Рішення № 72769004, 12.03.2018, Житомирський окружний адміністративний суд

ЖИТОМИРСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 березня 2018 року м.Житомир справа № 806/728/18

категорія 8.3.11

Житомирський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Шуляк Л.А.,

секретар судового засідання Алексюк Т.В.,

за участю: представника позивача ОСОБА_1,

представника відповідача Зеленюка Ю.П.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у спрощеному провадженні адміністративну справу за позовом ОСОБА_3 до Головного управління ДФС у Житомирській області про скасування податкового повідомлення-рішення від 31.10.2017 року №440-51,

встановив:

ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом, в якому просить визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення Головного управління Державної фіскальної служби у Житомирській області №440-51 від 31.10.2017.

В обґрунтування позовних вимог зазначив, що відповідно до податкового повідомлення-рішення позивачу визначена сума податкового зобов'язання за платежем податок на нерухоме майно відмінне від земельної ділянки, який сплачується фізичними особами, які є власниками об'єктів нежитлової нерухомості. Вважає, що вказане податкове повідомлення-рішення суперечить вимогам законодавства України, а тому підлягає скасуванню, оскільки згідно пп.266.2.2 (є) ст.266 Податкового кодексу України не є об'єктом оподаткування будівлі промисловості, зокрема виробничі корпуси, цехи, складські приміщення промислових підприємств. При цьому, зазначена норма Кодексу звільняє від оподаткування не тільки будівлі, що перебувають у власності промислових підприємств, а й аналогічні будівлі, що перебувають у власності будь - яких суб'єктів господарювання, в тому числі й у власності фізичних осіб-підприємців.

Представник позивача в судовому засіданні позовні вимоги підтримав в повному обсязі та просив їх задовольнити.

Представник відповідача заперечив стосовно задоволення позовних вимог. Подав відзив на позовну заяву (а.с.47-50), в якому зазначив, що п. "є" п.п.266.2.2 п.266.2 ст.266 Податкового кодексу України не може бути застосований у даному випадку до позивача, оскільки дане обмеження встановлено стосовно об'єктів оподаткування юридичних осіб, а не фізичних осіб - підприємців. Звертає увагу, що така будівля як котельня відсутня у переліку будівель промисловості Державного класифікатора будівель та споруд ДК 018-2000. На підставі викладеного просить відмовити у задоволенні позовних вимог в повному обсязі.

Заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши матеріали справи, суд дійшов висновку що позовні вимоги підлягають задоволенню з огляду на наступне.

Головним управління ДФС у Житомирській області (далі - ГУ ДФС в Житомирській області) винесено податкове повідомлення-рішення №440-51 від 31.10.2017, відповідно до якого ОСОБА_3 визначено суму податкового зобов'язання за платежем податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки у сумі 3500,12 грн. за 2016 рік (а.с. 10).

Позивач не погодився з відповідним рішенням контролюючого органу, у зв'язку з чим оскаржив його до суду.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд виходить з наступного.

01 січня 2015 року набрав чинності Закон України від 28 грудня 2014 року № 71-VIII "Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо податкової реформи" (далі - Закон № 71-VIII), яким було введено новий податок - податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки. У "Прикінцевих положеннях" Закону № 71-VIII міститься пряма норма щодо введення цього Закону у дію з 01 січня 2015 року.

Відповідно до п.п.266.5.1 п.266.5 ст.266 Податкового кодексу України ставки податку для об'єктів житлової та/або нежитлової нерухомості, що перебувають у власності фізичних та юридичних осіб, встановлюються за рішенням сільської, селищної або міської ради в залежності від місця розташування (зональності) та типів таких об'єктів нерухомості у розмірі, що не перевищує 2 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, встановленої законом на 1 січня звітного (податкового) року, за 1 кв. метр бази оподаткування.

Статтею 25 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" передбачено, що сільські, селищні, міські ради правомочні розглядати і вирішувати питання, віднесені Конституцією України, цим та іншими законами до їх відання.

