Постанова № 72861150, 14.03.2018, Київський апеляційний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУДСправа № 826/26479/15 Суддя (судді) першої інстанції: Кармазін О.А.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 березня 2018 року м. Київ

Київський апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

Судді-доповідача Суддів За участю секретаряВівдиченко Т.Р. Губської Л.В. Земляної Г.В. Кондратенко Я.І.

розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за апеляційною скаргою Міністерства внутрішніх справ України на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 11 грудня 2017 року у справі за позовом ОСОБА_6 до Міністерства внутрішніх справ України про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, -

ВСТАНОВИВ:

Позивач - ОСОБА_6 звернулася до суду з позовом до Міністерства внутрішніх справ України, в якому, з урахуванням уточнених позовних вимог, просила: - визнати протиправним та скасувати наказ МВС України від 06.11.2015р. № 2365 о/с в частині звільнення зі служби в органах МВС України в запас за п. 64 «г» (через скорочення штатів) ОСОБА_6; - зобов'язати МВС України поновити на службі в органах внутрішніх справ з 06.11.2015р. ОСОБА_6; стягнути з МВС України на користь ОСОБА_6 середній заробіток за весь час вимушеного прогулу з 06.11.2015р. по 17.07.2017р.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 11 грудня 2017 року позов задоволено частково.

Визнано протиправним та скасовано наказ Міністерства внутрішніх справ України від 06.11.2015р. № 2365 о/с «По особовому складу Департаменту оперативно-технічних заходів» про звільнення з 06.11.2015р. в запас Збройних Сил України за пунктом 64 «г» (через скорочення штатів) майора міліції ОСОБА_6 (НОМЕР_1), старшого оперуповноваженого 3-го відділу 3-го управління Департаменту оперативно-технічних заходів Міністерства внутрішніх справ України.

Поновлено ОСОБА_6 на посаді старшого оперуповноваженого 3-го відділу 3-го управління Департаменту оперативно-технічних заходів Міністерства внутрішніх справ України з 07.11.2015р.

Допущено негайне виконання постанови суду в частині поновлення ОСОБА_6 на посаді старшого оперуповноваженого 3-го відділу 3-го управління Департаменту оперативно-технічних заходів Міністерства внутрішніх справ України з 07.11.2015р.

В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Не погодившись з постановою суду, відповідач - Міністерство внутрішніх справ України звернувся з апеляційною скаргою, просить скасувати постанову суду першої інстанції в частині задоволених позовних вимог та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Належним чином повідомлені про дату, час і місце апеляційного розгляду справи сторони до суду не прибули.

14 березня 2018 року до Київського апеляційного адміністративного суду Міністерством внутрішніх справ України було подано клопотання про перенесення судового засідання, у зв'язку з неможливістю прибути в дане судове засідання.

Колегія суддів вважає, що вказане клопотання відповідача про перенесення судового засідання не підлягає задоволенню, оскільки таке відкладення може призвести до затягування строків розгляду справи, та, як наслідок, вчинення таких дій - порушення судом норм процесуального права. Крім цього, відповідач не позбавлений можливості направити в судове засідання суду апеляційної інстанції іншого представника.

Крім цього, згідно з ч. 2 ст. 313 КАС України, неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Відповідно до ч. 4 ст. 229 КАС України, у разі неявки у судове засідання всіх учасників справи або якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється за відсутності учасників справи (у тому числі при розгляді справи в порядку письмового провадження), фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Заслухавши у відкритому судовому засіданні суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, з наступних підстав.

Відповідно до частини 1 статті 2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, ОСОБА_6 перебувала на службі в органах внутрішніх справ України з вересня 2001 року.

Позивач, старший оперуповноважений 3-го відділу 3-го управління Департаменту оперативно-технічних заходів МВС України, 07.08.2015р. народила дитину та, відповідно до ч. 1 ст. 18, ч. 3 ст. 20 Закону України «Про відпустки», знаходилась у відпустці по догляду за дитиною по досягнення нею 3-річного віку, три роки дитині виповнюється 07.08.2018р.

