Рішення № 72618531, 06.03.2018, Хмельницький окружний адміністративний суд

Справа № 822/190/18

РІШЕННЯ

іменем України

06 березня 2018 рокум. Хмельницький

Хмельницький окружний адміністративний суд в особі головуючого-судді Михайлова О.О.

розглянувши адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Міністерства юстиції України про скасування рішення та зобов'язання вчинити дії,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернувся до Хмельницького окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Міністерства юстиції України, в якому просить суд:

- рішення Центральної комісії Міністерства юстиції України від 21.08.2017 року відносно позивача - скасувати;

- зобов'язати Міністерство юстиції України переглянути рішення від 21.08.2017 року, з врахуванням зазначених в поданому адміністративному позові критеріїв і положень.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що відповідно до вироку Печерського районного суду м. Києва його визнано винним у вчиненні злочинів, передбачених п. 6, п. 13 ч. 2 ст. 115 КК України, ч. 3 ст. 185 КК України, та призначено покарання у виді довічного позбавлення волі.

Позивач вказує, що відповідно до рішенням комісії з питань розподілу, направлення та переведення осіб, засуджених до позбавлення волі, йому визначено колонію максимального рівня безпеки - Замкову виправну колонію (№58).

ОСОБА_1 20.07.2017 звернувся із клопотанням до Міністерства юстиції України щодо його переведення до іншої установи виконання покарань, відповідно до ч. 1 ст. 93 Кримінально-виконавчого кодексу України, у зв'язку зі значною віддаленістю м. Ізяслав від місця його проживання до засудження, тобто м. Києва та неможливістю відвідування його за місцем відбування покарання родичами та друзями.

Позивач стверджує, що значна відстань від місця проживання його близьких родичів до місця відбування його покарання є перешкодою у спілкуванні з ними.

Позивач зазначає, що 21.08.2017 Центральна комісія Міністерства юстиції України прийняла рішення, яким відмовила у переведенні засудженого до довічного позбавлення волі ОСОБА_1 із Замкової виправної колонії (№58) до Житомирської установи виконання покарань (№8).

Позивач вважає вказану відмову такою, що не ґрунтується на положеннях чинного законодавства, а тому звернувся із даним адміністративним позовом до суду.

Справа розглянута справи за правилами спрощеного позовного провадження, без виклику сторін.

Від представника відповідача 02.03.2018 надійшов відзив на позовну заяву. У поданому відзиві представник відповідача зазначає, що при розгляді клопотання ОСОБА_1 Міністерства юстиції України діяло в межах та у спосіб визначений чинним законодавством України, а тому просить в задоволенні позовних вимог відмовити в повному обсязі. Представник відповідача також зазначає, що підставою для прийняття оскаржуваного рішення слугував висновок про відсутність підстав, передбачених частиною 2 статті 93 Кримінально-виконавчого кодексу України (далі - КВК України) та відсутність вільних місць для тримання такої категорії осіб, як засуджені до довічного позбавлення волі у Житомирській установі виконання покарань (№8).

Суд встановив, що позивача - ОСОБА_1, відповідно до вироку Печерського районного суду м. Києва від 21.11.2014 визнано винним у вчиненні злочинів, передбачених п. 6, п. 13 ч. 2 ст. 115 КК України, ч. 3 ст. 185 КК України, та призначено покарання у виді довічного позбавлення волі.

Позивач відбуває покарання у Замковій виправній колонії (№58).

ОСОБА_1 20.07.2017 звертався із клопотанням до Міністерства юстиції України щодо його переведення до іншої установи виконання покарань, відповідно до ч. 1 ст. 93 Кримінально-виконавчого кодексу України, у зв'язку зі значною віддаленістю м. Ізяслав від місця його проживання до засудження, тобто м. Києва та неможливістю відвідування його за місцем відбування покарання родичами та друзями.

Центральна комісія Міністерства юстиції України 21.08.2017 прийняла рішення, яким відмовила у переведенні засудженого до довічного позбавлення волі ОСОБА_1 із Замкової виправної колонії (№58) до Житомирської установи виконання покарань (№8).

Підставою відмови слугував висновок про відсутність підстав, передбачених частиною 2 статті 93 Кримінально-виконавчого кодексу України та відсутність вільних місць для тримання такої категорії осіб, як засуджені до довічного позбавлення волі.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам суд зазначає наступне.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з ч. 2 ст. 7 КВК України засуджені користуються всіма правами людини та громадянина, передбаченими Конституцією України, за винятком обмежень, визначених цим Кодексом, законами України і встановлених вироком суду.

Відповідно до ст. 86 КВК України вид колонії, в якій засуджені до позбавлення волі відбувають покарання, визначається центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань.

Відповідно до ст. 93 КВК України засуджений до позбавлення волі відбуває весь строк покарання в одній виправній чи виховній колонії, як правило, у межах адміністративно-територіальної одиниці відповідно до його місця проживання до засудження або місця постійного проживання родичів засудженого.

Переведення засудженого для дальшого відбування покарання з однієї виправної чи виховної колонії до іншої допускається за виняткових обставин, які перешкоджають дальшому перебуванню засудженого в цій виправній чи виховній колонії. Порядок переведення засуджених визначається нормативно-правовими актами Міністерства юстиції України.

Згідно з п. 17.1. Європейських пенітенціарних правил Рекомендація N R (2006) 2 Комітету Міністрів держав-учасниць, по можливості, ув'язнені повинні направлятися для відбуття покарання в пенітенціарні установи, розташовані поблизу від міста проживання або місць соціальної реабілітації.

При розподілі варто враховувати вимоги, пов'язані із продовженням кримінального розслідування та забезпеченням безпеки, а також потребу створення відповідного режиму для всіх ув'язнених.

