Рішення № 72708263, 06.03.2018, Львівський окружний адміністративний суд

ЛЬВІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

справа №813/1875/17

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 березня 2018 року

Львівський окружний адміністративний суд у складі:

головуючий суддя Грень Н.М.,

секретар судового засідання Редкевич О.Р.,

за участі:

представника позивача ОСОБА_1,

представника відповідача ОСОБА_2,

розглянув у відкритому судовому засіданні у місті Львові справу за позовом ОСОБА_3 до Головного територіального управління юстиції у Львівській області Міністерства юстиції України, про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, -

в с т а н о в и в :

На розгляд Львівського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_3 до Головного територіального управління юстиції у Львівській області Міністерства юстиції України, з вимогами:

- визнати протиправним та скасувати наказ Головного територіального управління юстиції у Львівській області Міністерства юстиції України №181/К від 28.02.2017 року «Про звільнення ОСОБА_3І»;

- поновити ОСОБА_3 на посаді начальника відділу з питань банкрутства головного територіального управління юстиції у Львівській області та в цій частині допустити негайне виконання судового рішення;

- стягнути з Головного територіального управління юстиції у Львівській області середній заробіток за час вимушеного прогулу з 21 березня 2017 року по день ухвалення рішення суду.

В обґрунтування позовних вимог зазначено, що Наказом №181/К від 28.02.2017 року ОСОБА_3 звільнено із займаної посади начальника відділу з питань банкрутства Головного територіального управління юстиції у Львівській області з 21.03.2017 року за власним бажанням. Вважає вказаний наказ протиправним, оскільки такий в порушення вимог ст.. 38 КзПП видано передчасно, тобто не забезпечено право позивача на відкликання заяви про звільнення. Позивач зазначає, що незважаючи на подану заяву про відкликання заяв на звільнення , а також повідомлення про перебування на амбулаторному лікуванні, Головним територіальним управлінням юстиції у Львівській області прийнято оскаржуваний наказ про звільнення. Крім того, стверджує, що оскаржуваний наказ порушує норми ст. ст. 3,24 Закону України «Про відпустки», позаяк позивачеві не забезпечено надання щорічної відпустки перед звільненням та всупереч бажанню відповідача не замінено частину відпуски грошовою компенсацією. Враховуючи вказані обставини, позивач вважає своє звільнення незаконним, таким, що здійснено з порушенням норм діючого законодавства про працю.

Представник позивача у судовому засіданні позовні вимоги підтримав, просив позов задовольнити.

Представник відповідача у судовому засіданні проти позову заперечив з підстав аналогічних, викладеним у письмовому запереченні долученому до матеріалів справи. Зазначив, що на підставі заяви ОСОБА_3 про звільнення з роботи за власним бажанням від 20.02.2017 року, ГТУЮ у Львівській області винесено наказ №181/К від 28.02.2017 року про звільнення з посади начальника відділу з питань банкрутства Головного територіального управління юстиції у Львівській області з 21.03.2017 року за власним бажанням. Стверджує, що покликання позивача на те, що для розірвання трудового договору з ініціативи працівника необхідна наявність домовленості сторін про строк звільнення і право на відкликання поданої заяви є безумовним правом працівника, але лише в тих випадках, коли в заяві працівник не вказав причин неможливості продовжити роботу. У своїй заяві позивач сама вказала дату, з якої просила її звільнити. Щодо покликання позивача на порушення норм Закону України «Про відпустки» зазначає, що наказом від 28.02.2017 року з позивачем проведено повний розрахунок за невикористані дні відпустки. Відтак, вважає, що позивача звільнено із посади на законних підставах, тому просив в задоволенні позову відмовити.

Суд заслухав пояснення представника позивача та представника відповідача, з’ясував обставини, якими обґрунтовуються позовні вимоги та заперечення, а також ті, які мають значення для вирішення справи, повно, всебічно та об’єктивно дослідив докази у справі, та встановив наступне.