Відповідно до частини 1 статті 69 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" органи місцевого самоврядування відповідно до Податкового кодексу України встановлюють місцеві податки і збори. Місцеві податки і збори зараховуються до відповідних місцевих бюджетів у порядку, встановленому Бюджетним кодексом України з урахуванням особливостей, визначених Податковим кодексом України.

Згідно з пунктом 24 частини 1 статті 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" виключно на пленарних засіданнях відповідної місцевої ради вирішуються питання встановлення місцевих податків і зборів відповідно до Податкового кодексу України.

За приписами статті 8 Податкового кодексу України в Україні встановлюються загальнодержавні та місцеві податки та збори. До місцевих належать податки та збори, що встановлені відповідно до переліку і в межах граничних розмірів ставок, визначених цим Кодексом, рішеннями сільських, селищних і міських рад у межах їх повноважень, і є обов'язковими до сплати на території відповідних територіальних громад.

Згідно з п.п.10.1.1 п.10.1 ст.10 Податкового кодексу України до місцевих податків належить, зокрема, податок на майно.

У свою чергу, відповідно до статті 265 Податкового кодексу України податок на майно складається з: податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки; транспортного податку; плати за землю.

Місцеві ради в межах повноважень, визначених ПКУ, вирішують питання відповідно до вимог зазначеного кодексу щодо встановлення податку на майно (в частині податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки) та встановлення збору за місця для паркування транспортних засобів, туристичного збору (пункт 10.3 статті 10 Податкового кодексу України).

Зарахування місцевих податків та зборів до відповідних місцевих бюджетів здійснюється відповідно до Бюджетного кодексу України (пункт 10.5 статті 10 Податкового кодексу України).

Статтею 12 Податкового кодексу України визначені, зокрема, повноваження сільських, селищних, міських рад щодо податків та зборів.

Пунктом 12.3 статті 12 Податкового кодексу України передбачено, що сільські, селищні, міські ради в межах своїх повноважень приймають рішення про встановлення місцевих податків та зборів.

Встановлення місцевих податків та зборів здійснюється у порядку, визначеному цим Кодексом (підпункт 12.3.1 п.12.3 ст.12 Податкового кодексу України).

Відповідно до підпункту 12.3.4 пункту 12.3 статті 12 Податкового кодексу України рішення про встановлення місцевих податків та зборів офіційно оприлюднюється відповідним органом місцевого самоврядування до 15 липня року, що передує бюджетному періоду, в якому планується застосовування встановлюваних місцевих податків та зборів або змін (плановий період). В іншому разі норми відповідних рішень застосовуються не раніше початку бюджетного періоду, що настає за плановим періодом.

Відповідно до ст.3 Бюджетного кодексу України, бюджетний період для всіх бюджетів, що складають бюджетну систему України, становить один календарний рік, який починається 1 січня кожного року і закінчується 31 грудня того ж року. Неприйняття Верховною Радою України закону про Державний бюджет України до 1 січня відповідного року не є підставою для встановлення іншого бюджетного періоду.

Згідно із пунктом 12.5 статті 12 Податкового кодексу України офіційно оприлюднене рішення про встановлення місцевих податків та зборів є нормативно-правовим актом з питань оподаткування місцевими податками та зборами, який набирає чинності з урахуванням строків, передбачених підпунктом 12.3.4 цієї статті.

Зазначені норми узгоджуються з принципом стабільності, на якому ґрунтується податкове законодавство, що закріплений у підпункті 4.1.9 пункту 4.1 статті 4 Податкового кодексу України. Відповідно до цього принципу зміни до будь-яких елементів податків та зборів не можуть вноситися пізніш як за шість місяців до початку нового бюджетного періоду, в якому будуть діяти нові правила та ставки. Податки та збори, їх ставки, а також податкові пільги не можуть змінюватися протягом бюджетного року.

Частиною 3 статті 27 Бюджетного кодексу України передбачено, що закони України або їх окремі положення, які впливають на показники бюджету (зменшують надходження бюджету та/або збільшують витрати бюджету) і приймаються: не пізніше 15 липня року, що передує плановому, вводяться в дію не раніше початку планового бюджетного періоду; після 15 липня року, що передує плановому, вводяться в дію не раніше початку бюджетного періоду, що настає за плановим.

