Рішення № 72848034, 20.03.2018, Кам'янський районний суд Черкаської області

20.03.2018 Справа № 696/1366/17

2/696/121/18

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 березня 2018 року м. Кам’янка

Кам’янський районний суд Черкаської області у складі

головуючого судді Шкреби В.В.,

при секретарі Луцаєвській Н.В.,

за участі

представників

сторін ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Кам’янка цивільну справу за позовом Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю «Зоря» (код ЄДРПОУ 03793219, вул. Жовтнева б. 85 в с. Косарі Кам’янського району Черкаської області) до ОСОБА_4 (проживає по вул. Середньофонтаській, б. 30 кв. 25 в м. Одеса, ІПН НОМЕР_1), Товариства з обмеженою відповідальністю «Олімп» (код ЄДРПОУ 32230658, вул. Г. Майдану, б. 40 в м. Кам’янка Черкаської області), третя особа Кам’янська районна державна адміністрація Черкаської області (знаходиться по вул. Г. Майдану, 37 в м. Кам’янка Черкаської області) про визнання договору недійсним,

встановив:

СТОВ «Зоря» (далі - Позивач) звернулось в суд з позовом до ОСОБА_4 (далі – Відповідач 1), ТОВ «Олімп» (далі - Відповідач 2), про визнання недійсним договору оренди землі. В обґрунтування своїх позовних вимог вказали, що 18 вересня 2007 року між Позивачем та ОСОБА_5 було укладено договір оренди землі (далі – Договір), за умовами якого ОСОБА_5 строком на 10 років передала платно в оренду належну їй земельну ділянку з кадастровим номером 7121882500:02:000:0380 площею 1,92 га в адміністративних межах Косарської сільської ради Кам’янського району Черкаської області. В подальшому вказаний договір пройшов державну реєстрацію 15 січня 2008 року, а тому, на думку Позивача, строк дії договору мав закінчитись 15 січня 2018 року, тобто мав обчислюватися з дати проведення його державної реєстрації. Між тим, ОСОБА_5 померла і Відповідач 1 як спадкоємець успадкувала спірну земельну ділянку. 15 грудня 2017 року Позивачу стало відомо, що Відповідач 1 та Відповідач 2 уклали договір оренди спірної земельної ділянки. Так як Позивач вважав, що останній договір укладений в період незавершеної дії попереднього договору, просив суд визнати договір оренди землі, укладений між Відповідачами недійсним.

В судовому засіданні представник Позивача позовні вимоги підтримав та просив їх задовольнити.

Представник Відповідача 1 та Відповідач 2 проти задоволення позовних вимог заперечували.

Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно, з’ясувавши всі її фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об’єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд дійшов до наступних висновків.

Згідно ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та свобод чи інтересів.

Згідно частини 3 статті 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Так, в судовому засіданні достовірно встановлено, що Відповідач 1 як спадкоємець після смерті ОСОБА_5 має в приватній власності земельну ділянку товарного сільськогосподарського виробництва площею 1,92 га з кадастровим номером 7121882500:02:000:0380, що розташована в адміністративно-територіальних межах Косарської сільської ради Кам’янського району Черкаської області.

18.09.2007 року між Позивачем (орендарем) та ОСОБА_5 (орендодавцем і спадкодавцем) строком на 10 років на умовах платності був укладений договір оренди (далі – Договір) цієї земельної ділянки (а.с. 9-10), при цьому у п. 8 Договору зазначено, що початок дії строку договору обчислюється після підписання його сторонами. При цьому продовження дії договору відбувається тільки після того, як орендар повідомить за 90 днів до закінчення строку дії Договору про свої наміри орендодавця.

Вказаний Договір пройшов державну реєстрацію 15 січня 2008 року.

В пункті 40 Договору сторони погодили, що перехід права власності на земельну ділянку не є підставою для зміни або розірвання Договору.

Сторони не заперечували того факту, що ОСОБА_5 померла, та Відповідач 1 являється спадкоємцем і успадкувала спірну земельну ділянку.

Разом з тим, суду не надано доказів про те, що Позивач перед закінченням строку дії Договору належним чином у відповідності до вимог п 8 Договору повідомляв Відповідача 1 про намір продовжити дію Договору.

В судовому засіданні сторона Відповідачів заперечували проти продовження дії договору від 18.09.2007 року і як було встановлено під час слухання ще 03.10.2016 року зареєстрували нове право оренди на спірну земельну ділянку .

Водночас суд виходить з того, що жодний учасник справи суду як доказ договір від 26.09.2016 року не надав, проте сторонами не заперечувався сам факт його існування.

Відповідно до частини першої статті 93 ЗК України та ст. 1 Закону України "Про оренду землі", право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності.

Відповідно до частини першої статті 638 та частини першої статті 640 ЦК України (в редакції чинній після 01.01.2013 року, тобто на час виникнення спірних правовідносин) договір є укладений, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Відповідно до частини другої статті 792 ЦК України відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом.

Спеціальним законом, яким регулюються відносини, пов’язані з орендою землі, є Закон України “Про оренду землі ”.

