Рішення № 72858311, 19.03.2018, Приморський районний суд м. Одеси

Справа №522/11622/17

Провадження №2-о/522/184/18

ЗАОЧНЕ РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 березня 2018 року Приморський районний суд міста Одеси у складі :

головуючого судді Кравчук Т.С.

при секретарі - Крохмаль І.І..

розглянувши у судовому засіданні в м.Одесі цивільну справу за заявою ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про встановлення факту, що має юридичне значення, за участі заінтересованих осіб - Міністерства соціальної політики України та держави Російська Федерація,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулися до суду із вказаною заявою, якою просили встановити юридичний факт, що їх вимушене переселення у грудні 2014 року з окупованої території Луганської області України відбулося внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Луганської області України.

Заявники мотивують свої вимоги тим, що до свого вимушеного переселення були зареєстровані та проживали за адресою: АДРЕСА_1, що підтверджується відомостями паспортів серії НОМЕР_1 та серії НОМЕР_2. Проживаючи на території Луганської області займалися підприємницькою діяльністю, що підтверджується свідоцтвами про державну реєстрацію фізичних осіб-підприємців серії НОМЕР_3 та серії НОМЕР_4. Від шлюбу ІНФОРМАЦІЯ_5 року в них народився син ОСОБА_5.

Зазначають, що до початку збройної агресії Російської Федерації та подальшої окупації частини території Луганської області, вони вели звичайний спосіб життя, займалися підприємницькою діяльністю, вільно спілкувалися з друзями та близькими людьми. Зазначають, із вказаного місця проживання були змушені переміститись з огляду на порушення основних прав і свобод людини і громадянина, зокрема права на життя, права на свободу та повагу до честі і гідності, права на свободу і особисту недоторканість, права на повагу до приватного і сімейного життя, права на свободу думки, совісті і релігії. При цьому в обґрунтування обставин, викладених у заяві про встановлення факту, що має юридичне значення, зазначають, що перша фаза збройної агресії Російської Федерації проти України розпочалася 20 лютого 2014 року, коли були зафіксовані перші випадки порушення Збройними Силами Російської Федерації всупереч міжнародно-правовим зобов'язанням Російської Федерації порядку перетину Державного кордону України в районі Керченської протоки та використання нею своїх військових формувань; друга фаза збройної агресії Російської Федерації проти України, на думку заявників, розпочалася у квітні 2014 року, коли контрольовані, керовані і фінансовані спецслужбами Російської Федерації озброєнні бандитські формування проголосили створення «Донецької народної республіки» та «Луганської народної республіки».

Повідомляють, що з лютого 2014 року соціально-політична та гуманітарна ситуація в місті Стаханові Луганської області змінилась. Так, проросійські найманці розпочали проведення антиукраїнських мітингів, які активно висвітлювались російськими пропагандистськими засобами масової інформації. Вже в березні 2014 року на центральній площі міста неадекватно налаштовані проросійські бойовики повісили російський прапор, а згодом біля пам'ятника Леніна з'явились невідомі особи, які начебто здійснювали функції з охорони громадського порядку. В травні 2014 року в центрі міста заявники зіштовхнулись з випадками погроз з боку невідомих агресивно налаштованих осіб. Одночасно з проросійськими мітингами було припинено трансляцію українських каналів на телебаченні, заборонено спілкуватись українською мовою та носити державну символіку. Влітку 2014 року в місті Стаханові припинилася виплата пенсій та соціальних виплат. Було суттєво обмежене постачання води, світла, газу, а в магазинах з'явився гострий продуктовий дефіцит. Біля військового комісаріату та будівлі Служби безпеки України проросійськи налаштовані бійці розташували 3 системи залпового вогню «Град», 6 гармат, 2 гаубиці та ящики зі снарядами. Крім цього, російськими найманцями була введена комендантська година. Ще одним фактором, який не давав змогу заявникам спокійно проживати в своєму місті стало захоплення в заручники їх сина - ОСОБА_5 Проживаючи під таким моральним та психологічним тиском, розуміючи, що гуманітарна ситуація в Стаханові покращуватись не буде, заявники відчували особливу небезпеку за своє життя та здоров'я, тому вирішили покинути місто. В середині грудня 2014 року вони переїхали з м. Стаханов Луганської області до м. Одеса. Внаслідок пережитого у заявників погіршився стан здоров'я. Так, у ОСОБА_1 знизилась гострота зору та почалися болі в ногах, а у ОСОБА_2 з'явились проблеми морально-психологічного характеру. Після свого вимушеного переселення заявникам довелось прилаштовуватись до нових життєвих умов.