ОСОБА_3 відповідно до Наказу Головного територіального управління юстиції у Львівській області №62/К від 15.05.2015 року призначена на посаду начальника відділу з питань банкрутства Головного територіального управління юстиції у Львівській області .

20.02.2017 року позивачем на ім'я начальника Головного територіального управління юстиції у Львівській області подано заяву про звільнення із займаної посади за власним бажанням відповідно до статті 38 Кодексу законів про працю України.

Наказом Головного територіального управління юстиції у Львівській області від 28 лютого 2017 року № 181/К ОСОБА_3 звільнено з посади начальника відділу з питань банкрутства Головного територіального управління юстиції у Львівській області з 21 березня 2017 року за власним бажанням.

В подальшому, 02.03.2017 року в доповнення заяви від 20.02.2017 року ОСОБА_3 подано заяву про надання невикористаної додаткової оплачуваної відпуски за періоди 2012-2015 рр. терміном на 48 календарних днів, з 22 березня 2017 року із наступним звільненням за власним бажанням.

17.03.2017 року ОСОБА_3 подано заяву про відкликання заяви про звільнення за власним бажанням від 20.02.2017 року та 02.03.2017 року. Крім того, повідомлено, що ОСОБА_3І не дає згоди на компенсацію за невикористані дні щорічної основної відпустки та додаткової відпустки.

20.03.2017 року ОСОБА_3 повідомлено Головне територіальне управління юстиції у Львівській області про перебування на лікарняному, у зв’язку із хворобою.

Головне територіальне управління юстиції у Львівській області листом від 13.04.2017 року №6638/0/1-17/08-16 повідомило ОСОБА_3 про те, що відповідно до заяви від 20.02.2017 року ОСОБА_3 надано частину щорічної основної відпустки тривалістю 15 календарних днів з 06.03.2017 року та видано наказ про звільнення з 21.03.2017 року.

Крім того, вказаним листом ОСОБА_3 повідомлено, що 15.03.2017 року Головним територіальним управлінням юстиції у Львівській області скеровано листа начальнику ГУ ДФС у Закарпатській області про звільнення працівника в порядку переведення для подальшої роботи на посаді начальника відділу з питань банкрутства.

16.03.2017 року запрошеною особою подано заяву про призначення на вищевказану посаду.

Позивач не погоджуючись із прийнятим наказом про звільнення від 28.02.2017 року, звернувся із даним позовом до суду.

При прийнятті рішення суд керувався наступним.

За змістом статті 51 Кодексу законів про працю України держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, правовий захист від незаконного звільнення.

Право громадян на працю забезпечується державою, а трудовий договір може бути розірваний лише з підстав і в порядку, передбаченому трудовим законодавством (статті 2, 36, 40, 41 Кодексу законів про працю України).

Статтею 1 Закону України «Про державну службу» визначено, що державна служба в Україні - це професійна діяльність осіб, які займають посади в державних органах та їх апараті щодо практичного виконання завдань і функцій держави та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів. Ці особи є державними службовцями і мають відповідні службові повноваження.

Відповідно до частини 1 статті 38 Кодексу законів про працю України працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до навчального закладу; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною-інвалідом; догляд за хворим членом сім'ї відповідно до медичного висновку або інвалідом I групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник.

З системного аналізу вказаних норм права слідує, що для розірвання трудового договору, укладеного на невизначений строк, з ініціативи працівника необхідна наявність домовленості сторін про строк звільнення. Якщо працівник у своїй заяві не вказав причин, що свідчать про неможливість продовження роботи, звільнення не може відбутися раніше настання двотижневого строку, наданого працівникові для письмового попередження власника або уповноваженого ним органу. Таке положення зумовлене тим, що після закінчення зазначеного терміну працівник може залишитися на роботі й не вимагати розірвання трудового договору.