До 01 січня 2013 року спеціальний Закон України "Про оренду землі" у статтях 18 та 20 передбачав обов’язковість проведення державної реєстрації договору оренди землі й саме момент такої реєстрації визначався моментом набуття договором юридичної чинності.

За загальним правилом і з урахуванням статей 641 та 642 ЦК України моментом, з якого договір вважається укладеним, є момент досягнення сторонами згоди з усіх істотних умов договору, тобто повного і безумовного прийняття однією стороною пропозиції другої сторони укласти договір на визначених і добровільно погоджених ними умовах.

Разом з тим, у статтях 206-210, 639, 640 ЦК України, зокрема у редакції, чинній до 01 січня 2013 року, передбачені певні винятки з такого загального правила й зазначено, що моментом укладення договору може бути також надання йому письмової форми, передання майна чи вчинення іншої дії, нотаріальне посвідчення договору, його державна реєстрація.

За таких обставин, укладення договору є певним процесом (від направлення оферти до моменту надання договору юридичної сили), а не моментальною, одноактною дією, та фактично складається з кількох стадій, що слідують послідовно одна за одною, а саме: подання однією стороною пропозиції щодо укладення договору, прийняття погодженої пропозиції другою стороною, надання договору необхідної форми (з урахуванням законодавчих вимог), а за необхідності – нотаріальне посвідчення та державна реєстрація договору.

У відповідності до статті 210 ЦК України правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, установлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації.

На час проведення державної реєстрації Договору від 18.09.2007 року діяло законодавство, яке встановлювало, що договір оренди землі є укладеним з моменту його державної реєстрації.

Частиною першою статті 638 ЦК України передбачено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Згідно статті 631 ЦК України строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснювати свої права та виконати обов’язки відповідно до договору. Закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору.

Отже, сторони договору, дійшовши згоди щодо всіх істотних умов договору оренди землі, складають і підписують договір, надаючи згоді встановленої форми.

Разом із тим цивільні права та обов'язки, на досягнення яких було спрямоване волевиявлення сторін при укладенні спірного договору, набуваються після відповідної державної реєстрації.

Позивач та ОСОБА_5 при укладенні Договору від 18.09.2007 року, дійшли згоди щодо істотних умов договору оренди земельної ділянки, скріпивши 18.09.2007 року Договір своїми підписами, що і є моментом укладення договору.

У зв’язку з наведеним, суд вважає, що Договір від 18.09.2007 року може вважатись укладеним та має юридичну чинність з моменту реєстрації (з 15.01.2008 року), але моментом його укладення являється саме 18.09.2008 року.

Ці висновки суду ґрунтуються на положеннях правової позиції Верховного Суду України, викладеної у постанові від 19.02.2014 року по справі № 6-162цс13, постанові від 25.12.2013 року по справі № 6-118цс13, постанові від 13.06.2016 року по справі № 6-643цс16.

Судом звернуто увагу, що у п. 8 Договору від 18.09.2007 року сторони погодили питання винятку з обмеження строку дії договору, а саме зазначили, що продовження дії договору відбувається тільки після того, як орендар повідомить за 90 днів до закінчення строку дії Договору про свої наміри орендодавця.

З огляду, що сторона Відповідача 1, яка являється спадкоємцем, заперечувала проти продовження дії договору, а суду не було надано докази, що Позивач у встановлений Договором спосіб звертався до неї з питанням про продовження дії Договору, випливає, що строк дії Договору від 18.09.2007 року за загальним правилом мав закінчитись 18 вересня 2017 року.

Також суд виходить з того, що суду не надано доказів про пролонгацію Договору від 18.09.2007 року, оскільки частиною 6 статті 33 Закону України «Про оренду землі» передбачена підстава поновлення договору оренди, а саме у разі, якщо орендар продовжує користуватися земельною ділянкою після закінчення строку договору оренди і за відсутності протягом одного місяця після закінчення строку договору листа-повідомлення орендодавця про заперечення у поновленні договору оренди землі такий договір вважається поновленим на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором. Для поновлення договору оренди землі з підстав, передбачених частиною 6 статті 33 Закону України «Про оренду землі» необхідна наявність таких юридичних фактів: орендар продовжує користуватися виділеною земельною ділянкою; орендар належно виконує свої обов’язки за договором; немає письмового повідомлення орендодавця про відмову в поновленні договору оренди; сторони укладають додаткову угоду про поновлення договорів оренди.

Такі висновки суду ґрунтуються на правовій позиції Верховного Суду України, викладеної у постановах від 25.02.2015 року по справі № 6-219цс14, від 25.02.2015 року по справі № 6-10цс15, від 18.03.2015 року по справі № 6-3цс15, від 18.03.2015 року по справі № 6-4цс15, від 15.04.2015 року по справі № 6-55цс15, від 10.06.2015 року по справі № 6-70цс15.

