Постанова № 72961861, 22.03.2018, Харківський апеляційний господарський суд

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

проспект Незалежності, 13, місто Харків, 61058

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"22" березня 2018 р. Справа № 917/1870/17

Колегія суддів у складі:

головуючий суддя Пуль О.А., суддя Білоусова Я.О. , суддя Тарасова І. В.;

за участі секретаря судового засідання Кладька А.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Харківського апеляційного господарського суду апеляційну скаргу Пирятинської міської ради Полтавської області (вх.№389Х/2) на рішення господарського суду Полтавської області від 18.01.2018 у справі №917/1870/17 (суддя Семчук О.С., повний текст рішення складено 24.01.2018)

за позовом Публічного акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації "Лубнигаз", м. Лубни, Полтавська область,

до Пирятинської міської ради, вул. Соборна, 21, м. Пирятин, Полтавська область,

про визнання права власності за набувальною давністю, -

ВСТАНОВИЛА:

Позивач звернувся до господарського суду Полтавської області з позовною заявою до відповідача про визнання права власності за набувальною давністю на нежитлові приміщення, що розташовані за адресою: Полтавська область, Пирятинський район, м.Пирятин, вул.Пушкіна,32, а саме: - контора майстерня (літ. А-1) - 342,1 кв.м; - сарай (літ. Б,б) - 56,7 кв.м; - вбиральня (літ.В) - 2,3 кв.м; - склад (літ. Д) - 39,4 кв.м; - сарай (літ. Е) - 117,4 кв.м; - огорожа (літ.№1); - ворота (літ.№ 2); - ворота (літ. № 3). В обґрунтування позову позивач посилається на те, що він добросовісно, відкрито і безперервно володіє вказаним майном з 1994 року.

Рішенням господарського суду Полтавської області від 25.01.2017 позов задоволено повністю. Визнано за Публічним акціонерним товариством по газопостачанню та газифікації "Лубнигаз" право власності на спірні нежитлові приміщення, що розташовані за адресою: Полтавська область, Пирятинський район, м.Пирятин, вул. Пушкіна, 32. Стягнуто з відповідача на користь позивача 2983,50 грн судового збору.

Мотивуючи рішення, суд першої інстанції зазначив, що позивач протягом більше ніж 10 років, відкрито та безперервно володів цим майном. Добросовісний характер володіння підтверджується тим, що право власності на спірне майно не було ні за ким зареєстровано. Володіння позивачем спірним майном підпадає під ознаки безтитульного (незаконного) володіння, оскільки позивач фактично розпочав володіння майном за відсутності будь-яких правочинів або актів, які б свою чергу визначали право власності на нього та/або порядок володіння та користування майном. Спірне майно є чужим для позивача. Відповідне майно отримано позивачем законно, оскільки доказів того, що відповідне майно було загублене власником, викрадене у власника або вибуло з володіння власника не з його волі у суду не має. У матеріалах справи відсутні докази наявності власника даного нерухомого майна на день розгляду справи (державної, комунальної, іншої власності), фактичним володільцем даного нерухомого майна є позивач. Враховуючи норми статті 344 Цивільного кодексу України, суд першої інстанції дійшов висновку про наявність підстав вважати, що власник майна (якщо такий є) тривалий час не виявляє наміру визнати спірну нежилу будівлю своєю, тобто він погодився з її втратою, таким чином вона може бути визнана власністю фактичного добросовісного володільця, яким є позивач. Факт добросовісності набуття та відкритості володіння позивачем спірним нерухомим майном, факт безперервного та відкритого володіння нежилою будівлею позивачем з 1994 року по теперішній час, більш 10 років, підтверджений доказами, що містяться у матеріалах справи, і є підставою для набуття позивачем права власності за набувальною давністю відповідно до ст.344 Цивільного кодексу України.

Відповідач з рішенням суду першої інстанції не погодився, звернувся з апеляційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення норм чинного законодавства, просить скасувати рішення господарського суду Полтавської області від 18.01.2018 у справі №917/1870/17 та ухвалити нове рішення; стягнути з позивача на користь відповідача судовий збір у розмірі 4475,25 грн.