В результаті збройної агресії Російської Федерації і, як наслідок, вимушеного переселення, заявники втратили житло, надію на повернення додому, вільне спілкування з друзями та родичами, налагоджений побут, а отже і можливість планувати своє життя. Вважають, що внаслідок саме військової агресії Російської Федерації на території Луганської області було порушено цілу низку їх прав і свобод, передбачених Конвенцією «Про захист прав людини та основоположних свобод» від 04.11.1950 року. Отримані ОСОБА_1 та ОСОБА_1 довідки про взяття на облік особи, яка переміщується з тимчасово окупованої території України або району проведення антитерористичної операції №5105/003276 від 12.12.2014 року; №3276 від 17.02.2017 року та №5105/003174 від 09.12.2014 року; №3174 від 17.02.2017 року, що видані Управлінням соціального захисту населення Приморського району міста Одеса не містять в собі зазначення причини такого переселення, оскільки даний орган не має таких повноважень. Звернення в порядку окремого провадження до суду із заявою про встановлення юридичного факту того, що вимушене переселення ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з окупованої території Луганської області України відбулося внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Луганської області України було обумовлено тим, що заявники мають на меті визначити свій статус як осіб які перебувають під захистом Конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12.08.1949 року (жертви - потерпілого від міжнародного збройного конфлікту), що обумовлює виникнення прав та обов'язків, передбачених цією Конвенцією, іншими нормами національного та міжнародного права.

Тому, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 просили суд встановити юридичні факти, що їх вимушене переселення у грудні 2014 року з окупованої території Луганської області України відбулося внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Луганської області України.

В судовому засіданні заявники та їх представник заяву підтримали та просять її задовольнити, посилаючись на обставини, викладені в ній.

Представник заінтересованої особи Міністерства соціальної політики України в судове засідання не з'явився, про день, час та місце розгляду справи повідомлений належним чином, про причини неявки суду не повідомив, заперечення на заяву не подав.

Заінтересована особа - представник Російської Федерації, в судове засідання не з'явився, про день, час та місце розгляду справи повідомлений належним чином, про причини неявки суду не повідомив, заперечення на заяву не подав.

Заслухавши пояснення заявників та їх представника, повно, всебічно дослідивши та оцінивши в сукупності надані докази, дійшов висновку, що заява підлягає задоволенню з наступних підстав.

У судовому засіданні встановлено, що ОСОБА_1, народилась ІНФОРМАЦІЯ_6 року в м. Стаханов Луганської області, що підтверджується її паспортом серії НОМЕР_2. 23.07.1981 року одружилась зі ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_2, уродженцем м. Стаханова Луганської області, що підтверджується паспортом серії НОМЕР_1 та свідоцтвом про шлюб серії НОМЕР_5. Від даного шлюбу 08.07.1989 року у заявників народився син ОСОБА_5. Всі разом проживали та були зареєстровані за адресою: АДРЕСА_1, що підтверджується відомостями їх паспортів. Проживаючи на території Луганської області, займалися підприємницькою діяльністю, про що свідчать дані їх свідоцтв про державну реєстрацію фізичних осіб-підприємців серії НОМЕР_3 та серії НОМЕР_4.

Крім того, судом встановлено, що відповідно до довідок про взяття на облік осіб, які переміщуються з тимчасово окупованої території України або району проведення антитерористичної операції №5105/003276 від 12.12.2014 року; №3276 від 17.02.2017 року та №5105/003174 від 09.12.2014 року; №3174 від 17.02.2017 року, що видані Управлінням соціального захисту населення Приморського району міста Одеса, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 були вимушені переміститися з міста Стаханова Луганської області до міста Одеса Одеської області. Вказаними довідками посвідчено лише факт їх вимушеного переселення, однак відомості щодо причин переселення відсутні.

При цьому, в розумінні ч.1 ст.1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.

Поряд із тим, статтею 1 Закону України «Про оборону України» від 06 грудня 1991 року №1932-ХІІ визначено, що збройна агресія - це застосування іншою державою або групою держав збройної сили проти України. Збройною агресією проти України вважається будь-яка з дій, зазначених в даній статті Закону, серед яких значиться вторгнення або напад збройних сил іншої держави або групи держав на територію України, а також окупація або анексія частини території України.

Відповідно до постанови Верховної Ради України «Про Заяву Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків» від 21 квітня 2015 року було схвалено текст Заяви Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків».

З аналізу даної заяви вбачається, що 20 лютого 2014 року були зафіксовані перші випадки порушення Збройними Силами Російської Федерації порядку перетину державного кордону України в районі Керченської протоки та використання підрозділів збройних сил Російської Федерації, розташованих в Криму, що знаходились там відповідно до Угоди між Україною і Російською Федерацією про статус та умови перебування на території України Чорноморського флоту Російської Федерації від 28 травня 1997 року, для блокування українських військових частин.

Разом з тим, заява Верховної Ради України свідчить, що 27 лютого 2014 року збройні підрозділи спеціального призначення Головного розвідувального управління Генерального штабу Збройних Сил Російської Федерації захопили будівлі Ради Міністрів та Верховної Ради Автономної Республіки Крим. Водночас, відбулось створення і озброєння іррегулярних збройних формувань найманців з числа місцевих жителів, якими керували офіцери спецслужб і Збройних Сил Російської Федерації, а Чорноморський флот Російської Федерації заблокував українські порти, де знаходились кораблі Військово-Морських Сил України. В подальшому лідер партії «Русское единство» ОСОБА_8 проголосив себе головою Ради Міністрів Автономної Республіки Крим та закликав президента Російської Федерації «забезпечити мир і спокій в Криму». У відповідь на цей заклик Президент Російської Федерації, звернувся до Ради Федерацій Російської Федерації, яка своєю постановою від 01 березня 2014 року, надала згоду на використання на території України Збройних Сил Російської Федерації. Як наслідок це призвело до збройного захоплення і воєнної окупації невід'ємної частини України - Автономної Республіки Крим та міста Севастополя.

