Рішення № 72930756, 13.03.2018, Рівненський міський суд Рівненської області

Справа № 569/9405/17

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 березня 2018 року

Рівненський міський суд Рівненськоїобласті

в особіголовуючогосудді ОСОБА_1

при секретарі Корнійчук А.В.

з участю:

представника позивача – адвоката - ОСОБА_2

представника відповідача – адвоката –ОСОБА_3

розглянувши у відкритому судовому засіданні у м.Рівне цивільну справу за позовноюзаявою ОСОБА_4 Петрівнидо ОСОБА_5 визнання недійсним та скасування свідоцтва про право на спадщину за заповітом, -

в с т а н о в и в:

В провадженніРівненського міського суду знаходиться цивільна справа за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_5 про визнання недійсним та скасування свідоцтва про право на спадщину за заповітом.

В обгрунтування позовних вимог позивач зазначає, що з 29.09.1957 року вона перебувала у шлюбі з ОСОБА_6.

Всі 47 років подружнього життя вони вдвох з чоловіком проживали в будинковолодінні по вул. Кременецька, 28 в м. Рівне, яке було побудовано за період шлюбу, а тому, як вказала позивач – було їх спільною сумісною власністю.

Від шлюбу вони з чоловіком дітей не мали.

06.10.2004 року чоловік помер, внаслідок чого відкрилась спадщина на належне йому майно.

В зв’язку з тим, що ОСОБА_4 постійно проживала разом зі спадкодавцем, на час відкриття спадщини, є спадкоємицею першої черги, то відповідно до ст. ст. 1261, 1268 ЦК України, вона вважається такою що прийняла спадщину.

Разом з тим, в березні 2017 року їй стало відомо що в Рівненський міський суд Рівненської області звернувся племінник померлого чоловіка - ОСОБА_5 з позовом до неї про виділ в натурі належної йому 1/2 частки із спірного домоволодіння, з чого їй стало відомо про те, що за життя, її чоловік склав заповіт на користь ОСОБА_5 на все належне йому майно.

Враховуючи вищенаведені обставини, позивач подала заяву про визнання причин пропущення строку позовної давності для звернення до суду з даним позовом – поважною.

Разом з тим, позивач вважає що розмір частки, на яку може претендувати ОСОБА_5 після смерті її чоловіка – становить 1/4, оскільки крім належної їй 1/2 частки у вказаному майні як сумісної власності подружжя, 1/2 її частки належить їй на підставі ст.1241 ЦК України – як обов’язкова частка непрацездатної вдови.

За таких обставин, ОСОБА_4 просить визнати недійсним та скасувати Свідоцтво про право на спадщину за заповітом від 26.10.2006 року, видане державним нотаріусом Першої Рівненської державної нотаріальної контори ОСОБА_7, зареєстрованого в реєстрі за № 4-821, згідно якого ОСОБА_5 є спадкоємцем 1/2 частки майна ОСОБА_6, померлого 06.10.2004 року.

В судовому засіданні представник позивача – адвокат ОСОБА_2 позов підтримала повністю, в межах доводів позовної заяви, просила його задовольнити.

Представник відповідача – адвокат – ОСОБА_3 в судовому засіданні позовні вимоги не визнав, вважає їх безпідставними, а тому такими що не підлягають задоволенню.

На заперечення позовних вимог представник відповідача посилається на те, що згідно Заповіту від 24.06.2003 року ОСОБА_6 – рідний дядько ОСОБА_5, заповів останньому належний йому на праві особистої приватної власності житловий будинок № 28 з надвірними будівлями по вул. Кременецька, 28 в м. Рівне, а також земельну ділянку, на якій він знаходиться.

06.10.2004 року ОСОБА_6 помер, у зв"язку з чим, ОСОБА_5 звернувся в нотаріальну контору з відповідною заявою про видачу йому свідоцтва про право на спадщину за заповітом.

За таких обставин, відповідач вважає, що оскільки до спадкової маси належить майно яке було особистою приватною власністю спадкодавця, то позивачка – ОСОБА_4 за законом могла отримати право лише на обов"язкову частку у спадщині, відповідно до ст. 1241 ЦК України – як непрацездатна вдова, що нею і було здійснено.

