Постанова № 72639217, 02.03.2018, Харківський апеляційний адміністративний суд

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 березня 2018 р. м. ХарківСправа № 816/1983/17Харківський апеляційний адміністративний суд

у складі колегії:

головуючого судді: Макаренко Я.М.

суддів: Мінаєвої О.М. , Бартош Н.С.

за участю секретаря судового засідання Шалаєва І.Т.

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Харківського апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 Держпраці у Полтавській області на постанову Полтавського окружного адміністративного суду від 08.12.2017 , повний текст складено 13.12.2017, суддя Головко А.Б., по справі № 816/1983/17

за позовом Фізичної особи-підприємця Григор`євої ОСОБА_2

до ОСОБА_1 Держпраці у Полтавській області

про визнання протиправною та скасування постанови,

ВСТАНОВИВ:

Фізична особа-підприємець ОСОБА_3 /надалі - позивач/ звернулася до Полтавського окружного адміністративного суду з позовною заявою до ОСОБА_1 Держпраці у Полтавській області /надалі - відповідач/ про визнання протиправною та скасування постанови від 11 жовтня 2017 року № 16-19-273/731-402 про накладення штрафу в сумі 96000 грн.

Постановою Полтавського окружного адміністративного суду від 08.12.2017 року адміністративний позов фізичної особи-підприємця ОСОБА_3 до ОСОБА_1 Держпраці у Полтавській області про визнання протиправною та скасування постанови задоволено.

Визнано протиправною та скасовано постанову ОСОБА_1 Держпраці у Полтавській області від 11 жовтня 2017 року № 16-19-273/731-402 про накладення штрафу у розмірі 96000 грн.

Стягнуто з Державного бюджету України на користь фізичної особи-підприємця ОСОБА_3 (ідентифікаційний код НОМЕР_1) судові витрати зі сплати судового збору в розмірі 960,00 (дев'ятсот шістдесят гривень).

Відповідач, не погодившись з рішенням суду першої інстанції, подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи, просить скасувати постанову Полтавського окружного адміністративного суду від 08.12.2017 року та прийняти нову постанову, якою в задоволенні позову відмовити.

Колегія суддів, заслухавши доповідь обставин справи, перевіривши рішення суду першої інстанції, доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, вважає, що вимоги апеляційної скарги задоволенню не підлягають, виходячи з наступного.

Судом першої інстанції встановлено, що у період з 18.09.2017 по 19.09.2017 державним інспектором Кодинець Ю.А. на підставі наказу ОСОБА_1 Держпраці у Полтавській області від 15.09.2017 №49-П /а.с. 44-45/ та направлення на проведення заходу державного контролю № 1381 від 18.09.2017 /а.с. 46/ проведено позапланову перевірку додержання ФОП ОСОБА_3 законодавства про працю та загальнообов'язкове державне соціальне страхування, за результатами якої складено акт перевірки № 16-19-273/731 /а.с. 47-60/.

Перевіркою встановлено та зафіксовано в акті перевірки використання ФОП ОСОБА_3 праці найманого працівника ОСОБА_4 без оформлення трудових відносин, що є порушенням частин 1, 3 статті 24 КЗпП.

19.09.2017 головним державним інспектором Кодинець Ю.А. складено протокол № 16-19-273/731 про вчинення ФОП ОСОБА_3 адміністративного правопорушення, передбаченого частиною 3 статті 41 Кодексу України про адміністративні правопорушення (надалі по тексту - КУпАП), в частині порушення вимог частини 1, 3 статті 24 КЗпП України /а.с. 25-27/.

ОСОБА_1 Держпраці у Полтавській області від 26.09.2017 № 02-12/4709 позивача проінформовано про розгляд справи щодо накладення штрафу на ФОП ОСОБА_3 за порушення законодавства про працю відповідно до частини 2 ст. 265 КЗпП України 11.10.2017 /а.с. 67/. Зазначений лист отримано позивачем 26.09.2017, про що свідчить його особистий підпис на примірнику листа.

