Постанова № 72885073, 21.03.2018, Апеляційний суд Миколаївської області

Справа №476/106/17 21.03.2018

Провадження №22-ц/784/396/18

Справа № 476/106/17 Головуючий суду першої інстанції ОСОБА_1

Провадження №22-ц/784/396/18 Суддя-доповідач апеляційного суду ОСОБА_2

Категорія - 39

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

21 березня 2018 року м. Миколаїв

Апеляційний суд Миколаївської області у складі колегії суддів судової палати в цивільних справах:

головуючого Царюк Л.М.,

суддів: Колосовського С.Ю., Локтіонової О.В.,

із секретарем судового засідання - Тищенко Л.С.,

за участю: прокурора – Цвікілевич Н.В.,

відповідача - ОСОБА_3,

її представника - ОСОБА_4,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Єланецького районного суду Миколаївської області від 20 грудня 2017 року, ухвалене під головуванням судді Чернякової Н.В. в залі судового засідання в смт. Єланець о 12.23 год. за позовом заступника керівника Вознесенської місцевої прокуратури Миколаївської області в інтересах держави до ОСОБА_3, фермерського господарства «Стоян Василя Вікторовича» про визнання недійсним та скасування свідоцтва про право на спадщину за законом та повернення земельної ділянки,

В С Т А Н О В И В:

16 лютого 2017 року заступник керівника Вознесенської місцевої прокуратури Миколаївської області (далі – Прокурор) звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3, фермерського господарства "Стоян Василя Вікторовича" (далі – ФГ "ОСОБА_5В.") про визнання недійсним та скасування свідоцтва про право на спадщину за законом та повернення земельної ділянки.

Прокурор вказував, що на підставі рішення районної ради народних депутатів Єланецького району Миколаївської області Української РСР № 135 від 10 липня 1991 року ОСОБА_5 отримав державний акт на право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою площею 52 га для ведення селянського (фермерського) господарства на території Калинівської сільської ради Єланецького району Миколаївської області (далі – спірна земельна ділянка), зареєстрований 8 лютого 1993 року в Книзі записів державних актів на право довічного успадковуваного володіння за № 210.

28 липня 2012 року ОСОБА_5 помер, у зв'язку з чим, 31 жовтня 2014 року дружині спадкодавця ОСОБА_3 приватним нотаріусом Єланецької нотаріальної контори Миколаївської області ОСОБА_6 було видано свідоцтво № 574 про право на спадщину за законом, а саме на вищевказану земельну ділянку.

Між тим за життя спадкодавцем не було оформлено право власності на спірну земельну ділянку або право користування чужою земельною ділянкою (емфітевзис), право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою не входило до складу спадщини померлого та не могло бути успадкованим ОСОБА_3

На час звернення до суду спірною земельною ділянкою користується ФГ "ОСОБА_5В."

Посилаючись на ці обставини, Прокурор просив суд визнати недійсним та скасувати вищевказане свідоцтво про право на спадщину за законом, зобов’язати повернути у власність держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області спірну земельну ділянку.

Рішенням Єланецького районного суду Миколаївської області від 20 грудня 2017 року позов Прокурора в інтересах держави задоволено частково. Визнано недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом, посвідчене приватним нотаріусом Єланецької нотаріальної контори ОСОБА_6 31 жовтня 2014 року, зареєстроване в реєстрі за № 574, згідно якого ОСОБА_3 успадкувала земельну ділянку загальною площею 52 га призначену для ведення фермерського господарства, з кадастровим номером 4823081700:01:000:0733, на території Калинівської сільської ради Єланецького району Миколаївської області та зобов’язано повернути вказану земельну ділянку у власність держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області. В задоволенні позовних вимог про скасування свідоцтва про право на спадщину за законом, відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_7 та ФГ «ОСОБА_5В.» на користь прокуратури Миколаївської області по 11 611 грн. 57 коп. з кожного в рахунок відшкодування сплаченого судового збору.

В апеляційній скарзі ОСОБА_3, посилаючись на порушенням судом норм матеріального та процесуального права, просила скасувати рішення в частині задоволених позовних вимог та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні цих вимог.

Свої доводи мотивувала тим, що спірна земельна ділянка була виділена її покійному чоловіку ОСОБА_5 на законних підставах, він володів та користувався нею на підставі державного акту на праві довічного успадковуваного володіння. Отже, померлий мав право постійного користування земельною ділянкою, яке успадковується, а тому вона правомірно успадкувала цю земельну ділянку після смерті чоловіка та отримала свідоцтво про право на спадщину, яке було видано їй 31 жовтня 2014 року приватним нотаріусом.

