Постанова № 72809283, 14.03.2018, Апеляційний суд Чернівецької області

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЧЕРНІВЕЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

14 березня 2018 року м. Чернівці

справа № 725/2989/17

Апеляційний суд Чернівецької області у складі колегії суддів палати з розгляду цивільних справ:

головуючого Яремка В. В.

суддів: Височанської Н.К., Одинака О.О.

секретар Собчук І.Ю.

з участю позивачки ОСОБА_1, представника відповідача ОСОБА_2,

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Першотравневого районного суду м. Чернівці від 14 грудня 2017 року (головуючий у суді першої інстанції - суддя Скуляк І. А.),

встановив:

У липні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_3 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням.

Зазначала, що з 13 вересня 1986 року вона перебувала з відповідачем у зареєстрованому шлюбі, який розірвано 02 квітня 1997 року.

Разом з відповідачем та донькою вони проживали у АДРЕСА_1, де відповідач зареєстрований.

Квартира загальною площею 22,10 кв. м, в тому числі житловою площею 14,40 кв. м, складається з однієї житлової кімнати, належить до державного житлового фонду та перебуває у віданні місцевої ради.

Посилаючись на те, що з 2000 року відповідач у спірній квартирі не проживає без поважних причин, втратив до неї інтерес, створив нову сім'ю та проживає в іншому місці, просила визнати ОСОБА_3 таким, що втратив право користування указаним жилим приміщенням.

Рішенням Першотравневого районного суду м. Чернівці від 14 грудня 2017 року у задоволенні позову відмовлено.

В апеляційній скарзі позивачка ОСОБА_1 просить рішення суду першої інстанції скасувати, ухвалити нове судове рішення, яким позов задовольнити.

Посилається на неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, недоведення обставин справи, які суд вважав встановленими, невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи, неправильне застосування норм матеріального та порушення норм процесуального права.

У відзиві на апеляційну скаргу відповідач посилається на недоведення позивачкою підстав позову, те, що він є основним квартиронаймачем, не має іншого житла, проживає у збудованій ним літній кухні біля квартири, не може бути примусово позбавлений житла.

Апеляційний суд, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України у редакції 2004 року, яка була чинною на час ухвалення оскаржуваного рішення, рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України у вказаній редакції під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Зазначеним нормам рішення суду першої інстанції в частині вирішення вимог про відшкодування моральної шкоди не відповідає.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що відповідач зареєстрований у спірній квартирі, не проживає у ній з 2000 року, проте він не має іншого житла, не проживає у квартирі з поважних причин, а позивачкою позов не доведено.

Проте з таким висновком погодитися не можна, оскільки він не відповідає фактичним обставинам справи, суд дійшов його внаслідок неповного з'ясування обставин, що мають значення для справи, неправильного застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, що згідно з п. п. 1, 3, 4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України є підставою для скасування оскаржуваного рішення та ухваленням нового судового рішення, яким позов слід задовольнити.

Відповідно до ст. 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Згідно з ч. 4 ст. 9 ЖК УРСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

За змістом ст. ст. 71, 72 ЖК УРСР наймач або члени його сім'ї можуть бути визнані судом такими, що втратили право користування жилою площею, зокрема, коли вони в ньому не проживають без поважних причин понад шість місяців. Якщо наймач або члени його сім'ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймачем, а в разі спору - судом.

Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України у п. п. 10, 11 постанови від 12 квітня 1985 року № 2 «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» у справах про визнання наймача або члена його сім'ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням (ст. 71 ЖК УРСР) необхідно з'ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. Наймачеві або членові його сім'ї, який був відсутнім понад встановлений законом строк без поважних причин, суд вправі з цих мотивів відмовити в позові про захист порушеного права (вселення, обмін, поділ жилого приміщення тощо).

Суд може визнати особу такою, що втратила право користування жилим приміщенням, лише з однієї вказаної позивачем підстави, передбаченої ст.71 або ст.107 ЖК. Змінити підставу позову суд вправі тільки за згодою позивача.

У справі встановлено, що сторони з 13 вересня 1986 року перебували у зареєстрованому шлюбі, який розірвано 02 квітня 1997 року.

Разом з відповідачем та донькою вони проживали у АДРЕСА_1, де відповідач зареєстрований.

Квартира загальною площею 22,10 кв. м, в тому числі житловою площею 14,40 кв. м складається з однієї житлової кімнати, належить до державного житлового фонду та перебуває у віданні місцевої ради.

Встановлено і це визнається відповідачем та його представником, що з 2000 року відповідач у спірній квартирі не проживає.

Відповідно до ст. 60 ЦПК України у редакції 2004 року, яка була чинною на час ухвалення рішення, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (на даний час - ст. 81 ЦПК).

Поважність причин відсутності особи за місцем проживання визначається судом у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи щодо оцінки доказів.