За результатами розгляду адміністративного матеріалу, який надійшов із ОСОБА_1 Держпраці у Полтавській області про притягнення ОСОБА_3, працюючої фізичною особою-підприємцем, до адміністративної відповідальності за ч.3 ст. 41 КУпАП постановою Машівського районного суду Полтавської області від 10.10.2017 у справі № 540/827/17 ОСОБА_3, притягнуто до адміністративної відповідальності за ч.3 ст. 41 КпАП України та застосовано адміністративне стягнення у виді штрафу у розмірі 500 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, що складає 8500 грн /а.с. 93/.

Вказана постанова суду набрала законної сили 23.10.2017, про що зазначено на копії судового рішення, наявній у матеріалах справи.

За результатами розгляду справи про накладення штрафу на ФОП ОСОБА_3 ОСОБА_1 Держпраці у Полтавській області винесено постанову про накладення штрафу уповноваженими посадовими особами № 16-19-273/731-402 від 11.10.2017, якою за порушення вимог частини 3 статті 24 КЗпП України на підставі абз.2 ч.2 ст.265 КЗпП України накладено на ФОП ОСОБА_3 штраф у розмірі 96000 грн /а.с. 68/.

Позивач не погодився із вказаною постановою та оскаржив її до суду.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що постановою Машівського районного суду Полтавської області від 10.10.2017 у справі № 540/827/17, що набрала законної сили 23.10.2017, вже було притягнуто ОСОБА_3 до адміністративної відповідальності за ч.3 ст. 41 КпАП України та піддано адміністративному стягненню у вигляді штрафу у розмірі 8500 грн., а тому накладення штрафу постановою ОСОБА_1 Держпраці у Полтавській області № 16-19-273/731-402 від 11.10.2017 за те саме правопорушення є фактично притягненням ОСОБА_3 вдруге за правопорушення, за яке її вже було притягнено до відповідальності, а тому постанова ОСОБА_1 Держпраці у Полтавській області № 16-19-273/731-402 від 11.10.2017 є протиправною та підлягає скасуванню.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції, виходячи з наступного.

Згідно із частиною 1 статті 21 Кодексу законів про працю України (надалі – КзпП України) (в редакції на час виникнення спірних правовідносин) трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Відповідно до частини 3 статті 24 КзпП України працівник не може бути допущений до роботи без укладення трудового договору, оформленого наказом чи розпорядженням власника або уповноваженого ним органу, та повідомлення центрального органу виконавчої влади з питань забезпечення формування та реалізації державної політики з адміністрування єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування про прийняття працівника на роботу в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Частиною 1 статті 265 КЗпП України передбачено, що посадові особи органів державної влади та органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, винні у порушенні законодавства про працю, несуть відповідальність згідно з чинним законодавством.

Абзацом 2 частини 2 статті 265 КЗпП України встановлено, що юридичні та фізичні особи - підприємці, які використовують найману працю, несуть відповідальність у вигляді штрафу в разі: фактичного допуску працівника до роботи без оформлення трудового договору (контракту) - у тридцятикратному розмірі мінімальної заробітної плати, встановленої законом на момент виявлення порушення, за кожного працівника, щодо якого скоєно порушення.

За змістом частин 3, 4 статті 265 КЗпП України штрафи, накладення яких передбачено частиною другою цієї статті, є фінансовими санкціями і не належать до адміністративно-господарських санкцій, визначених главою 27 Господарського кодексу України.

Штрафи, зазначені у частині другій цієї статті, накладаються центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику з питань нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

За приписами пункту 2 Порядку накладення штрафів за порушення законодавства про працю та зайнятість населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 липня 2013 р. № 509 (надалі – Порядок), штрафи накладаються Головою Держпраці, його заступниками, начальниками управлінь і відділів Держпраці та їх заступниками (з питань, що належать до їх компетенції), начальниками територіальних органів Держпраці та їх заступниками (далі - уповноважені посадові особи).

Штрафи можуть бути накладені на підставі:

рішення суду про оформлення трудових відносин із працівником, який виконував роботу без укладення трудового договору, та встановлення періоду такої роботи чи роботи на умовах неповного робочого часу в разі фактичного виконання роботи повний робочий час, установлений на підприємстві, в установі, організації;

акта про виявлення під час перевірки суб’єкта господарювання або роботодавця ознак порушення законодавства про працю та/або зайнятість населення, складеного посадовою особою Держпраці чи її територіального органу.

За змістом пункту 10 Порядку постанова про накладення штрафу може бути оскаржена у судовому порядку.

