Постанова № 72921682, 13.03.2018, Апеляційний суд Львівської області

Справа № 465/3377/14-ц Головуючий у 1 інстанції: Ванівський Ю.М.

Провадження № 22-ц/783/4973/17 Доповідач в 2-й інстанції: Струс Л. Б.

Категорія:2

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 березня 2018 року м.Львів

Апеляційний суд Львівської області в складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:

головуючого судді - Струс Л.Б.

суддів: Левика Я.А., Шандри М.М.,

секретаря: Симець В.І.

розглянувши у відкритому судовому засіданні у місті Львові цивільну справу за апеляційною скаргою Керівника Львівської місцевої прокуратури №3 на рішення Франківського районного суду м. Львова в складі судді Ванівського Ю.М. від 04 липня 2016 року по справі за позовом ОСОБА_3 до Львівської міської ради про визнання права власності,

ВСТАНОВИЛА:

ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом про визнання права власності на житловий будинок АДРЕСА_1 загальною площею 43.кв.м., а також на гараж позначений літерою «Б» загальною площею 15,0 кв.м., що знаходиться на прибудинковій території будинку АДРЕСА_1.

Оскаржуваним рішенням Франківського районного суду м. Львова від 04 липня 2017 року позов задоволено.Визнано за ОСОБА_4, ідентифікаційний код НОМЕР_1, право власності на житловий будинок АДРЕСА_1 загальною площею 43,6 кв.м., житлова площа 26,0 кв.м. у м. Львові, а також на гараж, позначений літерою «Б» загальною площею 15,0 кв.м., що знаходиться на прибудинковій території будинку АДРЕСА_1 у м. Львові. Частка: 1/1.

Дане рішення суду оскаржив Керівник Львівської місцевої прокуратури №3 подавши апеляційну скаргу, у якій зазначає, що рішення суду є незаконним та підлягає скасуванню через порушення та неправильне застосування норм матеріального та процесуального права. Так вказує, що в матеріалах справи наявний архівний витяг рішення виконавчого комітету ЛМР депутатів трудящих від 22.05.1959 №548, з якого вбачається, що земельна ділянка по АДРЕСА_1 залишена в користувані гр..ОСОБА_5 як землекористувача. При дослідженні світлокопії свідоцтва про народження позивача, свідоцтва про народження його матері та гр..ОСОБА_5. зроблено висновок про наявність родинних відносин між позивачем та ОСОБА_5., проте в матеріалах справи відсутні будь які документи що підтверджують успадкування ОСОБА_3 права користування земельною ділянкою по АДРЕСА_1. Вказує, що в матеріалах справи відсутні будь які документи, що підтверджують право власності ОСОБА_3 на землю або право користування земельною ділянкою, або успадкування ним таких прав, або набуття права користування на підставі цивільно-правових договорів земельною ділянкою на АДРЕСА_1. Вказує,що житловий будинок є об`єктом самочинного будівництва, оскільки збудований на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети. Водночас судом прийнято рішення без всебічного, повного, об`активного та безпосереднього дослідження наявних у справі доказів, висновки суду не відповідають обставинам справи.

Просить скасувати рішення Франківського районного суду м.Львова від 04 липня 2017 року та постановити нове рішення у відповідності до якого відмовити у задоволенні позову.

В судове засідання позивач та його представник, представник відповідача Львівської міської ради не з»явилися, хоча про розгляд справи повідомлявся належним чином, тому колегія суддів відповідно до ч.2 ст.372 ЦПК України вважає за можливим здійснювати розгляд справи за його відсутності.

Однак позивач подав в черговий раз заяву про відкладення розгляду справи у зв»язку з виниклим захворюванням, колегія суддів вважає, що таку слід відхилити враховуючи вимоги ст..43, 44 ЦПК України та зважаючи на заперечення прокурора Панькевича Р.В. щодо задоволення такої та те, що аналогічні заяви подавались 21.11.2017року (а.с.129), 29.01.2018р. (а.с.135) .