Крім того, право її чоловіка на постійне користування земельною ділянкою не оскаржувалося протягом всього часу користування, а відтак строк позовної давності для таких вимог сплинув. Крім того, оскільки до спадкоємиці перейшло лише право користування вказаною земельною ділянкою, то власником даної земельної ділянки залишається держава, а тому позовна вимога про повернення земельної ділянки у власність держави є безпідставною. Також скаржник вважає, що в даному випадку Вознесенська місцева прокуратура перевищила повноваження щодо представництва держави в суді, надані їй Конституцією України, оскільки, ст. 122 ЗК України чітко передбачено, що розпорядниками земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності є центральний орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів у галузі земельних відносин та його територіальні органи, а тому позивачем у даній справі має бути саме цей орган. Проте, прокуратура навіть не повідомила розпорядника земельної ділянки про розгляд даної справи. Між тим, матеріали справи не містять доказів того, що розпорядник земель державної власності в особі Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області вчинив будь-які дії з приводу усунення порушень в сфері земельних правовідносин по відношенню до ОСОБА_3, а тому прокуратура є неналежним позивачем у даній справі.

Прокурор у відзиві на апеляційну скаргу доводи апеляційної скарги не визнав, та вказував, що право довічного успадковуваного володіння спірною земельною ділянкою, набуте ОСОБА_5, в установленому законом порядку не втрачалось і зберігалось до його належного переоформлення, що не було зроблено за життя останнього. Отже, ОСОБА_5 не було набуто у законодавчо визначеному порядку ні право власності, ні право користування на спірну земельну ділянку, незважаючи на відсутність перешкод в оформленні відповідних прав. За такого, результат розгляду судом першої інстанції даного позову по суті не суперечить загальним принципам і критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, закладеним у ст. 1 Протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Також Прокурор зазначив, що здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи іншій суб’єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. У даному випадку до повноважень розпорядника земель державної власності на території області Головне управління Держгеокадастру у Миколаївській області не входить звернення до суду з такими позовами.

Заслухавши доповідь судді – доповідача, пояснення осіб, які приймали участь у справі, дослідивши надані докази та перевіривши законність і обґрунтованість рішення місцевого суду в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до пункту 9 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України у редакції Закону України N 2147-VIII від 3 жовтня 2017 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - ЦПК України) справи у судах першої та апеляційної інстанцій, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Відповідно до ч. 3 ст. 3 Цивільного процесуального Кодексу України в редакції Закону України № 2147-УШ від 3 жовтня 2017 року, що набув чинності 15 грудня 2017 року, провадження в цивільних справа здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Судом встановлено, що на підставі рішення районної ради народних депутатів Єланецького району Миколаївської області Української РСР № 135 від 10 липня (січня) 1991 року ОСОБА_5 було видано державний акт на право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою площею 52 га для ведення селянського господарства на території Калинівської сільської ради Єланецького району Миколаївської області, зареєстрований 8 лютого 1993 року в Книзі записів державних актів на право довічного успадкованого володіння за № 210 (а. с.10).

28 липня 2012 року ОСОБА_5 помер. Після його смерті, 31 жовтня 2014 року, його дружині як спадкоємиці приватним нотаріусом Єланецької нотаріальної контори Миколаївської області ОСОБА_6 видано свідоцтво про право на спадщину за законом серії НАЕ № 502133, зареєстроване в реєстрі за № 574. Згідно вказаного свідоцтва ОСОБА_3 успадкувала земельну ділянку площею 52 га, кадастровий номер 4823081700:01:000:0733, призначену для ведення фермерського господарства на території Калинівської сільської ради Єланецького району Миколаївської області (а. с. 72, 73).

На підставі зазначеного свідоцтва про право на спадщину за законом приватним нотаріусом Єланецької нотаріальної контори ОСОБА_6 3 листопада 2014 року до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно внесено запис про право ОСОБА_3 на вказану земельну ділянку, а також вказано, що даний об'єкт відноситься до державної форми власності (а.с. 20-22, 74, 75).

На теперішній час спірна земельна ділянка перебуває у користуванні ФГ "ОСОБА_5В.", головою якого, є відповідачка ОСОБА_3 (а.с. 130-136,137).

Право довічного успадкувавоного володіння землею вперше було передбачено Основами законодавства Союзу РСР і союзних республік про землю 1990 року як компроміс між правом безстрокового (постійного) користування і правом власності.