Також частиною 3 статті 41 Кодексу України по адміністративні правопорушення передбачено, що фактичний допуск працівника до роботи без оформлення трудового договору (контракту), допуск до роботи іноземця або особи без громадянства та осіб, стосовно яких прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця, на умовах трудового договору (контракту) без дозволу на застосування праці іноземця або особи без громадянства - тягнуть за собою накладення штрафу на посадових осіб підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності, фізичних осіб - підприємців, які використовують найману працю, від п’ятисот до однієї тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Згідно із частиною 1 статті 221 Кодексу України про адміністративні правопорушення судді районних, районних у місті, міських чи міськрайонних судів розглядають справи про адміністративні правопорушення, передбачені, зокрема, частинами першою - четвертою та сьомою статті 41 цього Кодексу.

Таким чином частиною 2 статті 265 Кодексу законів про працю України і частиною 3 статті 41 Кодексу про адміністративні правопорушення України передбачена відповідальність для фізичних осіб – підприємців, які використовують найману працю, у вигляді штрафу, за фактичний допуск працівника до роботи без оформлення трудового договору (контракту).

Постановою Машівського районного суду Полтавської області від 10.10.2017 у справі № 540/827/17, що набрала законної сили 23.10.2017, ОСОБА_3 притягнуто до адміністративної відповідальності за ч.3 ст. 41 КпАП України та застосовано адміністративне стягнення у вигляді штрафу у розмірі 8500 грн /а.с. 93/.

Зазначеним судовим рішенням встановлено, що ОСОБА_4 виконувала роботу, пов'язану з торгівлею, що відповідало трудовим функціям продавця в магазині ФОП ОСОБА_3 без укладання трудового договору. За таких обставин судом притягнуто ОСОБА_3 до адміністративної відповідальності за правопорушення, передбачене ч.3 ст. 41 КпАП України, а саме фактичний допуск працівника до роботи без оформлення трудового договору (контракту).

Постановою ОСОБА_1 Держпраці у Полтавській області від 11.10.2017 316-19-273/731-402 накладено на фізичну особу-підприємця Григор»єву ОСОБА_2 штраф у розмірі 96000,00 за порушення вимог ст. 24 КЗпП України в частині допущення працівника до роботи без укладення трудового договору.

З вказаної постанови слідує, що позивач використовувала працю найманого працівника ОСОБА_4 без оформлення трудових відносин.

Отже, як оскарженою постановою ОСОБА_1 Держпраці у Полтавській області від 11.10.2017 так і остановою Машівського районного суду Полтавської області від 10.10.2017 позивача притягнуто до відповідальності у вигляді штрафу за допущення працівника ОСОБА_4 до роботи без укладення трудового договору.

Відповідно до ст. 61 Конституції України ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення.

Враховуючи, що постановою Машівського районного суду Полтавської області від 10.10.2017 у справі № 540/827/17 та постановою ОСОБА_1 Держпраці у Полтавській області від 11.10.2017 позивача як суб'єкта підприємницької діяльності було притягнуто до юридичної відповідальності одного виду - у вигляді штрафу, за одне й те саме правопорушення - фактичний допуск працівника ОСОБА_4 до роботи без оформлення трудового договору (контракту), з огляду на те, що постанова ОСОБА_1 Держпраці у Полтавській області від 11.10.2017 прийнята пізніше постанови суду, то колегія суддів вважає, що відповідач приймаючи постанову № 16-19-273/731-402 від 11.10.2017 діяв всупереч ст. 61 Конституції України.

Крім того, колегія суддів зазначає, що за змістом статті 7 Кодексу адміністративного судочинства України суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією та законами України. У разі невідповідності правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу, або положення відповідного міжнародного договору України.

Згідно із Законом України від 17 липня 1997 року N 475/97-ВР Україною ратифіковано Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, підписану від імені України 9 листопада 1995 року, Перший протокол, протоколи N 4 і N 7 до Конвенції, підписані від імені України 19 грудня 1996 року, та протоколи N 2 і N 11 до Конвенції, підписані від імені України 9 листопада 1995 року у м. Страсбурзі.

