Постанова № 72898043, 30.01.2018, Шевченківський районний суд міста Харкова (до 25.04.2025 - Дзержинський районний суд м. Харкова)

Справа № 638/4808/17

Провадження № 2-а/638/36/18

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

30 січня 2018 року

Дзержинський районний суд м. Харкова в складі:

головуючого - судді Грищенко І.О.,

за участю секретаря Самогньозд О.І.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Харкові адміністративний позов ОСОБА_1 до Київського об"єднаного управління Пенсійного фонду України м. Харкова про зобов’язання вчинити певні дії,

встановив:

28.03.2017 року позивач через свого уповноваженого представника звернувся до суду з позовом до Управління Пенсійного фонду України в Київському районі м. Харкова, в якому просить зобов‘язати Управління Пенсійного фонду України в Київському районі м. Харкова призначити йому пенсію за віком з 29.12.2016 року (з дати першого звернення за призначенням пенсії) в розмірі , не меншому за прожитковий мінімум для осіб, які втратили працездатність, з проведенням індексації та компенсації втрати частини доходів.

Позовні вимоги позивача обґрунтовано тим, що право громадян України, які постійно проживають за кордоном, на отримання ними пенсійних виплат встановлено рішенням Конституційного суду України №25-рп/2009 від 07.10.2009 року , яким були визнані неконституційними положення Закону, які забороняли виплату пенсій при виїзді на місце постійного проживання за кордон. З метою реалізації свого права на пенсію, він звернувся до відповідача з особистою відповідною заявою про призначення пенсії , подавши оригінали всіх необхідних документів для призначення пенсії. Відповідач відмовив у призначені пенсії , обгрунтовуючи свою відмову тим, що позивач для призначення пенсії повинен бути зареєстрований на території України, що позивачем не надано оригіналів документів, які необхідні для призначення пенсії, зокрема паспорту. Вказане не відповідає дійсності. Незаконна відмова стала підставою для звернення до суду за захистом права позивача на пенсійне забезпечення.

В судовому засіданні уповноважений представник позивача ОСОБА_2 , який діє на підставі довіреності, вимоги свого довірителя підтримав та просив їх задовольнити з підстав, наведених в їх обгрунтування.

Уповноважений представник відповідача ОСОБА_3, який діє на підставі довіреності, позовні вимоги позивача не визнав та заперечував в їх задоволенні в повному обсязі. Доводи заперечень ґрунтуються на тому, що при віці 67 років і страховому стажі більше 31 року, він досяг усіх необхідних умов призначення пенсії за віком, встановлених ч. 1 ст. 26 ЗУ «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування». Пенсія йому ніколи не призначалась, відповідно, пенсійних виплат він не отримував. Умови набуття права та порядок визначення розмірів пенсійних виплат в системі загальнообов’язкового державного пенсійного страхування регламентовані Законом України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування” №1058- IV від 09.07.2003р. (із змінами та доповненнями). Умови набуття права на призначення пенсії за віком встановлені абзацом 1 частини 1 статті 26 цього Закону . Позивачем, який проживає в іншій державі , не було дотримано встановлено порядку подання документів для призначення пенсії.

15.12.2017 року набрав чинності новий КАС України (у редакції Закону №2147-VIII від 03.10.2017 року).

Згідно з п. 10 Розділу VII Перехідних положень КАС України (у редакції Закону №2147-VIII від 03.10.2017 року) справи у судах першої та апеляційної інстанцій, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Суд, заслухавши пояснення представників сторін, вивчивши матеріали справи та докази, надані сторонами в обгрунтування заявлених вимог та заперечень на позовні вимоги, дійшов наступного.

Судовим розглядом справи встановлено, що позивач ОСОБА_1 , громадянин України, ІНФОРМАЦІЯ_1, паспорт громадянина України для виїзду за кордон серії АС № 888486, виданий органом 2320, 01.09.1997р. (термін дії подовжено до 01.09.2017), ІПН 18924 0 0846. Згідно даних записів у трудовій книжці ОСОБА_1 та довідки про заробітну плату, його трудовий стаж складає більше 31 року. На даний час він не працює. 09.10.1997 року позивач виїхав з України на постійне місце проживання до Ізраїлю, де був прийнятий на консульський облік в консульському відділі посольства України в Державі Ізраїль. Перед виїздом за кордон ОСОБА_1 мешкав за адресою: АДРЕСА_1.