Поняття "користування землею" у Земельному кодексі Української РСР від 18 грудня 1990 року (стаття 7) поряд з постійним (без заздалегідь встановленого строку) передбачало тимчасове користування (короткострокове - до трьох років і довгострокове - від трьох до десяти років). Користування землею на умовах оренди для сільськогосподарських цілей, як правило, мало бути довгостроковим. Для ведення селянського (фермерського) господарства земля надавалася в оренду районною, міською радою (частина третя статті 8). У зазначеному кодексі з'явилася нова форма володіння землею: довічне успадковуване володіння, яке надавалося громадянам, зокрема, для ведення селянського (фермерського) господарства, ведення особистого підсобного господарства, будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель, у разі одержання у спадщину жилого будинку або його придбання і т. ін., та постійне володіння, яке надавалося колгоспам, радгоспам, іншим державним, кооперативним, громадським підприємствам, установам і організаціям, релігійним організаціям.

Постановою Верховної Ради Української РСР від 27 березня 1991 року № 889-ХП «Про форми державних актів на право володіння і користування землею і Положенням про порядок надання і вилучення земельних ділянок» було затверджено, зокрема форми державних актів: на право довічного успадкувавоного володіння землею; на право постійного володіння землею.

Земельний Кодекс 1990 року на виконання ст.ст. 17 і 23 якого було затверджено форми зазначених державних актів, не передбачав можливості передачі земельних ділянок у приватну власність як фізичним, так і юридичним особам: земельні ділянки надавалися лише у володіння і користування. Державні акти на право довічного успадкувавоного володіння землею та на право постійного володіння землею не давали змогу укладати будь-які правочини з земельними ділянками, права на які посвідчувалися цими документами.

Законом України «Про форми власності на землю» з 30 січня 1992 року було запроваджено в Україні поряд з державною – колективну і приватну форми власності на землю.

Земельний кодекс України в редакції від 13 березня 1992 року закріпив право колективної і приватної власності громадян на землю зокрема право громадян на безоплатне одержання у власність земельних ділянок для ведення селянського (фермерського) господарства, особистого підсобного господарства тощо (стаття 6). Громадянам України для ведення селянського (фермерського) господарства, особистого підсобного господарства із земель, що перебувають у державній власності, земля надавалася у постійне користування (без заздалегідь установленого строку), а для городництва, сінокосіння, випасання худоби, ведення селянського (фермерського) господарства - у тимчасове користування (короткострокове - до трьох років і довгострокове - від трьох до двадцяти п'яти років) (стаття 7). Проте чіткого розмежування випадків, коли земельні ділянки можуть надаватися у користування для ведення селянського (фермерського) господарства, а коли - в оренду, в цьому кодексі не здійснено.

Це свідчить про те, що поряд із впровадженням приватної власності на землю громадянам, на їх вибір, забезпечувалася можливість продовжувати користуватися земельними ділянками на праві постійного (безстрокового) користування, оренди, пожиттєвого спадкового володіння або тимчасового користування. При цьому в будь-якому разі виключалась як автоматична зміна титулів права на землю, так і будь-яке обмеження права користування земельною ділянкою у зв'язку з непереоформленням правового титулу.

Згідно з ч. 1 ст. 92 ЗК України ( в редакції чинній на час виникнення спірних відносин) право постійного користування земельною ділянкою – це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановленого строку.

Зі змісту ч. 2 ст. 92 ЗК України вбачається, що передача земельної ділянки у постійне користування громадянам не передбачена.

Пунктом 6 Перехідних положень ЗК України визначено, що громадяни та юридичні особи, які мають у постійному користуванні земельні ділянки, але за цим Кодексом не можуть мати їх на такому праві, повинні до 1 січня 2008 року переоформити у встановленому порядку право власності або право оренди на них.

Таким чином, земельні ділянки, надані громадянам або юридичним особам у постійне користування, перебувають у власності держави або у власності територіальної громади до переоформлення у встановленому порядку та отримання чи користування.

Отже, право довічного успадкувавоного володіння землею немає нічого спільного з правом володіння як одним із складових права власності. За такого, ОСОБА_5, отримавши 10 липня 1991 року акт на право довічного успадкувавоного володіння землею, набув право користування земельною ділянкою розміром 52 га для ведення фермерського господарства.

За життя ОСОБА_5 право користування земельною ділянкою на підставі отриманого акту не оспорювалося, проте останній не виявив наміру реалізувати своє право щодо оформлення права власності на спірну земельну ділянку або укладення договору з власником цієї земельної ділянки на право користування.

Главою 84 Цивільного кодексу України встановлено загальні засади спадкування.