Відповідно до частини 1 статті 17 Закону України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини” від 23 лютого 2006 року N 3477-IV суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Статтею 4 Протоколу № 7 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що нікого не може бути вдруге притягнено до суду або покарано в порядку кримінального провадження під юрисдикцією однієї і тієї самої держави за правопорушення, за яке його вже було остаточно виправдано або засуджено відповідно до закону та кримінальної процедури цієї держави.

Положення попереднього пункту не перешкоджають відновленню провадження у справі згідно із законом та кримінальною процедурою відповідної держави за наявності нових або нововиявлених фактів чи в разі виявлення суттєвих недоліків у попередньому судовому розгляді, які могли вплинути на результати розгляду справи.

Жодних відступів від положень цієї статті не допускається на підставі статті 15 Конвенції.

У рішенні від 10 лютого 2015 року у справі “Остерлунд проти Фінляндії” (заява № 53197/13) Європейський суд з прав людини наголосив, що правова характеристика процедури відповідно до національного законодавства не може бути єдиним критерієм для визначення відповідності принципу “не бути притягненим до суду або покараним двічі” відповідно до Статті 4 § 1 Протоколу № 7. Інакше, застосування цього положення залишиться на розсуд Договірних Держав, що може призвести до наслідків, несумісних з завданням та метою Конвенції (для прикладу див. “Сторбратен проти Норвегії” № 12277/04, ЄСПЛ 2007 – (витяги), з подальшими посиланнями). Поняття “кримінальна процедура” в тексті Статті 4 Протоколу № 7 має тлумачитися в контексті загальних принципів відповідних слів “кримінальне обвинувачення” та “покарання” в Статтях 6 та 7 Конвенції відповідно (див. “Хаарвіг проти Норвегії” № 11187/05 від 11 грудня 2007 року;“Росенкіст проти Швеції” № 60619/00 від 14 вересня 2004 року; “Менессон проти Швеції” № 41265/98 від 8 квітня 2003 року; “Гьоктан проти ОСОБА_5” № 33402/96, § 48, ЄСПЛ 2002- V; “Маліг проти ОСОБА_5” від 23 вересня 1998 року, § 35, Збірка судових рішень та постанов 1998-VII; та “Нільссон проти Швеції” № 73661/01, ЄСПЛ 2005-XIII) .

Усталена судова практика Суду виділяє три критерії широко відомі як “Критерії Енгеля” (див. “ОСОБА_6 та інші проти Нідерландів” від 8 червня 1976, ОСОБА_7 А № 22), які використовуються для визнання або невизнання обвинувачення кримінальним. Перший критерій: правова класифікація правопорушення відповідно до національного законодавства. Другий – сама суть правопорушення, та третій – ступінь тяжкості покарання, що може бути застосоване до особи. Другий та третій критерії є альтернативними, а не обов’язково кумулятивними. Однак це не виключає кумулятивний підхід в ситуації, коли окремий аналіз кожного критерію не дозволяє досягнути остаточного висновку щодо існування кримінального правопорушення (див. “Джуссіла проти Фінляндії [GC]” 39665/98 та 40086/98, §§ 82-86, ЄСПЛ 2003-X).

У вищезгаданій справі “Джуссіла проти Фінляндії” суд прийняв позицію, що податкові донарахування мають ознаки кримінального правопорушення в розумінні Статті 6 Конвенції. Суд визнав, що стосовно першого критерію очевидним є факт, що податкові донарахування класифікувались не як кримінальні, а як частина фіскального режиму. Однак таке визначення не було вирішальним, важливішим був другий критерій. Суд звернув увагу, що податкові донарахування були накладені на платника податку відповідно до загальних положень, що застосовуються до платників податків взагалі. Крім того, відповідно до законодавства Фінляндії, податкові донарахування були спрямовані не на грошову компенсацію шкоди, а на покарання для запобігання здійснення повторного правопорушення. Отже, донарахування були накладені відповідно до правила, спрямованого на попередження та покарання. Таким чином, Суд вирішив, що це є ознаками кримінального характеру правопорушення. Що стосується третього критерію ОСОБА_6, то незначний характер штрафу не виключає справу з-під дії Статті 6. Тому Стаття 6 застосовується відповідно до її положення щодо кримінальних правопорушень незалежно від незначного характеру податкового донарахування (див. “Джуссіла проти Фінляндії [GC]”, §§ 37-38). Відповідно, процедури, що стосуються податкових донарахувань, є “кримінальними” і для цілей Статті 4 Протоколу № 7 //пункти 36, 37, 38 рішення ЄСПЛ у справі “Остерлунд проти Фінляндії” /.