В обґрунтування доводів апеляційної скарги апелянт, посилаючись на норми ст.388 Цивільного кодексу України, зазначає, що позивачем неправомірно поставлено питання про можливість набуття права власності за давністю володіння фактичним володільцем, що заволодів чужим майном без залежного правового оформлення, хоч і з дозволу власника. Тому на випадки фактичного володіння майном без оформлення договору найму (оренди) набувальна давність поширюватися не може. Добросовісність і правомірність заволодіння не є тотожніми поняттями. Неправомірність заволодіння, на думку апелянта, це завжди недобросовісність. Апелянт зазначає, що згідно з рішенням виконавчого комітету Пирятинської районної ради народних депутатів Полтавської області від 04.03.1992 №47 «Про розмежування державного майна України, яке передається до комунальної власності, між власністю області та власністю районів» приміщення, що є предметом спору, були передані до комунальної власності Пирятинської міської ради у складі майна виробничого управління житлово-комунального господарства з їх житловим та нежитловим фондом. Відповідно до ст.87 Закону України «Про акціонерні товариства» майно, права і обов’язки правонаступнику передаються згідно з передавальним актом, який позивачем не надано як доказ передачі права на користування земельною ділянкою, об’єктами нерухомості. Посилання позивача на безперервне користування земельною ділянкою на підставі державного акту на право постійного користування землею апелянт вважає безпідставним. На думку апелянта, позивач не є добросовісним користувачем земельною ділянкою, оскільки не сплачує земельний податок у повному обсязі. Апелянт зазначає, що існуючий державний акт на право постійного користування земельною ділянкою є дійсним для визначення та переоформлення правовстановлюючого документа на право користування земельною ділянкою на позивача, оскільки була змінена організаційно-правова форма підприємства. Як стверджує апелянт, оскільки згідно зі ст. 92 Земельного кодексу України підприємство не може мати право постійного користування земельною ділянкою, то воно зобов’язане укласти договір оренди землі, набути статус платника орендної плати і сплачувати орендну плату за земельну ділянку на підставі договору оренди у відповідності до ст.288 Податкового кодексу України. Використання земельної ділянки без документального оформлення права користування (укладення договору оренди землі) є незаконним. Позивачем не оформлено договір оренди землі, а тому відповідач вважає, що позивач є недобросовісним користувачем. Також, апелянт зазначає, що позивачем не надано доказів, що підтверджують факт безперервного володіння нерухомим майном протягом десяти років, також позивач не зазначає, на підставі чого було здійснено оприбуткування основних засобів.

Ухвалою Харківського апеляційного господарського суду від 06.03.2018 поновлено Пирятинській міській раді Полтавської області строк на подання апеляційної скарги на рішення господарського суду Полтавської області від 18.01.2018 у справі №917/1870/17. Відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Пирятинської міської ради Полтавської області на рішення господарського суду Полтавської області від 18.01.2018 у справі №917/1870/17. Зупинено дію рішення господарського суду Полтавської області від 18.01.2018 у справі №917/1870/17. Призначено розгляд апеляційної скарги на 20.03.2018 о 14:00 год. Встановлено позивачу п`ятиденний строк з дня отримання даної ухвали для подання відзиву на апеляційну скаргу з доказами його надсилання відповідачу. Встановлено відповідачу п’ятиденний строк з моменту отримання відзиву для подання відповіді на відзив. Попереджено учасників у справі про банкрутство, що відповідно до частини 3 статті 56 Господарського процесуального кодексу України, у редакції закону від 03.12.2017, юридична особа бере участь у справі через свого керівника або члена виконавчого органу, уповноваженого діяти від її імені відповідно до закону, статуту, положення (самопредставництво юридичної особи), або через представника. Представником у суді може бути адвокат або законний представник (частина 1 статті 58 ГПК України). Відповідно до пункту 11 частини 16-1 Перехідних положень до Конституції України, представництво сторін у судах апеляційної інстанцій виключно адвокатами здійснюється з 01.01.2018. Представництво в суді у провадженнях, розпочатих до набрання чинності Законом України “Про внесення змін до Конституції України” (щодо правосуддя)”, здійснюється за правилами, які діяли до набрання ним чинності, - до ухвалення у відповідних справах остаточних судових рішень, які не підлягають оскарженню.

