Рішення № 72761360, 07.03.2018, Господарський суд Львівської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07.03.2018р. Справа №914/405/17

місто Львів

За позовом: Комунальної 3-ої міської клінічної лікарні (надалі – Лікарня), м. Львів,до відповідача 1:Управління державної реєстрації юридичного департаменту Львівської міської ради (надалі – Управління), м. Львів,до відповідача 2: товариства з обмеженою відповідальністю "Краківський ринок" (надалі – Товариство), м. Львів,третя особа 1:Львівська міська рада, м. Львів,третя особа 2:Обласне комунальне підприємство Львівської обласної ради “Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки” (надалі – БТІ), м. Львів,предмет спору:скасування рішення про державну реєстрацію і запису про проведену державну реєстрацію права власності.Суддя ОСОБА_1Секретар судового засіданняОСОБА_2Представники:позивача:ОСОБА_3 – довіреність №369 від 16.03.2017,відповідача 1:не з'явився,відповідача 2:ОСОБА_4 – договір про надання правової допомоги №29/09/17 від 29.09.2017, ОСОБА_5 – довіреність №б/н від 03.01.2018,третя особа 1:ОСОБА_6 – довіреність №2901-вих-45 від 15.01.2018,третя особа 2:не з'явився.СУДОВІ ПРОЦЕДУРИ.

На розгляд Господарського суду Львівської області подано позов Лікарні до Управління, за участю третьої особи без самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача – Львівської міської ради; третьої особи без самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача – БТІ; третьої особи без самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача – Товариства, про:

- скасування рішення реєстратора БТІ в Реєстрі прав власності на нерухоме майно від 09.03.2012 за реєстраційним номером 36169836 про державну реєстрацію за товариством з обмеженою відповідальністю “Краківський ринок” приватної спільної часткової власності на частку у розмірі 77/100 будівлі (літера “Б-2”) загальною площею 933,9 м2, по вул. Я. Рапопорта у місті Львові (надалі – Рішення реєстратора БТІ) та

- скасування запису в Реєстрі прав власності на нерухоме майно про проведену реєстратором БТІ 09.03.2012 (реєстраційний номер 36169836) державну реєстрацію за Товариством приватної спільної часткової власності на частку у розмірі 77/100 будівлі (літера “Б-2”) загальною площею 933,9 м2, по вул. Я. Рапопорта у місті Львові.

Рішенням Господарського суду Львівської області від 26.04.2017, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 14.08.2017, позов задоволено та скасовано Рішення реєстратора БТІ, скасовано запис в реєстрі прав власності на нерухоме майно. Постановою Вищого господарського суду України від 01.11.2017 рішення Господарського суду Львівської області від 26.04.2017 та постанову Львівського апеляційного господарського суду від 14.08.2017 скасовано, а справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції в іншому складі суду.

З огляду на вступ у дію Господарського процесуального кодексу України в новій редакції, в судовому засіданні 20.12.2017 суд ухвалив продовжувати розгляд справи за правилами загального позовного провадження на стадії підготовчого провадження. Ухвалою Господарського суду Львівської області від 20.12.2017 (том 2, а.с. 87-90) залучено до участі у справі співвідповідачем Товариство, відмовлено у задоволенні клопотання про закриття провадження у справі.

В судовому засіданні 07.02.2018 присутні учасники справи повідомили, що надали всі докази на підставу своїх вимог та заперечень, а також їм невідомі будь-які інші обставини стосовно судового спору крім тих, які відображені в їхніх поясненнях. З огляду на це судом було закрито підготовче провадження, а справу призначено до розгляду по суті.

ПОЗИЦІЇ УЧАСНИКІВ СПРАВИ.

Правова позиція позивача.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що 09.03.2012 Реєстратор БТІ прийняв рішення №36169836 про державну реєстрацію права спільної часткової власності у розмірі 77/100 об’єкта нерухомості за товариством з обмеженою відповідальністю “Краківський ринок” і вніс відповідний запис до реєстру прав власності на нерухоме майно. Підставою для проведеної державної реєстрації було рішення Господарського суду Львівської області від 30.11.2011 у справі №10/269 (10), яке набрало законної сили з огляду на його залишення без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 13.02.2012. Однак в подальшому зазначені судові рішення були скасовані постановою Вищого господарського суду України від 16.05.2012, а справу передано на новий розгляд до Господарського суду Львівської області (справа №5015/2286/12). Таким чином, фактично державну реєстрацію права власності проведено на підставі рішення суду, яке в подальшому було скасовано.

Позивачем подано заяву про доповнення підстав позову новою обставиною (вх. №43485/17 від 19.12.2017). Цією заявою позивач обґрунтовує свої позовні вимоги додатковими обставинами, при цьому звертає увагу на чинність первісних обставин. Позивач зазначає, що реєстратор безпідставно та в порушення вимог частини 3 статті 331 Цивільного кодексу України здійснив державну реєстрацію речового права на нерухоме майно за Товариством (у відповідній частці). Посилається на те, що державна реєстрація права власності відбулася без представлення документів, що підтверджують право власності, та без документів, що підтверджують право користування земельною ділянкою для створення об'єкта нерухомого майна.

Заперечення відповідача 1.

Управління заперечує проти позовних вимог, вважаючи, що є неналежним відповідачем, оскільки рішення приймались Реєстратором БТІ. Крім того, відповідачем 1 подано заяву про застосування позовної давності (вх. №41518/17 від 06.12.2017). Однак в подальшому заявою від 21.12.2017 №01-15/874-4 (вх. №44182/17 від 27.12.2017) заяву про застосування позовної давності відкликано.

Заперечення відповідача 2.

