Рішення № 72881619, 21.03.2018, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

21.03.2018Справа № 910/23076/16

Господарський суд міста Києва у складі судді Пукшин Л.Г., за участю секретаря судового засідання Бугаєнко Я.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали господарської справи

За позовом ОСОБА_1

до ОСОБА_2

Товариства з обмеженою відповідальністю "Гросер"

Товариства з обмеженою відповідальністю "Продзернопром"

про визнання недійсним договору

за участю представників

від позивача: ОСОБА_3

від відповідача-1: не з'явився

від відповідача-2: Биба М.М.

від відповідача-3: Кузнецова А.В.

ВСТАНОВИВ:

Господарського суду міста Києва від 20.03.2017 у справі № 910/23076/16 (суддя Ковтун С.А.) залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 12.07.2017 у справі № 910/23076/16 (у складі колегії суддів: Ткаченка Б.О.- головуючого, Пашкіної С.А., Зеленіна В.О.) відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2, Товариства з обмеженою відповідальністю "Гросер", Товариства з обмеженою відповідальністю "Продзернопром" про визнання недійсним з моменту укладення договору від 14.09.2015 № 14/09-2 про переведення боргу, укладеного між відповідачами.

Постановою Вищого господарського суду України від 13.11.2017 задоволено касаційну скаргу ОСОБА_1, скасовано рішення Господарського суду м. Києва від 20.03.2017 та постанову Київського апеляційного господарського суду від 12.07.2017 у справі № 910/23076/16, а справу направлено на новий розгляд до Господарського суду міста Києва.

Згідно розпорядження керівника апарату Господарського суду м. Києва №05-23/3217 від 20.12.2017 призначено проведення повторного автоматичного розподілу справи № 910/23076/16, за результатами якого дану справу передано на розгляд судді Пукшин Л.Г.

Ухвалою від 26.12.2017 судприйнявсправу №910/23076/16 до свого провадження, справу вирішив розглядати за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання призначено на31.01.2018.

29.01.2018 позивач подав клопотання про долучення доказів до матеріалів справи.

30.01.2018 позивач подав клопотання про відкладення розгляду справи у зв'язку з неможливість забезпечити явку уповноваженого представника через участь в іншому судовому процесі.

30.01.2018 відповідач-3 подав відзив на позов, відповідно до якого проти вимог заперечував з таких підстав. Так, за доводами відповідач-3 за спірним договором відбулася заміна саме кредитора. Зокрема, відповідач-3 вказує на ту обставину, що при укладені договору про переведення боргу № 14/09-2 від 14.09.2015 було допущено орфографічну помилку у назві самого договору та зазначене невірне посилання на ст. 520 ЦК України, у зв'язку з чим сторонами 15.09.2015 укладено додаткову угоду № 1 до договору. Вказаною додатковою угодою сторонами внесено зміни у назву договору виклавши у наступній редакції: «Договір про відступлення права вимоги № 14/09-02 від 14.09.2015» а також абзац 3 договору викладено в редакції : «Первісний кредитор» в особі ОСОБА_2, на підставі ст.. 512 ЦК України, уклали цей договір про відступлення права вимоги про наступне». А відтак, за твердженнями відповідача-3 сторонами при укладенні спірного було договору дотримано вимог чинного законодавства, а тому відсутні підстави для визнання його недійсним.

У судовому засіданні 31.01.2018 оголошувалась протокольна ухвала про відкладення підготовчого засідання до 21.02.2018 та продовження строку для подання відзиву на позов.

15.02.2018 відповідач-1 подав відзив на позовну заяву, в якому зазначив про укладення додаткової угоди № 1 від 15.09.2015, якою внесено зміни до назви договору та до п. 3 Договору. А відтак, відповідач-1 вважає, хибними доводи позивача, що спірний договір суперечить волі сторін. Також, відповідач-1, яка сторона за спірним договором, повідомляє про укладення договору з метою врегулювання відносин щодо заміни саме кредитора у зобов'язання а не боржника. Крім цього, відповідач-1 зазначив, що позивач, як учасник відповідача-2, не наділений правом визнавати недійсним договір поза відносинами представництва.

