Постанова № 72712246, 12.03.2018, Харківський окружний адміністративний суд

Харківський окружний адміністративний суд 61004, м. Харків, вул. Мар'їнська, 18-Б-3, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

12 березня 2018 р. № 820/5854/17

Харківський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді - Мельникова Р.В.,

за участю секретаря судового засідання - Дирявої К.І.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні за правилами загального позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 Сеєд ОСОБА_2 до Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області про скасування наказу та зобов'язання вчинити дії,

В С Т А Н О В И В :

ОСОБА_1 Сеєд ОСОБА_2 звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з позовом, в якому просить суд :

- скасувати наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області від 28.11.2017 року №267;

- зобов'язати Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області прийняти стосовно нього рішення про прийняття заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

В обґрунтування позову позивачем вказано, що він є громадянином ОСОБА_3 та 28.11.2017 року звернувся до відповідача із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Проте 28.11.2017 року отримав повідомлення Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області№65 від 28.11.2017 року про відмову у прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, яке видано на підставі наказу від 28.11.2017 року №267. На дамку позивача, наказ відповідача від 28.11.2017 року №267 є протиправним, незаконним та таким, що порушує права позивача.

Позивач в судове засідання не прибув, про дату, час та місце слухання справи повідомлений належним чином. Через канцелярію суду позивачем подано заяву про розгляд справи без його участі.

Представник відповідача в судове засідання прибув, через канцелярію суду подав заяву із зазначенням відсутності заперечень стосовно письмового розгляду справи.

З огляду на вищевикладене, суд приходить до висновку про наявність підстав для розгляду справи за відсутності сторін за наявними в матеріалах справи доказами.

Суд, дослідивши наявні в матеріалах справи докази, встановив наступне.

Позивач, ОСОБА_1 Сеєд ОСОБА_2, громадянин ОСОБА_4 ОСОБА_5, 28 листопада 2017 року звернувся до Головного управління ДМС України в Харківській області з заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

З огляду вказаної заяви судом встановлено, що на підставу для звернення позивачем зазначено, що неможливість повернення до ОСОБА_5 пов’язана з тим, що він не мусульманином, оскільки прийняв християнську релігію, що є загрозою для його життя та свободи на батьківщині. Також позивачем вказано на те, що він має побоювання повертатися до ОСОБА_5 у зв’язку з тим, що на його мотоциклі загинув хлопець та заявник за це буде підданий смертній карі.

Позивачем 28.11.2017 року отримано повідомлення Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області №65 від 28.11.2017 року про відмову у прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

На підставу прийняття такого повідомлення відповідачем вказано наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області від 28.11.2017 року №267.

Не погодившись з прийнятими рішеннями, позивач звернувся до суду з даним позовом.

Перевіряючи юридичну та фактичну обґрунтованість мотивів, покладених суб'єктами владних повноважень в основу спірного рішення, на відповідність вимогам Кодексу адміністративного судочинства України, суд встановив наступне.

Правовідносини з приводу визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, унормовані Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

Відповідно до статті 3 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, жодна людина не може бути піддана катуванням, нелюдському або такому, що принижує її гідність, поводженню чи покаранню.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати чи позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначається Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", який набув чинності 04.08.2011 року.

Згідно з положеннями пункту 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до пункту 13 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, для того, щоб вважитися біженцем, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування, надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року визначено, що поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність ґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження наслідок таких побоювань.

Також суд зазначає, що залежно від певних обставин отримання і надання документів, які можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особою, котра звертається за встановленням статусу біженця, може бути взагалі неможливим, тому така обставина не є підставою для визнання відсутності умов, за наявності яких надається статус біженця або визнання особи такою, що потребує додаткового захисту.

За таких обставин, підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 7 вересня 2011 року №649, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації, а також з інформаційних носіїв, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження.

Тобто, ненадання документального доказу усних тверджень не повинно бути перешкодою в прийнятті заяви чи прийнятті об'єктивного рішення щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, з урахуванням принципу офіційності, якщо такі твердження збігаються з відомими фактами та загальна правдоподібність яких є достатньою.

Суд зазначає, що частиною 5 статті 5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" передбачено, що особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.

Як встановлено судовим розглядом та з наявної в матеріалах справи копії особової справи №2017КН/о-77 громадянина ОСОБА_1 Сеєд ОСОБА_2, однією з підстав того що він не може повернутися до ОСОБА_5 є те, що у разі його повернення на батьківщину він буде підданий смертній карі за те, що на його мотоциклі загинув хлопець та заявник є відповідальним за це. Також заявником вказано, що він не може повернутись до ОСОБА_5, оскільки не є мусульманином, після прийняття християнської релігії та це є загрозою для його життя та свободи на батьківщині.

В якості підстави прийняття оскаржуваного у даній справі наказу від 28.11.2017 року №267 відповідач послався на ч. 6 ст. 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту».

При цьому, частиною 6 статті 5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" передбачено, що центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

З матеріалів справи вбачається, що позивач уже звертався в Україні із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

За даними програм «Діловодство спеціалізованого суду (ДСС)» встановлено, що вперше за захистом в Україні звернувся до Управління міграційної служби України в Харківській області 05.05.2008 року. Наказом від 23.05.2008 року №62-о заявнику було відмовлено у в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця.

Позивач, не погодившись з вказаним рішенням, звернувся до Державного комітету України у справах національностей та релігії, який рішенням від 04.09.2008 року №240 відхилив скаргу заявника.

