Постанова № 72644900, 27.02.2018, Львівський апеляційний господарський суд

ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

79010, м.Львів, вул.Личаківська,81

____________________

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"27" лютого 2018 р. Справа № 909/51/17

Львівський апеляційний господарський суд в складі колегії:

головуючого - судді Кравчук Н.М.

суддів Матущак О.І.

Якімець Г.Г.

секретар судового засідання: Шкребій А.В.

розглянувши апеляційну скаргу Департаменту будівництва, житлово-комунального господарства, містобудування та архітектури Івано-Франківської обласної державної адміністрації за вих. № 348/05-12 від 16.03.2017 (вх. № ЛАГС 01-05/2021/17 від 04.05.2017)

на рішення господарського суду Івано-Франківської області від 28.02.2017, суддя Шкіндер П.А., повний текст складено 03.03.2017

у справі № 909/51/17

за позовом: товариства з обмеженою відповідальністю "Буд-Енерго-Стандарт" (надалі ТзОВ "Буд-Енерго-Стандарт"), м. Запоріжжя

до відповідача: Департаменту будівництва, житлово-комунального господарства, містобудування та архітектури Івано-Франківської обласної державної адміністрації, м. Івано-Франківськ

про стягнення заборгованості в сумі 7 269 573,67 грн.

за участю учасників справи:

від позивача: Кавецький А.С. - представник (довіреність № 17/01 від 25.01.2018)

від відповідача: Жирун М.Р. - представник (довіреність б/н від 16.01.2018)

від ТзОВ «Мега-Пауер-Буд»: Кавецький А.С. - представник (довіреність №8 від 25.01.2018)

Відповідно до п.9 Перехідних положень ГПК України в редакції від 15.12.2017р. справи у судах першої та апеляційної інстанцій, провадження у яких порушено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

ВСТАНОВИВ:

05.01.2017 до господарського суду Івано-Франківської області подано позов ТзОВ "Буд-Енерго-Стандарт" до Департаменту будівництва, житлово-комунального господарства, містобудування та архітектури Івано-Франківської обласної державної адміністрації про стягнення заборгованості в сумі 7 269 573,67 коп. (з урахуванням заяви про збільшення розміру позовних вимог а.с. 83 том І).

Рішенням господарського суду Івано-Франківської області від 28.02.2017 у справі № 909/51/17 позовні вимоги задоволено. Стягнуто з Департамента будівництва, житлово-комунального господарства, містобудування та архітектури Івано-Франківської обласної державної адміністрації на користь ТзОВ "Буд-Енерго-Стандарт" 3 406 641,69 грн. основного боргу, 454 291,79 грн. 3% річних, 3 408 820,19 грн. інфляційних втрат та 109 043,60 грн. судового збору.

Задовольняючи позовні вимоги, місцевий господарський виходив з того, що сума основного боргу підтверджується матеріалами справи, в свою чергу відповідачем належними та допустимими доказами не спростована, а відсутність бюджетного фінансування не може бути підставою для звільнення відповідача від оплати робіт. Враховуючи факт прострочення оплати робіт, суд визнав обґрунтованими вимоги позивача про нарахування та стягнення з відповідача інфляційних втрат та 3% річних.

Не погоджуючись з даним рішенням, Департамент будівництва, житлово-комунального господарства, містобудування та архітектури Івано-Франківської обласної державної адміністрації подав апеляційну скаргу, в якій вказує, що судом першої інстанції було порушено норми матеріального та процесуального права, не враховано надані ним докази та аргументи, а відтак, винесено незаконне рішення, просить його скасувати та прийняти нове, яким відмовити у задоволені позовних вимог. Зокрема, скаржник зазначає, що позивачем не надано доказів виникнення у відповідача зобов'язання по оплаті основного боргу. Безпідставними вважає також вимоги позивача про стягнення 3% річних та інфляційних, оскільки строк їх нарахування повинен починатися з моменту відмови від виконання чи невиконання замовником своїх договірних зобов'язань щодо виплати коштів, виділених йому з державного бюджету на вказані цілі та наявних на його рахунку, а не з моменту підписання актів виконаних робіт чи закінчення строку дії договору. Окрім того, апелянт стверджує, що судом було порушено норми процесуального права, а саме винесено рішення без з'ясування позиції відповідача щодо поданого позову, чим позбавив останнього права надати письмовий відзив на позов та можливість сторонам примиритися в процесі судового розгляду. А також суд не звернув уваги та не застосував строки позовної давності, що призвело до винесення незаконного рішення.