При цьому, посилаючись на правові висновки Верховного Суду України, представник відповідача зазначив, що факт набуття майна під час шлюбу позивача та спадкодавця не є безумовною підставою для надання цьому майну статусу спільної сумісної власності подружжя, а тому твердження позивача про належність їй 1/2 частки у спірному майні відповідно до ст. 60 ЦПК України – є безпідставним та таким що суперечить нормам права.

Крім того, представник відповідача подав до суду клопотання про застосування строків позовної давності, де зазначив, що у разі, якщо суд прийде до переконання про наявність достатніх підстав для задоволення даного позову, то відповідно до вимог ч.ч. 3, 4 ст. 267 ЦПК України, застосувати позовну давність до заявлених позовних вимог.

Заслухавши пояснення осіб, які беруть участь у справі, дослідивши письмові докази по справі, та оцінивши докази в їх сукупності, суд прийшов до висновку, що в задоволенні позову слід відмовити, з наступних підстав.

Відповідно до Конституції України головним обов'язком держави є утвердження і забезпечення прав і свобод людини (частина друга статті 3). Забезпечення прав і свобод, крім усього іншого, потребує, зокрема, законодавчого закріплення механізмів (процедур), які створюють реальні можливості для здійснення кожним громадянином прав і свобод (абз.4 пп.3.2 п.3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 24 грудня 2004 року №22-рп/2004).

Відповідно до вимог ч.1,2,3 ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб.

Суд та учасники судового процесу зобов’язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Основними засадами (принципами) цивільного судочинства є, зокрема верховенство права, змагальність, диспозитивність.

Згідно ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Способи захисту таких порушених прав, встановлені ст. 5 ЦПК України, ст. 15 ЦК України.

Відповідно до ч.ч. 1-3 ст. 13 ЦПК України - суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасником справи або витребуваних судом у передбачених цим кодексом випадках.Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмету спору на власний розсуд.

Згідно ч. 2 ст. 13 ЦПК України - збирання доказів у цивільних справах не є обов’язком суду.

Суд не може збирати докази що стосуються предмета спору, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов’язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених кодексом (ч. 7 ст. 81 ЦПК України).

Згідно ч. 3 ст. 12; ч. 1 ст. 81 ЦПК України - кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим кодексом.

Відповідно до ч. 1 ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обгрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи, і які в розумінні ст.ст. 77-78 ЦПК України повинні бути належними, допустимими, достовірними та достатніми.

Відповідно до ч. 6 ст. 81 ЦПК України доказування не може грунтуватись на припущеннях.

Судом встановлено, що позивач по справі – ОСОБА_4 перебувала у шлюбі з ОСОБА_6, який було зареєстровано 29.09.1957р. Рівненським міськбюро ЗАГС, актовий запис № 403.

За період шлюбу був збудований житловий будинок з надвірними будівлями за адресою: вул. Кременецька, 28, м. Рівне.

06 жовтня 2004 року ОСОБА_6 – помер, про що було зроблено актовий запис № 1532, зареєстрований відділом РАЦС Рівненського міського управління юстиції, в зв"язку з чим відкрилась спадщина.

З метою прийняття спадщини після смерті чоловіка, ОСОБА_6 відповідно до ст. 1269 ЦК України звернулась в нотаріальну контору з відповідною заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину за законом № 499 від 24.05.2006 року , що підтверджується оглянутою в судовому засіданні спадковою справою № 380, де вказала що на видачу свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя вона не претендує, оскільки вказане майно, а саме: жилий будинок з надвірними будівлями по вул. Кременецька, 28 в м. Рівне та грошові вклади у відділеннях ощадного банку м. Рівне – є особистою власністю померлого.

При дослідженні спадкової справи № 380 до майна померлого 06 жовтня 2004 року ОСОБА_6, було встановлено, що 24.06.2003 року, ОСОБА_6 склав заповіт, посвідчений державним нотаріусом Першої Рівненської державної нотаріальної контори – ОСОБА_8, зареєстрований в реєстрі за №2-389, який досліджений в судовому засіданні, згідно якого все належне йому майно, а саме: вищевказаний житловий будинок з надвірними будівлями він заповів ОСОБА_5

В зв’язку з цим, 24 травня 2006 року ОСОБА_5, звернувся в Першу Рівненську державну нотаріальну контору із заявою № 500 про видачу свідоцтва про право на спадщину за заповітом.

