Рішення № 72708081, 13.03.2018, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 815/159/18

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 березня 2018 року м. Одеса

Одеський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Потоцької Н.В.

розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження (у письмовому провадженні) справу

за позовом: ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_1

до: Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області

про: визнання наказу неправомірним та зобов’язання вчинити дії, -

ВСТАНОВИВ:

До Одеського окружного адміністративного суду із позовом звернувся громадянин ОСОБА_3 ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області, в якому позивач просить:

- наказ Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області №245 від 26 грудня 2017 року про відмову ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту - визнати неправомірним та скасувати;

- зобов’язати Головне управління Державної міграційної служби в Одеській області прийняти рішення відносно громадянина ОСОБА_3 ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_1 про оформлення документів для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Позовні вимоги мотивовано тим, що відповідачем під час прийняття оскаржуваного рішення не враховано всіх обставин, за наявності яких позивач звернувся зі заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У позовній заяві, зокрема, зазначено, що позивач має реальні побоювання за власне життя у разі повернення до країни громадянської належності – ОСОБА_3, у зв’язку з ймовірними погрозами на адресу позивача з боку представників угрупування «Талібан» та радикальних ісламістів через належність позивача до індуїстського віросповідання.

Ухвалою суду від 24.01.2018 року відкрито провадження по справі в порядку спрощеного позовного провадження (з повідомленням сторін).

Вказану ухвалу із витягом процесуальних прав і обов’язків позивач отримав - 07.02.2018 р. особисто, що підтверджується повідомленням про вручення поштового відправлення.

Позивач та його представник в судове засідання не з’явився. Про розгляд справи повідомлений належним чином, що підтверджується матеріалами справи.

Представник відповідача (ОСОБА_4В.) отримав вказану ухвалу із витягом процесуальних прав і обов’язків та копією адміністративного позову з додатками – 26.01.2018 р., що підтверджується розпискою (про отримання копії судового рішення учасником судового процесу).

08.02.2018 р. на виконання вимог ст. 162 КАС України, представник відповідача надав відзив на позовну заяву з копією особової справи позивача (вхід. №3754/18).

Представник відповідача не визнає даний адміністративний позов та зазначає, що при розгляді заяви позивача співробітниками міграційної служби було проведено аналіз відповідності підстав, викладених в заяві-анкеті вимогам п. 1 ч. 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі Закон) та встановлено, що не має підстав вважати, що позивач має обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Перевіркою ГУ ДМС України в Одеській області підтверджено відсутність умов передбачених п. 13 ч. 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», які можуть бути розглянуті в контексті надання позивачу додаткового захисту через недоведеність фактів побоювання застосування до нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Представник відповідача в судове засідання не з’явився. Про розгляд справи повідомлений належним чином, що підтверджується матеріалами справи.

В силу частини 4 статті 229 КАС України у разі неявки у судове засідання всіх учасників справи або якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється за відсутності учасників справи (у тому числі при розгляді справи в порядку письмового провадження), фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Згідно частини 9 статті 205 КАС України якщо немає перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, визначених цією статтею, але всі учасники справи не з'явилися у судове засідання, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні у разі відсутності потреби заслухати свідка чи експерта.

Розглянувши матеріали справи, всебічно та повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши надані учасниками судового процесу докази в їх сукупності, суд дійшов наступного.

Так, судом встановлено, що позивач – ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1, народився в провінції Пактія м. Гардез, район Базарі Кона , є громадянином ОСОБА_3, за національністю – індус, за віросповіданням – індуїст, сімейний стан – неодружений.

В серпні 1996 року покинув країну постійного проживання ОСОБА_3, далі прямував в Пакистан, потім потягом до Індії, а у вересні 1996 року з Індії літаком прибув до України.

Державний кордон України перетнув легально на підставі паспортного документу.

Щодо причин звернення за міжнародним захистом, позивач зазначив про неможливість повернення до Батьківщини через побоювання за власне життя у зв’язку з ймовірними погрозами на адресу позивача з боку представників угрупування «Талібан» та радикальних ісламістів через належність позивача до індуїстського віросповідання.