ОСОБА_6 для визначення обвинувачення кримінальним застосовано ЄСПЛ і в інших справах, зокрема, “Юссіла проти Фінляндії”, “Озтюрк проти Німеччини”, “ОСОБА_7 проти Росії”, Лутц проти Німеччини” та ін.

Таким чином практика ЄСПЛ свідчить, що поняття "кримінального обвинувачення" в контексті статті 4 Протоколу № 7, як і ч. 1 ст. 6 Конвенції, має "автономне" значення, тому національне законодавство не є вирішальним при визначенні того, чи пов’язано обвинувачення з "кримінальним правопорушенням".

Враховуючи практику ЄСПЛ щодо оцінки правопорушення як кримінального із використанням “критеріїв ОСОБА_6”, суд зазначає, що норми абз.2 ч.2 ст.265 КЗпП України та ч.3 ст.41 КУпАП, якими передбачено накладення на фізичну особу-підприємця штрафу за фактичний допуск працівника без оформлення трудового договору (контракту), відповідно до національного законодавства не відносяться до кримінального переслідування, однак це не має вирішального значення, оскільки важливішими за "тестом ОСОБА_6" є другий та третій критерій.

Суд зауважує, що норми абз. 2 ч. 2 ст.265 КЗпП України та ч. 3 ст.41 КУпАП є нормами загального характеру, які поширюються на невизначене коло осіб, та які не спрямовані на грошову компенсацію шкоди, натомість застосовуються з метою покарання та попередження нових порушень, при цьому передбачають покарання особи у вигляді штрафу у досить значному розмірі для фізичної особи, тому їх можливо розглядати як кримінальне переслідування у розумінні Конвенції та практики ЄСПЛ.

Слід також зазначити, що у рішенні від 15 травня 2008 року у справі "Надточій проти України" (заява № 7460/03) Європейський суд з прав людини надав оцінку національному законодавству на предмет визначення кримінального провадження. Суд зазначив, що Уряд визнав карний кримінально-правовий характер Кодексу про адміністративні правопорушення, проте заперечував проти того, що Митний кодекс має аналогічний характер. Суд визнав, що не вбачає істотної різниці між Кодексом про адміністративні правопорушення, який, на думку Уряду, має карний кримінально-правовий характер, та розділом VIII Митного кодексу, який стосується окремих видів митних правопорушень, які також можна визначити як адміністративні правопорушення.

Відносно питання визначення того, чи правопорушення, в яких обвинувачувався заявник, були однаковими, ЄСПЛ у справі “ОСОБА_7 проти Росії” надав уніфіковане тлумачення поняттю “однакові правопорушення” для цілей Статті 4 Протоколу № 7. Суд прийняв позицію, що Стаття 4 Протоколу № 7 має розумітися як така, що забороняє переслідування або судовий розгляд щодо другого “правопорушення”, якщо воно виникло з ідентичних фактів або фактів, які по суті були однаковими.

Відповідні посилання на рішення у справі “ОСОБА_7 проти Росії” наявні і у рішенні ЄСПЛ у справі “Остерлунд проти Фінляндії” /п. 40/.

У даній справі диспозиції абз.2 ч.2 ст.265 КЗпПУ та ч.3 ст.41 КУпАП в частині визначення правопорушення абсолютно тотожні: "фактичний допуск працівника до роботи без оформлення трудового договору (контракту)", які не мають жодної відмінності, а обставини, що послугували підставою їх встановлення для позивача - ідентичні. Суб’єкти відповідальності, як за абз. 2 ч. 2 ст.265 КЗпПУ, так і за ч.3 ст.41 КУпАП повністю співпадають, оскільки в обох випадках до відповідальності притягається фізична особа-підприємець. Також у санкціях наведених статтей передбачений один й той самий вид стягнення - штраф у грошовій формі.

Таким чином правопорушення, за вчинення яких передбачена відповідальність абз.2 ч.2 ст.265 КЗпПУ та ч.3 ст.41 КУпАП, є однаковими.