Заслухавши суддю-доповідача, прокурора Панькевича Р.В. перевіривши матеріали справи, законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає до задоволення з наступних підстав.

Відповідно до ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до ч.1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Згідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Положеннями ст.264 ЦПК України передбачено, що під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; як розподілити між сторонами судові витрати; чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову.

За загальними положеннями ЦПК України обов`язок суду під час ухвалення рішення вирішити, чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги позивача та якими доказами вони підтверджуються; перевірити наявність чи відсутність певних обставин за допомогою доказів шляхом їх оцінки; оцінити подані сторонами докази та дійти висновку про наявність або відсутність певних юридичних фактів.

Колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції не відповідає зазначеним вимогам.

Відповідно до ст. 131-1 Конституції України, прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Підставою представництва в суді інтересів держави є наявність порушень або загрози порушень інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу (ч.2 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру»).

Право на апеляційне оскарження прокурором рішень судів у цивільних справах в інтересах держави передбачено ст. 23 Закону України «Про прокуратуру».

Згідно з рішенням Конституційного Суду України № 3-рп/99 від 08.04.1999, під поняттям "орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах" потрібно розуміти орган державної влади чи орган місцевого самоврядування, якому законом надано повноваження органу виконавчої влади. Цим рішення також передбачено, що інтереси держави є оціночним поняттям і лише прокурор визначає в чому саме відбулось або могло відбутись порушення матеріальних або інших інтересів держави.

Відповідно до ч. 1 ст. 376 Цивільного кодексу України, житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

Відповідно до п. 4 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про практику застосування судами статті 376 Цивільного кодексу України (про правовий режим самочинного будівництва)» від 30.03.2012 № 6 під наданням земельної ділянки слід розуміти рішення компетентного органу влади чи органу місцевого самоврядування про передачу земельної ділянки у власність або надання у користування, або передачу права користування земельною ділянкою на підставі цивільно-правових договорів із фізичною чи юридичною особою.

Судом встановлено, що відповідно до архівного витягу рішення виконавчого комітету Львівської міської ради депутатів трудящих від 22.05.1959 № 548 земельна ділянка по АДРЕСА_1 залишена в користуванні ОСОБА_5. як землекористувача.

Районний суд прийшов до висновку, що світлокопії свідоцтва про народження позивача, свідоцтва про народження його матері та копії свідоцтва про народження ОСОБА_5. щодо наявності родинних відносин між позивачем та ОСОБА_5.

Однак, будь-які докази, що підтверджують успадкування ОСОБА_4 права користування земельною ділянкою по вул. АДРЕСА_1 від ОСОБА_5. в матеріалах справи відсутні.

Матеріалами справи встановлено, що відповідно до копії довідок Управління земельних ресурсів у м. Львові від 18.09.2008р. №40/01-14/8212 та Управління Держкомзему у м. Львові від 20.07.2010р. №40/01-14/5940 та земельно-кадастрових даних інформація про наявність зареєстрованих актів на право власності земельними ділянками ОСОБА_4 у м. Львові відсутня, а земельна ділянка на АДРЕСА_1, відноситься до земель м. Львова, що не надані у власність чи користування.

Окрім того в матеріалах справи відсутні будь-які докази, що підтверджують право власності ОСОБА_4 на землю або право користування земельною ділянкою, або успадкування ним таких прав, або набуття права користування на підставі цивільно-правових договорів земельною ділянкою на вул. АДРЕСА_1.

Враховуючи вищенаведене, житловий будинок загальною площею 43,6 кв.м., та гараж під літ. «Б» загальною площею 15,0 кв.м., які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 є об'єктами самочинного будівництва, оскільки збудовані на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети.

Зазначена обставина підтверджується довідкою Обласного комунального підприємства Львівської обласної ради «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки» від 29.07.2015 р. № 2/10417.