Суд враховує, що факт пролонгації Договору від 18.09.2007 року не має місця, так як автоматична пролонгація договорів передбачена статтею 764 ЦК України, а у відповідності до вимог частини другої статті 792 ЦК України відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом і спеціальним законом, яким регулюються відносини, пов'язані з орендою землі, є Закон України "Про оренду землі". Сама конструкція статті 33 Закону України «Про оренду землі» вказує на те, що чинним законодавством не передбачено автоматичного поновлення договору оренди земельної ділянки, а лише визначено в якому руслі договір підлягає поновленню - при відсутності заперечень у сторін все одно в місячний термін має бути укладена додаткова угода, а відмова, а також наявне зволікання в її укладенні може бути оскаржена в суді.

Між тим, стороною Позивача не надано як доказ підписану сторонами Додаткову угоду про продовження дії Договору від 18.09.2007 року.

Таким чином, в судовому засіданні встановлено, що СТОВ «Зоря» на час звернення до суду не мало договірних відносин з ОСОБА_4 стосовно оренди спірної земельної ділянки.

Законодавець у ч. 1 ст. 16 ЦК України встановив, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу, а в ч. 2 цієї статті визначив способи здійснення захисту цивільних справ та інтересів судом.

Цивільне законодавство не містить визначення поняття способів захисту цивільних прав та інтересів. За їх призначенням вони можуть вважатися визначеним законом механізмом матеріально-правових засобів здійснення охорони цивільних прав та інтересів, що приводиться в дію за рішенням суду у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Особа здійснює свої права вільно на власний розсуд (ст. 12 ЦК України).

Відповідно до ст. 13 ЦК України цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства (ч. 1). При їх здійсненні особа зобов’язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині (ч. 2). Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживанням правом в інших формах (ч. 3). При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства (ч. 4). Не допускається використання цивільних прав для неправомірного обмеження конкуренції, зловживанням монопольним становищем на ринку, а також недобросовісна конкуренція (ч. 5). У разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вимог, які встановлені чч. 2-5 ст. 13 ЦК України, суд може зобов’язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом. Зокрема, згідно із ч. 3 ст. 16 ЦК України суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею положень частин 2-5 ст. 13 ЦК України.

Особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов’язковими для неї. Виконання цивільного обов’язку забезпечується засобами заохочення та відповідальністю, яка встановлюється договором або актом цивільного законодавства. Особа може бути звільнена від цивільного обов’язку або його виконання у випадках, встановлених договором або актами цивільного законодавства (ст. 14 ЦК України).

Відповідно до ч. 1 ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорення. Таким чином, у розумінні закону, суб’єктивне право на захист – це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

У ст. 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів (ч. 1).

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (ст. 2 ЦПК України).

З урахуванням наведеного важливе значення для вирішення спору набуває необхідність належного з’ясування судом питання щодо того, про захист яких саме прав особи йдеться.

Ці висновки суду ґрунтуються на положеннях правових позицій Верховного Суду України, викладених у постановах від 02.07.2014 року та 25.12.2013 року по справам № 6-78цс14, № 6-78цс13.

Суд приходить до висновку, що СТОВ «Зоря» звернулося в суд з позовом про визнання недійсним договору оренди землі між ОСОБА_4 та ТОВ «Олімп», тоді як на час звернення до суду не мало договірних зобов’язань щодо оренди спірної земельної ділянки, бо Договір від 18.09.2007 року є припиненим, а тому відсутні підстави вважати, що внаслідок укладання договору між ОСОБА_4 та ТОВ «Олімп» було порушено цивільне право чи інтерес Позивача.

На підтвердження цього також слугує та обставина, що СТОВ «Зоря» в період часу дії Договору від 18.09.2007 року не порушувало в судовому порядку питання зобов’язання ОСОБА_4 укласти Додаткову угоду про продовження припиненого договору або оскарження відмови у цьому.

Навіть, якщо керуватись логікою Позивача щодо обрахунку дії договору з часу реєстрації Договору від 18.09.2007 року, стає зрозумілим, що навіть у цьому разі через реєстрацію цього Договору 15.01.2008 року, його дія за самим твердженнями Позивача мала закінчитись 15.01.2018 року, тобто в такому разі підстава для звернення до суду з позовом вже відпала на час слухання справи в суді.

У зв’язку з вказаним, суд вважає, що в задоволенні позову слід відмовити.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 81, 141, 258, 259, 263-265, 268 ЦПК України, суд

вирішив:

В задоволенні позову Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю «Зоря» (код ЄДРПОУ 03793219, вул. Жовтнева б. 85 в с. Косарі Кам’янського району Черкаської області) до ОСОБА_4 (проживає по вул. Середньофонтаській, б. 30 кв. 25 в м. Одеса, ІПН НОМЕР_1), Товариства з обмеженою відповідальністю «Олімп» (код ЄДРПОУ 32230658, вул. Г. Майдану, б. 40 в м. Кам’янка Черкаської області), третя особа Кам’янська районна державна адміністрація Черкаської області (знаходиться по вул. Г. Майдану, 37 в м. Кам’янка Черкаської області) про визнання договору недійсним – відмовити.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до Апеляційного суду Черкаської області через Кам’янський районний суд Черкаської області шляхом подачі в 30-денний строк з дня проголошення рішення апеляційної скарги. (п.15.5 Перехідних положень ЦПК України).

Суддя: