Постанова № 72637420, 07.03.2018, Апеляційний суд Чернівецької області

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЧЕРНІВЕЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

07 березня 2018 року м. Чернівці

справа № 723/2832/17

Апеляційний суд Чернівецької області у складі:

головуючого Лисака І.Н.,

суддів: Міцнея В.Ф., Перепелюк І.Б.,

секретар: Костюк Л.С.,

позивач: ОСОБА_1,

відповідач: ОСОБА_2,

третя особа: Сторожинецька міська рада,

при розгляді справи за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Сторожинецького районного суду Чернівецької області від 29 грудня 2017 року, ухваленого під головуванням судді Дячук О.О., повний текст якого виготовлено 04 січня 2018 року, -

В С Т А Н О В И В:

У жовтні 2017 року позивач ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_1 про визнання заповіту недійсним та скасування свідоцтва про право на спадщину за заповітом.

Заявлені позовні вимоги мотивував тим, що 28 березня 1991 року померла його мати ОСОБА_3, після смерті якої відкрилася спадщина, що складається з домогосподарства, розташованого по вул. Миру, 71 в с. Давидівка Сторожинецького району Чернівецької області. Вказував, що за життя мати в присутності усіх дітей та секретаря виконкому сільської ради зазначила своє волевиявлення, за яким домогосподарство мало спадкуватися ОСОБА_4, ОСОБА_5 та позивачем, внаслідок чого був складений заповіт.

Після смерті матері позивач фактично прийняв спадщину, так як залишився проживати у спірному домогосподарстві. Виконуючи волю матері її діти в 1991 році поділили город, та ОСОБА_5 ОСОБА_6 приватизував свою частину городу.

Однак, у 2013 році відповідач оформив право власності на все спадкове майно на підставі заповіту від 03.02.1991 року, посвідченого секретарем виконкому Давидівської сільської ради та почав вимагати від ОСОБА_1 звільнити

Провадження №22-ц/794/309/18 Категорія 39

спірне домогосподарство.

Оскільки мати не могла підписати заповіт, так як не була грамотною, а секретар виконкому ОСОБА_7 не мала повноважень на його посвідчення, просив визнати недійсним заповіт та скасувати свідоцтво про право на спадщину за заповітом.

Рішенням Сторожинецького районного суду Чернівецької області від 29 грудня 2017 року позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано недійсним заповіт, укладений 03.02.1991 року ОСОБА_3, який посвідчений секретарем Давидівської сільської ради Сторожинецького району Чернівецької області ОСОБА_7М, зареєстрованого в реєстрі за №2.

Скасовано свідоцтво про право власності на спадщину за заповітом від 05.10.1991 року, видане на ім’я ОСОБА_1

Відповідач ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення та неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просив скасувати зазначене рішення та ухвалити нове, яким в задоволенні позову відмовити.

Обґрунтовуючи апеляційну скаргу посилався на те, що підставою для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 є наявність в матеріалах справи довідки архівного сектору Сторожинецької РДА від 20.10.2017 року з документів архівного фонду Давидівської сільської ради, з якої вбачається, що за період з 23.01.1991 року по 03.02.1991 року рішення про покладення на секретаря виконкому ОСОБА_7 обов’язку вчиняти нотаріальні дії не знайдено, однак такий висновок суду не відповідає вимогам закону, а факт не знайдення такого рішення в архіві сам по собі не свідчить, що посвідчення ОСОБА_7 заповіту було вчинено з порушенням форми укладення такої угоди.

Крім того, вказує, що судом не було залучено до участі у справі Давидівську сільську раду та не витребувано жодного документу з сільської ради, не досліджено по-господарську книгу.

Також, суд допустився помилки щодо переривання строку позовної давності ОСОБА_1, оскільки в матеріалах справи відсутні будь-які докази звернення позивача з заявою про прийняття спадщини.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, осіб, які беруть участь у справі, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга є частково обґрунтованою та підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Під час розгляду справи в апеляційному порядку, суд апеляційної інстанції керуючись ст.367 ЦПК України, переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

На підставі ст.12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов’язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов’язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Суд, зберігаючи об’єктивність і неупередженість: 1) керує ходом судового процесу; 2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; 3) роз’яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов’язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; 4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; 5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов’язків.

В силу ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов’язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Згідно ч.1 ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до вимог ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Разом із тим, рішення суду першої інстанції в повному обсязі таким вимогам закону не відповідає.

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 суд першої інстанції виходив з того, що позивач дізнався про заповіт у 2013 році, в результаті чого звернувся до правоохоронних органів, тобто не пропустив строк позовної давності, а 23.01.1991 року рішенням сесії сільради ОСОБА_7 було обрано секретарем виконкому Давидівської сільради, однак з довідки №1/1145 архівного сектору Сторожинецької РДА від 20 жовтня 2017 року в документах архівного фонду Давидівської сільської ради с.Давидівка Сторожинецького району Чернівецької області за період з 23.01.1991 року по 03.02.1991 року рішення про накладення на секретаря виконкому сільської ради обов’язків про вчинення нотаріальної дії не знайдено.

Судом встановлено, що 28 березня 1991 року померла ОСОБА_3, після смерті якої відкрилася спадщина, яка складається з домогосподарства по вул. Миру, 71 в с.Давидівка Сторожинецького району Чернівецької області (а.с.5).

03.02.1991 року ОСОБА_3 склала заповіт на ім’я ОСОБА_3 ОСОБА_8, який було посвідчено секретарем Давидівської сільської ради ОСОБА_7, зареєстровано в реєстрі під №2 (а.с.46-47).

05.10.1991 року виконкомом Давидівської сільської ради ОСОБА_1 видано свідоцтво про право власності на спадщину за заповітом під №102 (а.с.48).

Відповідно до п.4 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України Цивільний кодекс України застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності. Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності Цивільним кодексом України, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов'язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.

Оскільки заповіт було складено та спірне майно успадковане до набрання чинності ЦК України в редакції 2003 року, то до спірних правовідносин підлягають застосування норми цивільного законодавства в редакції 1963 року.

Відповідно до ст.548 ЦК України (в редакції 1963 року чинній на момент відкриття і прийняття спадщини), для прийняття спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв. Прийнята спадщина визнається належною спадкоємцеві з моменту відкриття спадщини.

Дії, що свідчать про прийняття спадщини врегульовані нормами ст.549 ЦК України (1963 року), згідно якої визнається, що спадкоємець прийняв спадщину:

1)якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном;

2)якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини.

Зазначені дії повинні бути вчинені протягом шести місяців з дня відкриття спадщини.

Статтею 41 ЦК УРСР (1963 року) передбачено, що угодами визнаються дії громадян і організацій, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав або обов'язків. Угоди можуть бути односторонніми і дво- або багатосторонніми (договори).

Відповідно до ч.2 ст.44 цього Кодексу письмові угоди повинні бути підписані особами, які їх укладають.

Заповіт, як одностороння угода, підпорядковується загальним правилам ЦК щодо недійсності угод, передбачених ст.48 ЦК УРСР, яка визначає недійсною угоду, що не відповідає вимогам закону.

Недійсною є та угода, що не відповідає вимогам закону, в тому числі порушує особисті або майнові права неповнолітніх дітей (стаття 48 ЦК УРСР).

Таким чином відповідність угоди вимогам закону перевіряється на момент її вчинення.

За положеннями статей 534, 541 ЦК УРСР (1963 року) кожний громадянин може залишити за заповітом усе своє майно одній або кільком особам як тим, що входять, так і тим, що не входять до кола спадкоємців за законом, а також державі або окремим державним, кооперативним та іншим громадським організаціям.

Заповіт повинен бути укладений у письмовій формі, підписаний особисто заповідачем і нотаріально посвідчений.

Відповідно до роз’яснень, викладених у п.5 Постанови пленуму Верховного Суду України №3 від 28.04.1978 року «Про судову практику в справах про визнання угод недійсними», за правилами ст.48 ЦК угода визнається недійсною при невідповідності її не тільки законові, а й іншим актам, виданим органами державної влади і управління в межах наданої їм компетенції.

Стаття 48 ЦК застосовується при порушенні встановленого порядку вчинення громадянами і організаціями дій, спрямованих на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав і обов'язків, при ущемленні угодою особистих або майнових прав неповнолітніх дітей, а також в інших випадках їх невідповідності вимогам чинного законодавства, якщо для них не встановлені особливі правила визнання угод недійсними (статті 45-47, 49-58 ЦК).

Правила зазначеної статті застосовуються також до наслідків визнання недійсною угоди при недодержанні форми, в якій угода під страхом недійсності має бути укладена.

У разі визнання угоди недійсною за ст.48 ЦК суд повинен у рішенні послатися і на нормативний акт, вимогам якого угода не відповідає.

Згідно п.1 ч.1 ст.14 Закону УРСР «Про державний нотаріат» (в редакції на час вчинення процесуальної дії) у населених пунктах, де немає державних нотаріальних контор, виконавчі комітети міських, селищних, сільських Рад народних депутатів вчиняють такі нотаріальні дії: посвідчують заповіти.

Частиною 6 ст.3 Закону УРСР «Про державний нотаріат» (в редакції на час вчинення процесуальної дії) нотаріальні дії у виконавчих комітетах міських, селищних, сільських Рад народних депутатів вчиняють голова, заступник голови або секретар виконавчого Комітету, на яких за рішенням виконавчого комітету відповідної Ради народних депутатів покладено вчинення нотаріальних дій.

В матеріалах справи рішення про покладення на секретаря Томнюк Г.М. вчинення нотаріальних дій відсутнє, а відповідач належними доказами не довів наявність такого рішення станом на 03.02.1991 року.

Отже висновки суду першої інстанції щодо невідповідності посвідчення заповіту вимогам закону є вірними, а доводи апеляційної скарги їх не спростовують.

Проте, висновки суду першої інстанції щодо відсутності підстав застосування наслідків збігу строків позовної давності у зв’язку із їх перериванням суперечать нормам матеріального права.

Суд апеляційної інстанції вважає за необхідне зазначати наступне.

Як зазначено в рішенні суду першої інстанції, відповідач клопотав про застосування наслідків збігу строків позовної давності, а позивач дізнався про заповіт у 2013 році, в результаті чого 27.08.2013 року звернувся до правоохоронних органів із заявою про притягнення винних у підробці заповіту до відповідальності провадження (а.с.13-15).

Вказана обставина визнається сторонами та не спростовується, а початок перебігу строку позовної давності мав місце під час дії ЦК України (в ред. 2003 року), через що до таких спірних правовідносин застосовуються правила цього Кодексу.

Відповідно до ст.264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку. Позовна давність переривається у разі пред'явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач. Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується.

Згідно ст.257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

З наведеного вбачається, що позивач пропустив строк на звернення до суду із зазначеним позовом, оскільки як встановлено судом першої інстанції, про заповіт ОСОБА_1 ОСОБА_6 дізнався у серпні 2013 році, а в суд з позовом про оскарження заповіту та свідоцтва про право власності на спадкове майно звернувся лише у жовтні 2017 року.

Звернення до інших органів не охоплюється та не є тотожнім зверненню із позовом, через що невірним є висновок суду про його переривання.

За таких обставин, апеляційний суд дійшов висновку про часткове задоволення апеляційних вимог, що на підставі п.4 ч.1 ст.376 ЦПК України є наслідком його скасування з ухваленням у справі нового про відмову у задоволенні позовних вимог у зв’язку із застосуванням наслідків збігу строку позовної давності для захисту порушеного права.

Відповідно до ч.1 ст.141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Пунктом 13 ст.141 ЦПК України визначено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Отже, з ОСОБА_1 ОСОБА_6 на користь ОСОБА_1 ОСОБА_8 слід стягнути понесені судові витрати за подання апеляційної скарги в розмірі 1920 грн. (а.с.147- 154).

Керуючись ст.ст.367, 376, 381, 382, 389 ЦПК України, суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Рішення Сторожинецького районного суду Чернівецької області від 29 грудня 2017 року скасувати.

У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: Сторожинецька міська рада, про визнання заповіту недійсним та скасування свідоцтва про право власності на спадщину за заповітом відмовити.

Стягнути ОСОБА_1 користь ОСОБА_2 судові витрати за подання апеляційної скарги в розмірі 1920 (одна тисяча дев’ятсот двадцять) грн.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, проте касаційна скарга на неї може бути подана протягом тридцяти днів до Верховного Суду з дня складання повного судового рішення.

Головуючий – підпис /ОСОБА_9/

Судді - підписи /ОСОБА_10, ОСОБА_11/