.

Зі змісту особової справи позивача №2014OD0280 вбачається, що вона 25.08.2011 року виїхала з Сирії до України разом із неповнолітнім сином ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_5 авіарейсом Алеппо - Одеса, на підставі національного паспорту.

У 2014 р. позивачі звернулися до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області із заявами про надання захисту в Україні.

Рішенням Державної міграційної служби України від 21.12.2015 р. № 834-15 та рішенням від 21.12.2015 року №844-15 позивачам відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

28.01.2016 р. позивачі отримали повідомлення видане Управлінням у справах іноземців та осіб без громадянства ГУ ДМСУ в Одеській області за № 15 від 06.01.2016 року та №3 від 06.01.2016 р. про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Рішення ДМСУ оскаржено в судовому порядку. 30.03.2016 р. Одеський окружний адміністративний суд постановою задовольнив позовні вимоги частково та зобов'язав Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву позивачів.

12.12.2017 р. позивачі повторно отримали повідомлення видані Управлінням з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМСУ в Одеській області за №355 від 07.12.2017 р. та №363 від 07.12.2017 р. про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (т.1 а.с. 55, т. а.с.9).

Підстава прийняття зазначених повідомлень рішення ДМС України від 17.11.2017 р. № 435-17 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Сирії ОСОБА_3 та № 436-17 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянки Сирії ОСОБА_4, разом з нею відмовити у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту її неповнолітньої дитині: ОСОБА_5 ІНФОРМАЦІЯ_6 (т.1 а.с.56, т.2 а.с.10).

В рішеннях № 435-17 та №436-17 від 17.11.2017 р. зазначено, що на підставі повторного вивчення документів та матеріалів позивачів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання їх біженками або особами, які потребують додаткового захисту, підтримуючи висновок Головного управління ДМС України в Одеській області, що стосовно заявників умови передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

25.10.2017 р. ГУ ДМС України в Одеській області склало висновок за результатами розгляду особової справи ОСОБА_3 (т.1 а.с.57-83). В якому зазначено, що при зверненні до територіального підрозділу заявник в якості пичин неможливості повернення на Батьківщину вказав можливі переслідування через власну належність до політичної партії «Народна демократична партія» Сирії. Також він не бажає повертатися до Сирії у зв'язку з військовими діями, які наразі відбуваються в країні громадської належності.

25.10.2017 р. ГУ ДМС України в Одеській області склало висновок за результатами розгляду особової справи ОСОБА_4, яка діє в інтересах неповнолітнього сина ОСОБА_5 (т.2 а.с.11-33). В якому зазначено, що при зверненні до територіального підрозділу заявниця зазначила, що наразі не має наміру повертатися до Сирії через загрозу зазнати переслідувань у зв'язку з проведенням військових дій, загальною несприятливою ситуацією на території країни громадської належності та наміром проживати разом зі своїм чоловіком, який на той період часу вже перебував на території України.

Вирішуючи спір по суті заявлених позовних вимог, суд виходить з наступного.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначає Закон України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

Відповідно до ч.5 ст.10 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у справах міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на основі всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Згідно з ч.6 ст.8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Відповідач - Державна міграційна служба України відповідно до Положення про Державну міграційну службу України, затвердженого Указом Президента України №405/2011 від 06.04.2011 р., є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра внутрішніх справ України. ДМС України входить до системи органів виконавчої влади та утворюється для реалізації державної політики у сферах міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів.

Відповідно до положень ст.1 Міжнародної конвенції про статус біженців від 28.07.1951 р., п.1 ч.1 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Пунктом 13 ч.1 ст. Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" передбачено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів. 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

При розгляді справ щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового захисту, примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні, необхідно враховувати, що інформація про країну походження належить до загальновідомої інформації. Відповідно до ч.3 ст.78 КАС України обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Згідно з п.195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Відповідно до абз.5 ст. 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Згідно з ч.7 ст.7 Закону до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.

Відповідно до ч.11 ст. 9 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Перевіряючи законність рішення Державної міграційної служби України № 435-17 та № 436-17 від 17.11.2017 р. про відмову у визнанні позивачів біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, суд зазначає, що відповідач повинен був з'ясувати, чи мають позивачі суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідувань, та чи є ці побоювання цілком обґрунтованими.

Оцінка таким побоюванням обов'язково надається з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку.

Ситуація в країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні.

Аналізуючи зміст п.1 та п.13 ч.1 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", суд зазначає, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення статусу біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа змушена залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження, а тому з'ясування суб'єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення такого спору. Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) можуть отримуватись від заявника, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо.