Не погодившись з вказаним рішенням позивач звернувся із позовом до Харківського окружного адміністративного суду, який постановою від 05.11.2009 №2а-55/09/2070 відмовив у задоволенні позову. Вказане судове рішення було оскаржено позивачем в апеляційному порядку. Ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 20.04.2010 року залишив апеляційну скаргу заявника без задоволення. Вказані судові рішення заявником були оскаржені до Вищого адміністративного суду України, який ухвалою від 27.11.2012 року залишив касаційну скаргу заявника без задоволення, а рішення судів без змін.

Вдруге, позивач звернувся за захистом в Україні до Головного управління ДМС у Харківській області 17.07.2014 року. Державною міграційною службою України було прийнято рішення №578-15 від 07.09.2015 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абз.5 ч.1 ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», як особі стосовно якої встановлено, що умови передбачені п.1 чи п.13 ч.1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» відсутні.

Позивач вказане рішення оскаржив до Харківського окружного адміністративного суду. Постановою Харківського окружного адміністративного суду від 23.12.2015 року у справі №820/10335/15 задоволено позов позивача; скасовано рішення Державної міграційної служби України від 07.09.2015 року №578-15; зобов'язано Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 Сеєд ОСОБА_2 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до ч.10 ст. 12 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" та на виконання постанови Харківського окружного адміністративного суду, рішенням Державної міграційної служби України від 14.01.2016 року №3-16, зобов’язано ГУ ДМС України у Харківській області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 Сеєд ОСОБА_2, у зв’язку з чим наказом ГУ ДМС України в Харківській області прийнято рішення про повторний розгляд заяви позивача.

В подальшому, відповідно до абз. 5 ч.1 ст. 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" рішенням Державної міграційної служби України від 05.04.2016 №198-16, позивачу було повторно відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як особі, стосовно якої встановлено відсутність умов, передбачених п.п. 1 та 13 ч.1 ст. 13 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

Позивач оскаржив вказане рішення до Харківського окружного адміністративного суду. Постановою Харківського окружного адміністративного суду від 30.09.2016 у справі №820/2394/16 позов задоволено; скасовано рішення Державної міграційної служби України від 05.04.2016 р. №198-16; зобов’язано Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 Сеєд ОСОБА_2 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Постановою Харківського апеляційного адміністративного суду від 13.12.2016 року апеляційну скаргу Державної міграційної служби України задоволено; постанову Харківського окружного адміністративного суду від 30.09.2016р. по справі №820/2394/16 скасовано; прийнято нову постанову, якою в задоволенні позову ОСОБА_1 Сеєд ОСОБА_2 до Державної міграційної служби України, третя особа Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області про скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії відмовлено.

Позивач, не погодившись з вказаним судовим рішенням звернувся із касаційною скаргою Вищого адміністративного суду України, проте ухвалою від 13.01.2017 року було відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 Сеєд ОСОБА_2 на постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 13 грудня 2016 року у справі за позовом ОСОБА_1 Сеєд ОСОБА_2 до Державної міграційної служби України, третя особа – Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області про скасування рішення та зобов’язання вчинити певні дії.

З аналізу заяви, за результатами розгляду якої прийнято оскаржуване в даній справі рішення, вбачається, що повідомлені позивачем побоювання повернення до країни громадянської належності містять ознаки ідентичності повідомлених позивачем під час попередніх звернень за захистом в Україні, оскільки вони пов’язані із релігійними переконаннями заявника та ситуацією загибелі людини, яка використала його транспортний засіб, через які, зі слів позивача, він може зазнати переслідувань з боку державної влади країни.

При цьому, суд зазначає, що зі змісту ухвали Вищого адміністративного суду України від 13.01.2017 року у справі №820/2394/17 вбачається висновок суду стосовно того, що у разі повернення до країни свого походження, життю, безпеці чи свободі позивача не буде загрожувати смертна кара або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдське або таке, що принижує гідність поводження чи покарання або загальнопоширене насильство в ситуації внутрішнього збройного конфлікту та систематичного порушення прав людини, а тому позивач не може бути визнаний біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з чим суд дійшов висновку, що оскаржуване рішення Державної міграційної служби України від 05 квітня 2016 року № 198-16 є таким, що прийняте на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

З врахуванням встановлених під час судового розгляду справи обставин, суд, дослідивши наявні в матеріалах справи заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та протоколи співбесід зазначає, що позивачем не наведено фактів та обставин, які можна розцінювати як переконливі докази обґрунтованих його побоювань стати жертвою переслідувань та котрі впливають на наслідки, прийнятого відповідачем рішення.

Таким чином, суд приходить до висновку, що відповідач під час прийняття оскаржуваного у даній справі рішення діяв у межах законодавчо наданих повноважень та прийняв рішення у відповідності до норм діючого законодавства після всебічного дослідження поданої позивачем заяви.

Отже суд приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення позову позивача.

Розподіл судових витрат здійснити в порядку ст. 139 КАС України.

Керуючись ст.ст. 243-246, 250, 255, 295, 297 КАС України, суд

В И Р І Ш И В:

У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 Сеєд ОСОБА_2 до Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області про скасування наказу та зобов'язання вчинити дії - відмовити.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Харківського апеляційного адміністративного суду через Харківський окружний адміністративний суд до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно - телекомунікаційної системи шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, або спрощеного позовного провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження.

Повний текст рішення виготовлено 14 березня 2018 року.

Суддя Мельников Р.В.