Товариство також повністю заперечує проти позовних вимог з підстав, наведених у відзиві на позовну заяву (вх. №44416/17 від 29.12.2017) та поданих поясненнях, а саме:

1) рішенням Господарського суду Львівської області від 01.08.2012 №5015/2286/12 встановлено низку фактів, які в силу частини 4 статті 75 Господарського процесуального кодексу України не підлягають доведенню, а саме: спірні приміщення не потребували введення в експлуатацію, а право власності виникало з моменту створення нової речі, тобто з грудня 2003 року;

2) при розгляді справи №5015/2286/12 не вирішувалося питання набуття права власності, адже відповідно до статті 392 Цивільного кодексу України рішенням суду може бути підтверджено право власності, яке вже існує в особи, в разі його невизнання чи оспорення. Таким чином, на думку відповідача 2, за результатами розгляду цієї справи суд підтвердив наявність права власності у відповідача 2, яке виникло ще в грудні 2003 року. За таких обставин реєстрація права власності не впливає на факт набуття такого права в грудні 2003 року, а тому права позивача спірною реєстрацією не порушено;

3) позивачем не доведено порушення своїх прав оспорюваними рішеннями та не зазначено, яку саме норму закону порушив державний реєстратор, вчиняючи оспорювані дії;

4) позивачем не доведено, яке його суб’єктивне право порушено внаслідок прийняття спірних рішень та запису про державну реєстрацію права спільної часткової власності;

5) позивачем подано заяву про доповнення підстав позову новою обставиною з порушенням установленого порядку, визначеного статтями 80 та 91 Господарського процесуального кодексу України;

6) у випадку скасування судом державної реєстрації права власності на частку в Будівлі, може виникнути ситуація, при якій така державна реєстрація відбудеться після набрання цим рішенням законної сили. Тому Лікарня теоретично зможе претендувати на орендну плату за період, який минув з часу набрання законної сили рішенням суду про визнання права власності на частку Будівлі по час державної реєстрації такого права.

Товариство з обмеженою відповідальністю "Краківський ринок" неодноразово подавало до суду заяви про застосування позовної давності (том 1, а.с. 100; том 2, а.с. 54-55). Так, обидві заяви були обґрунтовані тим, що позивач дізнався про порушення свого права принаймні 21.01.2013 – час подання пояснень до апеляційного суду, поданих 22.01.2013, в яких він самостійно повідомляє про свою обізнаність з фактом реєстрації права власності 09.03.2012.

Пояснення третьої особи 1.

Львівська міська рада в судові засідання при новому розгляді справи з'являлася, проте письмових пояснень стосовно суті спору не надала. В судовому засіданні 07.03.2018 повноважний представник підтримав позовні вимоги Лікарні.

Пояснення третьої особи 2.

Представники БТІ в судові засідання не з'являлися, пояснень стосовно позову при новому розгляді справи не надала.

ФАКТИ.

1. Оренда Будівлі.

Між Лікарнею та Товариством існували тривалі правовідносини з оренди окремо стоячої будівлі колишнього гінекологічного відділення загальною площею 933,9 м2, яка позначена на технічному плані літерою “Б-2” та знаходиться у місті Львові по вулиці Я. Рапопорта, 6 (надалі – Будівля). Зазначені правовідносини виникли на підставі укладеного договору №740-В оренди нежитлового приміщення від 01.05.2001. В матеріалах справи відсутній текст цього договору, проте факт його укладення та виконання не заперечується жодним учасником справи та підтверджується численними рішеннями судів, які будуть проаналізовані в подальшому.

Необхідно зазначити, що в ході розгляду справи Лікарнею повідомлено, а Товариством підтверджено, що умови укладеного договору оренди в частині внесення орендних платежів справно виконувалися Товариством впродовж 2003 – травня 2011 років.

2. Судові провадження про визнання права власності.

Між Товариством – з однієї сторони, та Лікарнею і Львівською міською радою – з іншої сторони, тривали судові спори стосовно належності на праві власності Будівлі.

Рішенням Господарського суду Львівської області від 30.11.2011 №10/269(10) позов Товариства було задоволено частково: визнано право спільної часткової власності Львівської міської ради та Товариства на Будівлю, здійснено розподіл часток у спільній частковій власності: за Товариством – 77/100, за Львівською міською радою – 23/100, за Товариством визнано право власності на частку Будівлі в розмірі 77/100 (том 1, а.с. 14-45). Постановою Львівського апеляційного господарського суду від 13.02.2012 зазначене рішення суду першої інстанції було залишено без змін, а відтак – набрало законної сили 13.02.2012 (том 1, а.с. 16-18).

На підставі зазначеного рішення суду Реєстратором БТІ прийнято рішення про проведення державної реєстрації права власності Товариства на частку в Будівлі розміром 77/100, про що зроблено запис у державному реєстрі, реєстраційний номер 36169836.

Проте постановою Вищого господарського суду України від 16.05.2012 (том 1, а.с. 19-21) касаційні скарги Лікарні та Львівської міської ради були задоволені частково, попередні судові акти були скасовані, а справу передано на новий розгляд до Господарського суду Львівської області.

При новому розгляді справі №10/269(10) присвоєно номер 5015/2286/12. Рішенням Господарського суду Львівської області від 01.08.2012 у справі №5015/2286/12 (том 1, а.с. 62-70) визнано право спільної часткової власності за Львівської міською радою та Товариством на приміщення в Будівлі, здійснено розподіл часток у спільній частковій власності, а саме: за Львівською міською радою – 23/100, за Товариством – 77/100, визнано право спільної часткової власності за Товариством на частку розміром 77/100 в Будівлі. Постановою Львівського апеляційного господарського суду від 22.01.2013 зазначене рішення було скасовано. Однак постановою Вищого господарського суду України від 10.04.2013 рішення суду першої інстанції було залишено в силі. Генеральним прокурором України подано заяву про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 10.04.2013 у справі № 5015/2286/12, в якій заявник просив скасувати зазначену постанову та прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог. Проте ухвалою Вищого господарського суду України від 22.07.2013 відмовлено Генеральному прокурору України у допуску справи №5015/2286/12 до провадження Верховного Суду України.

Таким чином, рішення суду від 01.08.2012, яким було визнано право спільної часткової власності Товариства на приміщення в Будівлі у розмірі 77/100, остаточно набрало законної сили 10.04.2013. Привертає увагу факт, що остаточним рішенням суду визнано право власності на приміщення в Будівлі, а не на Будівлю.

Як убачається з тексту рішення Господарського суду Львівської області від 01.08.2012 №5015/2286/12, ним установлено такі факти:

- між Товариством та Лікарнею укладено договір №740-В оренди нежитлового приміщення від 01.05.2001, предметом якого є Будівля;

- між Товариством та товариством з обмеженою відповідальністю "НВФ Вірсавія" укладено договір на виконання капітального ремонту від 28.08.2003. За умовами цього договору товариство з обмеженою відповідальністю "НВФ Вірсавія" виконано роботи з капітального ремонту Будівлі в грудні 2003 року.