Отже, Бюджетним кодексом України встановлено, що між прийняттям закону (набрання чинності) і введенням його в дію триває певний проміжок часу. Це узгоджується з основами теорії права, яка розділяє такі юридичні факти.

З аналізу викладеного випливає, що для застосування рішення про встановлення місцевих податків у 2016 році, таке рішення мало бути прийнято та оприлюднене до 15 липня 2015 року.

Судом встановлено, що 10.06.2015 Житомирською міською радою прийнято рішення №932 "Про місцеві податки та збори", згідно якого затверджено Положення про порядок обчислення та сплати податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки (а.с.53-61).

Вказане рішення було опубліковано 26.06.2015 у газеті "Місто.

Як вбачається з матеріалів справи, позивачу на підставі договору купівлі-продажу на праві приватної власності належать нежиле приміщення (частина котельні), що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 (а.с.11-12). Згідно з інвентаризаційною справою до складу вказаної будівлі входять приміщення площею 136,9 кв.м., побутові приміщення площею 9,0 та 5,5 кв.м., сушильні камери площею 16,8 кв.м.,19,5 кв.м., 29,5 кв.м., 18,4 кв.м., 18,4 кв.м., всього 254,0 кв.м. (а.с.13-17).

Підпунктом 14.1.129.1 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України визначено, що об'єкти нежитлової нерухомості - це будівлі, приміщення, що не віднесені, відповідно до законодавства, до житлового фонду. У нежитловій нерухомості виділяють:

а) будівлі готельні - готелі, мотелі, кемпінги, пансіонати, ресторани та бари, туристичні бази, гірські притулки, табори для відпочинку, будинки відпочинку;

б) будівлі офісні - будівлі фінансового обслуговування, адміністративно-побутові будівлі, будівлі для конторських та адміністративних цілей;

в) будівлі торговельні - торгові центри, універмаги, магазини, криті ринки, павільйони та зали для ярмарків, станції технічного обслуговування автомобілів, їдальні, кафе, закусочні, бази та склади підприємств торгівлі й громадського харчування, будівлі підприємств побутового обслуговування;

г) гаражі - гаражі (наземні й підземні) та криті автомобільні стоянки;

ґ) будівлі промислові та склади;

д) будівлі для публічних виступів (казино, ігорні будинки);

е) господарські (присадибні) будівлі - допоміжні (нежитлові) приміщення, до яких належать сараї, хліви, гаражі, літні кухні, майстерні, вбиральні, погреби, навіси, котельні, бойлерні, трансформаторні підстанції тощо;

є) інші будівлі.

Аналіз вказаної норми дозволяє зробити висновок, що зазначена класифікація об'єктів нерухомого майна зроблена за ознакою - цільове призначення будівлі.

Статтею 266 Податкового кодексу України визначено платників податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, об'єкти оподаткування, базу оподаткування, а також пільги зі сплати цього податку.

Підпунктом є) підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 Податкового кодексу України передбачена пільга з податку на нерухоме майно, відмінного від земельної ділянки, шляхом виключення з об'єктів оподаткування будівель промисловості, зокрема, виробничих корпусів, цехів, складських приміщень промислових підприємств.

Податковий кодекс України не надає тлумачення терміну "будівлі промисловості", що використовується в пп. "є" п.п. 266.2.2 ст. 266 ПК України.

Аналіз вказаного підпункту свідчить про те, що не є об'єктом оподаткування будь-які будівлі промисловості, які належать саме промисловим підприємствам, при цьому перелік видів таких будівель промислових підприємств не є вичерпним.

Відповідно до п. 5.3 ст.5 ПК України інші терміни, що застосовуються у цьому Кодексі і не визначаються ним, використовуються у значенні, встановленому іншими законами.

Відповідно до Державного класифікатора будівель та споруд ДК 018-2000, затвердженого наказом Державного комітету України по стандартизації, метрології та сертифікації від 17.08.2000 № 507, будівлі промисловості (криті будівлі промислового призначення, наприклад, фабрики, майстерні, бойні, пивоварні заводи, складальні підприємства тощо) віднесено до підрозділу "Будівлі нежитлові" група 125 "Будівлі промислові та склади" клас 1251 "Будівлі промисловості".