Наказом міністра МВС України від 06.11.2015 року № 2365 о/с «По особовому складу Департаменту оперативно-технічних заходів», згідно з пунктами 10, 11 Розділу ХІ Закону України «Про Національну поліцію» та відповідно до Положення про проходження служби рядовим та начальницьким складом органів внутрішніх справ, майора міліції ОСОБА_6 (НОМЕР_1), старшого оперуповноваженого 3-го відділу 3-го управління, яка перебуває у відпустці для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, звільнено з 06 листопада 2015 року з органів внутрішніх справ у запас Збройних Сил України за пунктом 64 «г» (через скорочення штатів).

Вислуга років на день звільнення позивача складає 16 років 6 місяців 8 днів.

Позивач, вважаючи своє звільнення незаконним, звернулась до суду з вищевказаним позовом.

Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та висновкам суду першої інстанції, колегія суддів зазначає наступне.

Згідно ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до статті 18 Закону України «Про міліцію» (який був чинним на час прийняття наказу про звільнення позивача, а саме, - станом на 06.11.2015р. та втратив чинність 07.11.2015р.), порядок та умови проходження служби в міліції регламентуються Положенням про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затверджуваним Кабінетом Міністрів України.

Порядок проходження служби особами рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, їх права і обов'язки визначаються Положенням про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженим постановою Кабінету Міністрів Української PCP від 29 липня 1991 року № 114 (далі - Положення № 114).

Згідно з пунктом 10 зазначеного Положення, особи рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ користуються всіма соціально-економічними, політичними та особистими правами і свободами, виконують усі обов'язки громадян, передбачені Конституцією та іншими законодавчими актами, а їх права, обов'язки і відповідальність, що випливають з умов служби, визначаються законодавством. Присягою, статутами органів внутрішніх справ і цим Положенням.

Пунктом 17 наведеного Положення встановлено, що вагітні жінки і матері з числа осіб рядового і начальницького складу користуються всіма правами і пільгами, встановленими законодавством.

Правові засади організації та діяльності Національної поліції України, статус поліцейських, а також порядок проходження служби в Національній поліції України визначаються Законом України «Про Національну поліцію» від 02 липня 2015 року № 580-VІІІ (далі - Закон № 580-VІІІ).

Відповідно до пункту 8 Прикінцевих та Перехідних положень Закону № 580-VІІІ, з дня опублікування цього Закону всі працівники міліції (особи рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ), а також інші працівники Міністерства внутрішніх справ України, його територіальних органів, закладів та установ вважаються такими, що попереджені у визначеному порядку про можливе майбутнє звільнення через скорочення штатів.

Працівники міліції, які виявили бажання проходити службу в поліції, за умови відповідності вимогам до поліцейських, визначеним цим Законом, упродовж трьох місяців з дня опублікування цього Закону можуть бути прийняті на службу до поліції шляхом видання наказів про призначення за їх згодою чи проходження конкурсу на посади, що заміщуються поліцейськими, у будь-якому органі (закладі, установі) поліції. Посади, що пропонуються особам, зазначеним у цьому пункті, можуть бути рівнозначними, вищими або нижчими щодо посад, які ці особи обіймали під час проходження служби в міліції (пункт 9 Прикінцевих та Перехідних положень Закону № 580-VІІІ).

Згідно з пунктом 10 Прикінцевих та Перехідних положень Закону № 580-VІІІ, працівники міліції, які відмовилися від проходження служби в поліції та/або не прийняті на службу до поліції в тримісячний термін з моменту попередження про наступне вивільнення, звільняються зі служби в органах внутрішніх справ через скорочення штатів. Указані в цьому пункті особи можуть бути звільнені зі служби в органах внутрішніх справ до настання зазначеного в цьому пункті терміну на підставах, визначених Положенням про проходження служби рядовим та начальницьким складом органів внутрішніх справ.

Відповідно до положень підпункту «г» пункту 64 Положення № 114, особи середнього, старшого і вищого начальницького складу звільняються зі служби в запас (з постановкою на військовий облік) через скорочення штатів - при відсутності можливості подальшого використання на службі.

За загальним правилом, пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні питання або коли про це йдеться у спеціальному законі.

Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом України у постанові від 17.02.2015р. у справі № 21-8а15.

Колегія суддів звертає увагу на те, що оскільки ні вказаним Положенням, ні нормами діючого на час звільнення Закону України «Про міліцію» не було врегульовано процедури проведення звільнення, у зв'язку зі скороченням штатів, відтак до спірних правовідносин мають застосовуватись положення Кодексу законів про працю України.

