Постанова № 72771184, 15.03.2018, Апеляційний суд Київської області

Справа № 369/382/17 Головуючий у І інстанції Ковальчук Л. М.Провадження № 22-ц/780/602/18 Доповідач у 2 інстанції ОСОБА_1Категорія 19 15.03.2018

ПОСТАНОВА

Іменем України

15 березня 2018 року м.Київ

Апеляційний суд Київської області у складі колегії суддів судової палати в цивільних справах:

головуючого судді Савченка С.І.,

суддів Верланова С.М., Сліпченка О.І.,

при секретарі Вергелес О.А.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні апеляційного суду Київської області цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 05 жовтня 2017 року у справі за позовом ОСОБА_3, ОСОБА_2 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Естейт Селлінг», Публічного акціонерного товариства Комерційного банку «ПриватБанк» про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири,-

в с т а н о в и в:

У січні 2017 року ОСОБА_3 і ОСОБА_2 звернулисядо суду із вказаним вище позовом,який мотивували тим, що 29 травня 2006 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» і ОСОБА_2 було укладено кредитний договір, за яким останній отримав готівкою кошти в сумі 27000 доларів США терміном на 4 роки із розрахунку 12 % річних. На забезпечення виконання зобов’язань за вказаним кредитним договором між банком і ОСОБА_2 в цей же день 29 травня 2006 року було укладено договір іпотеки належної позичальнику квартири АДРЕСА_1.

Зазначали, що у зв’язку із наявністю боргу за кредитним договором банк звернувся до Києво-Святошинського районного суду Київської області, який своїм рішенням від 12 липня 2012 року позов задоволив частково і ухвалив звернути стягнення на належний позичальнику предмет іпотеки у вигляді квартири АДРЕСА_2 шляхом продажу предмета іпотеки з укладенням від імені ОСОБА_2 договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем з можливістю здійснення ПАТ КБ «Приватбанк» всіх передбачених нормативно-правовими актами державних дій, необхідних для продажу предмету іпотеки. На підставі вказаного судового рішення 31 серпня 2016 року між відповідачами ПАТ КБ «ПриватБанк» і ТОВ «Естейт Селлінг» був укладений договір купівлі-продажу, згідно якого ПАТ «КБ «ПриватБанк» продав ТОВ «Естейт Селлінг» квартиру АДРЕСА_3 за 654029 грн.

Посилалися, що укладений між відповідачами договір купівлі-продажу квартири є недійсним, оскільки він суперечить положенням Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», так як договір був укладений під час дії цього закону, яким тимчасово заборонено відчужувати без згоди власника нерухоме майно, яке є предметом іпотеки і виступає як забезпечення зобов’язання за споживчим кредитом, який був наданий в іноземній валюті. Вважають, що рішення суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки на час дії вказаного Закону не підлягає виконанню. Крім того, оскажуваний договір купівлі-продажу було укладено відповідачами без дотримання вимог ст.38 Закону України «Про іпотеку», зокрема іпотекодержатель не повідомив іпотекодавця про продаж предмета іпотеки за 30 днів до укладання договору, чим порушив його право на переважне придбання предмета іпотеки.

У зв’язку з наведеним просили визнати недійсним недійсним договір купівлі-продажу іпотечного майна квартири АДРЕСА_4, укладений 31 серпня 2016 рокуміж Публічним акціонерним товариством Комерційний банк «ПриватБанк» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Естейт Селлінг».

Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 05 жовтня 2017 року у задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись із судовим рішенням, позивач ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції і ухвалити нове, яким позов задоволити в повному обсязі, посилаючись на неповне з’ясування судом обставин, що мають значення для справи, та неправильне застосування судом норм матеріального і процесуального права. Апеляційну скаргу мотивує тим, що суд не взяв до уваги вимоги Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», яким встановлена тимчасова заборона на відчуження предметів іпотеки за валютними кредитами, а також проігнорував числені правові позиції Верховного Суду України з цього приводу, де зазначено, що рішення суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки на час дії вказаного Закону не підлягає виконанню. Окрім того, суд прийшов до хибних висновків, що предмет іпотеки – квартира не відповідає всім умовам, визначеним у Законі.

Відповідачі ПАТ КБ «Приватбанк» і ТОВ «Естейт Селлінг», які отримали копію ухвали про відкриття провадження, відзив на апеляційну скаргу до суду не направили.

Позивач ОСОБА_2 подав до апеляційного суду заяву про розгляд справи у його відсутність за станом здоров’я, де зазначив, що подану ним апеляційну скаргу підтримує, просить задоволити.

В суді апеляційної інстанції представник ПриватБанку адвокат ОСОБА_4 проти задоволення апеляційної скарги заперечував, посилаючись на законність і обгрунтованість судового рішення та відсутність підстав для його скасування, послався, що доводи скарги є безпідставними.

Відповідач ТОВ «Естейт Селлінг»належним чином повідомлений про час розгляду справи, що стверджується витягом з реєстру вручення рекомендованих відправлень, до суду не з’явився, причин неявки не повідомив, що відповідно до ст.372 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи.