19.03.2018 від позивача до суду надійшов відзив (вх.№2321) на апеляційну скаргу, в якому зазначає, що твердження відповідача не відповідають фактичним обставинам справи, та просить суд залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції – без змін.

У судовому засіданні 20.03.2018 до початку розгляду справи по суті оголошена перерва до 22.03.2018 до 10:00 год. у зв’язку з необхідністю відповідачу ознайомитись з відзивом на апеляційну скаргу позивача.

22.03.2018 від відповідача до суду надійшла відповідь на відзив (вх.№2424), в якій просить суд скасувати рішення суду першої інстанції, прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог, судовий збір стягнути з позивача на користь відповідача.

У судовому засіданні 22.03.2018 відповідач вимоги апеляційної скарги підтримав у повному обсязі та просив її задовольнити.

Представник позивача проти задоволення апеляційної скарги заперечувала, вважає її безпідставною та необґрунтованою, просила суд залишити апеляційну скаргу без задоволення, рішення суду першої інстанції – без змін.

Відповідно до ст.269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Дослідивши матеріали справи, викладені в апеляційній скарзі, відзиві на неї та відповіді на відзив доводи та вимоги, заслухавши пояснення учасників справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів Харківського апеляційного господарського суду встановила таке.

Відповідно до ст. 12, 15, 16, 20 Цивільного кодексу України особа здійснює свої цивільні права, в тому числі право на захист свого порушеного, невизнаного або оспорюваного права, на власний розсуд. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого майнового права та інтересу.

Отже, порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи до суду за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.

В обґрунтування правомірного та добросовісного володіння спірними нежитловими будівлями з 1994 року позивач посилається на такі докази: інформаційну довідку з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно станом на 30.10.2017; відомості з реєстру прав власності, які свідчать про те, що будь-які права інших осіб на нерухоме спірне майно відсутні (а.с.8); довідку Комунального підприємства “Лубенське міжрайонне бюро технічної інвентаризації” від 08.12.2015 №339-Т, що підтверджує відсутність зареєстрованого права власності на спірне майно (а.с.9).

Позивач зазначає, що він відкрито, безперервно володіє спірними будівлями досить тривалий час, експлуатує та утримує їх, має технічний паспорт, сплачує земельний податок за земельну ділянку, на якій розташовані будівлі, та сплачує податок на нерухоме майно.

Право постійного користування земельною ділянкою, на якій розташовані спірні будівлі, підтверджується державним актом на право постійного користування землею І-ПЛ №003467, виданого Лубенському державному підприємству по газопостачанню та газифікації “Лубнигаз”, правонаступником якого є ПАТ “Лубнигаз”, на території Пирятинської міської ради у розмірі 2,84 га під господарськими будівлями для виробничих потреб відповідно до рішення ОСОБА_1 народних депутатів від 23.04.1996. Акт зареєстрований у Книзі записів державних актів на право постійного користування землею за №20, додатком до акту є план зовнішніх меж землекористування, зокрема, у м. Пирятин ділянка №1, вул. Пушкіна, 32, площею 1,8130 га, ділянка № 2, площею 1,0310 га, вул. Жовтнева, 263 (Сумська, 16 (а.с.30-32)).

Сплата земельного податку за користування земельною ділянкою, на якій знаходяться будівлі, підтверджується податковими деклараціями з плати за землю (земельний податок та/або орендна плата за земельні ділянки державної або комунальної власності) за 2014-2017 роки (а.с.39-48).