Судом встановлено, що ОСОБА_3 у період з 13.02.2017 року по 27.02.2017 року, з 28.02.2017 року по 03.03.2017 року, з 20.03.2017 року по 24.03.2017 року, з 35.03.2017 року по 07.04.2017 року, з 10.04.2017 року по 19.04.2017 року та з 19.04.2017 року по 22.04.2017 року перебувала на амбулаторному лікуванні, що підтверджується копіями листків непрацездатності долученими до матеріалів справи.

17 березня 2017 року ОСОБА_3І звернулась із заявою про відкликання заяви від 20 02. 2017 року про звільнення за власним бажанням. Однак, наказом від 28 лютого 2017 року № 181/К ОСОБА_3 була звільнена із займаної посади з 21 березня 2017 року.

Отже, судом встановлено, що ОСОБА_3. звільнена з посади начальника відділу з питань банкрутства Головного територіального управління юстиції у Львівській області 21 березня 2017 року, тобто в період перебування на лікарняному. Крім того, наказ про звільнення ОСОБА_3 із займаної посади з 21 березня 2017 року, виданий ще 28 лютого 2017 року, тобто після спливу восьмиденного терміну з дня написання заяви про звільнення за власним бажанням.

Слід зазначити, що працівник, який попередив роботодавця про розірвання за власним бажанням трудового договору, укладеного на невизначений строк, вправі до закінчення строку попередження відкликати свою заяву, і звільнення в цьому випадку не проводиться, якщо на його місце не запрошена особа в порядку переведення з іншого підприємства (п. 12 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами трудових спорів» від 6 листопада 1992 р. № 9). До того ж, і у разі, коли працівник не відкликав свою заяву про звільнення, а просто після закінчення строку попередження про звільнення не залишив роботи і не вимагає розірвання трудового договору, роботодавець не вправі звільнити його за поданою раніше заявою (звісно, також окрім випадків, коли на його місце запрошено іншого працівника, якому відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору). Тобто, навіть коли відповідно до наказу роботодавця про звільнення працівника в останній день його роботи з ним був проведений розрахунок і видана належним чином трудова книжка, але наступного дня працівник знову вийшов на роботу і наполягає на скасуванні наказу про звільнення, роботодавець повинен скасувати цей наказ та анулювати належним чином запис про звільнення в трудовій книжці, оскільки працівник фактично не залишив роботи.

Згідно з вимогами статті 38 КЗпП України, після закінчення двотижневого строку, наданого працівнику для письмового попередження власника або уповноваженого органу про своє звільнення за власним бажанням, працівник може залишитися на роботі і не вимагати свого звільнення, а власник або уповноважений ним орган відповідно не вправі звільнити його за поданою раніше заявою, крім випадків наявності згоди між сторонами про дату звільнення.

Як встановлено в судовому засіданні, позивач перебував на амбулаторному лікуванні та крім того написав заяву про відкликання заяви про звільнення за власним бажанням від 20.02.2017 року, тобто позивач діяв у відповідності до норм чинного трудового законодавства, тому наказ про звільнення повинен бути скасований роботодавцем, чого зроблено роботодавцем не було.

Більше того, судом встановлено, що між позивачем та роботодавцем не узгоджено кінцевої дати звільнення, свідченням чого є заява позивача датована 02.03.2017 роком, двотижневий термін, впродовж якого закріплено право на залишення на займаній посаді закінчувався 17.03.2017 року, зокрема коли позивачем було подано заяву про відкликання заяви про звільнення із займаної посади.

Також, суд вважає за необхідне зазначити, що відповідно до ч. 1 ст. 3 Закону України «Про відпустки» за бажанням працівника у разі його звільнення (крім звільнення за порушення трудової дисципліни) йому має бути надано невикористану відпустку з наступним звільненням. Датою звільнення в цьому разі є останній день відпустки.

