Рішення № 72773134, 15.03.2018, Миколаївський окружний адміністративний суд

МИКОЛАЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

15 березня 2018 р. Справа № 814/70/18 м. Миколаїв

Миколаївський окружний адміністративний суд, у складі головуючого судді Лісовської Н.В., розглянувши в письмовому провадженні за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу

за позовом:ОСОБА_1, АДРЕСА_1

до відповідача:Інгульського об'єднаного управління Пенсійного фонду України м. Миколаєва Миколаївської області, пр. Богоявленський, 55-е, м. Миколаїв, 54018

про:зобов'язання вчинити певні дії,ВСТАНОВИВ:

Позивач - ОСОБА_1 - звернулася до Інгульського об'єднаного Управління пенсійного фонду України м. Миколаєва Миколаївської області (далі по тексту ПФУ, Відповідач) з позовними вимогами про зобов'язання Відповідача поновлення та виплату їй пенсії за віком починаючи з 07.10.2009 року.

Свої позовні вимоги Позивач обґрунтовує, тим, що вона є громадянкою України, хоча з 24.09.2000 року виїхала до Ізраїлю та постійно там проживає. В 2000 році по досягненню пенсійного віку Відповідачем була нарахована їй пенсія за віком, але вона її не отримувала. 07.10.2009 року Конституційним судом України було прийнято рішення яким визнано положення п. 2 ч. 1 ст. 49, друге речення ст. 51 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне старування» № 1058-ІV від 07.10.2003 року (далі - Закон України № 1058) не конституційними, а від так пенсіонерові - громадянину України державні органи ПФУ повинні нараховувати та виплачувати пенсію не залежно де саме фактично проживає громадянин, який досяг пенсійного віку. Позивач просить суд зобов'язати Управління пенсійного фонду України м. Миколаєва Миколаївської області поновити виплату їй пенсії за віком починаючи з 07.10.2009 року.

Відповідач надав суду письмові заперечення проти позову, де зазначає, що у 2017 році Позивач звернулась через свого представника до УПФУ з заявою про поновлення виплати їй пенсії, виплата та нарахування якої була зупинена на підставі її зави у 2000 році. Відповідач зазначає, що під час звернення позивачки, між Україною та Ізраїлем не було укладено відповідного міжнародного договору, а від так, позивачка має право на отримання пенсії як громадянка України , але за умови наявності ратифікованого міжнародного договору. Окрім того Відповідач зазначає, що відповідно до положень ч. 3 ст. 35 Закону України № 1038 позивні вимоги щодо відновлення виплати пенсії не можливо, оскільки минуло більше ніж 5 років з моменту зупинення виплати, а від так тепер можливо ставити питання тільки про повторне призначення пенсії Позивачу, але для цього їй необхідно дотриматися певних умов визначених в Порядку № 22-1 від 25.11.2005 року, а саме необхідно пред'явити оригінал паспорту де й буде зазначено місце реєстрації особи та вік. У зв'язку зі зверненням Позивача через свого представника до УПФУ з заявою, відповідачем було прийнято рішення про Відмову у відновлені нарахування пенсії.

У відозві на позовну заяву, Відповідач також зазначає, що Позивачем пропущений строк звернення з позовом до адміністративного суду, а від так Відповідач вважає, що позовні вимоги не належать задоволенню.

Справа розглядається за правилами спрощеного провадження відповідно до ст. 263 КАС України в порядку письмового провадження.

Дослідив матеріали, що мітяться у справі судом встановлено, що:

ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 є громадянкою України, що підтверджується паспортом громадянина України для виїзду за кордон НОМЕР_2, строк дії якого подовжено до 20.04.2018 року.

08.04.2000 року Позивачу Відповідачем була призначена пенсія за віком та видано пенсійне посвідчення серії НОМЕР_3, де зазначений номер пенсійної спари № 144036/56.

24.09.200 року ОСОБА_1 виїхала на постійне місце мешкання до країни Ізраїль, де була прийнята на консульський облік.

Судом була витребувана інформація з Державної міграційної служби України щодо можливого позбавлення Позивача громадянства України, або відмови ОСОБА_1 від громадянства України, але згідно отриманої відповіді стало відомо, що Позивач не позбавлена громадянства України а лише оформлювала документи для виїзду на постійне місце проживання до Ізраїлю та до України не поверталася.