Розглянувши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає до часткового задоволення з таких підстав.

Відповідно до вимог ст.263 ЦПК України судове рішення повинно грунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до ст.264 ЦПК України судове рішення має відповідати в тому числі на такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Зазначеним вимогам оскаржуване судове рішення не відповідає.

Судом першої інстанції встановлено, що 29 травня 2006 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» і позивачем ОСОБА_2 було укладено кредитний договір, згідно якого останній отримав в банку для споживчих потреб кошти в сумі 27000 доларів США терміном на 4 роки із розрахунку 12 % річних. На забезпечення виконання зобов’язань за вказаним кредитним договором між банком і ОСОБА_2 29 травня 2006 року укладено договір іпотеки належної позичальнику квартири АДРЕСА_1.

Також, судом встановлено, що рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 12 липня 2012 року у зв’язку із невиконанням позичальником ОСОБА_2 умов кредитного договору частково задоволено позов ПАТ КБ «ПриватБанк» і звернуто стягнення на належний позичальнику ОСОБА_2 предмет іпотеки у вигляді квартири АДРЕСА_2 шляхом продажу предмета іпотеки з укладенням від імені ОСОБА_2 договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем з можливістю здійснення ПАТ КБ «Приватбанк» всіх передбачених нормативно-правовими актами державних дій, необхідних для продажу предмету іпотеки.

На підставі вказаного судового рішення 31 серпня 2016 року між відповідачами ПАТ КБ «Приватбанк» і ТОВ «Естейт Селлінг» був укладений договір купівлі-продажу, згідно якого ПАТ «КБ «Приватбанк» продав ТОВ «Естейт Селлінг» квартиру АДРЕСА_3 за 654029 грн.

Згідно п.п.1-2 договору відчуження квартири здійснено ПАТ КБ «Приватбанк» на підставі договору іпотеки та рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 12 липня 2012 року відповідно до ст.38 Закону України«Про іпотеку».

Вказані обставини підтверджуються наявними у справі доказами.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції обгрунтовував свої висновки тим, що положення Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», на спірні правовідносини не поширюється, оскільки позивачами не доведено суду, що вони використовують спірну квартиру як місце свого постійного проживання, а також що у позичальника ОСОБА_2 у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно.

Проте, колегія суддів не може погодитися з такими висновками, оскільки вони не грунтуються вимогах закону та матеріалах справи.

Вирішуючи спір, суд першої інстанції не звернув достатньої уваги на доводи позивачів та не дослідив належним чином питання наявності чи відсутності підстав для застосуванняЗакону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» згідно п.1 ст.1 якогоне може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке є предметом іпотеки і виступає як забезпечення зобов'язань за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами в іноземній валюті, та за умови, що:

- таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об'єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно;

- загальна площа такого нерухомого житлового майна (об'єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. метрів для квартири та 250 кв. метрів для житлового будинку .

Поняття «мораторій» у цивільному законодавстві визначається як відстрочення виконання зобов'язання (п.2 ч.1 ст.263 ЦК України), що у свою чергу свідчить, що установлений вказаним Законом мораторій не передбачає втрату кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки у випадку невиконання боржником зобов'язань за договором, а лише тимчасово забороняє примусове стягнення на майно (відчуження без згоди власника).

Крім того, згідно з ч.4 Закону протягом дії цього Закону інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм.

Аналіз змісту вказаного Закону дає підстави для висновку, що рішення суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки на час дії вказаного Закону не підлягає виконанню. Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України у низці постанов: від 30 вересня 2015 року № 6-1058цс15, 21 жовтня 2015 року № 6-1644цс15, 11 листопада 2015 року № 6-9цс15, 18 листопада 2015 року № 6-1385цс15, 25 листопада 2015 року № 6-1249цс15, 20 січня 2016 року № 6-482цс15, 02 березня 2016 року № 6-1356цс15, 06 липня 2016 року № 6-969цс16, а також від 09 вересня 2015 року № 6-483цс15.

Вирішуючи спір суд залишив поза увагою ряд обставин, які мають істотне значення для вирішення спору. Зокрема, що спірна квартира, яка виступає як забезпечення зобов'язань за споживчим кредитом в іноземній валюті, використовується позивачами як місце їх постійного проживання, бо вони там зареєстровані у встановленому законом порядку і мешкають, що стверджується матеріалами справи, в тому числі наявними у справі відомостями адресно-довідкового бюро, довіреностями позивачів із зазначенням їх місця реєстрації, отриманими ними повісткаим за вказаною адресою.

В матеріалах справи відсутні докази про наявність у позивачів іншого нерухомого житлового майна, яке б належало їм на праві власності.

Крім того, загальна площа предмета іпотеки у вигляді спірної квартири становить 67,4 кв.м.