3. Судові провадження про стягнення орендної плати.

Протягом 2014-2016 років Лікарня неодноразово зверталася до господарського суду з позовами до Товариства про стягнення заборгованості з орендної плати за користуванням Будівлею, а також інфляційних втрат, 3% річних та пені.

3.1. Судове провадження №5015/2271/11.

Лікарня звернулася до Господарського суду Львівської області з позовом до Товариства про стягнення 175'367,83 грн. боргу зі сплати орендних платежів та розірвання договору оренди від 01.05.2001 №0740-В. Рішенням Господарського суду Львівської області від 22.06.2011 №5015/2271/11 позов задоволено частково, з Товариства на користь Лікарні стягнуто 125'367,83 грн. заборгованості з орендної плати за листопад 2010 року та березень 2011 року, припинено провадження у справі в частині стягнення 50'000,00 грн. за лютий 2011 року та в частині вимог про розірвання договору оренди від 01.05.2001 №0740-В. Як убачається з тексту рішення суду, Товариство добровільно погасило частину боргу з орендної плати за користування Будівлею, сплативши 50'000,00 грн. за лютий 2011 року та 50'005,72 грн. за квітень 2011 року.

В подальшому Лікарнею було подано заяву про затвердження мирової угоди у справі №5015/2271/11, яка була підтримана Товариством. За умовами цієї мирової угоди Товариство зобов'язалося погасити борг з орендної плати у строк до 01.11.2011. Ухвалою Господарського суду Львівської області від 02.11.2011 №5015/2271/11 зазначену мирову угоду затверджено.

3.2. Судове провадження №914/2366/14.

Лікарня звернулася до Господарського суду Львівської області з позовом до Товариства про стягнення 119'702,70 грн. боргу зі сплати орендних платежів (за період з 07.07.2011 по 07.09.2011) з огляду на порушення Товариством умов договору оренди від 01.05.2001 №0740-В. Рішенням від 11.03.2015 позов задоволено повністю. Постановою Львівського апеляційного господарського суду від 18.05.2015 рішення суду першої інстанції залишено без змін. Ухвалою Вищого господарського суду України від 14.09.2015 №914/2366/14 відхилено клопотання Товариства про поновлення пропущеного процесуального строку на подання касаційної скарги.

Отже, рішення суду, яким стягнуто заборгованість зі сплати орендної плати за період з 07.07.2011 по 07.09.2011, набрало законної сили 18.05.2015.

3.3. Судове провадження №914/1899/15.

Лікарня звернулася до Господарського суду Львівської області з позовом до Товариства про стягнення 223'421,24 грн. (з урахуванням заяви про зміну підстав позову). Спір у цій справі виник у зв'язку з несплатою Товариством орендних платежів за травень, червень 2012 року, внаслідок чого виникла заборгованість, на яку нараховані інфляційні втрати та 3% річних. Постановою Вищого господарського суду України від 08.06.2016 рішення судів попередніх інстанцій скасовано, а справу направлено на новий розгляд. При цьому варто наголосити, що суд касаційної інстанції зазначив, зокрема, що при новому розгляді справи потрібно встановити, чи є зазначені в рішенні №5015/2286/12 обставини набуття Товариством права спільної часткової власності на нову річ з моменту її створення фактами, що мають преюдиціальне значення, або оціночними судженнями (правовими) висновками суду за наслідками оцінки фактичних обставин справи.

За наслідками нового розгляду справи рішенням Господарського суду Львівської області від 29.09.2016 №914/1899/15 в задоволенні позову Лікарні відмовлено. При цьому суд керувався положеннями частини 1 статті 182 та пунктом 3 частини 2 статті 331 Цивільного кодексу України (право власності виникає з моменту державної реєстрації), витягом про державну реєстрацію прав №33422084 від 09.03.2012, внаслідок чого зробив висновок про припинення орендного зобов'язання між сторонами 09.03.2012. Зазначене судове рішення не було оскаржено, а відтак – набрало законної сили.

3.4. Судове провадження №914/2751/15.

Лікарня звернулася до Господарського суду Львівської області з позовом до Товариства про стягнення 313'354,21 грн. заборгованості з орендної плати за липень-вересень 2012, інфляційних втрат та 3% річних. Постановою Вищого господарського суду України від 12.04.2016 рішення судів попередніх інстанцій у справі №914/2751/15 скасовано, а справу направлено на новий розгляд. При цьому варто наголосити, що суд касаційної інстанції зазначив, зокрема, що при новому розгляді справи потрібно встановити, чи є зазначені в рішенні №5015/2286/12 обставини набуття Товариством права спільної часткової власності на нову річ з моменту її створення фактами, що мають преюдиціальне значення, або оціночними судженнями (правовими) висновками суду за наслідками оцінки фактичних обставин справи.

За наслідками нового розгляду справи рішенням Господарського суду Львівської області від 30.11.2016 №914/2751/15 в задоволенні позову Лікарні відмовлено. При цьому суд керувався положеннями частини 1 статті 182 та пунктом 3 частини 2 статті 331 Цивільного кодексу України (право власності виникає з моменту державної реєстрації), витягом про державну реєстрацію прав №33422084 від 09.03.2012, внаслідок чого зробив висновок про припинення орендного зобов'язання між сторонами в березні 2012 року. Зазначене судове рішення не було оскаржено, а відтак – набрало законної сили.

3.5. Судове провадження №914/2752/15.

Лікарня звернулася до Господарського суду Львівської області з позовом до Товариства про стягнення 3'591,81 грн. – 3% річних, 86'305,27 грн. інфляційних втрат, які нараховано за прострочення Товариством сплати платежів, визначених рішенням суду у справі №914/2366/14. Рішенням Господарського суду Львівської області від 12.10.2015 позов задоволено повністю. Це рішення не було оскаржено, а відтак – набрало законної сили.

3.6. Судове провадження №914/3874/15.