Згідно частини другої статті 40 Кодексу законів про працю України, звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за пунктом 5 цієї статті), а також у період перебування працівника у відпустці. Це правило не поширюється на випадок повної ліквідації підприємства, установи, організації (частина третя статті 40 КЗпП України).

Статтею 49-2 Кодексу законів про працю України встановлено, що про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці.

При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством.

У відповідності до частини третьої статті 49-2 КЗпП України, одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації працівник, на власний розсуд, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно. У разі якщо вивільнення є масовим відповідно до статті 48 Закону України «Про зайнятість населення», власник або уповноважений ним орган доводить до відома державної служби зайнятості про заплановане вивільнення працівників.

Відповідно до роз'яснень пункту 19 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами трудових спорів» від 6 листопада 1992 року № 9 розглядаючи трудові спори, пов'язані зі звільненням за п. 1 ст. 40 КЗпП, суди зобов'язані з'ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджувався він за 2 місяці про наступне вивільнення (абзац перший).

Норми Розділу XI Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про Національну поліцію» та Положення, на які йдеться посилання у спірному наказі, містять три підстави для звільнення особи зі служби через скорочення штатів, а саме: при відмові працівника міліції від проходження служби в поліції; не прийняті на службу до поліції в тримісячний термін з моменту попередження про наступне вивільнення; при відсутності можливості подальшого використання на службі.

На підставі вищезазначеного, колегія суддів приходить до висновку, що при вирішенні питання щодо звільнення за скороченням штату, начальник органу прямо зобов'язаний розглянути можливість подальшого використання на службі особи, що звільняється.

Колегія суддів звертає увагу на те, що відповідачем жодним чином не обґрунтовано відсутність можливості подальшого використання ОСОБА_6 на службі, оскільки не враховано відсутність відмови позивача від проходження служби в поліції та не перевірено взагалі можливості реалізації її права на прийняття на службу до поліції.

Як вбачається з матеріалів справи ОСОБА_6 перебувала на службі в органах внутрішніх справ України з вересня 2001 року.

Позивач, старший оперуповноважений 3-го відділу 3-го управління Департаменту оперативно-технічних заходів МВС України, 07.08.2015р. народила дитину та, відповідно до ч. 1 ст. 18, ч. 3 ст. 20 Закону України «Про відпустки», знаходилась у відпустці по догляду за дитиною по досягнення нею 3-річного віку, три роки дитині виповнюється 07.08.2018р.

На момент звільнення на утриманні ОСОБА_6 перебувало троє малолітніх дітей: ОСОБА_7 - ІНФОРМАЦІЯ_1; ОСОБА_8 - ІНФОРМАЦІЯ_2, ОСОБА_9 - ІНФОРМАЦІЯ_3.

Нормами частини 3 статті 184 КЗпП України надано гарантію щодо обмежень на звільнення для жінок, які перебувають у відпустці по догляду за дитиною. Так, звільнення жінок, має певні особливості, зокрема, таке звільнення можливе, проте власник зобов'язаний працевлаштувати жінку на цьому самому або іншому підприємстві відповідно до її спеціальності.

Вказане положення відповідає правовій позиції Європейського Суду з прав людини. Зокрема, у рішенні ЄСПЛ від 22.03.2012 у справі «Костянтин Маркін проти Російської Федерації» в якому зазначено, що по-перше, право на відпустку по догляду за дитиною належить всім громадянам без будь-яких відмінностей за ознаками статі або професії. Збройні сили, поліція та державні службовці не виключаються з числа користувачів цього фундаментального права.

Крім вищезазначеного, колегія суддів звертає увагу на практику Вищого адміністративного суду України в ухвалах від 12.07.2017 року у справі № К/800/24651/16 (820/2879/16), від 12.04.2017 року у справі № К/800/22311/16 (820/111968/15), від 15.03.2017 року у справі № К/800/19821/16 (813/6450/16), від 02.08.2016 року у справі № К/800/17109/16 (820/11678/15), від 12.04.2017 року у справі № К/800/22792/16 (820/2034/16), від 05.07.2016 року у справі № К/800/10351/16 (805/5135/15-а).