Статтею 24 Закону України «Про відпустки» визначено, що за бажанням працівника частина щорічної відпустки змінюється грошовою компенсацією. При цьому тривалість наданої працівникові щорічної та додаткових відпусток не повинна бути менше ніж 24 календарних дні.

Таким чином, невикористана відпустка може бути замінена грошовою компенсацією лише за згодою працівника, а не на власний розсуд керівника.

В заяві від 20.02.2017 року позивач ОСОБА_3 просила про надання щорічної відпустки терміном 15 календарних днів з 06.03.2017 року, а в заяві від 02.03.2017 року про надання невикористаної додаткової оплачуваної відпустки за періоди з 2012 р. по 2015 р. терміном 48 календарних днів з 22.03.2017 року.

Водночас, в оскаржуваному наказі №181/К від 28.02.2017 року відповідачем зазначено, що позивачеві мають виплатити компенсацію за невикористані дні щорічної основної відпустки тривалістю 10 календарних днів та за невикористані дні додаткової оплачуваної відпустки тривалістю 70 календарних днів.

Враховуючи те, що в заяві від 02.03.2017 р., в 10-денний термін з моменту подання заяви від 20.02.2018 року позивач просила про надання невикористаної додаткової оплачуваної відпустки, начальник Головного територіального управління юстиції у Львівській області мав скасувати раніше виданий наказ №181/К від 28.02.2017 року про звільнення та забезпечити ОСОБА_3 гарантоване законом право працівника на отримання відпустки. Однак, відповідачем наказ №181/К відроку скасовано не було та не було надано невикористаної додаткової оплачуваної відпустки за період 2012-2015 рр. терміном 48 календарних днів.

Таким чином, суд дійшов висновку, що оскаржуваний наказ виданий всупереч нормам ч. 1 ст.3 та ст.. 24 Закону України «Про відпустки».

Також, судом встановлено, що Головним територіальним управлінням юстиції у Львівській області скеровано лист від 15.03. 2017 року про звільнення працівника Головного управління ДФС у Закарпатській області в порядку переведення, тобто через 15 днів з моменту прийняття наказу про звільнення ОСОБА_3,

В свою чергу, заяву про призначення на займану позивачем посаду подано особою, на наступний день після скерування вищезазначеного листа до Головного управління ДФС у Закарпатській області.

Судом встановлено, що згідно викопіювань інформації з офіційного веб-сайту Головного територіального управління юстиції уЛьвівській області, в жодному з оголошених конкурсів на заміщення вакантних посад державної служби з 25.01.2017 р. до 28.04.2017 р не містилось інформації про оголошення конкурсу на зайняття вакантної посади державної служби - начальника відділу з питань банкрутства Головного територіального управління юстиції у Львівській області.

Таким чином, суд дійшов висновку, що вказана посада не була вакантною, позаяк припинення трудових відносин згідно оскаржуваного наказу фактично відбулось 21.03ю2017 року, а тому посада стала вакантною тільки з 22.03.2017 року.

Крім того, слід зазначити, що згідно наказу №181/к від 28.02.2017 року ОСОБА_3 звільнена із займаної посади з 21 березня 2017 року, за власним бажанням, відповідно до ст. п.1 ст. 86 Закону України «Про державну службу», в той же час в заяві про звільнення за власним бажанням позивачем було визначено ст. 38 КзПП.

Так, з інформаційного листа Вищого адміністративного суду України від 26.05.2010 р. №753/11/13-10, встановлено, що якщо у спеціальному законі (Закони України "Про міліцію", "Про Кабінет Міністрів України" тощо) не передбачено або прямо заборонено застосування норм трудового законодавства, то особа може бути звільнена виключно з підстав передбачених цими законами. В той же час, ряд спеціальних законів (Закони України "Про державну службу", "Про службу в органах місцевого самоврядування" та ін.) передбачають можливість поширення на службові відносини трудового законодавства. У зв'язку з цим, судам необхідно виходитиз того, що підстави припинення служби у такому випадку діляться на загальні, передбачені Кодексом за законів про працю України (далі - КЗпП, та спеціальні, передбачені відповідними спеціальними законами України.