Вирішуючи спір, суд враховує, що у липні 2012 року Міжнародний Комітет Червоного Хресту визнав конфлікт у Сирії збройним конфліктом не міжнародного характеру. Кількість осіб, які постраждали під час конфлікту на даний момент дуже висока та продовжує зростати. ООН постійно інформує про акти насилля та вбивствах у Сирії. З початку березня 2011 року постійно надходять відомості щодо порушення права людини та основних свобод, у тому числі страти без суду, тортури, арешти, застосування тяжкої зброї проти мирного населення.

Тлумачення поняття загрози тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання " дає у своїх рішеннях Європейський Суд з прав людини.

У справі Суфі і Елмі проти Сполученого Королівства (8319/07 та 11449/07, рішення від 28 червня 2011 року) суд дійшов висновку, що повернення особи у ситуацію громадянської війни може складати загрозу тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання (п.п. 217-241). Суд зазначив, що критеріями для оцінки інтенсивності/напруженості загального насилля в країні з військовим конфліктом є: чи сторони конфлікту використовують методи або тактики війни, які збільшують ризик втрат серед цивільного населення або які були безпосередньо спрямовані проти цивільного населення; чи використання таких методів та/або тактик застосовувались усіма сторонами конфлікту; чи конфлікт був локалізованим чи всеохоплюючим; кількість осіб, яких було вбито, поранено або які буди переміщені в результаті боротьби.

Згідно з інформацією компетентних інформаційних джерел: "Великобританія: Home Office,(МВС) (http://www.refworld.org/docid/50. f55c8d2.html).

« 3.1.3…. Гуманітарна криза, що продовжує погіршуватися, така, що для більшості мігрантів висилка призвела б до порушення статті 3 ЄКПЛ.

Рівень невибіркового насильства в основних містах і районах бойових дій в Сирії перебуває на такому рівні, що існують серцозні підстави вважати, що особа, тільки своєю присутністю там протягом будь-якого відрізка часу, стикається з реальним ризиком шкоди, що загрожує її життю або особистої недоторканності.

З огляду на покладений в основу оскаржуваних рішеннь висновки, відповідач надав перевагу відсутності фактів того, що позивачі та члени їхньої родини не переслідувались; звернення до органів міграційної служби було пов'язано лише з бажанням тимчасової легалізації на території України, а не з військовими діями, які мають місце в країні громадянської належності. Будь-якої інформації щодо переслідування заявники не надали.

Однак відповідач не взяв до уваги поточну та актуальну інформацію по країні походження позивача. Так, відповідач надав перевагу відомостям про те, що останнім часом військові дії направлені на знищення терористичних угрупувань з боку сирійських військових, що свідчить про відсутність цілеспрямованого переслідування цивільного населення в Сирії.

Крім того, належить врахувати Рекомендації УВКБ ООН з питання міжнародного захисту відносно осіб, що залишають Сирійську Арабську Республіку в редакції III, жовтень 2014 р. (http://www.refworld.org.ru/docid/549983214.html%20). Так, УВКБ ООН повторює заклик до держав, що не є сусідами Сирії, вивчати конкретні та ефективні способи вираження солідарності. В пункті 31 зазначеної рекомендації вказано: "У світлі розвитку подій і зміни обставин в Сирії, можливо, буде доцільно переглянути (якщо цього ще не було зроблено) рішення у справах сирійців, чиї клопотання про надання притулку в минулому були відхилені, щоб ті, хто в силу обставин, що змінилися має обґрунтовані причини звернутися про надання притулку як біженці "на місці" (sur place), могли розраховувати на прийняття відповідного рішення, яке дозволить їм користуватися захистом і правами, що випливають з визнання їх біженцями ".

Також суд враховує Рекомендації УВКБ ООН з питання міжнародного захисту відносно осіб, що залишають Сирійську Арабську Республіку в редакції ІV, листопад 2015 р. В пункті 31 зазначеної рекомендації вказано: "УВКБ ООН характеризує втечу цивільних осіб з Сирії як переміщення біженців. Сирійці, а також біженці з Палестини, колишнім постійним місцем проживання яких була Сирія, потребують міжнародного захисту до тих пір, поки ситуація з безпекою і дотриманням прав людини в Сирії не покращиться і не будуть створені умови для добровільного повернення з дотриманням безпеки і повагою до людської гідності".

За інформацією МВС Великобританії (Home Office), «Інформація по країні і Керівництво - Сирія: Сирійська громадянська війна», 19 серпня 2016 р. United Kingdom: Home Office, Country Information and Guidance - Syria the Syrian Civil War 19 August 2016 http://www.refworld.org/country UKHO SYR 57е2b09454,0.html

3.1.6 Внутрішнє переміщення з однієї частини країни в іншу малоймовірно, через дуже обмежену можливість переміщення і безпечно пересуватися з однієї частини Сирії в іншу і непередбачуваність та масштаб ситуації насильства в поєднанні з гуманітарною ситуацією для внутрішньо переміщених осіб на територіях переміщення.

Тобто інформація по країні походження підтверджує, що конфлікт є всеохоплюючим, а небезпечна ситуація є спородичною.

