Постанова № 72890228, 21.03.2018, Київський апеляційний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУДСправа № 826/18235/16 Суддя (судді) першої інстанції: Добрівська Н.А.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 березня 2018 року м. Київ

Київський апеляційний адміністративний суд у складі:

Головуючого судді: Чаку Є.В.,

суддів: Файдюка В.В., Мєзєнцева Є.І.

за участю секретаря Муханькової Т.В.

представника позивача: ОСОБА_2

представника відповідача та третьої особи: Соколюк М.Ю.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду апеляційну скаргу представника громадянки Афганістану ОСОБА_5 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 18 січня 2018 року у справі за адміністративним позовом громадянки Афганістану ОСОБА_5 до Державної міграційної служби України, третя особа: Головне управління Державної міграційної служби України у місті Києві про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії,

В С Т А Н О В И В :

Громадянка Афганістану ОСОБА_5 (далі - позивач) звернулася до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовною заявою до Державної міграційної служби України (далі - відповідач), третя особа: Головне управління Державної міграційної служби України у місті Києві про визнання неправомірним та скасування рішення відповідача № 362-16 від 14 липня 2016 року про відмову у визнанні позивача біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов'язання відповідача повторно розглянути заяву позивача про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.

Окружний адміністративний суд міста Києва своїм рішенням від 18 січня 2018 року адміністративний позов залишив без задоволення. Суд першої інстанції відмовляючи у задоволенні позовних вимог, виходив з того, що відповідач приймаючи оскаржуване рішення, діяв в межах та на підставі чинного законодавства.

Не погоджуючись з таким судовим рішенням, представник позивача подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 18 січня 2018 року та постановити нову постанову, якою позовні вимоги задовольнити в повному обсязі. На думку апелянта, рішення суду першої інстанції прийнято з порушенням норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.

Також, апелянт звертав увагу суду апеляційної інстанції на те, що судом першої інстанції не були з'ясовані всі обставини справи, які мають значення для її правильного вирішення, та які стали підставою для прийняття оскаржуваного рішення відповідача.

Відповідачем було надано суду відзив на апеляційну скаргу, в якому він зазначив, що враховуючи всі обставини справи, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що відповідач діяв в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, в тому числі у відповідності до положень Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а тому відсутні підстави для задоволення позову щодо визнання неправомірним та скасування рішення відповідача № 362-16 від 14 липня 2016 року.

Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи та дослідивши докази, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду - без змін, з наступних підстав.

Як убачається з матеріалів справи, ОСОБА_5 є громадянкою Ісламської Республіки Афганістан, за національністю Афганська таджичка, уродженка міста Кабул, район Сарой Разні, а останнім часом мешкала у місті Кабул, район Хасава. Освіта - вища, за професією - вчителька молодших класів. За сімейним станом одружена, має доньку. Під час співбесід повідомила, що має велику кількість родичів, більшість яких живе в Афганістані, а також, переважно в Європі.

01 лютого 2015 року вона залишила країну постійного проживання літаком (рейс місто Кабул - місто Москва), а потім автомобілем 10 лютого 2015 року потрапила до України в місто Київ.

Під час співбесіди, яка відбулася 24 вересня 2015 року, позивач повідомила, що разом із її чоловіком - ОСОБА_5 та донькою - ОСОБА_7 збиралась їхати до Європи, але знаходячись на території Російської Федерації її чоловік загубився. Будь-які документи, які б посвідчували її особу та документи на дитину заявниця не надала.

10 вересня 2015 року позивач звернулася до третьої особи з заявою про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в якій зазначила, що не може повернутись до Афганістану, який вона разом із сім'єю залишила у зв'язку з тим, що її чоловіка переслідували таліби, а потім його сильно побили. Чоловік від них втік, після чого вони залишили Афганістан.