Представник скаржника в судовому засіданні доводи апеляційної скарги підтримав повністю.

Представник позивача проти доводів скаржника заперечив з підстав, викладених у відзиві на апеляційну скаргу (зареєстрований в канцелярії суду за вх№ 01-04/3460/17 від 23.05.2017), рішення суду першої інстанції вважає законним та обґрунтованим, відтак просить суд залишити його без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.

22.01.2018 на адресу суду від директора ТзОВ «Буд-Енерго-Стандарт» Д.В. Нахман надійшло клопотання про заміну учасника справи (зареєстроване в канцелярії суду за вх№ 01-05/388/18), в якому директор просить замінити сторону позивача у справі № 909/51/17, залучивши до розгляду справи в якості позивача ТзОВ «Мега-Паур-буд». Оскільки 10.10.2017р. між ТзОВ «Буд-Енерго-Стандарт» та ТзОВ «Мега-Пауер-Буд» було укладено договір про відступлення права вимоги, згідно якого позивач (ТзОВ «Буд-Енерго-Стандарт») передав ТзОВ «Мега-Пауер-Буд» право вимоги за договором підряду № 23 від 14.10.2011.

Аналогічне клопотання подано представником ТзОВ «Мега-Пауер-Буд» (зареєстроване в канцелярії суду за вх№ 01-05/562/18 від 09.02.2018).

Як вбачається зі змісту договору уступки права вимоги від 10.10.2017, за цим договором первісний кредитор (ТзОВ «Буд-Енерго-Стандарт») відступив новому кредитору (ТзОВ «Мега-Пауер-Буд») право вимоги за зобов'язаннями за договором підряду № 23 від 24.10.2011.

При цьому зазначено, що існування зобов'язання та право вимоги первісного кредитора до боржника підтверджене рішенням Господарського суду Івано-Франківської області від 28.02.2017 у справі № 909/51/17, яке набрало законної сили (п.1.2, п. 1.3, п. 1.5, 1.6 вказаного договору).

Проте, колегія суддів звертає увагу на те, що відповідно до ч.5 ст. 85 ГПК України (в редакції чинної до 15.12.2017) рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Враховуючи, що рішення Господарського суду Івано-Франківської області від 28.02.2017 у справі № 909/51/17 оскаржено відповідачем до суду апеляційної інстанції, то рішення, зазначене в договорі уступки права вимоги від 10.10.2017 і яке переглядається в апеляційному порядку - не набрало законної сили.

Відповідно до статті 115 ГПК України рішення, ухвали, постанови господарського суду, що набрали законної сили, є обов'язковими на всій території України і виконуються у порядку, встановленому Законом України «Про виконавче провадження».

Оскільки виконання рішення суду є невід'ємною стадією процесу правосуддя, то і заміна сторони на цій стадії може відбуватися не інакше, як на підставах та у порядку, визначеному ГПК України та Законом України «Про виконавче провадження», який регулює умови і порядок виконання рішень судів, що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку.

Отже, при укладенні договору уступки права вимоги від 10.10.2017 сторони, не замінюючи кредитора у зобов'язанні в порядку, передбаченому чинним законодавством, фактично намагаються замінити стягувача на стадії виконання судового рішення, незважаючи на те, що уступка права стягувача за рішенням суду шляхом укладення цивільно-правової угоди чинним законодавством не передбачена.

