Постанова № 72844244, 15.03.2018, Апеляційний суд Запорізької області

Дата документу Справа №

Апеляційний суд Запорізької області

Єдиний унікальний № 314/4055/17 Головуючий у 1 інстанції: Кіяшко В.О.

Провадження №22-ц/778/753/18 Суддя-доповідач: Маловічко С.В.

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 березня 2018 року м. Запоріжжя

Апеляційній суд Запорізької області в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючий - суддя Маловічко С.В., судді Кочеткова І.В., Гончар М.С.

при секретарі: Ващенко З.С.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_2 на заочне рішення Вільнянського районного суду Запорізької області від 08 листопада 2017 року у справі за позовом ОСОБА_2 до Люцернянської сільської ради Вільнянського району Запорізької області про визнання права власності на майно в порядку набувальної давності,

В С Т А Н О В И В :

ОСОБА_2 звернулась до суду з позовом до Люцернянської сільської ради Вільнянського району Запорізької області про визнання права власності на майно в порядку набувальної давності.

В обґрунтування позовних вимог зазначала, що вона з 1980 року проживає за адресою: АДРЕСА_1, за якою з 19.03.1997р. зареєстрована. З довідки № 01/07/17 від 25.07.2017р., наданої ТОВ «Укрспецекспертиза», вбачається, що за результатами обстеження житлового будинку № 29 по АДРЕСА_1 встановлено, що будинок та споруди на ділянці збудовані з 1962 року. Станом на 25.07.2017р. ТОВ «Укрспецекспертиза» на житловий будинок виготовлений технічний паспорт. Оскільки вона проживає в будинку з 1980 року, та жодна особа з цього часу не претендувала на нього, вона вважає, що відповідно до ст. 344 ЦК України в неї виникло право власності на спірний будинок в порядку набувальної давності.

Заочним рішенням Вільнянського районного суду Запорізької області від 08 листопада 2017 року у задоволені позову відмовлено.

Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду, ОСОБА_2 подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального права, невідповідність висновків суду першої інстанції обставинам справи, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити.

Сторони, будучи належним чином повідомлені про розгляд справи, про що свідчать зворотні поштові повідомлення про вручення їм судових повісток, в судове засідання апеляційного суду 15 березня 2018р. не з»явились, не надавши клопотань про відкладення розгляд справи та не сповістивши про причини своєї неявки. Тому у відповідності до вимог ч. 2 ст. 372 ЦПК України, апеляційний суд розглянув справу у відсутності сторін.

Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи в їх межах, колегія суддів апеляційного суду дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Справа розглянута судом першої інстанції під час дії цивільно-процесуального кодексу у редакції від 18.03.2004р. Проте 15.12.2017р. набув чинності ЗУ № 2147-УІІІ від 03.10.2017р., яким до нього внесені зміни, тому в ході апеляційного розгляду слід перевіряти дотримання судом першої інстанції вимог ЦПК України в ред. від 18.03.2004р., а здійснювати апеляційний розгляд справи та ухвалювати судове рішення за наслідками розгляду апеляційної скарги слід за положеннями цивільно-процесуального кодексу у новій редакції.

Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

У відповідності до п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до ч. 1 ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Встановлено, що ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_2, зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 з 19.03.1997року ( а.с. 3).

Згідно довідки № 02-01015/524, наданої Люцернянською сільською радою від 20.09.2017р., ОСОБА_2 мешкає за вищевказаною адресою з 1980року (а.с. 10).

За інформацією у довідці № 01/07/17 від 25.07.2017р., наданої ТОВ «Укрспецекспер- тиза», з»ясовано, що за результатами обстеження житлового будинку АДРЕСА_1 визначено, що будинок та споруди на ділянці збудовані з 1962 року (а.с. 8).

Станом на 25.07.2017р. ТОВ «Укрспецекспертиза» за заявою ОСОБА_2 на житловий будинок виготовлений технічний паспорт (а.с. 4-6).

Рішенням № 15 Люцернянської сільської ради Запорізької області було відмовлено у наданні дозволу на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) площею 0,2100га в АДРЕСА_1 для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд. Рекомендовано виготовити правовстановлюючі документи на житловий будинок та звернутись до сільської ради повторно (а.с. 10).

В якості доказів для задоволення позову ОСОБА_2 надала вищевказані документи та копію свого паспорта з відміткою про реєстрацію.

В позові позивач вказувала, що з 1980р., вселившись в будинок по АДРЕСА_1, відкрито, безперервно та добросовісно володіє ним до теперішнього часу, тому просила суд у відповідності до вимог ст. 344 ЦК України визнати право власності на цей будинок за нею в порядку набувальної давності.

Суд першої інстанції прийшов до висновку про відмову в задоволенні позову з підстав його недоведеності.

В апеляційній скарзі позивач та її представник зазначають, що ці висновки не ґрунтуються на наданих ними доказах, з яких чітко вбачається, що об»єкт нерухомості зареєстрований у Реєстрі, але не має власника, а ОСОБА_2 довела, що з 1980р. відкрито та безперервно користується цим будинком, мешкаючи в ньому та здійснюючи за ним відповідний догляд.

Перевіривши ці ствердження, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Згідно ст. 344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п'яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом.

Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації.

Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду.

Відповідачем за позовом про визнання права власності за набувальною давністю є попередній власник майна або його правонаступник. У разі якщо попередній власник нерухомого майна не був і не міг бути відомим давнісному володільцю, то відповідачем є орган, уповноважений управляти майном відповідної територіальної громади (п. 13 Постанови).