Під час співбесід позивач стверджувала, що вони з чоловіком збирались їхати в Європу через Україну, чоловік загубився, проте він знає, що вона в Україні. Якщо вони не знайдуться, вона планує залишитись тут, оскільки не має іншого вибору та буде чекати на чоловіка. Навіть якщо їй не буде загрожувати небезпека в країні походження, повертатись туди вона не бажає. Причиною виїзду з Афганістану позивач назвала те, що їй погрожували вбивством за те, що вона працювала вчителькою в школі. ЇЇ чоловік працював на будівництві. Його арештували, але він не казав чому. Коли він вийшов з в'язниці, вони отримали лист з погрозами вбити її та її чоловіка. У зв'язку з чим, вони вирішили негайно виїхати з країни. При цьому, заявницею також повідомлено, що вона в країні походження не зазнавала переслідувань за ознаками раси, релігії, національності, громадянства, політичним поглядам.

Під час співбесіди 04 травня 2016 року ОСОБА_5 зазначила про те, що не бажає залишатися на території України та із задоволенням попрямує до країн Євросоюзу, якщо їй хтось допоможе. Щодо наявності загрози при поверненні до Афганістану вона вказала, що зараз не знає про це, може нічого їй і не загрожує. На запитання щодо погроз тілібів саме позивачу, остання повідомила, що їй дзвонили і питали чому вона не на роботі, проте погроз не надходило.

Під час розгляду її заяви, ГУ ДМС України в місті Києві також була взята інформація по країні походження.

14 липня 2016 року відповідач прийняв рішення № 362-16 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту

Повідомленням Головного управління Державної міграційної служби України в місті Києві № 174 від 28 липня 2016 року позивача було повідомлено про відмову у визнанні її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Вважаючи рішення незаконним та протиправним, позивач звернулася до суду з вимогою про його скасування.

З приводу даних спірних правовідносин, колегія суддів апеляційної інстанції вважає за необхідне звернути увагу на наступне.

Згідно зі ст. 14 Загальної декларації прав людини від 10 грудня 1948 року кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах.

Відповідно до статті 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (текст ратифіковано із заявами та застереженнями 17 липня 1997 року) нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.

Правовий статус біженця в Україні, порядок його надання, втрати та позбавлення цього статусу, а також питання державних гарантій захисту біженців регулюються Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі - Закон № 3671-VІ).

Відповідно до п. 1 ч. 1 статті 1 даного Закону, біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Пунктом 13 ч. 1 ст. 1 Закон № 3671-VІ визначено, що особою, яка потребує додаткового захисту, є особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Згідно з ч. 1 ст. 5 Закону № 3671-VІ, особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до відповідного органу міграційної служби із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Частиною 1 ст. 6 Закону № 3671-VІ визначено, що не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Відповідно до ч. 1 ст. 7 Закону № 3671-VІ оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.

Частиною 7 зазначеної статті передбачено, що до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.

Відповідно до положень Закону України «Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу» від 18 березня 2004 року № 1629 - ІV, метою адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу є досягнення відповідності правової системи України acquis communautaire з урахуванням критеріїв, що висуваються Європейським Союзом до держав, які мають намір вступити до нього. Адаптація законодавства України до законодавства Європейського Союзу є пріоритетною складовою процесу інтеграції України до Європейського Союзу, що в свою чергу є пріоритетним напрямом української зовнішньої політики.

Зважаючи на Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу, суд вважає за необхідне зазначити, що згідно з п. 5 ст. 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27 квітня 2004 року № 8043/04 заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови:

- заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву;

- усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів;

- твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою;

- заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутні поважної причини для подання такої заяви;

- встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Як убачається з матеріалів справи, у заявниці відсутні будь-які документи, які б посвідчували її особу і документи на дитину, при цьому всі анкетні дані записані з слів позивача та нічим не підтверджені.

Під час співбесід позивач вказувала на різні обставини, які змусили її разом із сім'єю залишити країну походження: в одному випадку - арешт чоловіка і погрози талібів вбити її і чоловіка після його звільнення, в іншому - побиття її чоловіка.

