Рішення № 72692137, 14.06.2017, Шевченківський районний суд м. Чернівців

Справа № 727/2808/17

Провадження № 2/727/936/17

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 червня 2017 року Шевченківський районний суд м. Чернівці в складі:

Головуючого судді Слободян Г.М.

при секретарі судових засідань ОСОБА_1

за участю сторін:

- представника позивача ОСОБА_2 – ОСОБА_3

- представника відповідача ПАТ КБ «ПриватБанку» – ОСОБА_4

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі Шевченківського районного суду м.Чернівці цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_2 до ПАТ КБ «Приватбанк», ОСОБА_5 міської ради в особі Державного реєстратора ОСОБА_6, треті особи без самостійних вимог: ОСОБА_7, ОСОБА_8 про визнання правочину недійсним, - ВСТАНОВИВ:

Позивач ОСОБА_2 звернувся в суд із позовною заявою до відповідачів ОСОБА_9 акціонерного товариства ОСОБА_10 банку «Приватбанк», ОСОБА_5 міської ради в особі Державного реєстратора ОСОБА_6, треті особи без самостійних вимог: ОСОБА_7, ОСОБА_8 про визнання правочину недійсним, мотивуючи позовні вимоги тим, що 16.12.2016 року Державний реєстратор ОСОБА_5 міської ради ОСОБА_6 звернула стягнення на предмет іпотеки і зареєструвала на підставі договору іпотеки право власності на квартиру за адресою АДРЕСА_1 за ОСОБА_9 Акціонерним Товариством ОСОБА_10 «Приватбанк». Квартира належала на праві власності йому, ОСОБА_2 та третім особам ОСОБА_7, ОСОБА_8 Вважає, що правочин, а саме: перехід права власності на квартиру до ОСОБА_9 акціонерного товариства ОСОБА_10 банку «Приватбанк» на підставі договору іпотеки вчинено відповідачами в порушення норм Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» від 03.06.2014 року та він був протиправно позбавлений права власності. Крім того відповідачі порушили право позивача отримати справедливу ціну за належне йому майно. Посилаючись на вимоги чинного законодавства, просить визнати правочин, а саме: перехід права власності на квартиру за адресою м. Чернівці вул. Ентузіастів буд.9 А кв.7 до ОСОБА_9 акціонерного товариства ОСОБА_10 банку «Приватбанк» на підставі договору іпотеки - недійсним.

Позивач ОСОБА_2 в судове засідання не з’явився, про дату та час розгляду справи був повідомлений належним чином, про поважні причини неявки суд не повідомив, надавши право представляти його інтереси ОСОБА_3

Представник позивача ОСОБА_2 - ОСОБА_3 в судовому засіданні позовні вимоги підтримав в повному обсязі та просив позов задовольнити.

Представник відповідача ОСОБА_9 акціонерного товариства ОСОБА_10 банку «Приватбанк» - ОСОБА_4, діючи на підставі довіреності №8502-К-О від 30.12.2016 року, позовні вимоги не визнала, пояснила, що перехід права власності на квартиру №7 за адресою м. Чернівці вул. Ентузіастів буд.9-А до ОСОБА_9 акціонерного товариства ОСОБА_10 банку «Приватбанк» відбувся на підставі договору іпотеки 08.06.2007 року № CVVРGA00000007 між позивачем ОСОБА_2, третіми особами ОСОБА_7 та ОСОБА_8 та ЗАТ КБ «ПриватБанк», який укладено в рахунок забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором № CVVРGA00000007 від 08.06.2007року згідно умов якого, ОСОБА_2 отримав кредит на строк з 08.06.2007 р. по 07.06.2017 р. включно, у вигляді не відновлювальної кредитної лінії в розмірі 49725,40 дол. США, з якого - 45000 доларів США було видано на споживчі цілі, - 47215.40 доларів США на сплату страхових платежів; зі сплатою за користування кредитом відсотків у розмірі 0,92 % на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом, винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 1,5 % від суми виданого кредиту у момент надання кредиту, винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 0.20%. Таким чином перехід права власності на квартиру №7 за адресою м. Чернівці вул. Ентузіастів буд.9-А до ОСОБА_9 акціонерного товариства ОСОБА_10 банку «Приватбанк» вчинено відповідно до чинного законодавства, порушень не було у зв’язку з чим просила відмовити в задоволенні позовних вимог.