Із змісту ст. 344 ЦК України випливає, що позивач, як володілець майна, протягом всього часу володіння ним має бути впевнений, що на це майно не претендують інші особи, і він отримав це майно з підстав, достатніх для того, щоб мати право власності на нього. У такому випаду при вирішенні питання щодо визнання права власності на майно в порядку набувальної давності необхідно виходити із того, що задоволення таких вимог можливе лише за умов: добросовісності заволодіння, відкритості, безперервності, безтитульності володіння.

Згідно з роз»ясненнями у постанови Пленуму ВССУ з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07.02.2014 № 5 «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» при вирішенні спорів, пов'язаних із набуттям права власності за набувальною давністю, суди повинні враховувати, зокрема, таке: володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності; володіння визнається відкритим, якщо особа не приховувала факт знаходження майна в її володінні. Вжиття звичайних заходів щодо забезпечення охорони майна не свідчить про приховування цього майна; володіння визнається безперервним, якщо воно не переривалось протягом всього строку набувальної давності.

Враховуючи положення статей 335 і 344 ЦК, право власності за набувальною давністю може бути набуто на майно, яке належить на праві власності іншій особі (а не особі, яка заявляє про давність володіння), а також на безхазяйну річ. Отже, встановлення власника майна або безхазяйності речі є однією з обставин, що має юридичне значення, і підлягає доведенню під час ухвалення рішення суду (стаття 214 ЦПК).

При розгляді справи встановлені такі складові критерії, обов»язкову наявність яких передбачає інститут набувальної давності: це давність володіння ОСОБА_2 будинком АДРЕСА_1 з 1980р. та безперервність і відкритість цього володіння.

Між тим, за наданими позивачем доказами не можна визначити, кому належав вказаний будинок на час початку володіння ним позивачем, чи він є безхазяйною річчю, хто будував цей будинок у 1962р. та чи прийнято його до експлуатації, чи не є він самочинним; на якій підставі вселялась у нього позивач, яка може мати статус наймача цього будинку або спадкоємця, або члена колгоспного двору тощо, що виключає можливість набуття його у власність в обраний позивачем спосіб.

Таким чином, невизначеність цих обставин не надає можливості встановити наявність критерію добросовісності заволодіння цим будинком позивачем ОСОБА_2, що виключає можливість задоволення позову з підстав, передбачених ст. 344 ЦК України.

Представник позивача не заявляла в суді інших підстав та обставин для задоволення позову, не надавала інших доказів, при цьому вважала, що суду не потрібні документи щодо підстав вселення позивача у спірний будинок та відомостей про його власника, а тому в кінцевому результаті не довела позову із заявлених підстав.

Те, що в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно відсутні відомості про власника майна, не вказує на те, що такого власника взагалі ніколи не існувало, зокрема, у 1962 та 1980рр., оскільки відповідні Державні реєстри введені в дію лише з 2012р.

Між тим, окремі правила містяться у Законі України від 01.07.2004 р. №1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі - Закон про реєстрацію прав), зокрема, права на нерухоме майно та їхні обтяження, що виникли до набрання чинності Законом (до 01.01.2013 р.), визнаються дійсними у разі відсутності їх державної реєстрації, передбаченої Законом (внесення відповідних даних до Держреєстру прав), за умов: якщо реєстрацію прав та їхніх обтяжень було проведено відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення (наприклад, держреєстрація була здійснена БТІ - щодо квартир, будівель, споруд, їхніх частин, та видані відповідні документи про право власності на них); якщо на момент виникнення прав та їхніх обтяжень діяло законодавство, що не передбачало обов'язкової реєстрації таких прав та їхніх обтяжень (ч. 4 ст. 3 Закону про реєстрацію прав).

Таким чином, слід було встановити, чи не був зареєстрований спірний будинок в інший спосіб у відповідності до законодавства, яке було чинним на час його побудови, або пізніше до вселення у нього в 1980р. позивача ОСОБА_2

Але обставин щодо відсутності чи наявності такої реєстрації будинку, зокрема, у виконкомі сільській ради, БТІ тощо. позивач не довела, обмежившись відомостями з Державного реєстру речових прав, внесеними лише після 2013р. без зазначення заявника, за вимогами якого вчинено відповідну реєстрацію, та власника.

Посилаючись на неповне з»ясування судом цих обставин в апеляційній скарзі, представник позивача відповідних клопотань апеляційному суду не заявила, вважаючи доведеними вимоги позивача лише на підставі наданих доказів, що не відповідає дійсності.

Разом з тим, такі докази намагалась збирати після ухвалення рішення суду, додавши до апеляційної скарги відповідь № 02-01-15/635 від 17.11.2017р. виконкому Люцернянської сільради, в межах території якої знаходиться спірний будинок, згідно з якою записів про підстави вселення ОСОБА_2 до буд. АДРЕСА_1 у архівах цього органу місцевого самоврядування не мається.

Натомість, з цієї ж відповіді виконкому вбачається, що на час вселення ОСОБА_2 до спірного будинку територія с. Богатирівка належала до відання Матвіївської сільради Вільнянського району ( а.с. 36). Але даних з цього органу місцевого самоврядування представник позивача не надала, відповідних клопотань не заявила.

За викладених обставин, колегія вважає, що у суду не було підстав для задоволення позову, та цих висновків не спростовано позивачем у апеляційній скарзі, тому остання у відповідності до вимог ст. 375 ЦПК України підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване рішення залишенню без змін.

Керуючись ст.ст. 374, 375, 381, 382-384, 390 ЦПК України, апеляційний суд

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Заочне рішення Вільнянського районного суду Запорізької області від 08 листопада 2017 року у цій справі залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.

Повний текст постанови складено 20 березня 2018р.

Головуючий: Маловічко С.В.

Судді: Кочеткова І.В.

Гончар М.С.