Лікарня звернулася до Господарського суду Львівської області з позовом до Товариства про стягнення 1'773,52 грн. інфляційних втрат і 809,30 грн. – 3% річних (за період 01.08.2015-30.09.2015), а також 30'328,87 грн. пені (за період 11.05.2015-10.11.2015). Зазначені нарахування проведено за несвоєчасну сплату орендної плати в період з 07.07.2011 по 06.09.2011. Рішенням Господарського суду Львівської області від 05.01.2016 №914/3874/15 позов задоволено частково, з Товариства на користь Лікарні стягнуто інфляційні втрати на 3% річних, в задоволенні вимог про стягнення пені відмовлено. Постановою Львівського апеляційного господарського суду від 22.02.2016 зазначене судове рішення залишено без змін. В касаційному порядку рішення не оскаржувалося, а відтак – набрало законної сили.

3.7. Судове провадження №914/3754/15.

Лікарня звернулася до Господарського суду Львівської області з позовом до Товариства про стягнення 376'717,30 грн. заборгованості з орендної плати за жовтень-грудень 2012 року, інфляційних втрат та 3% річних. Постановою Вищого господарського суду України від 30.08.2016 скасовано постанову Львівського апеляційного господарського суду від 30.03.2016, а справу направлено на новий апеляційний розгляд. При цьому варто наголосити, що суд касаційної інстанції зазначив, зокрема, що суд апеляційної інстанції не врахував та не дослідив, з якого моменту у Товариства виникло право спільної часткової власності на Будівлю.

При новому апеляційному розгляді ухвалою від 20.11.2017 провадження у справі зупинено до вирішення справи №914/405/17.

3.8. Судове провадження №914/4429/15.

Лікарня звернулася до Господарського суду Львівської області з позовом до Товариства про стягнення 563'105,61 грн. заборгованості з орендної плати за січень-грудень 2013 року, інфляційних втрат, 3% річних та пені. Рішенням Господарського суду Львівської області від 14.06.2016 позов задоволено частково, стягнуто основний борг, інфляційні втрати та три проценти річних, припинено провадження у справі в частині стягнення пені. Постановою Львівського апеляційного господарського суду від 08.08.2016 зазначене судове рішення скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позову. При цьому суд апеляційної інстанції враховував доводи, які містяться в постанові Вищого господарського суду України від 08.06.2016 у справі №914/1899/15. Постанова суду апеляційної інстанції не була оскаржена до суду касаційної інстанції, а тому набрала законної сили.

Таким чином, за результатами розгляду позовів Лікарні про стягнення орендної плати та санкцій з Товариства у зв'язку з порушенням умов договору оренди, чинними залишилися судові рішення з різними (протилежними) правовими висновками:

1) у справах №5015/2271/11, №914/2366/14 стягнуто заборгованість за листопад 2010 року та березень 2011 року, за період 07.07.2011-07.09.2011,

2) у справах №914/1899/15, №914/2751/15, №914/4429/15 відмовлено у стягненні заборгованості за травень-червень 2012 року, липень-вересень 2012 року, січень-грудень 2013 року,

3) судове провадження у справі №914/3754/15 не завершено.

4. Землекористування.

Ухвалою Львівської міської ради від 31.01.2002 №1460 (том 2, а.с. 75) Лікарні передано в постійне користування земельну ділянку площею 24'181 м2 на вулиці Рапопорта, 8 у місті Львові для обслуговування будівель лікарні. Позивачу видано державний акт на право постійного користування земельною ділянкою ІІ-ЛВ №004518 (том 2, а.с. 76-78), яким підтверджується відповідне право.

5. Звернення Товариства до реєстратора про реєстрацію права власності.

Як уже встановлено судом, Реєстратором БТІ на підставі постанови Львівського апеляційного господарського суду від 13.02.2012 №5015/2286/12 прийнято рішення про проведення державної реєстрації права власності Товариства на частку в Будівлі розміром 77/100, про що зроблено запис в державному реєстрі, реєстраційний номер 36169836.

Обґрунтовуючи позовні вимоги про скасування рішення державного реєстратора про реєстрацію права власності, позивач зазначає, що таке прийнято з порушенням вимог земельного законодавства, адже необхідною умовою набуття права власності на об'єкт нерухомості є відведення для цієї мети земельної ділянки. Позивач стверджує, що Товариство ніколи не отримувало, а тому не подавало державному реєстратору документів на право користування (чи власності) земельною ділянкою, на якій знаходиться Будівля. З огляду на це позивачем в ході підготовчого провадження було подано клопотання про витребування від БТІ реєстраційної справи для огляду в судовому засіданні. Суд ухвалою (відображена в протоколі судового засідання від 17.01.2018) відхилив подане клопотання як таке, що не відповідає встановленим статтею 81 Господарського процесуального кодексу України вимогам. Зокрема, позивачем не було наведено вжитих заходів для отримання такого доказу чи причини неможливості самостійно подати такі докази, адже Будівля знаходиться на балансі самого позивача.

Разом з тим, відповідно до частини 2 статті 74 Господарського процесуального кодексу України у разі посилання учасника справи на невчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події, суд може зобов'язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину невчинення відповідних дій або відсутності події встановленою. Керуючись цією нормою процесуального закону, суд зобов'язав Товариство (відображено в протоколі судового засідання від 17.01.2018) надати докази подання реєстратору документів, які би підтверджували землекористування Товариства.

Таких доказів суду не було надано, а тому суд вважає встановленим той факт, що при реєстрації права власності 09.03.2012 реєстратору не були подані документи, що посвідчують право користування Товариством земельною ділянкою.

6. Відмова реєстратора скасувати запис про державну реєстрацію.

Після прийняття Вищим господарським судом України постанови від 12.04.2016 №914/2751/15 Лікарня 12.05.2016 звернулася до державного реєстратора Управління із заявою про скасування запису про державну реєстрацію речових прав та їх обтяжень від 09.03.2012 за №36169836 у Реєстрі права власності на Будівлю. Однак державний реєстратор відмовив у скасуванні такого запису, про що прийняв рішення №29631330 від 17.05.2016 (том 1, а.с. 12).

Позивачем не було оскаржено рішення державного реєстратора Управління державної реєстрації Львівської міської ради №29631330 від 17.05.2016.

7. Оскарження рішення реєстратора за правилами адміністративного судочинства.