Таким чином, до будівель промисловості відносяться об'єкти нерухомості, які відповідно до Державного класифікатора будівель та споруд ДК 018-2000 належать до класу 1251 "Будівлі промисловості", який в свою чергу включає підкласи: 1251.1 - "Будівлі підприємств машинобудування та металообробної промисловості"; 1251.2 - "Будівлі підприємств чорної металургії"; 1251.3 - "Будівлі підприємств хімічної та нафтохімічної промисловості"; 1251.4 - "Будівлі підприємств легкої промисловості2; 1251.5 - "Будівлі підприємств харчової промисловості"; 1251.6 - "Будівлі підприємств медичної та мікробіологічної промисловості"; 1251.7 - "Будівлі підприємств лісової деревообробної та целюлозно-паперової промисловості"; 1251.8 - "Будівлі підприємств будівельної індустрії, будівельних матеріалів та індустрії, будівельних матеріалів та виробів, скляної та фарфоро-фаянсової промисловості"; 1251.9 - "Будівлі інших промислових виробництв, включаючи поліграфічне".

Отже, вказана класифікація також доводить те, що використаний у ст.266 Податкового кодексу України термін "будівлі промисловості" має застосовуватися виключно відносно будівель, що експлуатуються промисловими підприємствами різних галузь. Отже, не лише цільове призначення нежитлової будівлі згідно правовстановлюючих документів, а й фактичне її використання як об'єкту промисловості, є підставою для застосування пільги з оподаткування відповідно до абз. "є" пп.266.2.2 п.266.2 ст.266 ПК України.

Відповідно до витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, позивач зареєстрований як фізична особа-підприємець та видами його діяльності, зокрема, є виробництво меблів для офісів і підприємств торгівлі (а.с.31-33).

Згідно із рішенням власника від 12.04.2014 позивачем вирішено належні йому приміщення використовувати у власній підприємницькій діяльності з виробництва меблів (а.с.34).

Крім того, видатковими накладними та виписками з рахунку позивача підтверджується фактичне провадження позивачем підприємницької діяльності з виробництва та реалізації меблів (а.с.35-41).

Як зазначив представник позивача в судовому засіданні, у нежилому приміщенні (частині котельні) розміщені сушильні камери, які використовуються позивачем в процесі виробництва меблів, зокрема для їх сушіння.

З урахуванням наведеного, суд вважає, що діяльність позивача відноситься до діяльності промислових підприємств, оскільки вона спрямована на виробництво товарів і послуг.

За таких обставин, будівлі, як виробничі, так і адміністративні й допоміжні, що входять до складу комплексу та використовуються для цілей забезпечення діяльності позивача (в тому числі й котельня) необхідно відносити до будівель промисловості в розумінні п.п "є" п.п. 266.2.2 п. 266.2 ст. 266 ПК України, що дає підстави для висновку, що придбане позивачем нежиле приміщення підпадає під визначення "будівлі промисловості (криті будівлі промислового призначення, наприклад, фабрики, майстерні, бойні, пивоварні заводи, складальні підприємства тощо)".

Таким чином, належний позивачу комплекс нежитлових будівель та споруд з усіма нежитловими приміщеннями, як будівлі промисловості не є об'єктом оподаткування в силу імперативних приписів закону (п. п. "є" п. 266.2.2. ст. 266 ПК України) і податок на нерухоме майно на них не повинен нараховуватись.

Стосовно посилань представника відповідача про виключність застосування норми п.п. "є" п. 266.2.2. ст. 266 ПК України до юридичних осіб, а не до фізичних осіб - підприємців, то суд зазначає, що в розрізі основоположного принципу єдиного підходу до встановлення податків і зборів, передбаченого п.п.4.1.11 п. 4.1 ст. 4 Податкового кодексу України, і принципу нейтральності оподаткування, встановленого у п.п. 4.1.8 п. 4.1 ст. 4 Податкового кодексу України вказана норма не містить жодних виключень, обмежень чи застережень щодо включення будівель промисловості, що належать на праві приватної власності фізичним особам - підприємцям, до об'єктів, які не оподатковуються в силу закону.