Відповідно до ст. 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині або чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку, доходу.

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому ) особисто.

Отже, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи норму ст. 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

Вищевказаний правовий висновок Верховного Суду України міститься в його Постановах від 16.12.2015 року у справі № 6-2641цс15; від 07.12.2016 року у справі № 6-1568цс16; від 25.11.2015 року у справі № 6-23333 цс15; від 12.10.2016 року у справі № 6-846цс16.

Враховуючи вищенаведене, оскільки будь-яких достатніх та допустимих доказів того, що спірне будинковолодіння було побудоване спільною участю подружжя коштами, або спільною їх працею, в розумінні ст.ст. 76-78 ЦПК України – в матеріалах справи не міститься, позивачем не надано, а судом не здобуто, та оскільки згідно ч.1,6,7 ст. 81 ЦПК України – доказування не може грунтуватися на припущеннях,то суд приходить до висновку що вказане майно було не спільною сумісною власністю подружжя, а особистою приватною власністю спадкодавця.

Крім того, те що спірне будинковолодіння було особистою приватною власністю померлого підтверджується заявою позивачки про видачу свідоцтва про право на спадщину № 499 від 24 травня 2006 року, де вона сама зазначає що вказане майно є особистою власністю померлого, а тому вона не претендує на частку в спільному майні подружжя, а також Заповіт, посвідчений державним нотаріусом Першої Рівненської державної нотаріальної контори – ОСОБА_8, зареєстрований в реєстрі за №2-389 – які відповідно до ч.ч.2, 3 ст. 202 ЦК України – є односторонніми правочинами, і які на сьогоднішній день ніким не скасовані та не оспорені, а тому відповідно до ст. 204 ЦК України – є правомірними.

За таких обставин, суд приходить до висновку, що позивачка мала право лише за законом успадкувати обов’язкову частку в цій спадщині, відповідно до ст. 1241 ЦК України, Рішення Конституційного суду України у справі № 1-1/2014 від 11.02.2014 року, де вказано, що непрацездатна вдова спадкує, незалежно від змісту заповіту, половину частки, яка належала б їй у разі спадкування за законом, що й було нею зроблено.

Крім того, згідноп. 7 Постанови Пленуму Вищого Спеціалізованого Суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 01.03.2013 року «Про практику обговорення розгляду цивільних справ про спадкування», розяснено, що спадкування обов’язкової частки в спадщині здійснюється на підставах встановлених законом, шляхом прийняття спадщини в порядку, передбаченому ст.ст. 1268-1269 ЦК України.

При цьому, суд зазначає, що в інший спосіб та в іншому порядку ОСОБА_4 не могла отримати у спадщину 1/2 частки спадкового майна.

Щодо заяви представника позивача про визнання поважними причини пропущення позовної давності від 24.01.2018 року та клопотання відповідача про застосування строків позовної давності від 25.01.2018 року, то суд зазначає наступне.

Відповідно до роз’яснень які містяться в ч. 3 п. 11 Постанови Пленуму Верховного Суду України№ 14 від 18.12.2009 року «Про судове рішення у цивільній справі» : «Встановивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважних причин, суд у рішенні зазначає про відмову в позову з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього».

В зв’язку з тим, що при розгляді даної справи, суд прийшов до висновку що в задоволенні позовної заяви ОСОБА_4 до ОСОБА_5 слід відмовити в зв’язку з недоведеністю обставин на які посилається позивач як на підставу своїх позовних вимог, що є самостійною підставою для такого рішення, то обґрунтовувати причину пропуску строку позовної давності в даному випадку є недоцільним.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 12, 81, 141, 263-268, 273, 354, 355 ЦПК України, суд-

ВИРІШИВ:

ОСОБА_4 відмовити у задоволенні позову до ОСОБА_5 про визнання недійсним та скасування свідоцтва про право на спадщину.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Апеляційна скарга подається до апеляційного суду Рівненської області через Рівненський міський суд. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження: на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Позивач: ОСОБА_4, проживає: ІНФОРМАЦІЯ_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1.

Відповідач: ОСОБА_5, проживає: ІНФОРМАЦІЯ_2, ідентифікаційний номер НОМЕР_2.

Суддя О.В.Панас