Таким чином, суд встановив, що регіон м. Алеппо, в якому проживали позивачі, характеризується надзвичайно високим рівнем насильства з летальним кінцем, включаючи повітряне бомбардування, через що існує високий ризик стати жертвою нападу та поранення.

УВКБ ООН зазначає, що потрібні великодушні підходи до захисту, що відображаються у незастосуванні санкцій до тих, хто прибуває без документів, що посвідчують особу (або іншим неправомірним шляхом), та у високому проценті позитивних рішень по клопотаннях про надання статусу біженця, поряд із забезпеченням супутніх прав. Ще однією доречною формою солідарності у теперішній кризисній ситуації була б гнучкість застосування критеріїв та процедур возз'єднання родини, рівно як і скасування певних вимог для отримання віз та полегшення в'їзду громадян Сирії з метою роботи або навчання або за сімейною чи гуманітарною метою в межах національних програм.

У свої рекомендаціях УВКБ ООН зазначило, що в тих випадках, коли особи не відповідають конвенційним критеріями, належить застосовувати критерії для надавання додаткових форм захисту, у т.ч. тих, що розроблені в обов'язкових або факультативних регіональних принципах або режимах надання захисту, а також ситуаційно обумовлені критерії надання статусу біженця.

Під час прийняття відповідачем рішення про відмову у визнанні позивачів біженцями або особами, які потребує додаткового захисту зазначена інформація по країні походження не була прийнята відповідачем до уваги.

Отже висновок відповідача про відсутність доведених фактів і не вибіркової загрози життю, фізичній цілісності чи свободі в країні громадського походження є необґрунтованим.

Враховуючи викладене суд вважає, що відповідач передчасно дійшов висновку стосовно позивача, що в нього відсутні встановлені пунктами 1 та 13 ч.1 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" умови для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Враховуючи наведене, суд робить висновок, що відповідач взагалі не взяв до уваги інформацію по країні походження позивачів. Зокрема, того факту, що на теперішній час в Сирії триває громадянська війна, систематично порушуються права людини та основні свободи, відтак беззмістовним є висновок відповідача про те, що позивачі не пов'язують свої особисті проблеми з загальними проблемами в аспекті критичного стану в Сирії.

На підставі викладених обставин суд вважає, що позивачі є особами які потребують захисту внаслідок існуючої загрози її життю та безпеці в країні походження.

Згідно з ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до п.3 ч.2 ст.2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії).

З урахуванням вищезазначеного, суд робить висновок, що позовні вимоги належать до задоволення частково, а прийняті відповідачем рішення № 435-17 та № 436-17 від 12.04.2017р. про відмову позивачам у визнанні біженцями або особами, які потребують додаткового захисту є необґрунтованими, протиправними та таким, що не відповідають міжнародним принципам та належать до скасування.

Проте враховуючи, що діючим законодавством передбачена виключна компетенція відповідача у прийнятті рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, суд вважає за необхідне зобов'язати Державну міграційну службу України прийняти рішення про визнання ОСОБА_3, ОСОБА_4 які діють в інтересах неповнолітнього ОСОБА_5, особою яка потребує додаткового захисту.

Враховуючи, що позивачі звільнені від сплати судового збору в порядку п.23 ч.1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір», питання про їх розподіл судом не вирішується.

На підставі викладеного, керуючись Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», ст.ст.2, 244-246 КАС України -

В И Р І Ш И В:

1. Адміністративний позов задовольнити.

2.Визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 17.11.2017 року № 435-17 та рішення від 17.11.2017 року № 436-17, яким ОСОБА_3, ОСОБА_4 які діють в інтересах неповнолітнього ОСОБА_5 було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

3. Зобов'язати Державну міграційну службу України прийняти рішення про визнання ОСОБА_3, ОСОБА_4 які діють в інтересах неповнолітнього ОСОБА_5 особою, яка потребує додаткового захисту.

4. Відповідно до статті 255 КАС України рішення суду першої інстанції набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Згідно з частиною першою статті 295 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційна скарга на постанову суду подається протягом тридцяти днів. Якщо в судовому засіданні було проголошено лише вступну та резолютивну частини постанови суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складання повного тексту рішення.

Апеляційна скарга подається учасниками справи відповідно до п.15.5 ч.1 розділу VІІ «Перехідні положення» КАС України через Одеський окружний адміністративний суд до Одеського апеляційного адміністративного суду.

6. Позивачі- ОСОБА_3 ОСОБА_4, ОСОБА_4 діють в інтересах неповнолітнього ОСОБА_5 адреса: 65005, АДРЕСА_1.

Відповідач - Державна міграційна служба України, адреса: 01001, м. Київ, вул. Володимирська,9.

Повний текст рішення складений та підписаний 26 березня 2018 року.

Суддя О.Я. Бойко

.