З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку про відмову у задоволенні клопотання ТзОВ «Буд-Енерго-Стандарт» та ТзОВ «Мега-Пауер-Буд» про заміну учасника справи, оскільки відсутні підстави для заміни позивача на стадії апеляційного оскарження рішення суду.

Здійснивши оцінку доказів, що містяться в матеріалах справи, вивчивши апеляційну скаргу, заслухавши учасників справи, Львівський апеляційний господарський суд встановив наступне.

24.10.2011р. між Управлінням житлово-комунального господарства Івано-Франківської області (правонаступником якого є Департамент будівництва, житлово-комунального господарства, містобудування та архітектури Івано-Франківської обласної адміністрації) (замовник) та ТзОВ "Буд-Енерго-Стандарт" (підрядник) було укладено договір підряду № 23 на виконання підрядних робіт, згідно з умовами якого замовник доручає, а підрядник забезпечує відповідно до проектно-кошторисної документації та умов договору виконання робіт по об'єкту «Реконструкція каналізаційних мереж та очисних споруд м. Коломия. І етап - реконструкція очисних споруд» (а.с. 12-16 том І).

Згідно з п. 3.1 договору вартість робіт за договором складає 7 316 044,00 грн.

Пунктом 4.1 договору передбачено, що розрахунки за виконані роботи здійснюються замовником на підставі актів приймання виконаних робіт форми (КБ - 2в), довідки про вартість виконаних робіт форми (КБ-3) проміжними платежами в міру виконання робіт за повністю виконані роботи.

На підставі актів за грудень 2011р. (на суму 34 702,86 грн., 9 933,19 грн., 15 083,82 грн., 576 191,65 грн., 2333,10 грн., 411 423,64 грн., 10 491,28 грн.) всього на суму 1 060 159,54 грн., акту коригування на суму 5 559,51 грн., які підписані сторонами, підрядник здав, а замовник прийняв роботи за договором без зауважень на загальну суму 1 054 600,03 грн. (а.с. 19-65 том І).

Згідно з п. 5.7 договору забезпечення робіт матеріалами та устаткуванням здійснює підрядник.

На виконання умов договору позивач поставив відповідачу обладнання та устаткування на суму 5 234 077,95грн., що підтверджується видатковими накладними, що містяться в матеріалах справи (а.с. 66-70 том І).

Таким чином, позивач виконав зобов'язання за договором в повному обсязі. За виконані роботи та поставлений товар відповідач мав сплатити узгоджену сторонами суму 6 288 677,98 грн. (1 054 600,03 грн. та 5 234 077,95 грн.).

В свою чергу відповідач за виконані роботи та за отриманий товар по договору розрахувався частково, всього на суму 2 882 216,29 грн., що підтверджується банківськими виписками:

- від 14.11.11р., 22.11.11р. відповідачем перераховано на розрахунковий рахунок позивача аванс на суму 1 519 813,20 грн. та 375 000,00 грн.

- від 25.07.12р. та 23.08.12р. перераховано оплату за виконані роботи в сумі 50 000,00 грн. та 62 403,09 грн.

- від 14.02.12р перераховано оплату за товар отриманий на підставі видаткової накладної № БУ-101 від 26.12.2011р. в сумі 445 980,00 грн., за товар отриманий на підставі видаткової накладної № БУ-102 від 26.12.2011 в сумі 282 716,36 грн., за товар отриманий на підставі видаткової накладної № БУ-103 від 28.12.2011 в сумі 25 999,99 грн. та часткову оплату за товар отриманий на підставі видаткової накладної № РН-0000039 від 26.12.2011р в сумі 120 303,65 грн. (а.с. 71-77 том І).

Тобто, за неоплачені відповідачем роботи та за отриманий, проте не оплачений товар у останнього виник борг в сумі 3 406 461,69 грн. (6 288 677,98 грн. - 2 882 216,29 грн.).

17.11.2014 між сторонами підписано акт звіряння взаємних розрахунків за договором, згідно з яким у відповідача рахується заборгованість в розмірі 3 546 230,09 грн. (а.с. 81 том І).

У зв'язку з несплатою вказаного боргу, позивачем було направлено відповідачу лист вимогу вих. № 07/11- 01 від 07.11.2014 про сплату заборгованості в розмірі 3 406,461,69 грн. (а.с. 79-80 том І).

Проте, дана вимога була залишена відповідачем без відповіді та задоволення, що стало підставою звернення до суду з позовом про стягнення заборгованості в розмірі 7 269 573,67грн., з яких 3 406 461,69 грн. основного боргу, 3 408 820,19 грн. інфляційні втрати та 454 291,79 грн. 3% річних (з урахуванням заяви про збільшення розміру позовних вимог а.с. 83-84 том І).

При винесенні постанови колегія суддів керувалася наступним.

Відповідно до ч. 2 ст. 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Згідно з ч. 1 ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до ч.2 ст.628 ЦК України сторони мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору.

Укладений між сторонами договір № 23 від 24.10.2011року (п.5.7) є змішаним договором, що водночас містить елементи договору поставки обладнання та договору підряду (в частині виконання робіт).

В силу ст. 712 ЦК України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму. До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

Приписами ч.1 ст. 837 ЦК України визначено, що за договором підряду одна сторона (підрядник) зобов'язується на свій ризик виконати певну роботу за завданням другої сторони (замовника), а замовник зобов'язується прийняти та оплатити виконану роботу.

Підрядник зобов'язаний виконати роботу, визначену договором підряду, із свого матеріалу і своїми засобами, якщо інше не встановлено договором(ч.1 ст. 839 ЦК України).

Згідно з ч.1 ст. 854 ЦК України, якщо договором підряду не передбачена попередня оплата виконаної роботи або окремих її етапів, замовник зобов'язаний сплатити підрядникові обумовлену ціну після остаточної здачі роботи за умови, що роботу виконано належним чином і в погоджений строк або, за згодою замовника, - достроково.

Відповідно до ст. 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.

В силу положень ст. 526 ЦК України, ст. 193 ГК України, зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 525 ЦК України, ч. 7 ст. 193 ГК України).

Нормою ч.1 ст.530 ЦК України встановлено, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Як зазначалося вище, факт належного та повного виконання позивачем своїх договірних зобов'язань щодо поставки відповідачу товару та отримання виконаних робіт підтверджується актами приймання виконаних робіт на суму 1 054 600,03 грн. (а.с. 19-65 том І), які підписані сторонами без будь-яких зауважень, та видатковими накладними на суму 5 234 077,95 грн. (а.с. 66-70 том І), що не заперечується і самим відповідачем.

Проте, відповідач свої зобов'язання щодо оплати за виконані роботи та отриманий товар виконав не належним чином, розрахувався частково на суму 2 882 216,29 грн., що підтверджується банківськими виписками (а.с. 71-77 том І), в зв'язку з чим допустив заборгованість в розмірі 3 406,461,69 грн.

Доказів оплати даної заборгованості відповідачем суду не надано, такі докази відсутні в матеріалах справи.

Натомість відповідач посилається на те, що відповідно до умов договору сторони передбачили, що розрахунки за надані послуги проводяться при наявному бюджетному фінансуванні, яке з моменту виконання позивачем робіт і по теперішній час відсутнє.

Відповідно до ч.1 ст.49 Бюджетного кодексу України розпорядник бюджетних коштів після отримання товарів, робіт і послуг відповідно до умов взятого бюджетного зобов'язання приймає рішення про їх оплату та надає доручення на здійснення платежу органу, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів, якщо інше не передбачено бюджетним законодавством, визначеним пунктом 5 частини першої статті 4 цього Кодексу.

Згідно з ч.1 ст.96 ЦК України юридична особа самостійно відповідає за своїми зобов'язаннями.

Згідно з ч.2 ст.193 ГК України кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов'язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором.

Частина 2 ст. 617 ЦК України та ч.2 ст.218 ГК України передбачають, що відсутність у боржника необхідних коштів, а також порушення зобов'язань контрагентами правопорушника не вважаються обставинами, які є підставою для звільнення боржника від відповідальності за порушення зобов'язання.

Окрім того, ст. 1 ЦК України визначено, що однією із ознак майнових відносин є юридична рівність їх учасників, в тому числі й органів державної влади, а тому самі лише обставини, пов'язані з фінансуванням установи чи організації з місцевого бюджету та відсутністю у ньому коштів, не виправдовують замовника та не заперечують обов'язку такого органу, який виступає стороною зобов'язального правовідношення, від його виконання належним чином.

Таким чином, відсутність бюджетного фінансування не може бути підставою для звільнення відповідача від оплати робіт та товару.

Аналогічна правова позиція наведена в постановах Вищого господарського суду №914/1760/13 від 13.11.2013, №913/851/13 від 05.08.2013, рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Терем ЛТД, Чечеткін та Оліус проти України" від 18.10.2005.

Також, в постанові Верховного Суду України від 15.05.2012 у справі №11/446 вказується на те, що відсутність бюджетних коштів, передбачених у видатках Державного бюджету України на черговий рік, не виправдовує бездіяльність установи яка фінансується з державного бюджету, і не є підставою для звільнення від відповідальності за порушення зобов'язання.

При цьому, судом береться до уваги п.1.10 постанови пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань" №14 від 17.12.2013, в якому зазначено, що за загальним правилом, закріпленим у частині першій статті 625 ЦК України, боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання через відсутність у нього необхідних коштів, оскільки згадане правило обумовлено замінністю грошей як їх юридичною властивістю. Тому у випадках порушення грошового зобов'язання суди не повинні приймати доводи боржника з посилання на неможливість виконання грошового зобов'язання через відсутність необхідних коштів (ст. 607 ЦК України) або на відсутність вини (статті 614, 617 ЦК України чи стаття 218 ГК України).

Отже, заперечення відповідача спростовані вищевикладеним.

Враховуючи вищенаведене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про обґрунтованість позовної вимоги про стягнення з відповідача заборгованості за поставлений товар та виконані роботи у розмірі 3 406 461 грн., відтак, дана вимога підлягає до задоволення.

Відповідно до статті 599 ЦК України зобов'язання припиняється належним чином проведеним виконанням.

Статтею 610 ЦК України встановлено, що порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (ст. 612 ЦК України).

Статтею 625 ЦК України визначено, що боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Слід зазначити, що передбачені ст.625 ЦК України, втрати пов'язані з інфляційними процесами в державі, за своєю правовою природою є компенсацією за понесені збитки, спричинені знецінення грошових коштів, а три проценти річних - платою за користування коштами, що не були своєчасно оплачені боржником, тому дані платежі не є відповідальністю за порушення грошового зобов'язання і не відносяться до санкцій.

Згідно поданого розрахунку, позивач нарахував відповідачу 3 408 820,19 грн. інфляційні втрати за період з січня 2012 року по листопад 2016 року та 454 291,79 грн. 3% річних за період з 26.07.2012 по 05.01.2017 (а.с. 84 том І).

Враховуючи факт прострочення відповідачем виконання зобов'язання, суд апеляційної інстанції, перевіривши розрахунок позивача, вважає, що вимоги позивача про стягнення 454 291,79 грн. 3% річних та 3 408 820,19 грн. втрат від інфляційних процесів є обґрунтовані та підставно задоволенні судом першої інстанції.

Щодо тверджень скаржника про помилкове незастосування судом першої інстанції позовної давності, суд апеляційної інстанції зазначає, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. (ст.256, ст. 257 ЦК України). Проте, статтею 264 ЦК України визначено, що перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку. Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується.