Відповідно до податкових декларації з податку на нерухоме майно з 2015 року позивач сплачує податок на нерухоме майно, яке знаходиться за адресою м. Пирятин, вул. Пушкіна, 32 (а.с.33-38).

10.12.2015 КП “Лубенське міжрайонне бюро технічної інвентаризації” виготовлено технічний паспорт на виробничий будинок з призначенням нежитлові будівлі у м.Пирятин по вул. Пушкіна, 32. У переліку об'єктів, розташованих по вказаній адресі, у технічному паспорті вказано: контору майстерню (літ. А-1), сарай (літ.Б,б), вбиральню (літ.В), склад (літ.Д), сарай (літ.Е), огорожу (літ.№1), ворота (літ.№ 2), ворота (літ.№3) (а.с.49-59).

Відповідно до звіту про оцінку майна нежитлових будівель та споруд, розташованих за адресою: Полтавська обл., м.Пирятин, вул.Пушкіна, буд.32, виконаного фізичною особою-підприємцем суб'єктом оціночної діяльності ОСОБА_1, станом на 02.11.2017, ринкова вартість оцінюваного майна становить 198900 грн.

Вищезазначені нежитлові приміщення обліковуються на балансі позивача з 2004 року, що підтверджується обіговими відомостями по первісній та залишковій вартості ОЗ по рахунку 10 (а.с.110-111).

Крім того, позивач оплачує комунальні та телекомунікаційні послуги на підставі договору №35 про надання послуг з центрального опалення, постачання холодної та гарячої води і водовідведення від 01.02.2013 (а.с.112-115), договору на подачу води з комунального водопроводу від 04.01.2006 (а.с.121-122), договору про постачання електричної енергії №141 від 01.10.2008 (а.с.123-130), договору №4 про використання скороченого номеру вузла спеціальних служб від 13.12.2010 (а.с.131-134).

Тобто, позивач не приховує факт знаходження вказаного майна у своєму володінні.

Враховуючи зазначені обставини, позивач звернувся з позовом про визнання за ним права власності за набувальною давністю на вищевказані нежитлові будівлі та споруди на підставі ст.344 Цивільного кодексу України.

В обґрунтування доводів апеляційної скарги відповідач посилається на те, що спірні приміщення були надані Державному підприємству по газопостачанню та газифікації „Лубнигаз" місцевою владою м.Пирятина у користування, посилаючись на рішення Виконавчого комітету Пирятинської районної ради народних депутатів Полтавської області №47 від 04.03.1992 "Про розмежування державного майна України, яке передається до комунальної власності, між власністю області та власністю районів" (а.с.139-141).

У додатку №4 до вказаного рішення виконкому №47 від 04.03.1992 зазначено перелік підприємств, організацій та установ, майно яких передається до комунальної власності міської ради, серед яких зазначено Виробниче управління житлово-комунального господарства з житловим і нежитловим фондом.

У ході судового розгляду справи відповідач, пославшись на рішення виконкому №47 від 04.03.1992 як єдиний наявний у нього доказ, вважає, що він є власником спірного майна, яке свого часу було майном Виробничого управління житлово-комунального господарства з житловим і нежитловим фондом, яке передано до комунальної власності м.Пирятина згідно з рішенням виконкому №47 від 04.03.1992.

Однак доказів у підтвердження вказаного матеріали справи не містять, оскільки відсутні відповідні докази про передачу (приймання) визначеного майна на облік до комунальної власності на підставі рішення №47; а із змісту додатку №4 взагалі неможливо ідентифікувати, чи спірне майно (за адресою: м.Пирятин, вул. Пушкіна, буд.32) передане відповідно до вищевказаного рішення у повному складі, чи є це майно складовою частиною житлового-комунального господарства; а також відсутні будь-які докази передачі позивачу спірних нежитлових об’єктів у користування.

З огляду на зазначене, рішення Виконавчого комітету Пирятинської районної ради народних депутатів Полтавської області №47 від 04.03.1992 "Про розмежування державного майна України, яке передається до комунальної власності, між власністю області та власністю районів" не можна вважати належним та допустимим доказом того, що спірне нерухоме майно передано до комунальної власності міста.