Після цього Лікарня у травні 2016 року звернулася до Львівського окружного адміністративного суду з позовом до державного реєстратора, в якому просила скасувати рішення від 09.03.2012 №36196836. Ухвалою Львівського окружного адміністративного суду від 02.08.2016, залишеним без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 15.09.2016, адміністративний позов залишено без розгляду на підставі статей 99, 100 Кодексу адміністративного судочинства України у зв'язку із пропуском шестимісячного строку звернення до адміністративного суду. Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 08.11.2016 попередні судові рішення скасовано, а провадження у справі закрито з огляду на непідвідомчість цього спору адміністративним судам. Судом касаційної інстанції зроблено висновок, що спір має вирішуватися у порядку цивільної (господарської) юрисдикції, оскільки виникає спір про право цивільне.

ПОЗИЦІЯ СУДУ.

Предметом позову в цій справі є скасування рішення про державну реєстрацію права власності та запису в державному реєстрі про реєстрацію права власності. Суть спору та зміст правовідносин зводиться до визначення моменту виникнення права власності, адже основним змістовним запереченням Товариства проти позову є те, що у справі №5015/2686/12 судом визнано право власності та встановлено факт його набуття в грудні 2003 року. Про це вказує Вищий господарський суд України в постанові від 01.11.2017 №914/405/17. В судових провадженнях про стягнення орендної плати Вищий господарський суд України (постанови від 12.04.2016 №914/2751/15, від 08.06.2016 №914/1899/15, від 30.08.2016) також звертав увагу на тому, що потрібно дослідити, з якого моменту у Товариства виникло право спільної часткової власності на Будівлю, а також з'ясувати преюдиціальне значення рішення суду у справі №5015/2286/12.

Отже, для правильного вирішення цього спору суду потрібно дослідити правове значення рішення про державну реєстрацію речового права та власне саму державну реєстрацію такого права (запису про державну реєстрацію), а також з'ясувати підстави та момент виникнення у Товариства права спільної часткової власності на Будівлю.

Рішення про державну реєстрацію речового права.

Згідно з частиною 1 статті 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Статтею 16 ЦК України передбачено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Відповідно до статті 21 Цивільного кодексу України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

Відносини, що виникають у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень регулюються Законом України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень". Відповідно до пунктів 1, 9 частини 1 статті 2 цього закону державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень – офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Реєстраційна дія – державна реєстрація прав, внесення змін до записів Державного реєстру прав, скасування державної реєстрації прав, а також інші дії, що здійснюються в Державному реєстрі прав, крім надання інформації з Державного реєстру прав.

Стаття 18 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" встановлює процедуру державної реєстрації прав. Пункти 5 та 6 частини 1 цієї статті в контексті розгляду цієї справи є визначальними у процесі державної реєстрації речових прав. Так, державна реєстрація проводиться на підставі рішення про державну реєстрацію прав (пункт 5), після чого власне відкривається розділ в Державному реєстрі прав та/або вносяться до відкритого розділу або спеціального розділу Державного реєстру прав відповідні відомості про речові права на нерухоме майно та їх обтяження, про об'єкти та суб'єктів цих прав (пункт 6).

Отже, запис в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно і є тим підтвердженням факту набуття, зміни чи припинення речових прав. Саме із запису речових прав у реєстрі, тобто власне державної реєстрації, і виникає за загальним правилом відповідне речове право, а не з рішення про державну реєстрацію.

Відповідно до частини 1 статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" записи до Державного реєстру прав вносяться на підставі прийнятого рішення про державну реєстрацію прав. Частиною 2 цієї статті передбачено, що у разі скасування на підставі рішення суду:

- рішення про державну реєстрацію прав,

- документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав,

- скасування записів про проведену державну реєстрацію прав…

до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав.

Таким чином, скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію речових прав, не потребує додаткового скасування рішення про проведену державну реєстрацію. І така позиція додатково обґрунтовується наступним.

По-перше, стаття 2 Господарського процесуального кодексу України визначає не лише завдання господарського судочинства, а і його мету – ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб. Ефективний захист права передбачено і статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод: кожен, чиї права чи свободи, вказані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. До найважливіших критеріїв ефективності правового захисту належать: достатня юридична визначеність, реальна можливість захисту, доступність, достатність та інші.

Чинне законодавство передбачає чимало складних юридичних фактів (сукупності юридичних фактів), з якими закон пов'язує виникнення, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків. Однак ефективність юридичного захисту порушених прав була б суттєво обмеженою, якщо б потерпілому доводилося оскаржувати кожну складову такого складного юридичного факту. З огляду на це суд вважає, що скасування рішення про державну реєстрацію прав не здатне ефективно захистити право власності чи інше цивільне право, а скасування запису про державну реєстрацію такого права, чим по суті скасовується така державна реєстрація – таку функцію (ефективний захист права) виконує.

По-друге, як зазначено в постанові Вищого господарського суду України від 01.11.2017 №914/405/17, при новому розгляді справи суду необхідно з'ясувати яким нормам закону не відповідало рішення державного реєстратора від 09.03.2012 за реєстраційним номером 36163836 та внесення запису в Державний реєстр прав на нерухоме майно про державну реєстрацію права власності.

Позивач, обґрунтовуючи свої вимоги в цій частині, посилається на численні норми законодавства, які були чинними станом на грудень 2003 року та договору: стаття 272 ЦК УРСР 1963 року, ОСОБА_6 України "Про оренду державного та комунального майна", Закону України "Про архітектурну діяльність", ОСОБА_6 України "Про планування і забудову територій", постанова Кабінету Міністрів України від 05.08.1992 №449 "Про порядок прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів державного замовлення", ДБН А.3.1-3-94, підпункт 3.3.6 договору оренди №0740-В від 01.05.2001 та інші. Проте ці доводи стосуються позасудової процедури виникнення права власності на об'єкт нерухомого майна.

У цій же справі державна реєстрація права власності була проведена на підставі чинного на той час рішення суду (постанови Львівського апеляційного господарського суду від 13.02.2012 №10/269(10) в силу пункту 5 частини 1 статті 19 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (в редакції станом на березень 2012 року). Ця норма передбачала, що підставою для державної реєстрації прав, що посвідчують виникнення, перехід, припинення речових прав на нерухоме майно, обмежень цих прав, було зокрема рішення суду про право власності на об'єкт незавершеного будівництва, рішення суду стосовно речових прав на нерухоме майно, обмежень цих прав, що набрали законної сили.

Отже, суд не встановив порушень закону при реєстрації права власності державним реєстратором при прийнятті рішення від 09.03.2012 №36163836, адже воно було проведено на підставі чинного на той час судового рішення. Зазначене пояснює причину, чому у випадку скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію права власності, не потрібно скасовувати рішення державного реєстратора про реєстрацію права власності.

З огляду на зазначені обставини, подання позивачем заяви про доповнення підстав позову новою обставиною, рівно ж як і заперечення з цього приводу Товариства, не впливають на наведені вище висновки суду та ухвалене в цій частині рішення.

Таким чином, оскільки:

- рішення державного реєстратора від 09.03.2012 №36163836 при реєстрації права власності було прийнято на підставі чинного на той час судового рішення в силу пункту 5 частини 1 статті 19 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень";

- скасування рішення державного реєстратора від 09.03.2012 №36163836 не є ефективним способом права власності (користування);

- частина 2 статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" не вимагає для захисту права власності (відповідно до матеріалів справи) скасовувати рішення державного реєстратора;

суд не вбачає підстав для задоволення позову в частині скасування Рішення реєстратора БТІ.

Відмова державного реєстратора скасувати запис державної реєстрації права власності в 2016 році.

Як установлено судом, Лікарня зверталася до державного реєстратора із заявою про скасування запису про державну реєстрацію права власності. Однак такі заходи не дали бажаного результату, адже державним реєстратором прийнято рішення №29631330 від 17.05.2016 про відмову у скасуванні державної реєстрації з тих підстав, що подані Лікарнею документи не відповідають вимогам, установленим законом:

- підпункту 2.14.1 пункту 2.12 розділу ІІ Порядку прийняття і розгляду заяв про внесення змін до записів, внесення записів про скасування державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень та скасування записів Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 12.12.2011р. за №3502 (надалі – Порядок);

- постановою Вищого господарського суду України від 10.04.2013 у справі №5015/2286/12 постанову Львівського апеляційного господарського суду від 22.01.2012 у справі №5015/2286/12 скасовано та залишено в силі рішення господарського суду Львівської області від 01.02.2012р. у справі №5015/2286/12 (а.с. 12).

Однак відповідно до підпункту 2.14.1 зазначеного Порядку державний реєстратор приймає рішення щодо відмови у внесенні змін до записів, відмови у внесенні записів про скасування державної реєстрації прав, відмови у скасуванні записів Державного реєстру прав виключно за наявності таких підстав, зокрема у разі внесення змін до записів Державного реєстру прав:

- органом державної реєстрації прав або нотаріусом, до якого звернувся заявник, не проводилась державна реєстрація прав на відповідний об'єкт нерухомого майна;

- подані документи не відповідають вимогам, встановленим законом, цим Порядком та іншими нормативно-правовими актами;

- відповідні зміни до записів Державного реєстру прав уже внесені;

- із заявою звернулась неналежна особа;

- відсутній запис, щодо якого подано заяву;

- документи подані не в повному обсязі.

Суд констатує, що державним реєстратором не конкретизовано підстави, з якої він відмовляє у скасуванні запису, а тому така відмова з урахуванням проаналізованої частини 2 статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" не є мотивованою. Посилання в рішенні реєстратора від 17.05.2016 на постанову Вищого господарського суду України від 10.04.2013 №5015/2286/12 жодним чином не спростовує факту скасування судового рішення, на підставі якого у свій час відбулася державна реєстрація права власності, а також необхідності виконання процитованої вище частини 2 статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень".

Преюдиціальність обставин.

У своїх запереченнях Товариство посилається на частину 4 статті 75 Господарського процесуального кодексу України як на підставу відсутності обов’язку доказування обставин, встановлених у рішенні Господарського суду Львівської області від 01.08.2012 у справі №5015/2286/12. Так, Товариство вважає, що відсутні підстави для доведення факту завершення робіт з капітального ремонту Будівлі в грудні 2003 року та факту виникнення права власності на відповідну частку в цей же час – в грудні 2003 року.

Потрібно звернути увагу, що Вищий господарський суд України у постановах від 08.06.2016 №914/1899/15, від 12.04.2016 №914/2751/15, від 30.08.2016 №914/3754/15 не робив однозначних правових висновків стосовно моменту виникнення права власності у Товариства, а вказував на необхідність при новому розгляді справи надати оцінку, в тому числі, преюдиціальності обставин.

Відповідно до частини 4 статті 75 Господарського процесуального кодексу України обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Разом з тим, частиною 7 цієї ж статті передбачено, що правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи, не є обов'язковою для господарського суду.

На переконання суду, аналізованим рішенням суду дійсно встановлено певні факти, які не підлягають доказуванню в цій справі. Такими фактами є, наприклад, факт укладення договору оренди, факт укладення між Товариством та товариством з обмеженою відповідальністю “НВФ Вірсавія” договору на проведення капітального ремонту Будівлі, факт завершення в грудні 2003 року робіт з виконання капітального ремонту Будівлі.

Однак правові висновки суду в справі №5015/2686/12 не є обов’язковими для суду, який розглядає справу №914/405/17. Таким висновками є, зокрема, висновок про те, що спірні приміщення не потребували введення в експлуатацію технічною комісією і право власності відповідно виникало з моменту створення. Отже, за таких обставин суд не погоджується з мотивацією Товариства та не вважає встановленими та такими, що не потребують доказування, факт виникнення права власності на частку в Будівлі в грудні 2003 року.

Станом на грудень 2003 року чинним було Тимчасове положення про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно, затверджене наказом Міністерства юстиції України від 07.02.2002 №7/5 (надалі – Тимчасове положення). Пунктом 1.5 Тимчасового положення було передбачено, що обов'язковій реєстрації прав підлягає право власності на нерухоме майно фізичних та юридичних осіб, у тому числі іноземців та осіб без громадянства, іноземних юридичних осіб, міжнародних організацій, іноземних держав, а також територіальних громад в особі органів місцевого самоврядування та держави в особі органів, уповноважених управляти державним майном. Відповідно до пункту 1.6 Тимчасового положення реєстрації підлягають права власності тільки на об'єкти нерухомого майна, будівництво яких закінчено та які прийняті в експлуатацію у встановленому порядку, за наявності матеріалів технічної інвентаризації, підготовлених тим БТІ, яке проводить реєстрацію права власності на ці об'єкти.