Так нормами спадкового права регулюються суспільні відносини правонаступництва, тобто наступництва одних суб’єктів (спадкоємців) в правах та обов’язках фізичної особи, яка померла (спадкодавця). Об’єктом спадкового наступництва є спадщина (спадкове майно, спадкова маса), тобто вся сукупність прав та обов’язків спадкодавця, в яких він перебував на момент своєї смерті і які за своєю правовою природою не є відділеними від особи їх носія і здатні перейти до інших осіб (ст.ст. 1218,1219 ЦК України).

За положеннями ч. 2 ст. 407 ЦК України (у редакції, що діяла на час відкриття спадщини), та ч. 2 ст. 102-1 ЗК України право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) може відчужуватися і передаватися у порядку спадкування.

Відповідно до ст. 1225 ЦК України право власності на земельну ділянку переходить до спадкоємців на загальних підставах (зі збереженням її цільового призначення) при підтвердженні цього права спадкодавця державним актом на право власності на землю або іншим правовстановлюючим документом. У порядку спадкування можуть передаватися також право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій), право користування чужим майном (сервітут).

Аналіз зазначених норм свідчить про те, що право користування земельною ділянкою, що виникало в особи лише на підставі державного акту на право користування земельною ділянкою без укладення договору про право користування земельною ділянкою із власником землі, припиняється зі смертю особи, якій належало таке право і не входить до складу спадщини.

Така правова позиція була викладена у постановах Верховного Суду України від 5 жовтня 2016 року у справах № 6-2329цс-16, № 6-3113цс15.

Таким чином суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що на час відкриття спадщини право користування спірною земельною ділянкою не входило до спадкової маси, оскільки це право припинилося зі смертю ОСОБА_5, а тому правові підстави для видачі свідоцтва про право на спадщину за законом після смерті ОСОБА_5 на право користування вказаною земельною ділянкою були відсутні.

Доводи апеляційної скарги про те, що районний суд при розгляді справи не врахував положень рішення Коституційного суду щодо неконституційності пункту 6 Перехідних положень ЗК України не заслуговують на увагу з огляду на таке.

Рішенням Коституційного Суду України від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005 визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційними), положення пункту 6 розділу Х "Перехідні положення" ЗК України щодо зобов'язання переоформити право постійного користування земельною ділянкою на право власності або право оренди без відповідного законодавчого, організаційного та фінансового забезпечення.

В цьому рішенні Конституційний Суд України наголошує, що строк переоформлення права власності на земельні ділянки ставить громадян у нерівні умови, оскільки громадяни за таких умов не є рівноправними учасниками (суб'єктами) земельних відносин щодо набуття права власності на землю. Встановлення обов'язку громадян переоформити земельні ділянки, які знаходяться у постійному користуванні, на право власності або право оренди до 1 січня 2008 року потребує врегулювання чітким механізмом порядку реалізації цього права відповідно до вимог ч. 2 ст. 14, ч. 2 ст. 41 Конституції України. У зв'язку з відсутністю визначеного у законодавстві відповідного механізму переоформлення громадяни не в змозі виконати вимоги пункту 6 Перехідних положень Кодексу у встановлений строк, про що свідчить неодноразове продовження Верховною Радою України цього строку.

Між тим, після ухвалення цього рішення порядок переоформлення права користування земельною ділянкою був врегульований у чинному ЗК України та інших законах шляхом визначення об'єктів, суб'єктів та основних стадій набуття прав на земельні ділянки, а тому будь-яких перешкод для оформлення таких прав за життя ОСОБА_5 за обставинами справи не вбачається.

Таким чином, вирішуючи спір, суд першої інстанції дав належну оцінку обставинам справи та правильно виходив з того, що чоловік позивачки мав на праві довічного успадковуваного володіння спірну земельну ділянку, яка надавалася громадянам, які вели селянське (фермерське) господарство відповідно до Земельного кодексу УРСР від 18 грудня 1990 року (в редакції від 15 березня 1991 року) та на підставі Закону України «Про селянське (фермерське) господарство» від 20 грудня 1991 року, яким і було визначено порядок успадкування такого права володіння спадкоємцями громадянина, який вів селянське господарство.

На час відкриття спадщини відповідно до ст. 1225 ЦК України у спадок передавалося право користування земельною ділянкою, успадковувалося тільки право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій), право користування чужим майном (сервітут).

Оскільки у ОСОБА_5 виникло право користування земельною ділянкою лише на підставі вказаного державного акту без укладення договору про право користування земельною ділянкою із власником землі (емфітевзис), то таке право припинилося з його смертю і не входить до складу спадщини.