Отже, матеріали справи не містять доказів того, що спірне нерухоме майно перебувало у державній або комунальній власності.

Крім того, колегія суддів зазначає, якщо відповідач з 1992 року вважав себе власником спірного майна, який згідно зі ст.319, 322 Цивільного кодексу України володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд, і на якому лежить тягар щодо утримання майна, що йому належить, якщо інше не встановлено договором або законом, не навів суду обставин, на якій підставі відповідач дозволив позивачу відкрито та безоплатно користуватися спірним майном протягом майже двадцяти років з моменту передачі права постійного користування земельною ділянкою згідно з зареєстрованим 20.06.1996 у Книзі записів державним актом, на якій саме знаходиться спірне майно.

Апелянт стверджує, що позивач не є добросовісним володільцем спірного майна, оскільки відповідно до рішення ОСОБА_1 народних депутатів Пирятинської міської ради від 23.04.1996 №150 земельні ділянки, загальною площею 2,84 га, за адресою: м.Пирятин, вул.Пушкіна, 32, та м.Пирятин, вул.Жовтнева, 26, були передані у постійне користування Державному підприємству по газопостачанню та газифікації "Лубнигаз" як підприємству державної форми власності.

З 01.01.2002 відповідно до статті 92 Земельного кодексу України право постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності набувають лише підприємства, установи та організації, що належать до державної або комунальної власності, а також громадські організації інвалідів України, їх підприємства (об'єднання), установи та організації, релігійні організації України, статути (положення) яких зареєстровано у встановленому законом порядку, виключно для будівництва і обслуговування культових та інших будівель необхідних для забезпечення їх діяльності.

Як стверджує апелянт, після змін організаційно-правової форми позивача державний акт на право постійного користування земельною ділянкою необхідно змінити. Відповідач вважає, що існуючий державний акт на право постійного користування земельною ділянкою є дійсним для визначення та переоформлення правовстановлюючого документа на право користування земельною ділянкою на ПАТ "Лубнигаз", оскільки була змінена організаційно-правова форма підприємства. Використання земельної ділянки без документального оформлення права користування (укладання договору оренди землі) є незаконним. Оскільки позивачем не оформлено договір оренди земельної ділянки під нежитловими приміщеннями, які є предметом позову, він не є добросовісним користувачем.

Такі твердження відповідача є помилковими оскільки спірне майно знаходиться по вул.Пушкіна, 32, у м.Пирятин, що підтверджено технічним паспортом на спірні нежитлові об’єкти (а.с.49-59), державний акт на право постійного користування з відповідним планом користування земельної ділянки Лубенському ДП по газопостачанню та газифікації, у тому числі за відповідною адресою (вул.Пушкіна, 32, м.Пирятин), є чинним, доказів визнання його недійсним у судовому порядку сторонами не надано. Отже, позивач користується земельною ділянкою на законних підставах, не здійснення ним заходів щодо переоформлення права користування у відповідності до норм земельного законодавства, які набрали чинності з 01.01.2002, не мають значення для вирішення цієї справи.

Відповідач заперечує факт користування земельною ділянкою та володіння з 1994 року спірним майном ПАТ "Лубнигаз" як правонаступником Державного підприємства по газопостачанню та газифікації “Лубнигаз”.

Зазначені заперечення спростовуються матеріалами справи. На підставі наказу Державного комітету по нафті і газу від 06.05.1994 №190 на базі Державного підприємства по газопостачанню та газифікації “Лубнигаз” було створено Відкрите акціонерне товариство по газопостачанню та газифікації “Лубнигаз” (а.с. 109).