Нелегітимно сформована в умовах російської воєнної окупації виконавча влада Автономної Республіки Крим 16 березня 2014 року провела референдум про входження Автономної Республіки Крим до складу Російської Федерації, однак результати референдуму не були визнані жодною країною світу, крім Російської Федерації, що підтверджується Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 68/262 від 27 березня 2014 року «Територіальна цілісність України».

17 березня 2014 року Верховна Рада Автономної Республіки Крим, розпущена постановою Верховної Ради України, всупереч цьому проголосила Крим незалежною державою. 18 березня 2014 року самоназвані представники Верховної Ради Автономної Республіки Крим підписали з президентом Російської Федерації ОСОБА_18 «Договір про прийняття до Російської Федерації Республіки Крим і створення у складі Російської Федерації нових суб'єктів».

21 березня 2014 року владою Російської Федерації було прийнято Федеральний конституційний закон «О принятии в Российскую Федерацию Республики Крым и образовании в составе Российской Федерации новых субъектов - Республики Крым и города федерального значения Севастополя».

Згідно ст.1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» №1207-VІІ від 15.04.2014 року із змінами і доповненнями, внесеними відповідно Законом України «Про внесення змін до деяких законів України щодо визначення дати початку тимчасової окупації» від 15.09.2015 року №685-VІІІ Автономна Республіка Крим та місто Севастополь визнано тимчасово окупованою територією України з зазначенням дати початку тимчасової окупації - 20 лютого 2014 року.

Незаконно анексувавши Автономну Республіку Крим, Росія продовжила свою військову агресію по відношенню до України, розпочавши в квітні 2014 року другу фазу збройної агресії проти України, коли контрольовані, керовані і фінансовані спецслужбами Російської Федерації озброєні бандитські формування проголосили створення «Донецької народної республіки» (07 квітня 2014 року) та «Луганської народної республіки» (27 квітня 2014 року).

Протягом травня 2014 року самозвані лідери «ДНР» та «ЛНР», серед яких було багато громадян Російської Федерації, у неконституційний спосіб організували проведення фіктивних референдумів про відокремлення цих нелегітимних утворень від України. Під приводом і з метою їхньої підтримки на територію України були заслані розвідувально-диверсійні групи, які очолювали кадрові офіцери Головного розвідувального управління Генерального штабу Збройних Сил Російської Федерації, парамілітарні формування російського козацтва та укомплектований чеченцями - громадянами Російської Федерації батальйон «Восток», а також були задіяні такі озброєні групи найманців як «Русский сектор» та «Оплот». За їхньої участі відбулися захоплення адміністративних будівель у багатьох населених пунктах Донецької та Луганської областей, здійснено збройні напади на частини українських Сухопутних військ та літаків Повітряних сил Збройних Сил України.

11 травня 2014 року на окупованій території Донецької і Луганської області відбувся так званий референдум щодо самовизначення в Луганському та Донецькому регіонах з метою відокремлення та проголошення так званих «Донецької Народної Республіки» та «Луганської Народної Республіки». Однак, такий референдум, як і проголошені утворення, а саме «Луганська Народна Республіка» та «Донецька Народна Республіка» не були визнані міжнародною спільнотою про що свідчать наступні, досліджені в суді докази. Зокрема, Міністерство закордонних справ Великобританії назвало прикрим факт проведення референдуму 11 травня на Донбасі. Прес-секретар Держдепартаменту США ОСОБА_9 заявила, що США не визнають результати референдуму про незалежність «Донецької народної республіки». Прес-секретар Верховного представника ЄС із закордонних справ ОСОБА_16 заявила, що «так звані референдуми у Донецькій і Луганській областях нелегітимні, і ми не визнаємо їх результатів. Ті, хто організував ці референдуми, не володіють демократичної легітимністю».

Підтвердженням окупації Російською Федерацією, як країною - агресором, частини території Донецької і Луганської області, є факти здійснення нею активних дій щодо організації збройних нападів, участі в них та постачання для цього на територію України зброї та особового складу військ Російської Федерації.

На підтвердження цього заявниками були наведені наступні докази по справі.

Так, згідно зі статтею «СБУ здався громадянин РФ з медаллю «За Дебальцеве», завербований російськими правоохоронцями», що була розміщена 14 жовтня 2014 року на сайті «Новое время», в м.Щасті Луганської області українським бійцям здався російський найманець «ЛНР». ОСОБА_11, на прізвисько ОСОБА_19, зареєстрований у місті Новокуйбишевськ (Росія), має чотири судимості і 16 років ув'язнення. За словами затриманого, у вересні 2014 року він погодився на пропозицію російських правоохоронних органів приєднатися до проросійських бойовиків на сході України в обмін на чисті документи без відповідних відміток про кримінальне минуле і 15 тисяч дол. США.