Посилання в апеляційній скарзі на практику Європейського Суду з прав людини щодо порушень ст. 1 Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод не можуть бути прийняті до уваги, оскільки у спорі, який розглядається судом ні спадкодавець, ні спадкоємець не набули права власності на спірну земельну ділянку, яка перебувала у державній власності. За життя ОСОБА_5 будь-якого втручання у користування спірною ділянкою не встановлено. Небажання оформити свої права на спірну земельну ділянку відповідно до встановлених законом вимог, внаслідок чого зі смертю користувача ці права припинилися та не успадковуються, не можна розцінювати як втручання держави на мирне володіння майном. Також не можливо визнати порушенням ст. 1 Протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод помилкове отримання спадкоємцем права на користування майном, яке належить на праві власності державі та не входить до складу спадщини.

Оскільки встановлено, що право на користування спірною земельною ділянкою, що належало померлому ОСОБА_5, не входить до складу спадщини, то районний суд з посиланням на положення ст. 1301 ЦК України правильно визнав видане відповідачу свідоцтво про право на спадщину за законом, за яким успадковується вказане право, недійсним.

Крім того, судом було встановлено, що право користування спірною земельною ділянкою припинилося зі смертю ОСОБА_5, який був головою фермерського господарства, свідоцтво про право на спадщину за законом на ім’я ОСОБА_3, за яким до неї переходило таке право користування, визнано недійсним, а відтак районний суд обґрунтовано задовольнив вимоги Прокурора щодо повернення спірної земельної ділянки державі в особі Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області.

Доводи скарги щодо незаконності звернення прокурора з вказаним позовом, оскільки відсутні інтереси держави, правильно не прийняті районним судом до уваги з огляду на таке.

Відповідно до п. 2 ст. 121 Конституції України на прокуратуру покладається представництво інтересів громадян або держави в суді у випадках, визначених законом.

За приписами ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» представництво прокурором інтересів держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом.

За приписами ч. 2 ст. 3 ЦПК України (в редакції чинній на час звернення до суду з позовом) у випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким надано право захищати права, свободи, та інтереси інших осіб, або держави чи суспільні інтереси.

Відповідно до положень ч. 2 ст. 45 ЦПК України (в редакції чинній на час звернення до суду з позовом) ст. 56 ЦПК України, прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві (заяві) самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах

Згідно з рішенням Конституційного Суду України від 8 квітня 1999 року № 3-рп/99 під представництвом прокуратурою інтересів держави треба розуміти правовідносини, в яких прокурор, реалізуючи визначені Конституцією України повноваження вчиняє в суді процесуальні дії з метою захисту інтересів держави з урахуванням того, що «Інтереси держави» є оціночним судженням, у зв’язку з чим прокурор у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посилання на законодавство підставу позову, та визначає, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

Поняття «Орган уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах» означає орган, на який державою покладено обов’язок щодо здійснення конкретної діяльності у відповідних правовідносинах, спрямованої на захист інтересів держави. Таким органом відповідно до ст.ст. 6,7, 13 та 143 Конституції України може виступати орган державної влади чи орган місцевого самоврядування, якому законом надано повноваження органу виконавчої влади.

Так, в позові Прокурор зазначав, що звертається в інтересах Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області, на яке покладено право розпорядження земельними ділянками сільськогосподарського призначення державної власності на території Миколаївської області та до повноважень якого не входить звернення до суду з зазначеним позовом.

З наведеного вбачається, що Прокурор звернувся до суду в межах наданих йому чинним законодавством повноважень і належним чином мотивував підстави такого звернення.

Таким чином, судом першої інстанції правильно застосовано закон, що регулює спірні відносини, а тому оскаржуване судове рішення в частині задоволення позовних вимог Прокурора є обгрунтованим та таким, що ухвалене з дотриманням норм матеріального та процесуального права.

В частині відмови в задоволенні позовних вимог щодо скасування оспорюваного свідоцтва про право на спадщину за законом рішення районного суду не оскаржувалося, а відтак, відповідно до приписів ч. 1 ст. 367 ЦПК України, судом апеляційної інстанції не перевірялося.

З урахуванням викладеного, колегія суддів не вбачає підстав, передбачених ст. 376 ЦПК України, для скасування або зміни судового рішення.

Керуючись ст. ст. 367, 375, 382 ЦПК України, апеляційний суд

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення, а рішення Єланецького районного суду Миколаївської області від 20 грудня 2017 року залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає чинності з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання її повного тексту в порядку та випадках, передбачених ст. 389 ЦПК України.

Головуючий Л.М. Царюк

Судді С.Ю. Колосовський

ОСОБА_8

Повний текст постанови складено 22 березня 2018 року.