Отже, наведені обставини у їх сукупності свідчать про відповідність предмета іпотеки у вигляді спірної квартири вимогам ст.1 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» та необхідність його застосування у спірних правовідносинах.

Зазначені вище порушення, які допустив суд першої інстанції, призвели до неправильного вирішення спору.

Відповідно до ст.376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з’ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду, обставинам справи, порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Неправильним застосуванням норми матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

З викладених вище підстав колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції не грунтується на матеріалах справи, ухвалене з порушенням норм матеріального і процесуального права і підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення.

Вирішуючи спір в межах заявлених вимог, колегія суддів вважає, що позов підлягає до часткового задоволення з наступних підстав.

За положеннями ч.1 ст.203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Згідно ч.ч. 1, 3 ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною вимог, які встановлені частинами 1-3,5,6 ст.203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до ст.1 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом іпотеки згідно із ст.5 Закону України «Про іпотеку», якщо таке майно виступає як забезпечення зобов'язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що: таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об'єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; загальна площа такого нерухомого житлового майна (об'єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв.м. для квартири та 250 кв. метрів для житлового будинку.

Судом встановлено, що належна позичальнику ОСОБА_2 спірна квартира АДРЕСА_1 є предметом іпотеки і виступає у якості забезпечення його зобов'язань за споживчим кредитом, наданими в іноземній валюті.

Вказана квартира відповідає сукупності умов, визначених ст.1 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», зокрема використовується позивачами як місце їх постійного проживання, у позивачів відсутнє інше нерухоме житлове майно, яке б належало їм на праві власності, загальна площа спірної квартири становить 67,4 кв.м.

Також встановлено, що продаж предмета іпотеки відповідно до рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 12 липня 2012 року про звернення стягнення на належний позичальнику предмет іпотеки, вчинено банком 31 серпня 2016 року, тобто в період дії Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», який тимчасово забороняє примусове стягнення на майно (відчуження без згоди власника).

Згоди на відчуження майна і його продаж відповідно до судового рішення позичальник ОСОБА_2 банку не надавав.

За таких обставин колегія суддів вважає, що вимоги позивачів про визнання недійсним оспорюваного договору купівлі-продажу квартири від 31 серпня 2016 року, як такого, що суперечить вимогам діючого законодавства, у зв’язку із наявністю мораторію на примусове стягнення на майно (відчуження без згоди власника), знайшли своє підтвердження і підлягають до задоволення на підставі ст.215, ч.1 ст.203 ЦК України.

Колегія суддів не приймає до уваги як необгрунтовані посилання представника ПАТ КБ «ПриватБанк» в суді апеляційної інстанції на те, що позивач не надав доказів про відсутність у нього іншого житла на праві власності, оскільки банк у свою чергу, посилаючись на наведене, з порушенням принципу змагальності не надав жодних доказів про наявність у позивача іншого житла на праві власності.

Не грунтуються на законі і доводи представника банку про те, що права позивача оспорюваним договором іпотеки не порушені, він не є учасником правочину і не вправі його оспорювати.

За положеннями ч.3 ст.215 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути заявлена як однією із сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

З матеріалів справи вбачається, що примусове звернення стягнення на предмет іпотеки відбулося без згоди власника, що є порушенням Закону і безпосередньо порушує права та законні інтереси позивача як іпотекодавця.

В той же час колегія суддів важає, що відсутні підстави для визнання недійсним оспорюваного договорору купівлі-продажу квартири з підстав недотримання банком положень ст.38 Закону України «Про іпотеку», а саме неповідомлення іпотекодавця ОСОБА_2 про продаж предмета іпотеки за 30 днів до укладання договору та порушення його права на переважне придбання предмета іпотеки.

Вимоги в цій частині не знайшли свого підтвердження, поскільки позивач ОСОБА_2 не надав доказів, що щого права порушені, зокрема не надав доказів, що він мав намір придбати квартиру і вжив для цього заходів, а також, що він мав необхідний обсяг коштів для погашення боргу. При цьому колегія суддів виходить з того, що однією з обов’язкових умов визнання договору недійсним є порушення у зв’язку з його укладенням прав та охоронюваних законом інтересів позивача. Якщо за результатами розгляду справи факту такого порушення не встановлено, а позивач посилається на формальне порушення закону у суду немає правових підстав для задоволення позову.

Відповідно до ст.141 ЦПК України суд покладає на відповідачів судові витрати пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Керуючись ст.ст. 259, 374, 376, 381 ЦПК України, апеляційний суд, -

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволити частково.

Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 05 жовтня 2017 року скасувати і ухвалити нове рішення.

Позов задоволити частково. Визнати недійсним договір купівлі-продажу іпотечного майна, а саме квартири АДРЕСА_4, укладений 31 серпня 2016 рокуміж Публічним акціонерним товариством Комерційний банк «ПриватБанк» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Естейт Селлінг».

Стягнути із Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» та Товариства з обмеженою відповідальністю «Естейт Селлінг» судовий збір в розмірі 352 гривні з кожного на користь держави.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Головуючий

Судді: