Постанова № 727570, 13.03.2007, Верховний Суд (до 15.12.2027 - Верховний Суд України)

ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 березня 2007 року м. Київ

Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у складі:

головуючого: Кривенка В.В.,

суддів: Гусака М.Б., Маринченка В.Л., Панталієнка П.В.,

Самсіна І.Л., Терлецького О.О., Тітова Ю.Г.,

при секретарі: Журіній О.О.,

за участю представників:

позивача: Нечитайла Т.В., Завгороднього Б.В.,

відповідача - ДПІ: Курганського Г.М., Тихонова С.В., Джерелюка Ю.В.,

розглянувши справу за позовом ТОВ “Артром” до Державної податкової інспекції у Шевченківському районі м. Києва, Відділення державного казначейства у Шевченківському районі м. Києва про визнання недійсним податкового повідомлення-рішення та стягнення бюджетної заборгованості, за скаргами Заступника прокурора м. Києва та Державної податкової інспекції у Шевченківському районі м. Києва про перегляд за винятковими обставинами ухвали Вищого адміністративного суду України від 7 вересня 2006 року,

встановила:

У грудні 2004 року ТОВ “Артром” звернулось до суду з позовом про визнання недійсним податкового повідомлення-рішення Державної податкової інспекції у Шевченківському районі м. Києва №683/23-4/30972683 від 16.06.2004р. про завищення позивачем суми бюджетного відшкодування з податку на додану вартість за квітень 2004 року у розмірі 1 645 340 грн. та поставлено питання про стягнення цієї суми бюджетної заборгованості.

Рішенням Господарського суду м. Києва від 24 лютого 2005р., залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 24 травня 2005р., позов задоволено.

Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 7 вересня 2006р. зазначені судові рішення залишені без змін.

У скаргах заступника прокурора м. Києва та Державної податкової інспекції у Шевченківському районі м. Києва поставлено питання про перегляд за винятковими обставинами та скасування вищенаведених судових рішень та ухвалення рішення про відмову у позові.

Перевіривши за матеріалами справи наведені у скаргах доводи, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України приходить до наступного.

Метою порушення провадження за винятковими обставинами у справі була необхідність усунення неоднакового застосування одних і тих самих норм права судами касаційної інстанції, зокрема п.п.7.4.1. п.7.4. ст.7 Закону України “Про податок на додану вартість”.

Вищий адміністративний суд України у цій справі прийшов до висновку, що наявність у платника податку - позивача у справі виданої йому продавцем товару податкової накладної, яка оформлена з дотриманням вимог чинного законодавства, сплата продавцю вартості товару з податком на додану вартість та наявність належно оформленої митної вантажної декларації, є достатніми підставами для визначення податкового кредиту та відшкодування податку на додану вартість з бюджету.

Разом з тим, у доданій до скарги ухвалі Вищого адміністративного суду України від 11 жовтня 2006 року у справі № 8970/06 зроблено висновок про необхідність встановлення фактичного надходження податку на додану вартість до бюджету, а не самого факту його сплати в ціні товару.

За змістом підпункту 7.4.1. Закону України “Про податок на додану вартість”, в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин, податковий кредит звітного періоду складається із сум податків, сплачених (нарахованих) платником податку у звітному періоді у зв'язку з придбанням товарів (робіт, послуг), вартість яких відноситься до складу валових витрат виробництва (обігу) та основних фондів чи нематеріальних активів, що підлягають амортизації.

На думку колегії суддів, наявність обставин, на які посилається касаційний суд в оскаржуваній ухвалі на обґрунтування визначення податкового кредиту та відшкодування податку на додану вартість з бюджету є обов'язковою, але не вичерпною.

Приймаючи податкове повідомлення-рішення від 16.06.2004р. №683/23-4/30972683 про завищення позивачем суми бюджетного відшкодування з податку на додану вартість за квітень 2004 року у розмірі 1 645 340 грн. ДПІ виходила з того, що товар позивачем не придбавався та не вивозився за межі митної території України; особи, які значаться його продавцями та виробником, такими не є.

Таким чином, суд повинен був витребувати від ДПІ докази того, що податкова накладна, видана позивачу його контрагентом, та митна вантажна декларація є такими, що не відповідають дійсності.

З урахуванням вимог процесуального закону про допустимість доказів ці обставини могли бути підтверджені, зокрема, вироком про визнання осіб, які видали податкову накладну та оформили митну вантажну декларацію, винними в скоєнні відповідних злочинів. Докази невідповідності фактичним обставинам та вимогам чинного законодавства митної вантажної декларації та податкової накладної суду не надавались.

Разом з тим, суд не вимагав від відповідача надати такі докази, не створив стороні у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства, не дивлячись на те, що суд мав інформацію про порушення кримінальної справи щодо директора ТОВ “Артром” ОСОБА_1.

При підтвердженні доводів ДПІ про безтоварність операцій, фактичне не вивезення товару за межі митної території України, визначення податкового кредиту було б безпідставним та податок з бюджету не підлягав би відшкодуванню, не дивлячись на наявність у платника податку - позивача у справі податкової накладної, яка за формою відповідає вимогам чинного законодавства, та доказів сплати продавцю вартості товару з податком на додану вартість і належно оформленої митної вантажної декларації.

Судами дана обставина не врахована, доводи ДПІ про безтоварність операцій та не вивезення товару за межі митної території України в установленому законодавством порядку не досліджені в результаті чого допущена неповнота встановлення фактичних обставин.

Відповідно до частини 3 статті 4-3 Господарського процесуального кодексу України, за правилами якого розглядалась справа судами двох перших інстанцій, господарський суд створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства.

Дане положення не вступало в колізію з вимогами частини першої цієї статті, якою встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності, та частини першої статті 33 цього кодексу, в якій встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

За змістом статті 38 Господарського процесуального кодексу України, якщо подані сторонами докази є недостатніми, господарський суд за клопотанням сторони спору чи прокурора зобов'язаний витребувати від підприємств та організацій незалежно від їх участі у справі документи і матеріали, необхідні для вирішення спору.

Положення цієї статті кореспондують статті 43 цього кодексу стосовно оцінки судом доказів за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності.

Повнота встановлення фактичних обставин та їх юридична оцінка судами двох перших інстанцій входила до предмета дослідження суду касаційної інстанції.

Такі правила встановлено і в Кодексі адміністративного судочинства України, який, зокрема у частині 1 статті 11 містить положення про здійснення розгляду і вирішення справ в адміністративних судах на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, а в частинах четвертій та п'ятій цієї статті покладає на суд обов'язок вживати передбачені законом заходи, необхідні для з'ясування всіх обставин у справі, у тому числі щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи; зобов'язує суд запропонувати особам, які беруть участь у справі, подати докази або з власної ініціативи витребувати докази, яких, на думку суду, не вистачає.

Суди двох перших інстанцій при розгляді справи вищезазначені вимоги процесуального закону порушили.

Суд касаційної інстанції не надав цій обставині належне правове значення, не дивлячись на посилання відповідача на порушення кримінальної справи стосовно директора ТОВ “Артром” ОСОБА_1 та наявність правових підстав у судів першої та апеляційної інстанцій для витребування доказів для з'ясування обставин, які мають правове значення.

Касаційний суд не звернув уваги на те, що додатково додане до касаційної скарги відповідача пояснення містило інформацію про істотну неповноту встановлення фактичних обставин, про з'ясування під час розслідування кримінальної справи факту нездійснення господарських операцій суб'єктами господарювання (ПП “Котур” та ПП “Торекс”), які за обставинами справи мали бути постачальниками виробника товару ПП “Електроприборкомплектація”, але зареєстровані на осіб, що не здійснюють підприємницьку діяльність цих суб'єктів та порушена проти яких кримінальна справа знаходилася на розгляді у Ленінському районному суді м. Луганська; ліквідацію нерезидента - покупця (“V.S.B.E. Company LTD”, Nevis Corporation (P.O.B. 556 Main Street Charlestown, London) за порушення законодавства держави о. Невіс, за даними НЦБ “Інтерполу”, ще 31.06.2002 р., тобто задовго до тієї дати, яка значиться в документах, наданих на підтвердження здійснення експорту та перерахування коштів комісіонеру (ТОВ “СВР - 2002”), з котрим позивач уклав договір комісії від 16.04.2004 р.

Посилання судів на невизнання недійсними договорів, як на підставу обґрунтованості вимог, не відповідає вимогам чинного законодавства. Визнавати відповідні угоди при встановленні факту їх протиправності недійсними не потрібно, оскільки угоди, які завідомо суперечать інтересам держави та суспільства (стаття 207 Господарського суду України) є одночасно такими, що порушують публічний порядок, а отже є нікчемними (стаття 228 Цивільного кодексу України) та ніяких зобов'язань бюджету не породжують.

За вчинення таких угод наступає адміністративно-господарська відповідальність (статті 238-239 Господарського кодексу України) у вигляді санкцій, встановлених частиною першою статті 208 цього кодексу).

Відповідно до частин другої та третьої статті 159 Кодексу адміністративного судочинства України законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

За змістом статті 220 КАСУ суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі, а отже, вимоги даної норми включають в себе обов'язок касаційного суду перевіряти повноту встановлення фактичних обставин.

Відповідно до частини другої статті 227 КАСУ підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи і не можуть бути усунені судом касаційної інстанції.

Таким чином, скарги заступника прокурора м. Києва та Державної податкової інспекції у Шевченківському районі м. Києва підлягають частковому задоволенню, а постановлені у справі судові рішення скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

При новому розгляді справи суду слід врахувати, що згідно з частиною 1 статті 138 КАСУ предметом доказування є обставини, якими обґрунтовуються позовні вимоги чи заперечення або які мають інше значення для вирішення справи та які належить встановити при ухваленні судового рішення у справі.

Керуючись статтями 241-243 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного суду України

п о с т а н о в и л а :

Скарги заступника прокурора м. Києва та Державної податкової інспекції у Шевченківському районі м. Києва задовольнити частково.

Ухвалу Вищого адміністративного суду України від 7 вересня 2006р., постанову Київського апеляційного господарського суду від 24 травня 2005р. та рішення Господарського суду м. Києва від 24 лютого 2005р. скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова є остаточною і не може бути оскаржена, крім випадку, встановленого пунктом 2 статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий В.В. Кривенко

Судді М.Б. Гусак

В.Л. Маринченко

П.В.Панталієнко

 І.Л. Самсін

 О.О. Терлецький

 Ю.Г. Тітов