Таким чином, оскільки Товариство, як зазначено в рішенні суду від 01.08.2012, створило нову нерухому річ, у нього виник обов'язок здійснити заходи з прийняття в експлуатацію Будівлі, а також провести державну реєстрацію права власності на таке майно у встановленому порядку. При цьому обов'язок Товариства із введення в експлуатацію Будівлі випливає з Положення про порядок введення в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів на території Львівської області, затвердженого розпорядженням Львівської обласної державної адміністрації від 15.11.2000 №1330. Це положення встановлювало порядок, основні вимоги, умови введення в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів, які не є державною власністю, незалежно від їх призначення та способів проведення будівельних робіт. Якщо у Товариства, як воно стверджує, виникло право власності ще в грудні 2003 року, то такий об'єкт у відповідній частці уже ставав приватною власністю, а тому потребував уведення в експлуатацію.

В цьому контексті суд звертає увагу на норму пункту 6 частини 1 статті 3 Цивільного кодексу України – до загальних засад цивільного законодавства належать справедливість, добросовісність та розумність. Безумовно, в умовах, коли особа здійснила капітальний ремонт об'єкта нерухомості, внаслідок чого створено нову річ, тобто новий об'єкт нерухомості, вона вважала себе власником такого нового об'єкта нерухомості, у неї виникав законний інтерес у вчиненні відповідних дій із введення в експлуатацію такого об'єкта та проведення державної реєстрації права власності на нього.

Однак, як убачається з матеріалів справи і пояснень представників Лікарні та Товариства, після створення нової речі – Будівлі, сторони протягом тривалого часу (2004-2011 роки) не здійснювали жодних дій, спрямованих на реєстрацію такої нової речі та розподіл часток власності у ній. Вони поводилися так, ніби нової речі не існує, а Товариство не претендує на частку у власності. Більше того, Товариство не лише не зверталося до органів БТІ чи інших реєстраційних органів з метою оформлення за собою такого права власності, а й надалі сплачувало орендні платежі. Зокрема, як установлено судом, у справах №5015/2271/11, №914/2366/14 стягнуто заборгованість за листопад 2010 року, березень 2011 року, за період 07.07.2011-07.09.2011, а також санкції за порушення цих грошових зобов'язань.

Як повідомив представник позивача в ході розгляду справи по суті, початковими позовними вимогами у судовому провадженні №10/269(10), якому при новому розгляді присвоєно №5015/2286/12, було стягнення з Лікарні 10'700,00 грн. витрат, пов'язаних із здійсненням покращень орендованого майна. І лише після подання 27.01.2011 заяви про зміну предмета спору та залучення співвідповідачем Львівської міської ради предметом спору стало визнання права спільної часткової власності. Разом з тим, матеріали справи №914/405/17 не містять такої заяви, а суд позбавлений права витребовувати докази, особливо під час розгляду справи по суті.

За таких обставин суд не погоджується з тезою, що право власності Товариства на Будівлю (у відповідній частці) виникло в грудні 2003 року. Адже якщо керуватися такою правовою позицією, можна зробити висновок про теоретичну можливість вимог Товариства повернути орендну плату, сплачену в період з 2003 по 2011 роки. Зазначене не може бути визнано прийнятним, адже порушуватиме принцип правової визначеності та змінюватиме зміст відносин, які виникли та тривали між Лікарнею та Товариством в аналізований період часу (2003-2011 роки).

Запис про державну реєстрацію (державна реєстрація) права власності та момент виникнення права власності.

За загальним правилом рішення суду, особливо у сфері захисту права власності, не є правопороджуючим документом, адже воно лише підтверджує право, яке виникло раніше. Проте відповідно до частини 5 статті 11 Цивільного кодексу України у випадках, встановленими актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки можуть виникати з рішення суду.

Суд вважає, що з урахуванням обставин цієї справи, особливостей правовідносин Лікарні та Товариства, рішення суду у справі №5015/2286/12 стало саме правовстановлюючим документом на підставі пункту 5 частини 1 статті 19 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (в редакції станом на березень 2012 року). Таке тлумачення норм законодавства дозволяє чітко встановити момент виникнення права власності, а саме момент набрання відповідним судовим рішенням законної сили. З огляду на це потрібно зробити висновок, що Товариство набуло право власності на частку в Будівлі 10.04.2013, після набрання законної сили постановою Вищого господарського суду України від 10.04.2013 №5015/2286/12.

Таке тлумачення норм цивільного законодавства та правовідносин сторін спростовує заперечення Товариства в частині того, що Лікарня матиме змогу претендувати на орендні платежі після 10.04.2013 – дати набрання законної сили рішення суду у справі 5015/2286/12.

Щодо порушення суб'єктивного права Лікарні.

Як убачається з матеріалів справи, Лікарня є орендодавцем за договором оренди від 01.05.2001 №0740-В та балансоутримувачем Будівлі. Таким чином, визначення моменту виникнення права власності на частку в Будівлі за Товариством безсумнівно впливає на право цивільне Лікарні, а саме право на отримання орендних платежів за договором оренди від 01.05.2001 №0740-В. Неправильне визначення такого моменту порушує право на отримання таких платежів.

Позовна давність.

Відповідно до статей 256 та 257 Цивільного кодексу України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Як убачається з матеріалів справи, позивачем у межах справи №5015/2286/12 подано до Львівського апеляційного господарського суду пояснення від 21.01.2013, в якому згадується факт державної реєстрації права власності на частину Будівлі, яка була проведена 09.03.2012. Таким чином, позивачу було відомо про цей факт принаймні 21.01.2013. При цьому суд не погоджується з позицією позивача в цій частині, яка зводиться до того, що перебіг позовної давності розпочався 07.02.2018 (проведення судом підготовчого засідання у цій справі), коли стало відомо, що у Товариства відсутні документи на землекористування. Зазначене зумовлено предметом спору (скасування рішення реєстратора та запису), а також можливістю з'ясування обставин реєстрації права власності шляхом ознайомлення з інвентаризаційною справою.

Проте суд звертає увагу на дійсний зміст правовідносин та те, що факт реєстрації не обов'язково співпадає з підставою набуття права власності, а відтак – з моментом набуття права власності. Цим, очевидно, і керувався позивач при поданні численних позовів про стягнення орендної плати за період, що передував рішенню Вищого господарського суду України №5015/2286/12 від 10.04.2013.

