Постанова № 72619703, 28.02.2018, Одеський апеляційний адміністративний суд

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

——————————————————————

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

28 лютого 2018 р.м.ОдесаСправа № 815/5665/17

Категорія: 3.4 Головуючий в 1 інстанції: Завальнюк І. В. Судова колегія Одеського апеляційного адміністративного суду у складі:

головуючого – судді Федусика А.Г.,

суддів – Зуєвої Л.Є. та Шевчук О.А.,

розглянувши в порядку письмового провадження в місті ОСОБА_1 апеляційну скаргу ОСОБА_2 ОСОБА_3 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 19 грудня 2017 року по справі за адміністративним позовом ОСОБА_2 ОСОБА_3 до Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області про визнання неправомірним та скасування рішення, зобов’язання вчинити певні дії,-

В С Т А Н О В И Л А :

У листопаді 2017 року ОСОБА_2 ОСОБА_3 звернулась до суду з адміністративним позовом до Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області про визнання наказу №174 від 14 вересня 2017 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, неправомірним та скасування його, а також з вимогою зобов’язати відповідача прийняти рішення про оформлення зазначених документів.

Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 19 грудня 2017 року позов було залишено без задоволення.

Не погоджуючись з постановою суду, ОСОБА_2 ОСОБА_3 подала апеляційну скаргу, в якій зазначається, що вказана постанова ухвалена з порушенням норм матеріального та процесуального права, а тому підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про задоволення позовних вимог.

Заслухавши суддю - доповідача, розглянувши матеріали справи та перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Судом першої інстанції встановлено, що 07 вересня 2017 року ОСОБА_2 ОСОБА_3 звернулася до управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Наказом ГУ ДМС України в Одеській області № 174 від 14 вересня 2017 року ОСОБА_2 ОСОБА_3 відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, що і стало підставою для звернення з позовом до суду.

Вказані обставини визнані сторонами та суд не має обґрунтованого сумніву щодо їх достовірності.

Вирішуючи спірне питання та відмовляючи в позові суд першої інстанції виходив з того, що доводи позивачки є надуманими, остання не навела фактів та обставин, які можна розцінювати як переконливі докази обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань та які впливають на наслідки прийнятого відповідачем рішення при розгляді його заяви про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту. В той же час відповідач, в силу ч.2 ст.77 КАС України, довів суду необґрунтованість та безпідставність позовних вимог і правомірність свого рішення.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду, вважає їх правильними з огляду на наступне.

Положеннями ч.5 ст.5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" (далі Закон) особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.

Згідно з п.1 та 4 ч.1 ст.1 Закону біженець – це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Додатковий захист – це форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, які загрожують їх життю, безпеці чи свободі.

Пунктом 13 статті 1 Закону передбачено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Статтею 6 Закону визначено умови, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зокрема не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Згідно з ч.6 ст.8 Закону рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Так, судом першої інстанції встановлено та з матеріалів справи вбачається, що позивачка - ОСОБА_2 ОСОБА_3 є громадянкою ОСОБА_4, уродженкою ІНФОРМАЦІЯ_1, за національністю – таджичка, за віросповіданням - мусульманка. Рідна мова дарі, володіє мовами пушту, урду, англійською, має неповну середню освіту (11 класів).

Позивачка виїхала з ОСОБА_4 в складі родини (батьків, брата та сестри) в жовтні 2015 року літаком Кабул-Москва на підставі національного паспорту та візи до РФ (місто Москва). На території РФ перебувала протягом місяця, за міжнародним захистом не зверталася. На територію України потрапила нелегально, поза пунктом пропуску.

Наприкінці 2015 року позивачку було затримано та розміщено у пункті тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, де вона перебувала у період з 09 грудня 2015 року по 25 лютого 2016 року.

Вперше ОСОБА_2 ОСОБА_3 звернулася до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській 21 березня 2016 року.

Як причини виїзду ОСОБА_2 ОСОБА_3 з країни громадянської належності вона зазначила, що не може повернутись до Батьківщини через побоювання примусового одруження та фізичної розправи з боку командира талібів на ім'я Мулла Манзур, який вимагав від батька та брата співпрацювати з ним.

За результатами розгляду особової справи № 2016OD0057 громадянки ОСОБА_4 ОСОБА_2 ОСОБА_3, Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області дійшло висновку щодо відмови в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Наказом №62 від 31 березня 2016 року начальника Головного Управління Державної міграційної служби України в Одеській області, у відповідності до ст.8 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, прийнято рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту стосовно громадянки ОСОБА_4 ОСОБА_2 ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2, особова справа № 2016OD0057.

Не погодившись із вищезазначеним рішенням, позивач оскаржила його в судовому порядку (справа № 815/1703/15). Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 18 листопада 2016 року, залишеною без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 09 лютого 2017 року, в задоволенні позову відмовлено.

Вирішуючи справу, суди обох інстанцій виходили із того, що під час анкетування позивачка зазначала, що прибула в Україну 25 листопада 2015 року, за захистом не зверталася, однак ця інформація не відповідає дійсності, оскільки вона зверталася за міжнародним захистом до ГУ ДМС у м.Києві, їй була видана довідка про звернення за захистом в Україні, однак розгляд заяви призупинено через неявку на співбесіду та зазначена довідка визнана недійсною. При цьому 05 грудня 2015 року позивачку затримано в районі с.Фалемичі Волинської області за спробу незаконного перетину державного кордону України у напрямку ОСОБА_5.