На Інтернет-сайті «Тиждень.ua» 05 серпня 2015 року була опублікована стаття «СБУ затримала росіянина, що прийняв українських військових за бойовиків «ЛНР» і попросив видати йому зброю». Виходячи з її змісту, співробітники СБУ затримали громадянина Російської Федерації, який збирався вступити до так званої «ЛНР». При собі затриманий мав паспорт громадянина Російської Федерації, два ножі та наркотики.

28 жовтня 2015 року на Луганщині бійці Національної гвардії України затримали громадянина з документами «ЛНР». Під час перевірки виявилося, що затриманий не мав жодних офіційних документів, які засвідчували б його особу, крім довідки, виданої так званим міністерством внутрішніх справ «ЛНР». Зі слів затриманого стало відомо, що він має судимість, мешкає в Магаданській області, Російської Федерації, де відбував покарання строком 4 роки.

З серпня 2014 року почалися масові вторгнення на територію Донецької та Луганської областей регулярних підрозділів Збройних Сил Російської Федерації, зокрема, військовослужбовців 9-ї окремої мотострілецької бригади, 76-ї та 98-ї дивізій повітряно-десантних військ Збройних Сил Російської Федерації. Задіяння регулярних Збройних Сил Російської Федерації у збройній агресії проти України супроводжувалося поширенням серед населення України агітаційних листівок, в яких, зокрема, був такий заклик: «За жодних обставин не чиніть перепон пересуванню російських військ (техніка та особовий склад)».

Як підсумок, Україною, за наслідками збройної агресії Російської Федерації, прийнято Постанову Верховної Ради України від 17 березня 2015 року № 254-VІІІ «Про визнання окремих районів, міст, селищ і сіл Донецької та Луганської областей тимчасово окупованими територіями» якою визнано тимчасово окупованими територіями окремі райони, міста, селища і села Донецької та Луганської областей, в яких відповідно до Закону України «Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей» запроваджується особливий порядок місцевого самоврядування, до моменту виведення усіх незаконних збройних формувань, російських окупаційних військ, їх військової техніки, а також бойовиків та найманців з території України та відновлення повного контролю України за державним кордоном України.

В абзаці 2 Постанови Верховної Ради України «Про Заяву Верховної Ради України «Про визнання Україною юрисдикції Міжнародного кримінального суду щодо скоєння злочинів проти людяності та воєнних злочинів вищими посадовими особами Російської Федерації та керівниками незаконних збройних формувань «ДНР» та «ЛНР», які призвели до особливо тяжких наслідків та масового вбивства українських громадян» №145-VІІІ від 04.02.2015 року зазначено, що з 20 лютого 2014 року проти України триває збройна агресія Російської Федерації та підтримуваних нею найманців, під час якої було анексовано Автономну Республіку Крим та місто Севастополь, які є частиною території незалежної та суверенної держави Україна, окуповано частину Донецької та Луганської областей України, загинуло тисячі громадян України, серед яких діти, поранено тисячі осіб, зруйновано інфраструктуру цілого регіону, сотні тисяч громадян вимушені були покинути свої домівки».

Також Постановою Верховної Ради України від 27 січня 2015 року №129-VIII законодавчий орган України затвердив звернення до Організації Об'єднаних Націй, Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї НАТО, Парламентської Асамблеї ОБСЕ, Парламентської Асамблеї ГУАМ, національних парламентів держав світу про визнання Російської Федерації державою-агресором.

Крім того, військові дії Російської Федерації на території України були фактично визнані та засуджені рядом міжнародних інстанцій. Так, 15 січня 2015 року Європейський парламент затвердив резолюцію щодо України, в якій вказано: «Європарламент рішуче засуджує агресивну і експансіоністську політику Росії, що є загрозою єдності та незалежності України і створює потенційну загрозу для самого Європейського союзу, в тому числі засуджує незаконну анексію Криму і неоголошену гібридну війну проти України, яка включає в себе інформаційну війну з елементами кібер-війни, використання регулярних і нерегулярних сил, пропаганду, енергетичний шантаж, економічний тиск, дипломатичну та політичну дестабілізацію; підкреслює, що ці дії є порушенням міжнародного права і створюють серйозний виклик для безпекової ситуації в Європі; наголошує, що немає жодних підстав для застосування військової сили в Європі з так званих історичних та безпекових міркувань чи задля захисту своїх «співвітчизників, що проживають за кордоном»; закликає Москву припинити ескалацію ситуації, негайно зупинити потік зброї, найманців і військ на підтримку проросійських збройних формувань і використати свій вплив на сепаратистів, щоб переконати їх брати участь у політичному процесі».

Резолюція Парламентської Асамблеї Ради Європи від 25 червня 2015 року визнає, що конфлікт на території України є агресією зі сторони Російської Федерації.

Аналізуючи наведені обставини та докази, що містяться у досліджених судом нормах міжнародного та національного законодавства, суд приходить до висновку, що наслідком саме збройної агресії Російської Федерації стала окупація частини території Луганської області України.