Представник відповідача ОСОБА_5 міської ради в особі Державного реєстратора ОСОБА_6 в судове засідання не з'явилася, про день та час розгляду справи була повідомлена належним чином, про поважні причини неявки суд не повідомила, від неї поступила заява з клопотанням справу розглянути в її відсутність, надавши заперечення на позовну заяву (а.с.20), просила відмовити в задоволенні позовних вимог.

Заслухавши пояснення представника позивача ОСОБА_2 - ОСОБА_3, представника відповідача ОСОБА_9 акціонерного товариства ОСОБА_10 банку «Приватбанк» - ОСОБА_4, вивчивши доводи і розглянувши подані сторонами документи та матеріали, всебічно і повно з’ясувавши фактичні обставини, на яких грунтуються як позовні вимоги, об’єктивно дослідивши і оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті в їх сукупності відповідно до меж заявлених вимог, суд приходить до наступних висновків.

Судом, належними доказами по справі встановлено, що 16.12.2016 року Державний реєстратор ОСОБА_5 міської ради ОСОБА_6 звернула стягнення на предмет іпотеки і зареєструвала на підставі договору іпотеки, серія та номер: ВЕР/499643,499644, 08.06.2007 року виданого приватним нотаріусом ОСОБА_5 міського нотаріального округу ОСОБА_11, на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень ( з відкриттям розділу), індексний номер:32966527 від 16.12.2016 року державним реєстратором ОСОБА_5 міської ради Чернівецької області ОСОБА_6 зареєстровано за власником ОСОБА_9 акціонерним товариством ОСОБА_10 банком «Приватбанк» право власності на квартиру за адресою АДРЕСА_1 та Іпотекодержателем визначено Публічне Акціонерне Товариство ОСОБА_10 «Приватбанк», боржником: ОСОБА_12, майновими поручителями: ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_2, яким квартира №7 м. Чернівці вул. Ентузіастів буд.9-А, що складається з двох кімнат загальною площею 49,70 кв.м., житловою площею 27,20 кв.м., належала на приватній спільній сумісній власності, відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об’єктів нерухомого майна щодо об’єкта нерухомого майна (а.с.7-10). Дані відносини з державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, регулюються Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» від 01.07.2004 № 1952-1V зі змінами (далі - Закон) та Постановою КМУ від 25 грудня 2015 р. № 1127, якою затверджено Порядок державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень. Статтею 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» передбачено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних записів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Згідно ст.10 п.3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», державний реєстратор: встановлює відповідність заявлених прав і поданих/отриманих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями, зокрема: відповідність обов’язкового дотримання письмової форми правочину та його нотаріального посвідчення у випадках, передбачених законом; відповідність повноважень особи, яка подає документи для державної реєстрації прав; відповідність відомостей про речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що містяться у Державному реєстрі прав, відомостям, що містяться у поданих/отриманих документах; наявність обтяжень прав на нерухоме майно; наявність факту виконання умов правочину, з якими закон та/або відповідний правочин пов’язує можливість виникнення, переходу, припинення речового права, що підлягає державній реєстрації; перевіряє документи на наявність підстав для проведення реєстраційних дій, зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, зупинення державної реєстрації прав, відмови в державній реєстрації прав та приймає відповідні рішення.

У відповідності до статті 18 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», державна реєстрація прав проводиться в такому порядку: прийняття/отримання документів для державної реєстрації прав, формування та реєстрація заяви в базі даних заяв; виготовлення електронних копій документів, поданих для державної реєстрації прав, шляхом сканування (у разі подання документів у паперовій формі) та їх розміщення у Державному реєстрі прав; встановлення черговості розгляду заяв, зареєстрованих у базі даних заяв; перевірка документів на наявність підстав для зупинення розгляду заяви, зупинення державної реєстрації прав, відмови у проведенні державної реєстрації прав та прийняття відповідних рішень; прийняття рішення про державну реєстрацію прав (у разі відсутності підстав для зупинення розгляду заяви, зупинення державної реєстрації прав, відмови у проведенні державної реєстрації прав); відкриття розділу в Державному реєстрі прав та/або внесення до відкритого розділу або спеціального розділу Державного реєстру прав відповідних відомостей про речові права на нерухоме майно та їх обтяження, про об’єкти та суб’єктів цих прав; формування витягу з Державного реєстру прав про проведену державну реєстрацію прав для подальшого використання заявником; видача/отримання документів за результатом розгляду заяви.