З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_1 12 грудня 2017 року звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області із заявою №201 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

За результатами розгляду особової справи громадянина ОСОБА_3 ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_1, 26 грудня 2017 року Головним управлінням Державної міграційної служби України в Одеській області, відповідно до п. 6 ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», складений висновок про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Наказом № 201 від 26.12.2017 року Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області відмовлено позивачу в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_1 04.01.2018 року отримав повідомлення №5/1-382 від 26.12.2017 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, не погодившись із прийнятим рішенням та оскаржив його до суду.

Нормативно-правовим актом, який визначає порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, є Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (тут і надалі у редакції, яка діяла станом на момент виникнення спірних правовідносин).

У відповідності до пункту 1 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», біженцем є особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

При цьому, особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань (пункт 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»).

Згідно з частинами першою та другою статті 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в'їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

У силу статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім'ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).

Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання (частина перша статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»).

Приписами частин першої та другої статті 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» передбачено, що розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Строк розгляду може бути продовжено уповноваженою посадовою особою центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до трьох місяців.

Працівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводяться співбесіди із заявником або його законним представником, які мають на меті виявити додаткову інформацію, необхідну для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником.

Відповідно до частин одинадцятої та дванадцятої статті 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Особова справа заявника разом з письмовим висновком надсилається до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, для прийняття остаточного рішення за заявою.

За результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (частина п'ята статті 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»).

Рішення, що приймаються центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, щодо визнання іноземця або особи без громадянства біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також рішення про втрату чи позбавлення статусу біженця або додаткового захисту, про скасування рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, можуть бути оскаржені в установленому законом порядку та в установлені цим Законом строки до суду (частина друга статті 12 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»).

Як вбачається зі змісту оскаржуваного рішення (наказу), підставою для відмови позивачу в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, слугували висновки відповідача про відсутність стосовно заявника умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Суд погоджується з таким висновком ГУ ДМС України в Одеській області, виходячи з такого.

Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Згідно з Позицією УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказів у біженців» 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.

Обов'язок доказування покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.

Згідно з пунктом 5 статті 4 ОСОБА_5 Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27.04.2004 №8043/04, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Проте, подані позивача документи для оформлення зазначеним критеріям не відповідають, що і зумовило прийняття оскаржуваного рішення.

Так, із матеріалів особової справи позивача вбачається, що у серпні 1996 року покинув країну постійного проживання ОСОБА_3, далі прямував в Пакистан, потім потягом до Індії, а у вересні 1996 року з Індії літаком прибув до України.

Проте, тільки після вилучення у позивача посвідки на постійне проживання на території України, позивач 12.12.2017 року звернувся до ГУ ДМСУ в Одеській області із заявою про визнання біженцем або особою,яка потребує додаткового захисту.

Крім того, згідно арк.5 протоколу співбесіди від 26.12.2017 року позивач повідомив, що його від’їзд на територію України у 1996 році був пов'язаний з великою кількістю співгромадян з ОСОБА_3, які проживали на той час на території України.

Додатково, ані позивач, ані його близькі родичі ніколи не були членами жодних політичних, релігійних, військових або громадських організацій на Батьківщині (арк.4 анкетування від 13.12.17 р.).

Також, встановлено, що наразі друзі позивача проживають у м. Кабул та позивач активно підтримує зв'язок із знайомими через мережу Інтернет за допомогою програми «Вайбер», що свідчить про наявність засобів для комунікації на Батьківщині (акр.5 протоколу співбесіди від 26.12.2017 р.).

Відповідно до протоколу співбесіди від 26.12.2017 р. позивач зазначив, що проживаючи на території ОСОБА_3 він мав можливість відвідувати індуїстські храми та підтримувати контакти з іншими представниками обраного ним віросповідання (акр.4 протоколу). Також позивач зазначає, що у нього ніколи не виникало проблем на території країни громадянської належності з представниками інших віросповідань, які не належать до радикальних терористичних формувань.

Під час проведення процедури набуття міжнародного захисту позивач не зміг зазначити конкретні обставини, які можуть йому погрожувати у випадку повернення до країни громадянської належності. Відповідно до протоколу співбесіди вбачається, що позивачу особисто ніколи не надходили прямі погрози з боку талібів (арк.5 протоколу співбесіди від 26.12.2017 р.).