Пунктом 9 постанови Пленуму визначено, що при розгляді справ зазначеної категорії судам слід мати на увазі, що відповідно до статті 26 Закону № 2780-XII спори з питань містобудування вирішуються радами, інспекціями державного будівельного архітектурного контролю у межах їх повноважень, а також судом відповідно до законодавства.

За загальним правилом кожна особа має право на захист свого цивільного права лише в разі його порушення, невизнання або оспорювання відповідно до ч. 1 ст. 15 ЦК України.

У зв»язку із цим звернення до суду з позовом про визнання права власності на самочинне будівництво має здійснюватися за наявності даних про те, що порушене питання було предметом розгляду компетентного державного органу, рішення якого чи його відсутність дають підстави вважати про наявність спору про право.

Крім цього колегія суддів вважає, що при прийнятті оскаржуваного рішення районним судом не враховано вимоги Положення про порядок врегулювання питань самочинного будівництва у м. Львові, затвердженого рішенням виконавчого комітету Львівської міської ради від 09.09.2011 №835 щодо порядку погодження самочинного будівництва, яке в силу ст.73 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» є обов'язковим для виконання всіма розташованими на відповідній території підприємствами, установами, організаціями, а також громадянами, які постійно або тимчасово проживають на відповідній території.

Також, судом не враховано вимоги Положення про порядок оформлення права власності на об'єкти нерухомого майна та затвердження вартості цих послуг, затвердженого рішенням виконавчого комітету Львівської міської ради від 27.02.2009 за № 114, яким встановлено загальний порядок оформлення права власності на об'єкти нерухомого майна, що знаходяться на адміністративній території м. Львова.

У матеріалах справи відсутні докази того, що ОСОБА_4 звертався у передбаченому законом порядку до відповідного компетентного органу державної влади щодо вирішення питання державної реєстрації права власності на новозбудоване нерухоме майно та прийняте таким органом рішення за результатами розгляду її звернення тощо.

Поряд з цим, з вищевказаної довідки ОКП ЛОР «БТЫ та ЕО» від 29.07.2015 № 2/10417 та зведеного акту вартості будинків, господарських будівель та споруд від 29.07.2015 вбачається, що по АДРЕСА_1 у м. Львові знаходиться фундамент під житловий будинок під літ. «А» незавершений будівництвом та готовністю 6%, а також гараж.

Статтею 39 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» передбачено, що прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів, що належать до I-III категорій складності, та об'єктів, будівництво яких здійснювалося на підставі будівельного паспорта, здійснюється шляхом реєстрації органом державного архітектурно-будівельного контролю на безоплатній основі поданої замовником декларації про готовність об»єкта до експлуатації.

Водночас, незважаючи на наявність в матеріалах справи копії технічного паспорта на спірний житловий будинок, виданого ОКП ЛОР «БТІ та ЕО» 24.12.2015, а також інших документів, що свідчать нібито про закінчення будівництва вказаного житлового будинку в 2015 та гаража в 2006 роках, визначені чинним законодавством належні та допустимі докази закінчення будівництва та прийняття спірного нерухомого майна в експлуатацію відсутні.

Відповідно до п. 2 листа Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про практику застосування судами законодавства під час розгляду цивільних справ про захист права власності та інших речових прав» від 28.01.2013 № 24-150/0/4-13, момент виникнення права власності на річ (майно) визначається законом. При визначенні моменту набуття права власності слід враховувати як особливості самого майна, так і особливості оформлення права власності, які теж суттєво впливають на визначення моменту виникнення (набуття) права власності. Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, визначені у главі 24 Цивільного кодексу України, зокрема із правочинів.

Право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна); якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації ? з моменту прийняття його до експлуатації; коли ж право власності на нерухоме відповідно до закону підлягає державній реєстрації ? з моменту такої реєстрації. У разі необхідності право власності на незавершене будівництво, за наявності визначених законом умов, може бути зареєстровано органом, який здійснює державну реєстрацію нерухомого майна (стаття 331 ЦК). З такого ж моменту виникає право власності на перероблену річ, створену з використанням іншої речі (матеріалу).