В той же час, позивач не надала жодних документальних підтверджень отримання погроз з боку талібів. Навпаки, вказала під час співбесіди 04 травня 2016 року на відсутність погроз.

Надання суперечливої інформації щодо причин залишення території країни громадянської належності дає підстави вважати, що позивач зловживає процедурою набуття міжнародного захисту в Україні для легалізації.

До того ж, судом враховується, що позивач ще під час першої співбесіди 24 вересня 2015 року повідомила, що залишаючи Афганістан, вони з чоловіком мали намір потрапити до Європи, і 04 травня 2016 року вона підтвердила такі наміри і повідомила про своє небажання залишатись на території України.

Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва особа, яка клопоче про отримання побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Згідно із Позицією Управління Верховного комісару ООН у справах біженців «Про обов'язки та стандарти доказів у заявах біженців» від 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.

З огляду на викладене, колегія суддів апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що відповідач обґрунтовано відмовив позивачу у визнанні її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

До суду жодних переконливих доказів, що свідчили б про переслідування позивача в країні походження, надано не було. Надана нею інформація при викладенні причин неможливості повернутися до Афганістану є непослідовною і засвідчує про суб'єктивне небажання туди повертатися, а не наявність об'єктивних причин для побоювань за життя і здоров'я. Документів на підтвердження обґрунтованості свого звернення позивач не надала. Твердження позивача про небезпеку, яка їй загрожує на Батьківщині є безпідставними. Позивач не навела переконливих доводів і не надала беззаперечних доказів щодо її особистого переслідування в разі повернення до країни походження. Неузгодженість пояснень позивача свідчить про неправдивий характер свідчень, які використані для отримання захисту в Україні.

Аналіз матеріалів особової справи з точки зору оцінки тверджень позивача дозволяє зробити висновок, що реальними обставинами звернення позивача до міграційної служби є мета легалізувати своє перебування на території України та, в разі наявності такої можливості, потрапити до країн Євросоюзу.

Представник апелянта також посилається на те, що суд першої інстанції взагалі не досліджував інформації по країні громадянського походження.

Суд апеляційної інстанції з цього приводу зазначає наступне.

За результатами розгляду особової справи заявника позивача, третьою особою було складено висновок від 29 червня 2016 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Оскільки заявлена позивачем інформація носить загальний характер і не містить відомостей про події переслідування та утисків на батьківщині її особисто або членів її сім'ї за політичною, релігійною чи іншою ознаками, то рекомендовано Державній міграційній службі України прийняти рішення про відмову громадянки Афганістану ОСОБА_5 у визнанні її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Як убачається з даного висновку, третьою особою аналізувалася інформація по країні походження позивача. Судом першої інстанції даний висновок був висвітлений у його рішенні та на підставі нього, як одного з доказів, суд дійшов висновку про відмову позивачу у задоволенні позовних вимог, що спростовує доводи представника апелянта про те, що суд першої інстанції не досліджував інформації по країні громадянського походження позивача.

За таких обставин колегія суддів приходить до висновку, що рішення Державної міграційної служби України № 362-16 від 14 липня 2016 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є правомірним, обґрунтованим та таким, що прийняте уповноваженим органом в порядку та спосіб, визначений чинним законодавством України.

Щодо вимоги позивача про зобов'язання відповідача повторно розглянути заяву позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, то вона задоволенню не підлягає, оскільки є похідною позовною вимогою.

Решта тверджень та посилань сторін судовою колегією апеляційного суду не приймається до уваги через їх неналежність до предмету позову або непідтвердженість матеріалами справи.

Відповідності до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст.ст. 242, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322 КАС України, суд

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу представника громадянки Афганістану ОСОБА_5 - залишити без задоволення.

Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 18 січня 2018 року - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту судового рішення шляхом подачі касаційної скарги до Верховного Суду.

Повний текст постанови виготовлено 21.03.2018 року.

Головуючий суддя: Є.В. Чаку

Судді: В.В. Файдюк

Є.І. Мєзєнцев