Пенсія позивачу не призначалась, відповідно до вимог Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» , пенсійних виплат він не отримував. 29.12.2016 року представник позивача, діючи на підставі належним чином посвідченої та апостильованої довіреності від ОСОБА_1 , звернувся особисто безпосередньо до Відповідача із особистою заявою ОСОБА_1 про призначення пенсії, нотаріально посвідченою та апостильованої, підпис ОСОБА_1 на якій був нотаріально посвідченим, разом з оригіналами усіх необхідних документів для призначення пенсії, які були надані для огляду та засвідчення копій, що підтверджується штампом Відповідача на супровідному листі з яким подавалися особиста заява позивача. Листом від 13.01.2017 року за №518-27/02 відповідач відмовив у призначенні пенсії ОСОБА_1 на тій підставі, що для призначення пенсії повинен бути зареєстрований на території України та надати необхідний пакет документів, в оригіналах, для вирішення питання про наявність права для призначення пенсії.

Статтею 46 Конституції України проголошено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Тобто право на отримання пенсії є конституційним правом громадянина України.

Статтею 24 Конституції України встановлено, що громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального положення, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Відповідно до ст. 46 Конституції України (норми якої - э нормами прямої дії), Громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 49 Закону України Закону України ,,Про загальнообов'язкове пенсійне страхування" виплата пенсії за рішенням територіальних органів ПФУ або за рішенням суду припиняється на весь час проживання за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.

Згідно зі статтею 51 цього Закону, у разі виїзду пенсіонера на постійне місце проживання за кордон пенсія, призначена в Україні, за заявою пенсіонера може бути виплачена йому за шість місяців наперед перед від'їздом, рахуючи з місяця, що настає за місяцем зняття з обліку за місцем постійного проживання. Під час перебування за кордоном пенсія виплачується в тому разі, якщо це передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.

Відповідно до ст. 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка була ратифікована Україною 07.07.1997 р.: «Користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою.»

Рішенням Конституційного Суду України № 25-рп/2009 від 7 жовтня 2009 року пункт 2 частини 1 статті 49, другого речення статті 51 Закону України ,,Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" щодо припинення виплати пенсії пенсіонерам на час постійного проживання за кордоном у разі, якщо Україна не уклала з відповідною державою міжнародний договір з питань пенсійного забезпечення і якщо згода на обов'язковість такого міжнародного договору не надана Верховною Радою України було визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним).

З 07.10.2009 року порядок виплати пенсії громадянам, які виїхали на постійне місце проживання за кордон, регулюється нормами Закону України ,,Про загальнообов'язкове пенсійне страхування" з урахуванням рішення Конституційного Суду України щодо неконституційності положень п. 2 ч. 1 ст. 49, другого речення ст. 51 Закону України ,,Про загальнообов'язкове пенсійне страхування".

Єдиним законом який врегулював усі питання, пов’язані з держаним пенсійних забезпеченням став Закон про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування (далі - «Закон про пенсії») адже, відповідно до ч. 2 ст. 5 цього ж Закону, «Виключно цим Законом визначаються умови набуття права та порядок визначення розмірів пенсійних виплат», відповідно ч. 1 ст. 7 загальнообов'язкове державне пенсійне страхування здійснюється за принципами: рівноправності застрахованих осіб щодо отримання пенсійних виплат.

Згідно з ч. 2 ст. 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не може бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.

Згідно зі ст.. 6 КАС України, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Відповідно до ст.. 9 КАС України, суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їхні посадові і службові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Позивач через свого уповноваженого представника звернувся до відповідача, як органу, що призначає пенсію, за призначенням пенсії, подавши відповідну заяви та необхідний пакет документів, що підтверджено належними доказами, які містяться в матеріалах справи, а саме його супровідним листом.

Таким чином, позивач досяг усіх необхідних умов для призначення йому пенсії за віком та має право на призначення належних йому пенсійних виплат. Відповідач неправомірно відмовив позивачу в поновленні виплати пенсії.