У статуті Публічного акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації «Лубнигаз» (у новій редакції, затвердженої протоколом загальних зборів акціонерів від 25.04.2017 №21) зазначено, що Публічне акціонерне товариство по газопостачанню та газифікації «Лубнигаз» є новим найменуванням Відкритого акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації «Лубнигаз» (пункт 1.1.1 статуту). Товариство створене на підставі наказу Державного комітету по нафті і газу від 06.05.1994 №190 шляхом перетворення Державного підприємства по газопостачанню та газифікації «Лубнигаз» у Відкрите акціонерне товариство по газопостачанню та газифікації «Лубнигаз» відповідно до Указу Президента України “Про корпоратизацію підприємств” від 15.06.1993 №210/93 (пункт 1.1.2 статуту). Згідно з пунктом 1.2.1 статуту товариство є правонаступником усіх прав та обов’язків Державного підприємства по газопостачанню та газифікації «Лубнигаз» та Відкритого акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації «Лубнигаз» (а.с.64-77).

Статтею 344 Цивільного кодексу України встановлено, що особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п'яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації. Особа, яка заявляє про давність володіння, може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є.

Отже, набувальна давність поширюється на випадки фактичного безпідставного володіння чужим майном за певних умов.

Так, для набуття права власності на майно за набувальною давністю згідно з правилами ст.344 Цивільного кодексу України необхідно:

- по-перше, щоб заволодіння майном було добросовісним, тобто особа при заволодінні майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності. Добросовісність заволодіння майном особою полягає в її переконанні, що заволодіння правомірне, тобто майно надійшло до неї законно.

Разом з тим факт обізнаності особи про те, що вона не є власником речі, не виключає добросовісності володіння за умови, що заволодіння майном не відбулося з порушенням норм права (викрадення, шахрайство).

По-друге, таке володіння повинно бути відкритим, при цьому володілець має ставитись до цього майна як до власного (експлуатувати, вживати необхідні заходи для утримання майна в належному стані тощо). Відкритість володіння полягає в тому, що фактичний незаконний володілець майна, здійснюючи володіння повинен ставитись до речі як до своєї власної, не приховуючи цього факту від інших осіб. При цьому від володільця не вимагається здійснення активних дій для демонстрації свого володіння іншим особам, а вимагається лише утримання від дій, спрямованих на його приховування.

По-третє, володіння майном повинно бути безперервним протягом встановлених законом строків.

Виходячи зі змісту ст.344 Цивільного кодексу України, обставинами, які мають значення для справи, і які повинен довести позивач, є, зокрема, такі: майно може бути об'єктом набувальної давності; добросовісність володіння; відкритість володіння; давність володіння та його безперервність; відсутність інших осіб, які претендують на це майно; відсутність титулу (підстави) у позивача для володіння майном та набуття права власності.

Аналогічні правові висновки викладені у листі Верховного Суду України від 01.07.2013 “Аналіз деяких питань застосування судами законодавства про право власності при розгляді цивільних справ”.

Відповідно до пункту 8 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України правила статті 344 Цивільного кодексу України про набувальну давність поширюються також на випадки, коли володіння майном почалося за три роки до набрання чинності цим Кодексом.

Виходячи з вказаного пункту Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України, якщо строк давнісного володіння почався раніше 01.01.2001 (раніше ніж за три роки до набуття чинності Цивільним кодексом України), то у строк, який дає право на набуття права власності за набувальною давністю зараховується лише період після 01.01.2001, а тому, враховуючи встановлений частиною першою статті 344 Цивільного кодексу України десятирічний строк набуття права власності на нерухоме майно, остання може застосовуватись лише після 01.01.2001.

Зазначена правова позиція відповідає правовій позиції Верховного Суду України, викладеній у постанові від 20.02.2008 у справі № 6-27245св07.

За набувальною давністю може бути набуто право власності на чуже нерухоме майно, яке не має власника, або власник якого невідомий, або власник відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно та майно, що придбане добросовісним набувачем і у витребуванні якого його власнику було відмовлено.

Позивач зазначає, що у 1994 році у зв'язку з відсутністю власника спірного майна Державне підприємство по газопостачанню та газифікації "Лубнигаз" заволоділо вказаним майном.