При вирішенні даної справи суд виходить з того, що факти збройної (військової) агресії Російської Федерації відносно України, окупації частини території Луганської області, Україна є загальновідомими, а тому не підлягають доказуванню згідно приписами ст. 82 ЦПК України.

Крім визнання окупації Російською Федерацією частини території Луганської області України міжнародною спільнотою та національним законодавством, суд вважає, що на таку вказують також джерела міжнародно-правового регулювання режиму окупації, а саме Гаазька конвенція про закони і звичаї сухопутної війни 1907 р., IV Женевська конвенція про захист цивільного населення під час війни 1949 р. і деякі положення Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 р., що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів 1977 р.

Існуючі правові норми, що визначають режим окупації, переважно засновані на положенні ст. 42 Гаазької конвенції 1907 р.: «Територія вважається зайнятою, якщо вона дійсно знаходиться під владою ворожої армії». Згідно з цією ж ст.42 Гаазької конвенції 1907 р., територія, до якої застосовано право окупації, повинна «дійсно перебувати під владою ворожої армії», причому «зайняття поширюється лише на ті області, де ця влада встановлена і в змозі проявляти свою діяльність».

Тобто поняття окупації може бути застосоване до територій, зайнятих країною агресором, якщо наявний її фактичний ефективний контроль окупованих територій. Стан окупації послідовно визначається на основі фактів.

З аналізу норм вказаних конвенцій можна підсумувати наступні ознаки ефективного контролю, а саме: достатня присутність військ держави окупанта; держава окупант здійснює свою владу над окупованою владою, яка втратила здатність до громадських функцій; ворожі сили здалися, були переможені чи відступили; над територією була встановлена тимчасова адміністрація; держава окупант видає укази громадянському населенню та контролює їх виконання.

Здійснення Російською Федерацією ефективного контролю частини території України, а саме частини Донецької і Луганської області, з усіма його ознаками підтверджується в сукупності наступними доказами.

У статті під назвою «Російська військова техніка перетнула кордон України - іноземні журналісти» від 15 серпня 2014 року, опублікованій в Інтернет-порталі «Корреспондент.net», зазначено, що на Донбасі спостерігався активний рух російської військової техніки, яка заїжджала на територію України, зокрема на Луганському напрямку. Так, журналіст газети «The Guardian» ОСОБА_12 та кореспондент газети «Telegraph» ОСОБА_13 стали свідками того, як колона російської військової техніки, у складі якої було декілька десятків БМП, військові машини піхоти, військові вантажівки, які везли за собою артилерію, перетнула кордон України з боку Російської Федерації.

В статті «Российские войска вошли на территорию Украины со стороны Луганска» від 14 квітня 2014 року, яка розміщена на сторінках Національного антикорупційного порталу «Антикор», вказано, що російські війська майже безперешкодно перетнули кордон України з боку Луганська. Точна кількість російських військ невідома. Окрім цього, російських солдат супроводжували танки, важка техніка і БТРи.

01 вересня 2014 року Народною радою «ЛНР» було прийнято Закон «Про заборону приватизації» №21-1, який встановлює заборону на приватизацію об'єктів права державної та комунальної власності, що перебувають на території Луганської Народної Республіки, відповідно до Конституції «ЛНР».

28 грудня 2015 року главою «ЛНР» був прийнятий указ №696/01/12/15 «О начале деятельности Стахановского городского суда», відповідно до якого постановлено розпочати діяльність Стахановського міського суду по прийняттю і розгляду кримінальних справ і матеріалів згідно чинного кримінально-процесуального законодавства «ЛНР».

На сторінках Інтернет-джерела «Преса України» міститься стаття "В Сєвєродонецьку «ЛНРівці» взяли в полон 5 українських військовослужбовців" від 06 липня 2014 року, згідно якої 5 українських військовослужбовців, намагаючись налагодити зв'язок між блокпостами Збройних сил України, випадково заїхали на блокпост бойовиків, внаслідок чого були взяті ними в полон.

Згідно указу голови «ЛНР» ОСОБА_20 «О назначении ОСОБА_17.» від 09 квітня 2016 року №196/04/04/2016, виконуючим обов'язки голови Державного енергетичного комітету «ЛНР» був призначений ОСОБА_15

Із змісту постанови Ради міністрів «ЛНР» від 18.08.2015 року №02-04/239/15 вбачається, що з 18 серпня 2015 року основною грошовою одиницею на території «ЛНР» є російський рубль. Відповідно, виплата заробітної плати працівниками бюджетної сфери, пенсій, інших соціальних платежів здійснюється в російських рублях.

Аналізуючи наведені докази в їх сукупності, суд вважає вірним твердження заявників, що Російська Федерація здійснює ефективний контроль частини Донецької та Луганської області, Україна, що, в свою чергу, дає підстави вважати частину Донецької та Луганської області окупованою Російською Федерацією.

Щодо обставин, які зумовили вимушене переселення заявників з частини окупованої Російською Федерацією території Луганської області України, то суд виходить з наступного.

Відповідно до Женевської конвенції 1949 року про захист цивільного населення під час збройного конфлікту (чинна для Росії з 10 травня 1954 року в порядку правонаступництва міжнародних договорів колишнього СРСР), її положення застосовуються до всього цивільного населення держав, що беруть участь у конфлікті, тобто не лише до іноземних громадян, що перебувають на території однієї з воюючих держав, а й до громадян цих держав, а також до цивільного населення окупованих територій.