Причиною виїзду з країни громадянської належності позивачка зазначила погрози від командира радикального руху “Талібан” на ім'я Мулла Манзур, проте перевіркою інформації по країні походження встановлено, що Мулла Манзур був головою радикального руху “Талібан” в ОСОБА_4 та ймовірно загинув в грудні 2015 року.

При прийнятті рішень суди врахували наявні розбіжності в інформації, наданої під час анкетування позивачів по справі № 815/1703/16 (ОСОБА_2 ОСОБА_6 Хусейн, ОСОБА_7 ОСОБА_8 ОСОБА_9, ОСОБА_10 ОСОБА_3, ОСОБА_11 ОСОБА_3 ОСОБА_2 ОСОБА_3) та співбесід з ними.

Зокрема, позивачі зазначали, що хотіли потрапити в Україну, яку вважають безпечною країною, однак, з матеріалів справи вбачається, що позивачі були затримані при спробі перетину кордону з Польщею.

Позивачі зазначали про те, що сестра ОСОБА_7 ОСОБА_8 ОСОБА_9 повідомляла про небезпеку для їх життів та реальність погроз від Мулла Манзур, проте ОСОБА_7 ОСОБА_8 ОСОБА_9 під час анкетування навіть не зазначив сестру в анкеті та повідомив, що у нього є два брати, а батьки померли.

Крім того, мати та сестри ОСОБА_10 ОСОБА_3 зазначали про те, що люди Мулла Манзур вимагали від нього закласти вибухівку в школі, однак, його батько ОСОБА_7 ОСОБА_8 ОСОБА_9 цієї інформації не зазначає.

В вересні 2017 року ОСОБА_2 ОСОБА_3 вже повторно звернулася до управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

З огляду на матеріали справи, під час анкетування 11 вересня 2017 року позивачка зазначила, що прибула до України приблизно 2,5 року тому, одразу звернулась за захистом в м.Києві, але результатом звернення була відмова в захисті. Однак, як встановлено вище судом, 08 жовтня 2015 року позивачка звернулась з заявою до ГУ ДМС в м. Києві, проте саме через уникнення особою процедурних заходів розгляд її особової справи було призупинено відповідно до наказу від 29 жовтня 2015 року № 60.

В ході співбесіди позивачка повідомила, що після відмови ГУ ДМС України в м.Києві вона разом із родиною збиралась звернутися за захистом до іншого міста України. Втім, 05 грудня 2015 року позивачку разом із родиною було затримано в районі с.Фалемичі Волинської області при спробі незаконного перетину державного кордону України у напрямку ОСОБА_5, після чого розміщено у ПТПІ. Зазначене свідчить про намір позивачки свідомо потрапити до європейських країн та відсутність необхідності у міжнародному захисті на території України.

Окремо колегія суддів зазначає, що позивачка виїхала з ОСОБА_4 до Російської Федерації, на території якої перебувала на протязі 1 місяця, та згідно із п.22 ч.1 ст.1 Закону вона знаходилася в третій безпечній країні та не звернулася за наданням статусу біженця, або особи, яка потребує додаткового захисту за місцем знаходження. Неможливо вважати проїзд через територію Російської Федерації транзитним, оскільки транзитний проїзд через територію РФ здійснюється, як правило, без права на зупинку. Враховуючи той факт, що позивачка потрапила на територію Російської Федерації легально, в разі обґрунтованості побоювань зазнати переслідувань на Батьківщині, вона мала звернутися за захистом на території Російської Федерації.

Також, аналізом інформації з міжнародних правозахисних організацій можливо дійти висновку, що соціально-політична ситуація в ОСОБА_4, а саме в м.Кабул є задовільною. Інформацією по країні походження підтверджується можливість використання іноземцем альтернативи внутрішнього переміщення.

Отже, враховуючи у сукупності все вищезазначене, зокрема, наявність розбіжностей в анкетах та протоколах співбесід позивачки, її намагання потрапити до ОСОБА_5 при знаходженні в безпечній країні, не звернення за захистом в РФ при перетині кордону цієї країни легально, неповідомлення інформації щодо звернення за захистом в Україні раніше, наявність інформації про смерть особи, яка позивачці (з її слів) погрожувала, дає підстави вважати заяви позивачки не обґрунтованими, а інформацію щодо загрози її життю та здоров’ю в країні походження такою, що не доведена в судовому засіданні, що виключає можливість задоволення позовних вимог.

Отже, рішення суду першої інстанції викладена достатньо повно, висновки обґрунтовані з посиланням на конкретні норми Законів України та відповідають чинному законодавству.

Також, колегія суддів не може погодитися з посиланням апелянта на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, тому що всі процесуальні норми, передбачені адміністративним судочинством були виконані без порушень прав кожної сторони при розгляді справи.

За таких обставин, підстав для скасування рішення суду першої інстанції та задоволення апеляційної скарги не вбачається.

Керуючись ст.ст.308, 311, 315, 316, 321,322, 325 КАС України, суд -

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 ОСОБА_3 - залишити без задоволення, а рішення Одеського окружного адміністративного суду від 19 грудня 2017 року – без змін.

Постанова апеляційного суду набирає чинності з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду в порядку ст.328-331 КАС України.

Головуючий суддя ОСОБА_9Судді ОСОБА_12 ОСОБА_1