Водночас, з системного аналізу положень ПКУ, якими врегульовані питання справляння податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, суд приходить до висновку, що поняття "платник податку" не є тотожним поняттю "об'єкт оподаткування". При цьому об'єктом оподаткування є об'єкт нерухомості, а не суб'єкт, як власник такої нерухомості. Тобто при визначенні бази оподаткування визначальними ознаками в даному випадку є саме ознаки нерухомості, а не ознаки її власника. Отже, база оподаткування повинна визначатися без урахування організаційно-правової форми власника та виду здійснення підприємницької діяльності.

Поряд із цим, відповідно до положень чинного законодавства юридичні особи та фізичні особи-підприємці належать до однієї категорії учасників господарського процесу, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов'язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов'язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством.

Згідно із п. 56.21 ст. 56 Податкового кодексу України, у разі коли норма цього Кодексу чи іншого нормативно-правового акта, виданого на підставі цього Кодексу, або коли норми різних законів чи різних нормативно-правових актів, або коли норми одного і того ж нормативно - правового акта суперечать між собою та припускають неоднозначне (множинне) трактування прав та обов'язків платників податків або контролюючих органів, внаслідок чого є можливість прийняти рішення на користь як платника податків, так і контролюючого органу, рішення приймається на користь платника податків.

Таким чином суд дійшов висновку, що у даному випадку виключення будівель промисловості, що належать на праві власності фізичній особі-підприємцю, з числа об'єктів нерухомості, які не є об'єктами оподаткування, негативно впливає на конкурентоздатність такого підприємця порівняно з юридичними особами та не забезпечує визначені Податковим кодексом України рівність усіх платників перед законом, недопущення будь-яких проявів податкової дискримінації - забезпечення однакового підходу до всіх платників податків незалежно від соціальної, расової, національної, релігійної приналежності, форми власності юридичної особи, громадянства фізичної особи, місця походження капіталу.

У спірних правовідносинах суд застосує рішення Європейського суду з прав людини у справах "Серков проти України" (заява №39766/05), "Щокін проти України" (заяви №23759/03 та №37943/06), які відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" підлягають застосуванню судами як джерела права.

Цими рішеннями встановлено порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, оскільки органи держаної влади віддали перевагу найменш сприятливому тлумаченню національного законодавства, що призвело до накладення на заявника додаткових зобов'язань зі сплати податку.

Отже, з урахуванням практики Європейського Суду з прав людини, яка сформувалась з питань імперативності правила про прийняття рішення на користь платників податків при існуванні неоднозначності у тлумаченні прав та/чи обов'язків такого платника, а також ролі рішень Європейського Суду з прав людини як джерела права в Україні, суд дійшов висновку про протиправність визначення позивачу суми податкового зобов'язання за платежем податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки у сумі 3500,12 грн.

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з частиною першою статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

З огляду на викладене, відповідач як суб'єкт владних повноважень, на якого частиною другою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України покладено обов'язок щодо доказування правомірності своїх дій та рішень, не довів суду правомірності свого рішення, що є підставою для задоволення адміністративного позову.

Згідно з частиною першою статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Керуючись статтями 9, 77, 90, 242-246, 371 Кодексу адміністративного судочинства України,

вирішив:

Позов задовольнити.

Визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення Головного управління ДФС у Житомирській області від 31.10.2017 року №440-51.

Стягнути з Головного управління ДФС у Житомирській області (м.Житомир, вул.Юрка Тютюнника,7, код ЄДРПОУ39459195) за рахунок бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_3 (АДРЕСА_2, ідентифікаційний код НОМЕР_1) 704 (сімсот чотири) грн. 80 коп. витрат по сплаті судового збору.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Рішення суду може бути оскаржене до Житомирського апеляційного адміністративного суду через суд першої інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Суддя Л.А.Шуляк

Повне судове рішення складене 16 березня 2018 року