У статті 2 IV Женевської конвенції 1949 року зазначено, що Конвенція буде застосовуватися у всіх випадках окупації всієї або частини території Високої Договірної Сторони, навіть якщо ця окупація не зустріне жодного збройного опору.

Згідно зі ст.43 IV Гаазької конвенції 1907 року, супротивник, що зайняв територію, зобов'язаний вжити всіх залежних від нього заходів для того, щоб наскільки це можливо відновити і забезпечити громадський порядок та суспільне життя, і при цьому він повинен поважати існуючий в країні закон. Положення вищезазначеної Конвенції передбачають розв'язання конкретних питань, таких, як: створення безпечних зон, захист поранених і хворих, а також лікарень і медичного персоналу, доставка медикаментів, спеціальні заходи по захисту дітей та налагодження зв'язків між членами розлучених сімей.

За правилом ст.3 IV Женевської конвенції 1949 р. з особами, які не беруть активної участі в бойових діях, у тому числі з особами зі складу збройних сил, що склали зброю, а також із тими, хто hors de combat (той, що вийшов з ладу (фр.)) унаслідок хвороби, поранення, затримання чи з будь-якої іншої причини, поводяться гуманно, без будь-якої ворожої дискримінації, причиною якої слугують раса, колір шкіри, релігія чи вірування, стать, походження чи майновий стан чи будь-які інші подібні критерії.

Із цією метою є забороненими й залишатимуться забороненими будь-коли та будь-де такі діяння стосовно зазначених вище осіб: а) насилля над життям й особистістю, зокрема всі види вбивств, завдання каліцтва, жорстоке поводження й тортури; b) захоплення заручників; с) наруга над людською гідністю, зокрема образливе та принизливе поводження; d) засудження та застосування покарання без попереднього судового рішення, винесеного судом, який створено належним чином і який надає судові гарантії, визнані цивілізованими народами як необхідні.

Згідно ст.27 згаданої Конвенції особи, що перебувають під захистом, мають право за будь-яких обставин, на особисту повагу, повагу до своєї честі, права на сім'ю, їхніх релігійних переконань та обрядів, звичок та звичаїв. До них завжди слід ставитися гуманно й захищати їх, зокрема, від будь-якого акту насильства чи залякування, від образ та цікавості натовпу.

Однак, всупереч норм вказаної Конвенції, Російська Федерація неодноразово порушувала права громадян України, тобто цивільного населення, передбачені та гарантовані Женевською конвенцією 1949 р. про захист цивільного населення під час збройного конфлікту та Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 року, як право на життя, право на свободу повагу до честі і гідності, право не бути підданим катуванням, право не перебувати в рабстві або підневільному стані, право на свободу і особисту недоторканість, право на справедливий суд, право не бути покараним без закону, право на повагу до приватного і сімейного життя, право на свободу думки, совісті і релігії. Така позиція закріплена і в Постанові Верховної Ради України Про Заяву Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків».

Зокрема, аналіз інформації, що міститься в Інтернет-виданнях, яку наводять заявники, вказує на наявність конкретних фактів порушення вищезазначених гарантованих прав цивільного населення з боку Російської Федерації.

На сторінках Інтернет-ресурсу «Кореспондент» міститься стаття «Вооруженные люди в Стаханове ограбили бизнес-центр» від 07.05.2014 року, в якій вказано, що у місті Стаханов Луганської області 20 бандитів в масках, в камуфляжному одязі і з автоматичною зброєю пограбували бізнес-центр. Всім присутнім було наказано лягти на підлогу, або буде застосована зброя. Озброєні люди винесли з офісів оргтехніку і зникли в невідомому напрямку.

Пункт 154 доповіді про ситуацію з правами людини в Україні за період з 07.05.2014 року по 07.06.2014 року, підготовлену Управлінням Верховного комісара ООН з прав людини, вказує на те, що в Луганській області поширилися насильство і беззаконня з боку проросійських бойовиків. Отримавши доступ до складів зброї, у тому числі в будівлі СБУ, їх озброєні групи стали поширювати насильство, зокрема викрадення людей і супутні цьому діяння, як то довільні затримання, пограбування та вбивства. Крім того, повідомляється про безладну стрілянину та поводження з жертвами, що принижує їх гідність.

На сторінках Інтернет-видання «Українська правда» міститься стаття «Стахановская народная республика» від 07.10.2014 року, в якій детально описується ситуація в окупованому проросійськими бойовиками місті Стаханов. Так, місто контролюється озброєними проросійськими бойовиками, які навесні та влітку 2014 року з'явилися на території Луганської області. Влітку 2014 року проросійські найманці вели масовані обстріли українських Збройних Сил із житлових кварталів. Крім цього, в місті спостерігалася складна економічна ситуація, оскільки приватний бізнес був змушений покинути охоплені війною райони Луганщини, а гуманітарної допомоги не вистачало. До того ж, місцеві мешканці часто піддаються нападам та рекету зі сторони проросійських окупантів.