Відтак, судом встановлено, що Головне територіальне управління юстиції уЛьвівській області погоджуючи заяву позивача від 20.02.2017 року про звільнення із займаної посади, не враховано, що позивачем як на підставу звільнення визначено ст.. 38 КзПП, а саме звільнення із займаної посади, а не звільнення із державної служби. Позаяк Законом України «Про державну службу» врегульовано припинення державної служби, а не звільнення працівника із займаної посади.

Проаналізувавши докази у справі, суд дійшов висновку, що звільнення ОСОБА_3 із займаної посади на підставі п. 1 ст. 86 Закону України «Про державну службу» відбулось із грубим порушенням норм трудового законодавства, тому наказ про звільнення винесений з порушеннями, є незаконним та підлягає скасуванню.

У відповідності до частини 1 статті 235 Кодексу законів про працю України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає спір.

Відповідно до вимог ст.235 КЗпП України у разі звільнення працівника без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає спір.

Відповідно до частини другої статті 235 Кодексу законів про працю України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Згідно з Постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року № 100 “Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати”, цей Порядок застосовується у випадках вимушеного прогулу працівника. У відповідності до ч. 3 п. 2 даного Порядку, збереження заробітної плати “у всіх інших випадках”, до яких відноситься й випадок вимушеного прогулу, середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов’язана відповідна виплата.

До матеріалів справи долучено довідку № 476 від 12.07.2017 року про середньомісячну заробітну плату, відповідно до якої середньомісячна заробітна плата ОСОБА_3 на дату звільнення складала 8599,03 грн., середньоденна – 390,87 грн.

Період вимушеного прогулу позивача з 22.03.2017 року (наступний за днем звільнення) по 06.03.2017 року (день винесення судом рішення про поновлення позивача на посаді) складає 241 робочий день.

Таким чином, загальний розмір заробітної плати за час вимушеного прогулу позивача складає 94199,67 грн., а саме: 241 (день) х 390,89 грн. (розмір середньоденної заробітної плати).

Пунктами 2,3 статті 371 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що негайно виконуються постанови суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць та про поновлення на посаді у відносинах публічної служби.

За таких обставин суд вважає за необхідне допустити рішення до негайного виконання у частині поновлення позивача на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць.

Зважаючи на всі наведені обставини в їх сукупності, суд дійшов висновку, що позовні вимоги слід задовольнити повністю.

Керуючись ст.ст. 2, 8-10, 14, 72-79, 90, 139, 241-246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

в и р і ш и в :

1. Позов задовольнити повністю.

2. Визнати протиправним та скасувати наказ Головного територіального управління юстиції у Львівській області Міністерства юстиції України №181/К від 28.02.2017 року “Про звільнення ОСОБА_3І;

3. Поновити ОСОБА_3 на посаді начальника відділу з питань банкрутства головного територіального управління юстиції у Львівській області, з 22.03.2017 року;

4. Стягнути з Головного територіального управління юстиції у Львівській області (м. Львів, пл. Шашкевича, 1 ЄДРПОУ:34942940) на користь ОСОБА_3 (АДРЕСА_1, РНОКПП:НОМЕР_1) грошове забезпечення за час вимушеного прогулу в розмірі 94199 (дев’яносто чотири тисячі сто дев’яносто дев’ять) грн. 67 коп.

5. В частині поновлення на посаді та стягнення грошового забезпечення за один місяць в сумі 8599 (вісім тисяч п’ятсот дев’яносто дев’ять) грн. 03 коп. рішення суду виконується негайно.

Рішення може бути оскаржене, згідно зі ст. 295 КАС України, протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення набирає законної сили, згідно зі ст. 255 КАС України, після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя Грень Н.М.

Повний текст рішення складено та підписано 14.03.2018 року.