Як вбачається з матеріалів справи, 17.11.2014 між сторонами було підписано акт звіряння взаємних розрахунків за договором згідно з яким сторони узгодили наявність боргу відповідача в сумі 3 546 230,090 грн. (а.с. 81 том І).

Тобто, такі дії відповідача, а саме підтвердження боргу є дією особи, що свідчить про визнання нею свого боргу, що, в свою чергу, перериває перебіг позовної давності.

Таким чином, позивач звернувся з даним позовом в межах строку позовної давності, що спростовує твердження скаржника, наведені в апеляційній скарзі.

Щодо твердження скаржника про порушення судом норм процесуального права, а саме винесення рішення без з'ясування позиції відповідача щодо поданого позову, чим позбавив останнього права надати письмовий відзив на позов та можливість сторонам примиритися в процесі судового розгляду, то колегія суддів зазначає наступне.

Як вбачається з матеріалів справи, ухвалою Господарського суду Івано-Франківської області від 05.01.2017 дана позовна заява була прийнята до провадження та призначена до розгляду на 24.01.2017, про що було належним чином повідомлено сторін судового процесу.

Апеляційна інстанція звертає увагу на те, що ухвалами суду від 24.01.2017 та 07.02.2017 розгляд справи неодноразово відкладався, зокрема за клопотанням представника відповідача, що свідчить про те, що останній був належним чином повідомлений про судові засідання (а.с. 92, 102 том І).

Враховуючи вищенаведене, колегія суддів вважає, що оскільки відповідачу було відомо про розгляд даної справи, то, відповідно, останній мав час та можливість подати свої заперечення на позовну заяву, проте таким правом не скористався. Відповідно суд першої інстанції, запобігаючи безпідставному затягуванню розгляду спору та, сприяючи своєчасному поновленню порушеного права, правомірно розглянув справу за наявними у ній матеріалами на підставі ст.75 ГПК України ( в редакції чинної на момент винесення рішення).

Таким чином, матеріали справи свідчать про те, що, приймаючи рішення про задоволення позову, місцевий господарський суд всебічно, повно і об'єктивно дослідив матеріали справи в їх сукупності, дав вірну юридичну оцінку обставинам справи та прийняв рішення, яке відповідає вимогам закону та обставинам справи.

Твердження скаржника про порушення і неправильне застосування господарським судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржуваного рішення не знайшло свого підтвердження, в зв'язку з чим підстави для зміни чи скасування законного та обґрунтованого судового рішення відсутні.

Приписами ст. 13 ГПК України визначено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Дана норма кореспондується зі ст. 46 ГПК України, в якій закріплено, що сторони користуються рівними процесуальними правами.

Згідно зі ст. ст. 73,74,77 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно з ч.1 ст. 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об»єктивному та безсторонньому дослідженні наявних у справі доказів.

Однак, апелянтом всупереч вищенаведеним нормам права, не подано доказів, які б спростували факти, викладені в позовній заяві, а доводи, наведені в апеляційній скарзі не спростовують правомірність висновків, викладених в оскаржуваному рішенні суду першої інстанції.

В свою чергу позивачем належними та допустимими доказами підтверджено підставність своїх вимог.

З огляду на викладене, суд апеляційної інстанції вважає, що рішення місцевого господарського суду слід залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.

Керуючись, ст.ст. 269, 276, 282, 284 Господарського процесуального кодексу України, Львівський апеляційний господарський суд -

ПОСТАНОВИВ :

1. Рішення господарського суду Івано-Франківської області від 28.02.2017р. у справі № 909/51/17 залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.

2. Витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги покладаються на скаржника.

3. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку в строки передбачені ст.288 ГПК України.

4. Справу повернути до господарського суду Івано-Франківської області.

Головуючий суддя Кравчук Н.М.

судді Матущак О.І.

Якімець Г.Г.