В матеріалах справи містися Рішення Інгульського об'єднаного Управління пенсійного фонду України м. Миколаєва Миколаївської області від 21.08.2017 року, яким Позивачу відмовлено в поновлені виплати пенсії. Через те, що представником ОСОБА_1 не надано Відповідачеві документ, що засвідчував би місце проживання (реєстрації) в Україні та через те, що між країнами України та Ізраїль відсутні відповідні міжнародні договори, згода на обов'язковість виконання яких надана Верховною Радою.

Суд вважає, що така правова позиція Відповідача є хибною, та доводи висловлені УПФУ у Рішення про в відмову у поновлені виплати пенсії протирічать діючому законодавству, в тому числі й рішенню Конституційного суду від 07.10.2009 року, на яке посилається Відповідач як у своєму рішення так й у відозві на позовну заяву.

Відповідно до положень Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» (№1382-15), зазначено що особа має право на вільний вибір свого місця проживання, із збереженням усіх конституційних прав, зокрема права на отримання призначеної пенсії незалежно від місця.

Частина 2 ст. 2 цього Закону передбачає, що реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.

Статтею 24 Конституції України передбачено, що громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Рівність прав жінки і чоловіка забезпечується: наданням жінкам рівних з чоловіками можливостей у громадсько-політичній і культурній діяльності, у здобутті освіти і професійній підготовці, у праці та винагороді за неї; спеціальними заходами щодо охорони праці і здоров'я жінок, встановленням пенсійних пільг; створенням умов, які дають жінкам можливість поєднувати працю з материнством; правовим захистом, матеріальною і моральною підтримкою материнства і дитинства, включаючи надання оплачуваних відпусток та інших пільг вагітним жінкам і матерям.

Приписами ст. 44, п. 2 ч. 1 ст. 49, ст. 51 Закону України «Про загальнообов'язкове пенсійне страхування» гарантовано закріплене у Конституції право на отримання пенсійного забезпечення громадянами України.

Виходячи з аналізу вище перелічених норм права суд приходить висновку, що право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватись з такою умовою, як постійне місце проживання в Україні або відсутністю міжнародного договору, ратифікованого Верховною Радою України та відповідно до Конституційних принципів держава повинна гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, що також передбачено ст. 46 Конституції України.

З дня набрання чинності рішенням Конституційного Суду України № 25-р/п/2009 щодо неконституційності положень виникли підстави для поновлення конституційного права позивача на виплату пенсії, виплата якої була зупинена на підставі положень Закону України «Про загальнообов'язкове пенсійне страхування».

Рішенням від 07.10.2009 року № 25-рп/2009 пункт 2 частини першої статті 49, друге речення статті 51 Закону «країни «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» № 1058-ІV щодо припинення виплати пенсії на весь час проживання (перебування) пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, Конституційний Суд України визнав такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними). Зазначені положення Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» № 1058-ІV втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

Як зазначено в Рішенні № 25-рп/2009, оспорюваними нормами Закону України № 1058 держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб право на соціальний захист поставила в залежність від факту укладення Україною з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення. Таким чином, держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на отримання пенсії у старості, на законодавчому рівні позбавила цього права пенсіонерів у тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено відповідного договору. Виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, - в Україні чи за її межами.

Крім того, як зазначив Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішенні у справі «Пічкур проти України», яке набрало статусу остаточного 7 лютого 2014 року, у цій справі право на отримання пенсії як таке стало залежним від місця проживання заявника. Це призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України. Дійсно, заявник, який був економічно активним в Україні з 1956 до 1996 року, мав право на отримання пенсії після закінчення трудової діяльності та, як це передбачалося національним законодавством на час події, він знову отримував би свою пенсію після повернення в Україну. Тому ЄСПЛ доходить висновку, що заявник перебував у відносно схожій ситуації із пенсіонерами, які проживали в Україні, щодо самого права на отримання пенсії (пункт 51 цього рішення).

У пункті 54 вказаного рішення ЄСПЛ зазначив, що наведених вище міркувань ЄСПЛ достатньо для висновку про те, що різниця в поводженні, на яку заявник скаржився, порушувала статтю 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), згідно з якою користування правами та свободами, визнаними в Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою, у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, якою передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Враховуючи те, що рішення ЄСПЛ є джерелом права та обов'язковими для виконання Україною відповідно до статті 46 Конвенції, суди при розгляді справ зобов'язані враховувати практику ЄСПЛ, у тому числі й у рішенні у справі «Пічкур проти України», як джерело права відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини».