Крім того, як зазначив Європейський суд з прав людини у рішенні по справі «Пічкур проти України», яке набрало статусу остаточного 07.02.2014 року, право на отримання пенсії, як таке , стало залежним від місця проживання заявника. Це призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України (п.51 цього рішення). Європейський суд з прав людини у цьому рішенні, яке має обов’язковий характер для України, (п. 45) зазначив: "...положення Конвенції, включаючи статтю 14 Конвенції, якою забороняється дискримінація, були чинними для України з 11 вересня 1997 року. Тому, починаючи з цієї дати, держава мала діяти відповідно до її обов’язків і не мала права дискримінувати пенсіонерів " за місцем проживання.

В п.54 вказаного Рішення ЄСПЛ зазначив, що наведених вище міркувань ЄСПЛ достатньо для висновку про те, що різниця в поводженні, на яку заявник скаржився, порушувала статтю 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод(далі - Конвенція), згідно з якою користування правами та свободами, визнаними в Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою, у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, якою передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

19.05.2015 року була прийнята постанова Верховного Суду України , яка спиралася на вищезазначене рішення ЄСПЛ та в якій суд визначив: «Враховуючи те, що рішення ЄСПЛ є джерелом права та обов'язковими для виконання Україною відповідно до ст.. 46 Конвенції, суди при розгляді справ зобов'язані враховувати практику ЄСПЛ, у тому числі й у рішенні у справі «Пічкур проти України», як джерело права відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини».

Відповідно до ч.. 1, 2 ст. 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Відповідач не надав суду достатніх беззаперечних доказів в обґрунтування правомірності своїх дій.

Дії відповідача щодо незаконної відмови в призначенні виплати пенсії, є неправомірними, тому не ґрунтуються на приписах Закону України ,,Про загальнообов'язкове пенсійне страхування", та призвели до порушення прав позивача на пенсійне забезпечення , яке підлягає захисту .

Позивачем було дотримано усіх вимог щодо звернення за призначенням пенсійних виплат, саме тому він має право на призначення пенсії за віком з 29.12.2016 року. Адміністративний позов в цій частині підлягає задоволенню.

Вимога позивача про проведенням індексації та компенсації втрати частини доходів на підставі Законів України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» та «Про індексацію грошових доходів населення» є передвчасною та не може бути застосовано до даних правовідносин, тому що предметом розгляду в даному провадженні є підтвердження наявного право позивача на призначення пенсії. Тільки після реалізації ним свого права, у нього виникне право на проведення індексації та виплати компенсації втрати частини доходів.

Відповідно до ч. 2 ст. 4 Закону України «Про судовий збір» за подання до суду адміністративного позову немайнового характеру, який подано фізичною особою, ставка судового збору становить 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Позивачем при сплаті судового збору така норма Закону виконана.

Відповідно до ст.. 139 КАС України, якщо судове рішення ухвалене на користь сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати , які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав стороною у справі, або якщо стороною у справі виступала його посадова чи службова особа.

Відповідно до вимог ст.. 139 КАС України, стягнути з Державного бюджету України на користь позивача ОСОБА_1 витрати по сплаті судового збору за подання адміністративного позову в розмірі 640 грн.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 2, 9, 19-22, 25, 77, 118-120, 122, 139, 243 КАС України, Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», суд,

П О С Т А Н О В И В :

Позовні вимоги ОСОБА_1 - задовольнити частково .

Зобов'язати Київське об"єднане управління Пенсійного фонду України м. Харкова призначити ОСОБА_1 пенсію за віком з 29 грудня 2016 року ( з дати першого звернення за призначенням пенсії) в розмірі, не меншому за прожитковий мінімум для осіб, які втратили працездатність.

В іншій частині в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 - відмовити.

Стягнути з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 витрати по сплаті судового збору за подання адміністративного позову в розмірі 640 грн.

Постанова може бути оскаржена в апеляційному порядку до Харківського апеляційного адміністративного суду через Дзержинський районний суд м. Харкова шляхом подачі апеляційної скарги в 30-денний строк з дня складення її повного тексту.

Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції.

Суддя: І.О.Грищенко