Із статті «Жители Стаханова уже полгода живут без соцвыплат и пенсий» від 19.11.2014 року слідує, що у місті Стаханов Луганської області соціальних виплат і пенсій не було останні півроку грошей у населення немає взагалі. Серйозною проблемою є купівля лікарських засобів в аптеках, оскільки ціни на них дуже високі. Єдиний спосіб дістати медикаменти в разі гострої потреби через міськраду. Продуктів також не вистачає, тому в сім'ях діє режим суворої економії.

На сторінках Інтернет-ресурсу «uaonline.com» міститься стаття «Над будівлею Луганської ОДА піднято прапор Росії» від 29.04.2014 року, в якій вказано, що на даху будівлі ЛОДА, під скандування «Молодці, Росія, Донбас», прихильниками федералізації України було піднято прапор Російської Федерації.

На сторінках Інтернет-ресурсу «informator» міститься стаття «Боевики беспредельничают в Стаханове» від 22.07.2014 року, в якій вказано, що у Стаханові біля стадіону «Перемога» знаходиться велика кількість проросійських бойовиків, яких привезли туди на автобусах і 3-х БТР-х. Вони хапають всіх чоловіків, які проходять повз, і під страхом смерті змушують їх вступати в ополчення. Крім того, місцеві жителі повідомляють, що на вул. Кірова біля ресторану «Україна», проросійські бойовики поставили великий блокпост і зміцнюють його бетонними блоками.

Масовість таких порушень призвела до того, що в результаті збройної російської агресії на території Донецької та Луганської областей та на території Автономної Республіки Крим понад 921 000 осіб були переміщені в межах України станом на 23 січня 2015 року, що підтверджується резолюцією Парламентської Асамблеї Ради Європи «Гуманітарна ситуація українських біженців і переміщених осіб» №2028 від 27 січня 2015 року.

Більше 2 000 000 осіб залишаються в районах, контрольованими проросійськими силами, схильними до нестабільності, серйозних порушень прав людини і створення неадекватних умов життя. За даними УВКБ ООН (UNHCR Ukraine) станом на 14 серпня 2015 року 1 438 000 осіб були змушені покинути свої домівки внаслідок збройної агресії Російської Федерації на території України, згідно з даними Управління верховного комісара ООН з питань біженців.

Крім цього, відповідно до Заяви Міністерства закордонних справ України щодо виконання Мінських домовленостей від 01 березня 2016 року з моменту початку агресії загинуло понад 2600 українських військовослужбовців та понад 9000 було поранено.

Щодо порушень прав заявників ОСОБА_1 та ОСОБА_2, які гарантовані вищезгаданими Конвенціями, то такі порушення підтверджуються як власними поясненнями заявників та поданими ними доказами, так і узгоджуються з загальним станом подій, що відбувався на окупованій території Луганської області та свідчать про масовість порушень прав цивільного населення.

Заявники вказують, що до початку збройної агресії Російської Федерації та подальшої окупації частини території Луганської області, заявники вели звичайний спосіб життя, займалися підприємницькою діяльністю, вільно спілкувалися з друзями та близькими людьми. Повідомляють, що з лютого 2014 року соціально-політична та гуманітарна ситуація в місті Стаханові Луганської області змінилась. Так, проросійські найманці проводили антиукраїнські мітинги, які активно висвітлювались російськими пропагандистськими засобами масової інформації. Вже в березні на центральній площі міста проросійськими бойовиками було вивішено прапор Російської Федерації. В травні 2014 року в центрі міста заявники зіштовхнулись з випадками погроз з боку невідомих агресивно налаштованих осіб. Одночасно з проросійськими мітингами було припинено трансляцію українських телеканалів, заборонено спілкуватись українською мовою та носити державну символіку. Влітку 2014 року в Стаханові припинилася виплата пенсій та соціальних виплат. Було суттєво обмежене постачання води, світла, газу, а в магазинах з'явився гострий продуктовий дефіцит. Біля військового комісаріату та будівлі СБУ проросійські найманці розташували 3 системи залпового вогню «Град», 6 гармат, 2 гаубиці та ящики зі снарядами. Крім цього, російськими найманцями була введена комендантська година. Ще одним фактором, який не давав змогу заявникам спокійно проживати в своєму місті стало захоплення в заручники їх сина - ОСОБА_5 Його захопили 31.07.2014 року і тримали в неволі майже місяць. Проживши під таким моральним та психологічним тиском, розуміючи, що гуманітарна ситуація в місті покращуватись не буде, відчуваючи особливу небезпеку за життя та здоров'я, заявники вирішили покинути м. Стаханов. В середині грудня 2014 року вони зібрали речі та переїхали до м. Одеса. Внаслідок пережитого, у заявників погіршився стан здоров'я. Так, у ОСОБА_1 знизилась гострота зору та почалися болі в ногах, а у ОСОБА_2 з'явились з проблеми морально-психологічним станом. Після свого вимушеного переселення заявникам довелось прилаштовуватись до нових життєвих умов.