Крім наведеного, державній реєстрації підлягають виключно заявлені речові права на нерухоме майно та їх обтяження, за умови їх відповідності законодавству і поданим/отриманим документам. Наявність зареєстрованої заборони відчуження майна, накладеної нотаріусом під час посвідчення договору іпотеки, на підставі якого набувається право власності на предмет іпотеки іпотекодержателем, а також зареєстрованих після державної реєстрації іпотеки інших речових прав, у тому числі іпотеки, на передане в іпотеку майно не є підставою для відмови у державній реєстрації права власності за іпотекодержателем.

Так, відповідно до п.2 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про іпотеку», іпотека - вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом. Згідно положень ст. 33 Закону України «Про іпотеку», у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Статтею 36 Закону України «Про» іпотеку» встановлено порядок позасудового врегулювання. Так, сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулюванняздійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь - який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. При цьому, згідно із ч. 3 ст. 36 Закону України «Про іпотеку» договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору, за своїми правовими наслідками, може передбачати передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання в порядку, встановленому ст. 37 Закону України «Про іпотеку».

Статтею 37 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання.

Таким чином, оскільки сторонами передбачено можливість передачі предмета іпотеки у власність іпотекодержателя, у зв'язку з неналежним виконанням позичальником основного кредитного зобов'язання, суд, вважає, що переоформлення права власності на спірну квартиру було здійснено з дотриманням вимог чинного законодавства, зокрема ст. 36-37 Закону України «Про іпотеку».

Суд, за встановленими обставинами справи, виходячи з сукупності досліджених доказів, не бере до уваги, посилання позивача в його інтересах представника на те, що нотаріусом не було враховано вимог Законом України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», з огляду на наступне. У відповідності до ст. 1 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» (далі - Закон № 1304-7), встановлено заборону примусового стягнення (відчуження без згоди власника) нерухомого житлового майна, яке вважається предметом іпотеки згідно із ст. 5 Закону України «Про іпотеку», якщо таке майно виступає як забезпечення зобов'язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що таке майно відповідає визначеним Законом критеріям. Іпотекодавець, підписавши договір іпотеки від 08.06.2007 року та ознайомившись з його умовами, надав власну згоду на відчуження такого майна у позасудовий спосіб шляхом передачі предмета іпотеки у власність іпотекодержателя, у випадку неналежного виконання кредитних зобов'язань.

Також, відсутні суду посилання позивачем на докази, які свідчать про відповідність предмету іпотеки критеріям, визначеним Законом України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті».

Правові, економічні, організаційні засади проведення державної реєстрації речових та інших прав, які підлягають реєстрації, та їх обтяжень визначені Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

Згідно п. 1 ч. 1 ст. 19 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація прав проводиться на підставі договорів, укладених у порядку, встановленому законом. Статтею 11 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» передбачено, що державний реєстратор самостійно приймає рішення за результатом розгляду заяв про державну реєстрацію прав та їх обтяжень.

Таким чином, державний реєстратор мав необхідний обсяг повноважень щодо прийняття рішення про реєстрацію права власності за Іпотекодержателем, оскільки ці повноваження прямо передбачені Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» та Порядком державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою КМУ від 25.12.2015 року №1127.

Відповідно до ст. 202 ч.1 ЦК України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.

Згідно з ст.215 ч.1 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п’ятою та шостою ст.203 цього Кодексу.

Відповідно до ст.203 ч.3 ЦК України, волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Визнання правочину недійсним з огляду на його вчинення всупереч вільному волевиявленню особи передбачено, зокрема, положеннями ст.ст. 229-233 ЦК України.