Виходячи зі змісту частин першої, другої статті 331 ЦК та частини першої статті 182 ЦК, право власності на новостворене нерухоме майно виникає у особи, яка створила це майно, після закінчення будівництва об'єкта нерухомості, введення його в експлуатацію, отримання свідоцтва про право власності та реєстрації права власності.

До виникнення права власності на новозбудоване нерухоме майно право власності існує лише на матеріали, обладнання та інше майно, що було використано в процесі будівництва (частина третя статті 331 ЦК), відтак статтею 331 ЦК не передбачено можливості визнання права власності на недобудоване нерухоме майно в судовому порядку.

Поряд з цим, п. 3 постанови Пленуму, передбачено, що визнання права власності на незавершений об»єкт самочинного будівництва не допускається, оскільки це суперечить змісту як частини третьої статті 376, так і статті 331 ЦК.

Враховуючи вищенаведене судова колегія приходить до висновку, що за відсутності належних та допустимих доказів закінчення та введення в експлуатацію спірного житлового будинку та гаражу, судом неправомірно визнано за позивачем право власності на об'єкти незавершеного самочинного будівництва за умови не передбачення чинним законодавством можливості визнання права власності на недобудоване нерухоме майно в судовому порядку.

Районним судом встановлено наявність родинних відносин між заявником та ОСОБА_5., проте згідно акту ЛКП «Сокільницьке» у будинку №328 на вул. Стрийській у м. Львові проживала ОСОБА_5., а сім'я позивача допомагала їй у веденні домашнього господарства, вирішення проблем побутового характеру, упорядкування прилеглої території біля будинку, самого житлового будинку та вирішення інших питань домашнього побуту.

Вищенаведені обставини є єдиним доказом наявності (в розумінні ст. 344 ЦК України) підстав для визнання права власності за позивачем на спірне майно за набувальною давністю.

Водночас, судом проігноровано той факт, що підтвердження наявності або відсутності вищевказаних обставин по суті є предметом розгляду судом справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення в порядку окремого провадження.

Окрім того, відсутність факту родинних відносин та факту проживання однією сім»єю, зазначено в рішенням Франківського районного суду м. Львова від 05.06.2015 по справі № 465/822/15-ц (2-о/465/59/15), яким відмовлено у задоволенні заяви ОСОБА_4, за участю заінтересованих осіб: Франківського відділу державної реєстрації актів цивільного стану Львівського міського управління юстиції, ЛКП "Сокільницьке" про встановлення факту родинних відносин та встановлення факту проживання однією сімєю (а.с.109-112).

Відповідно до вимог ч.4 ст.82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа , щодо якої встановлено ці обставини , якщо інше не встановлено законом.

З огляду на вищенаведене, слід зазначити, що пунктом 9 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» визначено, що відповідно до частини першої статті 344 ЦК особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п'яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено ЦК.

При вирішенні спорів, повязаних із набуттям права власності за набувальною давністю, суди повинні враховувати, зокрема, що володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності.

За вищевказаних умов, а саме здійснення самочинного будівництва на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, а в подальшому ігнорування встановленого порядку погодження самочинного будівництва та прийняття його в експлуатацію, ОСОБА_4 не може вважатись добросовісним володільцем спірного майна, оскільки не міг не знати про відсутність у нього підстав для набуття права власності на нього.

Крім цього, в матеріалах справи відсутні докази, що ОСОБА_4 безперервно володіє спірним нерухомим майном протягом десяти років.

Також слід зазначити, що у п. 11 вищевказаної постанови Пленуму, передбачено, що враховуючи положення статей 335 і 344 ЦК, право власності за набувальною давністю може бути набуто на майно, яке належить на праві власності іншій особі (а не особі, яка заявляє про давність володіння), а також на безхазяйну річ. Отже, встановлення власника майна або безхазяйності речі є однією з обставин, що має юридичне значення, і підлягає доведенню під час ухвалення рішення суду (стаття 214 ЦПК).