19.02.2018 відповідач-2 подав відзив на позовну заяву, відповідно до якого просив сул відмовити у позові повністю з підстав необґрунтованості позовних вимог позивача. Відповідач-2 зазначив про укладення сторонами додаткової угоди, якою внесено зміни до назви договору. Також відповідач-2 вказує на ту обставину, що позивач, як учасник відповідача-2, не наділений правом визнавати недійсним договір укладений товариством, поза відносинами представництва, та не наділений суб'єктивним правом щодо здійснення власника майна товариства, а тому він не належить до кола тих суб'єктів, які мають право оспорювати вказаний договір. В обґрунтування наведеного, відповідач-2 посилається на положення ст. 10 Закону України «Про господарські товариства» та ст.ст. 116, 145 ЦК України.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 21.02.2018 р. постановлено закрити підготовче провадження у справі № 910/23076/16 та призначити справу до судового розгляду по суті на 21.03.2018.

У судовому засіданні 21.03.2018 судом заслухано пояснення представника позивача, який позовні вимоги підтримав з підстав наведених у позовній заяві та письмових поясненнях, та заперечення відповідачів 2,3 наведених у відзиві.

Відповідно до п. 1 ч. 3 ст. 202 Господарського процесуального кодексу України якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки.

У судовому засіданні 28.03.2018 оголошувалась вступна та резолютивна частини рішення.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив.

10 квітня 2014 між ОСОБА_2 (позикодавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Гросер» (позичальник) було укладено договір про надання поворотної фінансової допомоги (позики) (надалі - договір позики), відповідно до умов якого позикодавець надає позичальнику грошові кошти у вигляді поворотної фінансової допомоги у розмірі, передбаченому у п.п. 2.1 п. 2 цього договору (100000,00 грн.), а позичальник зобов'язується повернути надану поворотну фінансову допомогу в порядку та на умовах, передбачених цим договором.

Поворотна фінансова допомога надається позичальнику на безоплатній основі, тобто плата за користування грошовими коштами не стягується (п. 2.3. договору позики).

Відповідно до положень п.п. 3.1., 3.2. договору позики поворотна фінансова допомога підлягає поверненню позичальником позикодавцю до 31.01.2015. Днем повернення суми поворотної фінансової допомоги вважається день зарахування грошових коштів на поточний рахунок позикодавця або шляхом сплати позикодавцю готівки через касу позичальника. Поворотна фінансова допомога вважається повернутою позичальником з моменту остаточного перерахування грошових коштів, що позичалися, на поточний рахунок позикодавця, що підтверджується випискою з банку, або сплати позикодавцю готівки через касу позичальника, що підтверджується видатковим касовим ордером.

В подальшому, 14 вересня 2015 року між ОСОБА_2 (надалі - первісний кредитор/відповідач-1), Товариством з обмеженою відповідальністю «Гросер» (надалі - боржник/відповідач-2) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Продзернопром» (надалі - новий кредитор/відповідач-3) було укладено договір про переведення боргу № 14/09-2 (далі - договір), відповідно до п. 1 якого первісний кредитор переводить, а новий кредитор приймає грошовий кредит у розмірі 100000,00 грн., що виник на підставі договору про надання поворотної допомоги (позики) б/н від 10.04.2014.

За доводами позивача, вказаний договір є договором про відступлення права вимоги, а не договором про переведення боргу. Зокрема, позивач стверджує, що під час укладення вказаного договору сторони мали на меті заміну боржника - ТОВ «Гросер» на іншого боржника, який би виплатив такий борг кредитору - ОСОБА_2, а по суті замінили кредитора у зобов'язанні, що суперечить волі сторін. Порушення свого права, як учасника ТОВ «Гросер», якому належить 50 % статутного капіталу товариства, полягає у тому, що стягнення з ТОВ «Гросер» 100 000,00 грн. призвело до скрутного матеріального становища господарського товариства, наслідком чого є невиплата дивідендів з прибутку.

Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає, що позовні вимоги задоволенню не підлягають з таких підстав.

Вирішуючи спір про визнання договору або його частини недійсним, господарський суд має встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання договору (його частини) недійсним і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту договору вимогам закону, додержання встановленої форми договору; правоздатність сторін за договором; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони тощо.

Загальні підстави визнання недійсними правочину і настання відповідних наслідків встановлені ст. 215, 216 Цивільного кодексу України.

Відповідно до ч. 1 та 3 ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. 1, 3, 5, 6 ст. 203 цього Кодексу, відповідно до яких, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

В силу ст.ст. 626, 628, 627 Цивільного кодексу України, зміст правочину становить визначену на розсуд сторін правочину і погоджену ними домовленість, спрямовану на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків; сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента, визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Статтею 6 Цивільного кодексу України передбачено право сторін укласти договір, який не передбачено актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства; сторони мають право відступити в договорі від положень актів цивільного законодавства та врегулювати свої відносини на власний розсуд; сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або суті правовідносин сторін.

Таким чином, суперечність правочину актам законодавства як підстава його недійсності, повинна ґрунтуватися на повно та достовірно встановлених судами обставинах справи про порушення певним правочином (чи його частиною) імперативного припису законодавства чи укладення певного правочину всупереч змісту чи суті правовідносин сторін; саме по собі відступлення сторонами від положення законодавства, регулювання їх іншим чином, не свідчить про суперечність змісту правочину цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Як зазначено вище, 14.09.2015 ОСОБА_2 (первісний кредитор), Товариство з обмеженою відповідальністю «Гросер» (боржник) та Товариство з обмеженою відповідальністю «Продзернопром» новий кредитор) укладено договір про переведення боргу № 14/09-2 (далі - договір), відповідно до п. 1 якого первісний кредитор переводить, а новий кредитор приймає грошовий кредит у розмірі 100000,00 грн., що виник на підставі договору про надання поворотної допомоги (позики) б/н від 10.04.2014.

За доводами відповідачів, що підтверджується матеріалами справи, 15.09.2015 р. сторонами укладено додаткову угоду № 1 до договору, якою внесено зміни у назву договору виклавши у наступній редакції, а саме: «Договір про відступлення права вимоги № 14/09-02 від 14 вересня 2015 року». Крім цього, абзац 3 договору викладено в наступній редакції: «учасник товариства з обмеженою відповідальністю «Гросер», що надалі іменується «Первісний кредитор» в особі ОСОБА_2, на підставі ст. 512 ЦК України, уклали цей договір про відступлення права вимоги (надалі - по тексту «Договір» про наступне».

У пункті 2.1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 року № 11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" зазначено, що вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

У відповідності до ст. 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Заявляючи позов про визнання недійсним договору позивач має довести наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання правочину недійсним і настанням відповідних наслідків.

Підставою недійсності правочину, у відповідності до ст. 215 Цивільного кодексу України, є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Статтею 203 Цивільного кодексу України визначаються загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину.

Так, частинами 1-3, 5 ст. 203 Цивільного кодексу України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Статтею 73 ГПК України встановлено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин(фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Обов'язок доказування і подання доказів віднесено на сторони. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень (ст. 74 ГПК України).

Відповідно до ст. 78 ГПК України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (ст. 79 ГПК України).

Відповідно до ст. 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Позивач не надав до суду доказів, які б підтверджували той факт, що умови договору суперечать нормам Цивільного кодексу України, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; не довів відсутність необхідного обсягу цивільної дієздатності будь-якої з осіб, яка вчинила спірний правочин; відсутність вільного волевиявлення та невідповідність його внутрішній волі учасника спірного правочину; не спрямованість будь-якої зі сторін на реальне настання правових наслідків, обумовлених спірним правочином.