Таким чином, позивач протягом більше ніж 10 років відкрито та безперервно володів спірним майном.

Апелянт, посилаючись на норми ст.388 Цивільного кодексу України, зазначає, що позивачем неправомірно поставлено питання про можливість набуття права власності за давністю володіння фактичним володільцем, що заволодів чужим майном без належного правового оформлення, хоч і з дозволу власника. Тому на випадки фактичного володіння майном без оформлення договору найму (оренди) набувальна давність поширюватися не може. Добросовісність і правомірність заволодіння не є тотожніми поняттями. Неправомірність заволодіння, на думку апелянта, це завжди недобросовісність.

Колегія суддів не погоджується з такими доводами апелянта, враховуючи таке.

Добросовісний характер володіння підтверджується тим, що право власності на спірне майно не було ні за ким зареєстровано.

Володіння позивачем спірним майном підпадає під ознаки безтитульного (незаконного) володіння, оскільки позивач фактично розпочав володіння майном за відсутності будь-яких правочинів або актів, які б свою чергу визначали право власності на нього та/або порядок володіння та користування майном. Спірне майно є чужим для позивача, що підтверджується матеріалами справи та не заперечується сторонами по справі. Відповідне майно отримано позивачем законно, оскільки доказів того, що відповідне майно було загублене власником, викрадене у власника або вибуло з володіння власника не з його волі у суду не має.

Матеріали справи не містять доказів наявності власника даного нерухомого майна (державної, комунальної, іншої власності), фактичним володільцем даного нерухомого майна на даний час є позивач.

Враховуючи приписи статті 344 Цивільного кодексу України, наявні підстави вважати, що власник майна (якщо такий є) тривалий час не виявляє наміру визнати спірне нежитлове майно своїм, тобто він погодився з її втратою, таким чином вона може бути визнана власністю фактичного добросовісного володільця, яким є позивач.

Апелянтом не доведено та не надано доказів належності спірного нерухомого майна до державної, комунальної, іншої власності, відчуження даного майна на користь третіх осіб, або передачі його в управління або користування позивачеві.

Факт добросовісності набуття та відкритості володіння позивачем спірним нерухомим майном, безперервного та відкритого володіння нежилою будівлею позивачем з 1994 року по теперішній час, тобто більше 10 років, підтверджуються матеріалами справи.

Щодо доводів апелянта про те, що позивач не є добросовісним користувачем земельною ділянкою, оскільки не сплачує земельний податок у повному обсязі, колегія суддів зазначає, що такі доводи не стосуються даного предмету позову, а є підставою для звернення з відповідним позовом у встановленому законом порядку.

За таких обставин, колегія суддів вважає обґрунтованим та таким, що відповідає нормам матеріального та процесуального права висновок місцевого господарського суду щодо задоволення позовних вимог про набуття позивачем права власності за набувальною давністю відповідно до ст.344 Цивільного кодексу України.

Відповідно до ст.86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об’єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв’язок доказів у їх сукупності.

Згідно зі ст.74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Відповідно до ст.73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно ст.236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Колегія суддів зазначає, що судом першої інстанції не порушено і норми процесуального права при прийнятті оскаржуваного рішення, що у відповідності до вимог ст.277 Господарського процесуального кодексу України є обов’язковою підставою для скасування судового рішення та ухвалення нового.

На підставі викладеного колегія суддів дійшла висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення, а рішення господарського суду Полтавської області від 18.01.2018 у справі №917/1870/17 - без змін.

Керуючись статтями 240, 269, 270, 275, 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів Харківського апеляційного господарського суду, –

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу Пирятинської міської ради Полтавської області залишити без задоволення.

Рішення господарського суду Полтавської області від 18.01.2018 у справі №917/1870/17 залишити без змін.

Дана постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена шляхом подання касаційної скарги протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення до Верховного Суду.

Повний текст постанови складено 26.03.2018.

Головуючий суддя О.А.Пуль

Суддя Я.О.Білоусова

Суддя І.В.Тарасова