Виходячи зі змісту статей 335 і 344 ЦК, взяття безхазяйної нерухомої речі на облік органом, що здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно, за заявою органу місцевого самоврядування, на території якого вона розміщена, і наступна відмова суду в переданні цієї нерухомої речі у комунальну власність не є необхідною умовою для набуття права власності на цей об»єкт третіми особами за набувальною давністю.

Такі обставини, як встановлення власника майна або безхазяйності речі, взяття безхазяйної нерухомої речі на облік органом, що здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно, а в подальшому відмова суду в переданні цієї нерухомої речі у комунальну власність залишились поза увагою суду й не були встановлені та доведені при ухваленні рішення суду.

Відповідно до ст. 14 Конституції, земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, а право власності на землю гарантується та набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Львівська міська рада у відповідності до вимог ст. 10 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» є органом місцевого самоврядування в Україні, що представляє територіальну громаду міста Львова та здійснює від її імені та в її інтересах функції, а також повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, а також іншими законами України.

Згідно з ст. 80 цього Закону, територіальні громади, які реалізують право власності через органи місцевого самоврядування, є суб'єктами права власності на землю, що є комунальною власністю.

У п. 34 ст. 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», ст.ст. 12, 116 Земельного кодексу України, визначено, що виключно до компетенції сільських, селищних, місцевих рад входить вирішення питань регулювання земельних відносин.

Земельна ділянка, на якій розташовано спірний будинок, є комунальною власністю і відповідно до п. 12 Перехідних положень Земельного кодексу України перебуває у віданні Львівської міської ради.

Згідно зі ст. 376 ЦК України, право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена з цією метою, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно.

Відповідно до вимог ст..76 ЦПК України докази є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що ґрунтуються вимоги і заперечення учасників справи та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Однак матеріали справи не містять жодного доказу стосовно того, що ОСОБА_4 в установленому законом порядку надано земельну ділянку під уже збудоване нерухоме майно.

Відтак судом прийнято оскаржуване рішення без всебічного, повного, об"єктивного та безпосереднього дослідження наявних у справі доказів, порушено норми процесуального права, неправильно застосовано норми матеріального права, а висновки суду не відповідають фактичним обставинам справи.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право, зокрема, скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

Відповідно до ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є, зокрема, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи.

Враховуючи зазначене вище колегія суддів вважає, що суд першої інстанції на вищенаведені норми закону та обставини справи уваги не звернув, а тому приходить до висновку про скасування рішення Франківського районного суду м. Львова від 04 липня 2016 року та ухвалення нового судового рішення, яким у позові ОСОБА_3 до Львівської міської ради про визнання права власності відмовити/

Відповідно до ст.. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: у разі задоволення позову - на відповідача; у разі відмови в позові - на позивача; у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Стягнути з ОСОБА_3 в користь Прокуратури Львівської області судовий збір за подання апеляційної скарги - 267 грн 96 коп.

Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 376, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, -

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу Керівника Львівської місцевої прокуратури №3- задовольнити.

Рішення Франківського районного суду м.Львова від 04 липня 2016 року - скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким у позові ОСОБА_3 до Львівської міської ради про визнання права власності на житловий будинок АДРЕСА_1 у м. Львові загальною площею 43.кв.м., а також на гараж позначений літерою «Б» загальною площею 15,0 кв.м., що знаходиться на прибудинковій території будинку АДРЕСА_1 у м. Львові - відмовити.

Стягнути з ОСОБА_3 в користь Прокуратури Львівської області судовий збір за подання апеляційної скарги - 267 грн 96 коп.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскарженою у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повної постанови.

Повний текст постанови складено 21 березня 2018 року.

Головуючий

Судді