Відповідачем не надано жодних доказів, які б свідчили про виконання ним обов'язку запропонувати позивачу іншу роботу, відсутності можливості подальшого використання її на службі.

Таким чином, колегія суддів дійшла висновку, що відповідачем були порушені права позивача в частині звільнення її зі служби в органах внутрішніх справ, а відтак, суд першої інстанції дійшов правомірного висновку в частині визнання протиправним та скасування наказу МВС України від 06.11.2015 року № 2365 о/с про звільнення ОСОБА_6 зі служби з органів внутрішніх справ та наявність підстав для їх задоволення.

Вказані висновки відповідають правовій позиції, викладеній в постанові Верховного Суду від 14 лютого 2018 року у справі № К/9901/1793/18 (826/26336/15).

Згідно з пунктом 24 Положення № 114, у разі незаконного звільнення або переведення на іншу роботу особи рядового, начальницького складу органів внутрішніх справ підлягають поновленню на попередній роботі (посаді).

Відповідно до частини першої статті 235 Кодексу законів про працю України, у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв'язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

Згідно правової позиції, висловленої Верховним Судом України в постанові від 28 жовтня 2014 року (№ рішення у ЄДРСР 41602330), у випадку незаконного звільнення працівника з роботи, його порушене право повинно бути відновлене шляхом поновлення його на посаді, з якої його було незаконно звільнено.

Виходячи з вищевикладеного, колегія суддів вважає правомірним висновок суду першої інстанції про необхідність поновлення ОСОБА_6 на посаді старшого оперуповноваженого 3-го відділу 3-го управління Департаменту оперативно-технічних заходів МВС України з 07 листопада 2015 року.

Разом з тим, суд першої інстанції також дійшов вірного висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог в частині стягнення з Міністерства внутрішніх справ України на користь позивача суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, виходячи з наступного.

Так, пунктом 24 Положення № 114 передбачено, що у разі незаконного звільнення або переведення на іншу посаду особи рядового, начальницького складу органів внутрішніх справ підлягають поновленню на попередній посаді з виплатою грошового забезпечення за час вимушеного прогулу або різниці в грошовому забезпеченні за час виконання службових обов'язків, але не більш як за один рік.

Як вбачається з матеріалів справи та зазначалося вище, на момент звільнення ОСОБА_6 перебувала у відпустці по догляду за дитиною по досягненню нею 3-річного віку, відповідно до статті 18 Закону України «Про відпустки».

З огляду на те, що під час перебування особи у відпустці по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку законодавством не передбачено нарахування та виплата заробітної плати, а особа отримує допомогу відповідно до положень Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування», суд першої інстанції дійшов правомірного висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог в частині стягнення суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Зазначені висновки підтверджуються судовою практикою Вищого адміністративного суду України, викладеною, зокрема, в ухвалах від 09.09.2016р. у справі № К/800/30232/16, від 20.09.2017р. у справі № К/800/12957/16.

Аналізуючи обставини справи та норми чинного законодавства, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про часткову обґрунтованість позовних вимог ОСОБА_6 та наявність правових підстав для їх часткового задоволення.

Відповідно до ч. 1 ст. 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача (ч. 2 ст. 77 КАС України).

При цьому, доводи апеляційної скарги зазначених вище висновків суду попередньої інстанції не спростовують і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неповно з'ясовано обставини, що мають значення для справи, неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права.

Відповідно до ч. 3 ст. 242 КАС України, обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

З підстав вищенаведеного, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції вірно встановив фактичні обставини справи, дослідив наявні докази, надав їм належну оцінку та прийняв рішення, з дотриманням норм матеріального і процесуального права, а тому підстав для його скасування не вбачається.

Відповідно до ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст. ст. 243, 250, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Міністерства внутрішніх справ України залишити без задоволення.

Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 11 грудня 2017 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду в порядку і строки, визначені статтями 328-329 КАС України.

Суддя-доповідач Судді Вівдиченко Т.Р. Губська Л.В. Земляна Г.В.Повний текст постанови виготовлено 19.03.2018 року

Головуючий суддя Вівдиченко Т.Р.

Судді: Земляна Г.В.

Губська Л.В.