Згідно з роз’ясненнями, наданими в п.20 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 року №9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману, в даному випадку позивач. Отже, для визнання правочину недійсним з підстав, передбачених ст. 230 Цивільного кодексу України необхідним є наявність одночасно трьох підстав: факту обману; істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману та наявність умислу в діях відповідача.

Відповідно до ст. 230 ч.1 ЦК України, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (ст.229 ч.1 ЦК України), такий правочин визнається недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Отже, підставою для визнання правочину недійсним відповідно до зазначеної норми, є введення однією стороною іншої сторони правочину в оману щодо обставин, які мають істотне значення, зокрема, щодо природи правочину, прав та обов’язків сторін, властивостей і якості речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. При цьому, законодавцем визначено, що обов’язковою умовою для визнання недійсним правочину, укладеного внаслідок обману, є істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману.

Особа (фізична чи юридична) має вчиняти такий правочин добровільно, без наявності насильства, обману чи помилки. Особа, яка оскаржує правочин, має довести, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було б вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах.

Як вбачається із матеріалів справи, з»ясованих в ході розгляду обставин і досліджених доказів в їх сукупності, позивач ОСОБА_2 на жодну з перелічених вище тяжких обставин, яка змусила його укласти оскаржуємий правочин не послався і доказів наявності таких тяжких обставин суду не надав. Єдиною тяжкою обставиною на яку посилається позивач ОСОБА_2 є наявність посилання останнього на положення Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» та порушення права позивача отримати справедливу ціну на належне йому майно, однак, дані обставини не є тяжкою обставиною під впливом якої було укладено оспорювані договори.

Отже, як вже було встановлено вище з досліджених доказів, за умов визначених договором іпотеки від 08.06.2007 року між позивачем ОСОБА_2, третіми особами ОСОБА_7 та ОСОБА_8 та ЗАТ КБ «ПриватБанк» було укладено договір іпотеки № CVVРGA00000007 в рахунок забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором № CVVРGA00000007 від 08.06.2007 року, з якого вбачається, що відповідачем було надано позивачу повну інформацію про всі істотні умови договору іпотеки, укладеного 08.06.2007 року (предмет договору, строк дії договору, ціну договору, порядок погашення заборгованості, види забезпечення виконання зобов’язань за договором) і при цьому, позивач ОСОБА_2 погодився на дані умови підписавши їх, що фактично було визнано представником позивача ОСОБА_3 в судовому засіданні (а.с. 7 – 10).

Відповідно до ст. 638 ч. 1 ЦК України, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору, а істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

У відповідності до ст. 233 ЦК України, якою визначено, що правочин, що вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину. При визнанні такого правочину недійсним застосовуються наслідки, встановлені статтею 216 цього Кодексу. Сторона, яка скористалася тяжкою обставиною, зобов’язана відшкодувати другій стороні збитки і моральну шкоду, що завдані їй у зв’язку з вчиненням цього правочину - не знайшло свого підтвердження в засіданні.

Судом також встановлено і дане вбачається з доводів представника позивача ОСОБА_3, що його довіритель при укладенні договору іпотеки, не пред’явив жодних претензій щодо порушення його прав і законних інтересів.

В ході розгляду справи не встановлено будь-якого примусу з боку надавача послуг ПАТ КБ «Приватбанк» щодо позивача ОСОБА_2 під час оформлення замовленої клієнтом послуги. Спірний правочин містить необхідну інформацію з урахуванням всіх вимог Правил та вимог чинного законодавства України.

Отже, встановлено, що до укладення договору іпотеки співробітниками банку була надана позивачу ОСОБА_2 повна, необхідна, доступна, достовірна інформація щодо умов кредитування та сукупної вартості кредиту з урахуванням: процентної ставки за ним, вартості всіх супутніх послуг, а також інших фінансових зобов’язань споживача, які пов’язані з отриманням, обслуговуванням та погашенням кредиту і мають бути оплачені споживачем, про валютні ризики згідно з вимогами законодавства України та кредитного договору про надання споживчого кредиту згідно Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту. З умовами договору перед його підписанням позивач, як майновий поручитель ознайомився у повному обсязі, доказів, що при цьому йому створювались перешкоди не надано. У зв’язку з невиконанням боржником ОСОБА_12 зобов’язань іпотекодержатель задовольнив забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, зокрема квартиру АДРЕСА_2.