В результаті збройної агресії Російської Федерації і, як наслідок, вимушеного переселення, заявники втратили житло, надію на повернення додому, вільне спілкування з друзями та родичами, налагоджений побут, а отже і можливість планувати своє життя.

За таких обставин, суд приходить до висновку, що внаслідок саме збройної агресії Російської Федерації на частині території Луганської області було порушено низку конституційних прав заявників, передбачених Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод від 04.11.1950 р., IV Женевською конвенцією 1949 р. про захист цивільного населення під час збройного конфлікту, розділом II Конституції України.

Підсумовуючи викладене, слід також зазначити, що Російська Федерація, здійснивши збройну агресію відносно України, та відповідно окупувавши частину території України, а саме Автономну Республіку Крим, м.Севастополь, та частину Донецької та Луганської областей, порушила норми та принципи Статуту ООН, Загальної декларації прав людини, Будапештського меморандуму, Гельсінського заключного акту наради по Безпеці та Співробітництву в Європі від 01.08.1975р. та Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією.

Зокрема, пунктом 1 Будапештського меморандуму передбачено, що Російська Федерація, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії і Сполучені Штати Америки підтверджують Україні їх зобов'язання згідно з принципами Гельсінського заключного акту Наради по Безпеці та співробітництву в Європі від 01.08.1975 р. поважати незалежність і суверенітет та існуючі кордони України.

Пункт 2 Будапештського меморандуму говорить, що Російська Федерація, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії і Сполучені Штати Америки підтверджують їх зобов'язання утримуватися від загрози силою чи її використання проти територіальної цілісності чи політичної незалежності України, і що ніяка їхня зброя ніколи не буде використовуватися проти України, крім цілей самооборони або будь-яким іншим чином згідно зі Статутом Організації Об'єднаних Націй.

Згідно із Гельсінським заключним актом Наради по Безпеці та співробітництву в Європі від 01.08.1975 р. суверенні права держави мають узгоджуватись із міжнародним правом, зокрема Статутом ООН, Загальною декларації прав людини та Гельсінським заключним актом Наради по Безпеці та співробітництву в Європі від 01.08.1975 р., які визначають права та законні інтереси людини як найвищу суспільну цінність, гарантують людині право жити в мирі та безпеці. Виходячи із викладеного держава, яка грубо порушує гарантовані нормами міжнародного права основні свободи та права людини, не може використовувати імунітет від судового переслідування іноземним судами як гарантію уникнення відповідальності за вчинені проти життя та здоров'я людини злочини.

Порушивши Статут ООН, Загальну декларацію прав людини, Будапештський меморандум, Гельсінський заключний акт наради по Безпеці та Співробітництву в Європі від 01.08.1975 р., Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією, Договір між Україною і Російською Федерацією про українсько-російський державний кордон Російська Федерація вийшла за межі своїх суверенних прав, гарантованих статтею 2 Статуту ООН, а тому, на думку суду є державою-агресором, що в свою чергу свідчить про відсутність у неї судового імунітету.

Статтею 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод та статтею 8 Конституції України гарантовано кожному право звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина.

Відповідно до ч.1 та ч.2 статті 315 ЦПК України суд розглядає справи про встановлення факту: 1) родинних відносин між фізичними особами; 2) перебування фізичної особи на утриманні; 3) каліцтва, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги по загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню; 4) реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення; 5) проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу; 6) належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім'я, по батькові, місце і час народження якої, що зазначені в документі, не збігаються з ім'ям, по батькові, прізвищем, місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у свідоцтві про народження або в паспорті; 7) народження особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту народження; 8) смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті; 9) смерті особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати її загиблою від певного нещасного випадку внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру. У судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.

Зі змісту вказаних статей, а також роз'яснень, викладених у пункті 1 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року №5 «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення», вбачається, що в порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, якщо: згідно з законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; встановлення факту не пов'язується з наступним вирішенням спору про право.

Враховуючи викладене, а також те, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 переселилися з території Луганської області з метою збереження життя, здоров'я, свободи, поваги до честі і гідності, права на особисту недоторканість, права на повагу до приватного і сімейного життя, права на свободу думки, совісті і релігії в результаті збройної агресії Російської Федерації, та те, що встановити даний юридичний факт заявникам необхідно для визначення їх статусу як осіб, що перебувають під захистом Конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12.08.1949 р. (жертви - потерпілого від міжнародного збройного конфлікту), суд вважає, що подана заява підлягає задоволенню.

На підставі викладеного і керуючись ст.ст.12, 81, 89, 263, 264, 265 ЦПК України, суд, -

ВИРІШИВ:

Заяву ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про встановлення факту, що має юридичне значення, за участі заінтересованих осіб - Міністерства соціальної політики України та держави Російська Федерація - задовольнити.

Встановити юридичний факт, що вимушене переселення ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_4, у грудні 2014 року з окупованої території Луганської області України відбулося внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Луганської області України.

Встановити юридичний факт, що вимушене переселення ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_2, у грудні 2014 року з окупованої території Луганської області України відбулося внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Луганської області України.

Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача.

Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Повний текст рішення буде виготовлений 23 березня 2018 року.

Суддя

19.03.2018