Згідно з п. 2.1. постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 11 від 29.05.2013 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Враховуючи викладене, та враховуючи предмет спірного договору, зокрема п. 1. Та наявність у матеріалах справи додаткової угоди № 1 від 15.09.2015 судом встановлено, що правові підстави для визнання договору про переведення боргу № 14/09-2 недійсним відсутні.

Відповідачами у відзивах на позовну заяву також зазначено, що позивач як учасник ТОВ «Гросер» не наділений правом визнавати недійсним договір укладений товариством, поза відносинами представництва, та не наділений суб'єктивним правом щодо здійснення власника майна товариства, а тому він не належить до кола тих суб'єктів, які мають право оспорювати вказаний договір.

З метою повного та всебічного встановлення обставин справи вважає за необхідне дослідити твердження відповідачів про відсутність у позивача права визнавати недійсним договір поза відносинами представництва.

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 20 Господарського процесуального кодексу України господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин, в тому числі у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновниками, акціонерами, членами) у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи, пов'язаними із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності такої особи, крім трудових спорів.

Відповідно до п. 2.2 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з корпоративних правовідносин" від 25.02.2016 № 4 законом не передбачено права учасника (засновника, акціонера, члена) юридичної особи звертатися до суду за захистом прав чи охоронюваних законом інтересів цієї особи поза відносинами представництва. Водночас згідно з положеннями статті 16 Цивільного кодексу України, пункту 4 частини першої статті 12 та статті 167 Господарського кодексу України незалежно від суб'єктного складу, якщо учасник (засновник, акціонер, член) юридичної особи обґрунтовує позовні вимоги порушенням його корпоративних прав, то він має право подати відповідний позов. Такий спір підвідомчий господарським судам і підлягає вирішенню у загальному порядку.

При цьому, письмові та усні пояснення позивача зводяться до порушення його прав як акціонера, зокрема, на отримання дивідендів.

Відповідно до ст. 167 Господарського кодексу України корпоративні права-це права особи, частка якої визначається у статутному фонді (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами.

Відповідно до ст. 116 Цивільного кодексу України, ст. 10 Закону України "Про господарські товариства" учасники товариства мають право: брати участь в управлінні справами товариства в порядку, визначеному в установчих документах, за винятком випадків, передбачених законом; брати участь у розподілі прибутку товариства та одержувати його частку (дивіденди). Право на отримання частки прибутку (дивідендів) пропорційно частці кожного з учасників мають особи, які є учасниками товариства на початок строку виплати дивідендів. На вимогу учасника, товариство зобов'язане надавати йому для ознайомлення річні баланси, звіти товариства про його діяльність, протоколи зборів; здійснити відчуження часток у статутному капіталі товариства, цінних паперів, що засвідчують участь у товаристві, в порядку, встановленому законом.

Відповідно до ч. 1, ч. 3 ст. 145 Цивільного кодексу України вищим органом товариства з обмеженою відповідальністю є загальні збори його учасників.

У товаристві з обмеженою відповідальністю створюється виконавчий орган (колегіальний або одноособовий), який здійснює поточне керівництво його діяльністю і є підзвітним загальним зборам його учасників. Виконавчий орган товариства може бути обраний також і не зі складу учасників товариства.

Компетенція виконавчого органу товариства з обмеженою відповідальністю, порядок ухвалення ним рішень і порядок вчинення дій від імені товариства встановлюються цим Кодексом, іншим законом і статутом товариства.

Відповідно до ч. 1, ч. 3 ст. 146 Цивільного кодексу України контроль за діяльністю виконавчого органу товариства з обмеженою відповідальністю здійснюється у порядку, встановленому статутом та законом.

Загальні збори товариства з обмеженою відповідальністю можуть формувати органи, що здійснюють постійний контроль за фінансово-господарською діяльністю виконавчого органу.

Порядок створення та повноваження контрольного органу встановлюються загальними зборами учасників товариства.

Для здійснення контролю за фінансовою діяльністю товариства з обмеженою відповідальністю згідно з рішенням його загальних зборів, а також в інших випадках, встановлених статутом і законодавством, може призначатися аудиторська перевірка.