Пунктом 7 постанови №9 Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 року передбачено, що правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.

За змістом ст.216 ЦК України та виходячи із загальних засад цивільного законодавства, суд може застосувати з власної ініціативи реституцію як наслідок недійсності оспорюваного правочину. Інші наслідки недійсності оспорюваного правочину (відшкодування збитків, моральної шкоди тощо) суд застосовує відповідно до статті 11 ЦПК.

Крім того, пунктом 8 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009 р. «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», роз’яснено, що не є укладеними правочини (договори), у яких відсутні встановлені законодавством умови, необхідні для їх укладення (відсутня згода за всіма істотними умовами договору; не отримано акцепт стороною, що направила оферту; не передано майно, якщо відповідно до законодавства для вчинення правочину потрібна його передача.

Відповідно до ст. 3 ч. 1 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. У відповідності до положень статей 3, 4, 11, 27, 31 ЦПК України, право визначати предмет, підставу позову і спосіб захисту порушеного права належить позивачеві.

Частиною 1 ст. 11 ЦПК України передбачено, що суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Згідно з ст. 10 ч. ч. 2, 3 ЦПК України сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 60 ч. ч. 1, 4 ЦПК України, кожна сторона зобов’язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог чи заперечень. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. У свою чергу, згідно до приписів ст.236 ЦК України нікчемний правочин, або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.

Як зазначено у пункті 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 року №9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», у відповідності зі статтями 215 та 216 ЦК України, вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним і про застосування наслідків її недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину можуть бути заявлені як однієї із сторін правочину, так і іншою зацікавленою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину. Чинне законодавство не визначає коло осіб, які можуть бути позивачами у справах, пов’язаних з визнанням угод недійсними.

Згідно ст. 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність. Вимога справедливості добросовісності та розумності цивільного законодавства практично виражається у встановленні його нормами рівних умов для участі всіх осіб у цивільних відносинах; закріпленні можливості адекватного захисту порушеного цивільного права або інтересу; поєднання створення норм, спрямованих на забезпечення реалізації цивільного права, з шануванням прав та інтересів інших осіб, моралі суспільства тощо. При цьому справедливість можна трактувати як визначення нормою права обсягу, межі здійснення і захисту цивільних прав та інтересів особи адекватно її ставленню до вимог правових норм. Добросовісність означає прагнення сумлінно захистити цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов’язків. Розумність - це зважене вирішення питань регулювання цивільних відносин з урахуванням інтересів усіх учасників, а також інтересів громади (публічного інтересу).

Згідно положень ст. 10 ЦПК України, сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ст.ст. 212, 213 ЦПК України, законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно ї законом. Обгрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

З урахуванням встановлених в справі обставин, сукупності досліджених доказів, суд вважає, що заявлені позовні вимоги ОСОБА_2 про визнання правочину недійсним, є недоведеними, у зв’язку з чим відсутні підстави для їх задоволення.

На підставі викладеного та керуючись ст.2, 10, 11, 18, 19 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», ст. ст. 1, 12, 33, 36, 37 Закону України «Про іпотеку», ст. ст. 202, 203, 215, 216, 229-233, 638 ЦК України, ст. ст. 3, 10, 11, 60, 88, 212- 215, 218 ЦПК України, суд,- ВИРІШИВ:

В задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до ПАТ КБ «Приватбанк», ОСОБА_5 міської ради в особі Державного реєстратора ОСОБА_6, треті особи без самостійних вимог на стороні позивача ОСОБА_7, ОСОБА_8 про визнання правочину, а саме переходу права власності на квартиру за адресою м. Чернівці вул. Ентузіастів, буд 9 А кв. 7 до ОСОБА_9 акціонерного товариства ПАТ КБ ПриватБанку на підставі договору іпотеки недійсним – відмовити.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до Апеляційного суду Чернівецької області через Шевченківський районний суд м. Чернівці в 10-денний строк з дня проголошення рішення, а особами, які не були присутні в засіданні при проголошенні рішення в цей же строк з дня отримання копії рішення суду.

Суддя Слободян Г.М.