Згідно зі ст. 212 ЦПК України у редакції, яка була чинною на час розгляду справи судом першої інстанції та ухвалення оскаржуваного рішення, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення.

Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.

Схожою за змістом є нині діюча норма ст. 89 ЦПК України у редакції Закону №2147-VIII від 03 жовтня 2017 року.

На підтвердження факту непроживання відповідача у квартирі з 2000 року без поважних причин позивачка посилалася на акт комісії ПП «Житлосервіс» від 03 липня 2017 року, показання свідків ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7

Указані докази свідчать про тривале непроживання відповідача у спірній квартирі, відсутності інтересу до неї, що свідчить про неповажність причин непроживання відповідача в квартирі.

На докази поважності непроживання відповідача у спірній квартирі не посилався і сам відповідач та його представники як в суді першої інстанції так і в суді апеляційної.

Встановлено, що відповідач з власної волі та ініціативи залишив спірну квартиру у 2000 році, з того часу там не проживає, створив нову сім'ю, у якій проживає.

У справі також встановлено, що відповідач звів новий житловий будинок, який хоча і не зданий в експлуатацію, проте там влаштована система водопостачання та водовідведення, укладено договори на користування електричною енергією, а також з водопостачання та водовідведення.

Про це частково ствердив представник відповідача в суді апеляційної інстанції, а також стверджується зі змісту копій договору №115106 від 30 березня 2015 року про користування електричною енергією, письмовими документами, що витребувані за клопотанням позивачки з ПрАТ ЕК «Чернівціобленерго», КП «Чернівціводоканал».

Отже, у справі встановлено факт непроживання відповідача у спірній квартирі без поважних причин строком понад шість місяців, що згідно зі ст. 71 ЖК України є підставою для визнання відповідача таким, що втратив право користування жилим приміщенням.

Той факт, що відповідач значився основним квартиронаймачем не є підставою для відмови у позові.

Доводи відповідача про те, що спірна квартира є його єдиним житлом і що задоволення позову призведе до порушення його конституційного права на житло є необґрунтованими.

У справі встановлено, що відповідач тривалий час не користується з власної волі квартирою для проживання, втратив до неї інтерес, фактично має місце проживання за місцем проживання його нової сім'ї.

Визнання особи такою, що втратила право користування житлом на підставі закону - ст. 71 ЖК України не є протиправним позбавленням такої особи права на житло у розумінні ст. 47 Конституції України.

У відзиві на апеляційну скаргу представник відповідача посилається на те, що відповідач проживає у самовільно збудованій ним літній кухні (у подальшому узаконеній) біля житлового будинку, у якому знаходиться спірна квартира.

Проте указане нерухоме майно не є приналежністю до спірної квартири, а проживання відповідача у ній наявними доказами у справі не стверджено.

Допитані в судовому засіданні свідки пояснили, що у вказаному приміщенні проживають інші особи, а не відповідач.

Указаного суд першої інстанції до уваги не взяв та, не давши належної оцінки наявним у справі доказам, безпідставно відмовив у позові.

Так, мотивуючи невзяття до уваги показань свідків ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, суд зазначив, що на думку свідків відповідач певний час не проживає у спірній квартирі.

Проте суд не звернув уваги, що сам відповідач не заперечував, що саме у квартирі він дійсно не проживає і що він не посилався на жодні докази відсутності його у спірній квартирі з поважних причин.

Також, на порушення норми ст. 11 ЦПК України, у редакції, яка була чинною на час ухвалення оскаржуваного рішення, суд першої інстанції при наданні оцінки доведення позову вийшов за межі підстав позову.

Зокрема, зазначаючи, що позивачкою не надано доказів про те, що відповідач має в постійному користуванні інше жиле приміщення, суд не звернув уваги, що позов пред'явлено з підстави, передбаченої ст. 71, а не ст. 107 ЖК УРСР.

Тому, за наслідками апеляційного розгляду справи на задоволення вимог апеляційної скарги рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення, яким позов слід задовольнити.

За наслідками апеляційного перегляду судового рішення відповідно до правил ст. 141 ЦПК України з відповідача на користь позивачки слід стягнути витрати зі сплати судового збору за подання позовної заяви та апеляційної скарги у розмірі 1600 грн (640+960).

На підставі наведеного та керуючись п. 2 ч. 1 ст. 374, п. п. 1, 3, 4 ч. 1 ст. 376, ст. 382 ЦПК України у редакції Закону №2147-VIII від 03 жовтня 2017 року, апеляційний суд

постановив:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Рішення Першотравневого районного суду м. Чернівці від 14 грудня 2017 року скасувати.

Позов ОСОБА_1 задовольнити.

Визнати ОСОБА_3 таким, що втратив право користування житловим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1.

Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 1600 (одну тисячу шістсот) гривень - витрат зі сплати судового збору.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови - 19 березня 2018 року.

.

Головуючий В. В. Яремко

Судді: Н.К. Височанська

О.О. Одинак