Отже, що вказаними вище нормами передбачено право позивача на управління товариством у порядку, визначеному в установчих документах та законом, зокрема, шляхом прийняття рішень на загальних зборах.

Акціонер не наділений правом визнавати недійсним спірний договір укладений товариством, поза відносинами представництва.

Учасники господарського товариства не вправі звертатися до суду за захистом прав та інтересів як інших учасників господарського товариства, так і самого товариства поза відносинами представництва.

Судом встановлено, що у ст.. 10 Статуту Товариства з обмеженою відповідальністю «Гросер» для належного функціонування товариства учасники створюють наступні органи управління:

загальні збори учасників, які є вищим органом управління;

директор товариства, який є виконавчим органом та діє в період між загальними зборами учасників,

ревізійна комісія товариства є контролюючим органом товариства.

Також судом встановлено, що у ст.. 11.4. Статуту визначено перелік повноважень, що належить виключно до компетенції загальних зборів, зокрема: визначення основних напрямків діяльності товариства, затвердження його планів діяльності, визначення форм контролю за діяльністю директора, створення та визначення повноважень відповідних контрольних органів

У ст.. 11.2 Статуту визначено, що будь-хто з учасників вправі вимагати розгляду питання на загальних зборах учасників за умови, що воно було ним поставлено не пізніше як за 25 календарних днів до початку зборів.

З огляду на наведені норми чинного законодавства та положення статуту ТОВ «Гросер» суд погоджується з доводами відповідачів1,2, що позивач не наділений суб'єктивним правом щодо здійснення повноважень власника майна товариства, тому він не належить до кола тих суб'єктів, які мають право оспорювати вказаний договір.

Згідно з ч. 1 ст. 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Отже, юридичні особи мають право звертатись до господарського суду за захистом своїх оспорюваних або порушених прав.

Встановивши наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, про захист яких подано позов, суд з'ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення і відповідно ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу у захисті, встановивши безпідставність та необґрунтованість заявлених вимог.

Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судового рішення про відмову в позові.

Виходячи із змісту ст. ст. 15, 16 Цивільного кодексу України, ст.20 Господарського кодексу України та Господарського процесуального кодексу України, застосування певного способу судового захисту вимагає доведеності належними доказами сукупності таких умов: наявності у позивача певного (інтересу); порушення (невизнання або оспорювання) такого права (інтересу) з боку відповідача; належності обраного способу судового захисту (адекватність наявному порушенню та придатність до застосування як передбаченого законодавством), і відсутність (недоведеність) будь-якої з означених умов унеможливлює задоволення позову.

Обов'язок доказування та подання доказів відповідно до ст. 74 Господарського процесуального кодексу України розподіляється між сторонами виходячи з того, хто посилається на певні обставини, які обґрунтовують його вимоги та заперечення.

Це стосується позивача, який мав довести наявність тих обставин, на підставі яких він звернувся до господарського суду з позовними вимогами.

Враховуючи викладене вище, підставою для звернення до суду є наявність порушеного права (охоронюваного законом інтересу), і таке звернення здійснюється особою, котрій це право належить, і саме з метою його захисту. Відсутність обставин, які б підтверджували наявність порушення права особи, за захистом якого вона звернулася, чи охоронюваного законом інтересу, є підставою для відмови у задоволенні такого позову.

За таких обставин, з огляду недоведеність позивачем наявності підстав для визнання договору недійсним судового порядку, а також наявності порушеного суб'єктивного права, на захист якого поданого позов, позовні вимоги позивача з підстав, заявлених у даній позовній заяві, є необґрунтованими та такими, що задоволенню не підлягають.

Витрати по сплаті судового збору, відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, покладаються на позивача.

Керуючись ст. 129, ст.ст. 237, 238, 240 ГПК України, суд

В И Р І Ш И В:

В позові відмовити повністю.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Повне рішення складено 22.03.2018

Суддя Пукшин Л.Г.