Як установлено судом, внаслідок численних судових проваджень чинними залишилися рішення господарських судів, які містять різні правові висновки стосовно можливості/необхідності сплати Товариством орендної плати. Зокрема, суди відмовили в задоволенні позовних вимог про стягнення орендної плати внаслідок прийняття Вищим господарським судом України постанов від 12.04.2016 №914/2751/15 та від 08.06.2016 №914/1899/15. Необхідно акцентувати увагу, що до 12.04.2016 чинними залишалися постанови судів апеляційної інстанції, які погоджувалися з доводами Лікарні та стягували орендні платежі після реєстрації права власності 09.03.2012. Як убачається з матеріалів справи, позивач звернувся до державного реєстратора про скасування запису про державну реєстрацію в травні 2016 року, а в червні 2016 року – до адміністративного суду.

Таким чином, позивач діяв послідовно, а, враховуючи неоднаковість судової практики в частині стягнення орендної плати, вирішив оскаржити державну реєстрацію до адміністративного суду. При цьому звернення власне до адміністративного суду зумовлено також неоднаковістю судової практики з цього приводу. Важливим у цьому контексті є те, що позивач постійно та послідовно відшуковував ефективний спосіб захисту своїх прав, однак національне законодавство та судова практика не є однозначними та у відповідній мірі передбачуваним.

У рішенні "Сєрков проти України" (заява № 39766/05) Європейський суд з прав людини зробив висновок, що поняття "закон" у світлі Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод повинен відповідати ознаці "якості". Це означає, що такий закон повинен бути доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним у застосуванні. Коло застосування концепції передбачуваності значною мірою залежить від змісту відповідного документа, сфери призначення, кількості та статусу тих, до кого він застосовується. Сам факт, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що вона не відповідає вимозі "передбачуваності" у контексті Конвенції. Завдання здійснення правосуддя, що є повноваженням судів, полягає саме у розсіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які залишаються, враховуючи зміни у повсякденній практиці (див. рішення у справі "Горжелік та інші проти Польщі" (Gorzelik and Others v.) [ВП], заява № 44158/98, п. 65, від 17 лютого 2004 року). У цьому зв’язку не можна недооцінювати завдання вищих судів у забезпеченні уніфікованого та єдиного застосування права (див., mutatis mutandis, рішення у справах «Тудор Тудор проти Румунії» (Tudor Tudor v.), заява № 21911/03, пункти 29– 30, від 24 березня 2009 року та «Стефаніка та інші проти Румунії» (Єtefгnicг and Others v.), заява № 38155/02, пункти 36– 37, від 2 листопада 2010 року).

Відповідно до частин 4 та 5 статті 267 Цивільного кодексу України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Як уже зазначалося судом, позивач діяв максимально послідовно та оперативно, однак з причин, які не залежали від нього, він не зміг отримати належного захисту своїх прав, внаслідок чого пропустив позовну давність за вимогами, що є предметом цього спору. Встановлені судом обставини та причини необхідно визнати поважними, а тому порушене право підлягає захисту.

При цьому посилання Товариства на рішення Європейського суду з прав людини у справі "Рисовський проти України" (заява №29979/04) в частині застосування принципу належного урядування є безпідставним з огляду на суттєві відмінності такої справи з цією справою:

1) у зазначеній справі суд аналізував земельні відносини, які склалися між відповідними органами місцевого самоврядування, виконавчими органами влади, а також прокуратурою, та фермерським господарством з приводу наданої земельної ділянки;

2) судом встановлено, що ці органи в сукупності не просто неналежним чином не виправляли допущеної помилки, а й здійснювали це всупереч рішенню арбітражного суду, яке набрало законної сили;

3) такі дії тривали протягом значного періоду часу.

У цій же господарській справі мова не може йти про виправлення помилки державного реєстратора, оскільки він здійснив державну реєстрацію права власності на підставі чинного на той час рішення суду. Крім того, самому Товариству було відомо про те, що таке рішення суду згодом було скасовано, а тому в Товариства не могло виникнути обґрунтованого переконання про законність державної реєстрації права власності 09.03.2012. Зазначене спростовує інший аргумент Товариства – про можливе порушення принципу правової визначеності у випадку скасування такої державної реєстрації. Суд наголошує, що спори між Лікарнею та Товариством з приводу моменту виникнення права власності на частку в Будівлі та з приводу права Лікарні отримувати орендні платежі тривають фактично безперервно, починаючи з 2011 року і дотепер.

ВИСНОВКИ.

Таким чином, з урахуванням наведених вище аргументів, суд робить висновок про необхідність часткового задоволення позовних вимог.

Позов у частині скасування Рішення реєстратора БТІ потрібно відхилити з огляду на:

- неефективність такого способу захисту та неможливість захисту цивільних прав у такий спосіб (пункт 5 частини 1 статті 19 Закону України “Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень”),

- відсутність порушень при реєстрації права власності (така здійснена на момент чинності судового рішення та на його підставі).

Позов у частині скасування запису про державну реєстрацію права власності потрібно задовільнити, оскільки

- такий запис (така реєстрація) порушує право Лікарні на отримання орендних платежів у період з 09.03.2012 по 10.04.2013,

- право власності Товариства (у відповідній частці) виникло з 10.04.2013, тобто з моменту набрання законної сили рішенням суду у справі №5015/2286/12,

- позовну давність Лікарнею пропущено з поважних причин, а тому таке право підлягає захисту.

Враховуючи наведене та керуючись статтями 43, 32-34, 43, 44, 49, 82, 83, 84, 85 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд

В И Р І Ш И В :

1. Позов задовільнити частково.

2. Скасувати запис в Реєстрі прав власності на нерухоме майно про проведену реєстратором обласного комунального підприємства Львівської обласної ради “Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки” 09.03.2012 за реєстраційним номером 36169836 державну реєстрацію за товариством з обмеженою відповідальністю “Краківський ринок” приватної спільної часткової власності на частку у розмірі 77/100 будівлі (літера “Б-2”) загальною площею 933,9 м2 по вул. Рапопорта, 6 у місті Львові.

3. Відмовити в задоволенні решти позовних вимог.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Рішення суду може бути оскаржено до суду апеляційної інстанції в порядку, передбаченому Розділом IV Господарського процесуального кодексу України.

Повне рішення складено 16.03.2018.

Суддя Рим Т.Я.