Таким чином, з дня набрання чинності Рішенням № 25-рп/2009 щодо неконституційності положень пункту 2 частини першої статті 49, другого речення статті 51 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» № 1058-ІV виникли підстави для поновлення конституційного права особи на виплату пенсії, виплата якої була зупинена. З цього часу орган ПФУ має відновити виплату пенсії громадянам України, які виїхали на постійне місце проживання за кордон. Слід зазначити, що конституційно охороняємі права людини (у даному випадку на соціальний захист) не мають бути залежні від наявності або відсутності законодавства (міжнародних договорів), яким би був врегульований механізм реалізації конституційних прав особи. А від так, суд критично оцінює посилання Відповідача на відсутність відповідних міжнародних договорів між країнами України та Ізраїль, як підставу для позбавлення Позивача на отримання пенсійних виплат, що належать їй по праву та їх захист здійснюється Конституцією України.

Однак , при цьому слід зазначити, що Позивачем не надано до суду жодних доказів того, що вона була позбавлена можливості або про існування об'єктивних обставин, які обумовили неможливість звернення позивача до суду з цим позовом після прийняття Конституційним Судом України 07.10.2009 року рішення № 25-рп/2009, а це майже 9 років.

Виходячи з фактичних обставин справи представник Позивача звернувся з письмовою заявою про відновлення виплавите пенсії до УПФУ 17.08.2017 року, а з позовом до адміністративного суду представник Позивача в її інтересах звернувся лише 11.01.2018 року.

Таким чином, суд приходить висновку , що адміністративний позов має бути задоволений в межах шестимісячного строку звернення до суду, встановленого ст. 122 КАС України, тобто з 11.07.2017 року, оскільки позов поданий до суду 11.01.2018 року.

Частиною 2 ст. 9 КАС України передбачено, що суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень. Окрім того, відповідно до ч. 2 ст. 5 КАС України, захист порушених прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду, може здійснюватися судом також в інший спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду України від 12 та 19 травня 2015 року (справи №№ 21-180а15, 21-168а15 відповідно), а також від 8 червня 2016 року (справи № 21-174а16).

Оскільки Позивачем у позовних вимогах непоставлене питання про визнання протиправним та скасування Рішення УПФУ про відмову в у відновлені виплати пенсії ОСОБА_1 від 21.08.2017 року, але саме це Рішення є рішенням суб'єкта владних повноважень в розумінні Кодексу адміністративного судочинства та існування цього Рішення як чинного може стати на заваді виконання рішення суду по цій справі, суд вважає за необхідне скористатися правом, наданим положеннями ч. 2 ст. 9 та ч. 2 ст. 5 КАС України, та вийти за межі позовних вимог з метою повного захисту порушеного права Позивача.

Згідно ч. 3 ст. 139 КАС України При частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору. Позивач надав квитанції про сплату судового збору в сумі 704,80 грн., які підлягають стягненню на її користь з відповідача.

Керуючись ст. 2, 19, 139, 241, 244, 242-246, 263 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

ВИРІШИВ:

1. Адміністративний позов ОСОБА_1 (АДРЕСА_1) до Інгульського об'єднане управління Пенсійного фонду України м. Миколаєва Миколаївської області (пр. Богоявленський, 55-е, м. Миколаїв, 54018) задовольнити частково.

2. Визнати протиправним та скасувати Рішення Інгульського об'єднаного Управління пенсійного фонду України м. Миколаєва Миколаївської області про відмову в поновлені виплати пенсії ОСОБА_1 від 21.08.2017 року.

3. Зобов'язати Інгульське об'єднане Управління пенсійного фонду України м. Миколаєва Миколаївської області поновити виплату пенсії ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1) починаючи з 11.07.2017 року.

4. Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Інгульського об'єднане управління Пенсійного фонду України м. Миколаєва Миколаївської області (код ЄДРПОУ 41250636) на користь ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1) судовий збір у розмірі 704,80 грн. (сімсот чотири гривні вісімдесят копійок).

Рішення суду першої інстанції набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи в порядку, визначеному ст. 255 КАС України. Апеляційна скарга може бути подана до Одеського апеляційного адміністративного суду через Миколаївський окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Датою ухвалення судового рішення в порядку письмового провадження є дата складення повного судового рішення.

Повний текст рішення складено 15.03.2018 року.

Суддя Н. В. Лісовська