ЄСПЛ у справі “Остерлунд проти Фінляндії” наголошено, що метою Статті 4 Протоколу № 7 є заборонити повторність кримінального провадження, по якому вже було прийнято остаточне рішення (див. “ОСОБА_5 проти Австрії”, № 37950/97, § 22, 29 травень 2001 р., “Градінгер проти Австрії”, 23 жовтня 1995 року, § 53, ОСОБА_7 A № 328-C; та вищезгадана справа “ОСОБА_7 проти Росії” [GC], § 107). Відповідно до Пояснювальної записки до Протоколу № 7, яка посилається на Європейську конвенцію про міжнародну дійсність кримінальних вироків, “рішення є остаточним, “якщо, відповідно до традиційного розуміння, воно набуло статусу res judicata. Це той випадок, коли воно не підлягає зміні або перегляду, тобто сторонам більше не доступні жодні звичайні засоби юридичного захисту або коли сторони вже скористались всіма такими засобами, або коли закінчився термін оскарження і при цьому сторони не скористались такими засобами”. Такий підхід добре закріплений в судовій практиці Суду (див., наприклад, “Нікітін проти Росії”, № 50178/99, § 37, ЄСПЛ 2004-VIII; та “Горсіяг проти Румунії” (dec.), № 70982/01, від 15 березня 2005 р.) /пункт 42 рішення/.

При цьому у вказаній справі ЄСПЛ зауважено, що стаття 4 Протоколу № 7 чітко забороняє ведення послідовних проваджень, якщо по першій серії проваджень вже було прийнято остаточне рішення на момент коли друга серія проваджень лише відкривалась (див. “ОСОБА_7 проти Росії” [GC]). Що стосується паралельних проваджень Стаття 4 Протоколу № 7 не забороняє одночасне ведення кількох серій проваджень. В такій ситуації не можна сказати, що заявник переслідувався кілька разів “за правопорушення, за яке він вже був виправданий або засуджений” (див. “Гарауді проти ОСОБА_5” (dec.), № 65831/01, ЄСПЛ 2003-IX (витяги). З точки зору Конвенції не є проблемною також ситуація, коли під час двох паралельних серій проваджень друга серія проваджень припиняється після того, як по першій серії було прийнято остаточне рішення (див. “Зігарелла проти Італії” (dec.), № 48154/99, ЄСПЛ 2002-IX (витяги)). Але Суд вважає порушенням, якщо в такій ситуації друга серія проваджень не припиняється (див. “Томасовіч проти Хорватії”, § 31; “Мусліха проти Боснії та Герцеговини” № 32042/11,§ 37, від 14 січня 2014 р.; “Нюкянен проти Фінляндії” № 11828/11, § 52, від 20 травня 2014 р.; “Глантц проти Фінляндії” № 37394/11, § 62, від 20 травня 2014 р.).

Доводи апеляційної скарги про те, що у спірних правовідносинах відсутнє подвійне притягнення позивача до відповідальності, оскільки за приписами Кодексу України про адміністративні правопорушення позивача притягнуто до відповідальності як посадову особу, а за приписами Кодексу законів про працю України як суб’єкта господарювання, колегія суддів вважає безпідставними, оскільки позивач у відповідності до абз. 2 ч. 2 ст.265 КЗпПУ, ч.3 ст.41 КУпАП була притягнута до відповідальності як фізична особа-підприємець.

За таких обставин колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про задоволення позову.

Відповідно до ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обгрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що постанова суду першої інстанції відповідає вимогам ст. 242 Кодексу адміністративного судочинства України, підстав для задоволення вимог апеляційної скарги відповідача колегією суддів не встановлено.

Відповідно до ч.1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення-без змін.

Згідно зі ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, рішення або ухвалу-без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції прийняв законне і обґрунтоване рішення, з дотриманням норм матеріального і процесуального права.

Доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують, а тому підстав для скасування рішення суду першої інстанції не вбачається.

Керуючись ст. 243, 250, 310, 315, 321 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 Держпраці у Полтавській області залишити без задоволення.

Постанову Полтавського окружного адміністративного суду від 08.12.2017 по справі № 816/1983/17 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.

Головуючий суддя (підпис)ОСОБА_8Судді(підпис) (підпис) ОСОБА_9 ОСОБА_10 Повний текст постанови складено 07.03.2018.