Водночас, позивач не зазнавав погроз і після приїзду до України, відсутня інформація стосовно можливого розшуку позивача з боку представників терористичного угрупування «Талібан» та інших радикальних ісламістських угруповань на території ОСОБА_3.

В матеріалах особової справи позивача відсутня інформація стосовно існування загрози для його життя на території ОСОБА_3 станом на теперішній час.

Крім того, у 2016 році позивач звертався до паспортного відділу м. Бонн з метою оформлення нового паспортного документа та 21.12.2016 року отримав новий паспортний документ громадянина ОСОБА_3 №О0021159.

Дана обставина вказує на те, що позивач продовжує користуватися захистом країни громадянської належності, незважаючи на висловлені побоювання.

Аналізом проведених інтерв’ю, а саме: анкети від 13.12.2017 року та протоколу-співбесіди від 26.12.2017 року в рамках особової справи неможливо обґрунтувати причину виїзду особи з ОСОБА_3 з позиції надання міжнародного захисту в Україні.

Отже, жодних доказів на підтвердження можливої загрози життю позивача ані під час звернення до органу міграційної служби, ані під час розгляду та перевірки його заяви міграційним органом, ані під час розгляду справи судом, позивачем не надано.

Відповідно до ст. 99,100 «Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців»: що слід розуміти під відмовою в захисті слід розуміти, що особі відмовлено в наданні послугах (тобто відмова видати національний паспорт, або продовжити термін його дії, або відмова в дозволі повернуться на свою територію), то зазвичай надаються його співгромадянам, то це може розцінюватися як відмова у захисті згідно з визначенням. Термін "не бажає" відноситься до біженців, котрі відмовляються прийняти захист країни своєї громадянської належності, його сенс розкриває фразою "в слідстві таких побоювань". Коли особа бажає скористатися захистом своєї країни, таке бажання, як правило незрівнянно з твердженням, що воно знаходиться поза своєї країни "в силу цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань". У кожному разі, якщо захист з боку країни громадянської належності доступний або немає ніяких підстав для відмови через цілком обґрунтованих побоювань від цього захисту, дана особа не потребує міжнародного захисту і не є біженцем.

Згідно з п. 22 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25.06.2009 року № 1 зазначено, що судам варто зважати на те, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в окремих випадках може свідчити про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.

Як вбачається з матеріалів справи, позивач перебуваючи на території третіх безпечних країн – Пакистан та Індія, не звертався до відповідних органів міграційної служби, що додатково свідчить про те, що доводи позивача є надуманими, а причини залишитись в Україні не пов'язані з його обґрунтованими побоюваннями стати жертвою переслідувань за певними ознаками проблем в країні.

При таких обставинах, суд вважає, що дійсною причиною виїзду позивача із країни громадянського походження є економічна міграція та спроба легалізувати своє знаходження на території України через набуття статусу біженця.

Згідно зі ст. 242 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з’ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Враховуючи викладене, суд приходить до висновку, що відповідачем надано достатні аргументи та доводи, які свідчать, що останній діяв в межах повноважень та у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України, обґрунтовано та правомірно, у зв'язку з чим, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог.

Керуючись ст.ст. 2, 3, 5, 6, 8, 9, 14, 22, 241, 242 - 246, 255, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-

ВИРІШИВ:

В задоволенні адміністративного ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області про визнання протиправним та скасування наказу Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області № 245 від 26 грудня 2017 року про відмову ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та зобов’язання Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області прийняти рішення відносно громадянина ОСОБА_3 ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_1 про оформлення документів для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту - відмовити повністю.

Рішення суду набирає законної сили відповідно до ст. 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в порядку та у строки, встановлені ст.ст. 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України. Пунктом 15.5 розділу VII “Перехідні положення” КАС України від 03 жовтня 2017 року визначено, що до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи зберігаються порядок подачі апеляційних скарг та направлення їх до суду апеляційної інстанції, встановлені Кодексом адміністративного судочинства України від 06 липня 2005 року.

Апеляційна скарга подається до адміністративного суду апеляційної інстанції через суд першої інстанції, який ухвалив оскаржуване судове рішення.

Суддя Потоцька Н.В.

.