По можливості, варто узгоджувати з ув'язненим первісно призначене для нього місце відбуття покарання та будь-які наступні переведення з однієї пенітенціарної установи до іншої.

Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 відбуває покарання у виді довічного позбавлення волі у Замковій виправній колонії № 58.

Відповідно до п. 4 роз. 2 Положення про визначення особам, засудженим до довічного позбавлення волі та позбавлення волі на певний строк, виду колонії, порядок направлення для відбування покарання осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, позбавлення волі на певний строк, арешту й обмеження волі, та їх переведення, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 27.02.2017 № 680/5 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 28.02.2017 за № 265/30133 (далі - Положення № 680/5), до виправних колоній максимального рівня безпеки направляються чоловіки, зокрема, засуджені до покарання у виді довічного позбавлення волі.

В рішенні Європейського суду з прав людини у справі Вінтман проти України (Vintman v. Ukraine, № 28403/05) зазначено, що засуджені до позбавлення волі мають "надалі користуватись основоположними правами та свободами, гарантованими Конвенцією, окрім права на свободу". Отже, не постає питання, що засудженого до позбавлення волі може бути позбавлено усіх прав за статтею 8 Конвенції тільки тому, що він має статус особи, яку за вироком суду було позбавлено волі. У своїй практиці Суд також визнав, що Конвенція не надає засудженим до позбавлення волі права обирати місце відбування покарання, а той факт, що засуджені відокремлені від своїх родин та перебувають на певній відстані від них, є неминучим наслідком позбавлення їх волі. Однак поміщення засудженого до колонії, розташованої на такій відстані від місця проживання його родини, що дуже ускладнює або навіть унеможливлює побачення, може за певних обставин становити втручання у сімейне життя, оскільки можливість для членів родини відвідувати засудженого є надзвичайно важливою для підтримання сімейного життя.

Оскаржуване рішення Центральної комісії Міністерства юстиції України жодним чином не містить обгрунтування його прийняття з огляду на вплив місця відбування покарання на особисте життя засудженого.

Суд також бере до уваги, що твердження відповідача, викладенні у рішенні Центральної комісії Міністерства юстиції України про відмову засудженому до довічного позбавлення волі ОСОБА_1 у переведенні із Замкової виправної колонії (58) до Житомирської установи виконання покарань №8) від 21.08.2017 та твердження викладені представником відповідача у відзиві на адміністративний позов від 02.03.2018 про те, що у Житомирській установі виконання покарань (№8) відсутні вільні місця для такої категорії осіб, як засуджених до довічного позбавлення волі не підтверджені жодними належними та допустимими доказами.

Крім того, переведення засудженого для подальшого відбування покарання з однієї виправної чи виховної колонії до іншої допускається за виняткових обставин, які перешкоджають дальшому перебуванню засудженого у Замковій виправній колонії № 58, проте, позивачем не надано жодних доказів на підтвердження того, що існують такі обставини.

В свою чергу, Європейський суд з прав людини в пункті 83 рішення у справі «Родзевілло проти України» від 14 січня 2016 року зазначив, що Конвенція не надає засудженим права обирати місце відбування покарання, а той факт, що засуджені можуть бути відокремлені від своїх сімей та відбувати покарання на певній відстані від них, є неминучим наслідком позбавлення їх волі (див., наприклад, ухвалу щодо прийнятності у справі «Оспіна Варгас проти Італії» (Ospina Vargas v. Italy), заява № 40750/98, від 6 квітня 2000 року). Проте абсолютно неприйнятним є позбавлення засудженого усіх прав за статтею 8 Конвенції лише на підставі його статусу як особи, що відбуває покарання за вироком суду (див., наприклад, рішення у справі «Ходорковський та Лєбєдєв проти Росії»( Khodorkovskiy and Lebedev v. Russia), заяви №№ 11082/06 та 13772/05, п. 836, від 25 липня 2013 року). Важливим елементом права ув’язненого на повагу до його сімейного життя є надання йому пенітенціарними органами допомоги у підтриманні зв’язків з його близькими (див., наприклад, рішення у справі «Мессіна проти Італії» (№ 2) (Messina v. Italy (no. 2», заява № 25498/94, п. 61, ECHR 2000-Х). Тримання особи в установі виконання покарань, яка розташована настільки далеко від сім’ї засудженої особи, що робить побачення з членами сім’ї дуже важкою або навіть неможливою справою, за певних обставин може становити непропорційне втручання у сімейне життя (див., наприклад, згадане рішення у справі «Вінтман проти України» (Vintman v. Ukraine), пп. 78 та 103-104). Хоча Суд погодився з тим, що національні органи влади повинні мати широкі дискреційні повноваження щодо питань, які стосуються виконання покарань, розподіл засуджених по установах виконання покарань не повинен залишатися цілком на розсуд адміністративних органів влади. Інтереси засуджених щодо підтримання принаймні якихось сімейних та соціальних зв’язків повинні братись до уваги (див., наприклад, згадане рішення у справі «Ходорковський та Лєбєдєв проти Росії» (Khodorkovskiy and Lebedev v. Russia), пп. 836-838 та 850).

Відповідно до ч. 1-2 ст. 6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Відповідно до ч. 1 ст. 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 78 цього Кодексу (ч. 1 ст. 77 КАС України).

В той же час згідно з ч. 2 ст. 77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Таким чином, особливістю адміністративного судочинства є те, що тягар доказування в спорі покладається на відповідача, який повинен надати суду всі матеріали, які свідчать про правомірність його рішень.

Перевіривши юридичну та фактичну обґрунтованість доводів позивача, оцінивши досліджені під час судового розгляду справи докази в їх сукупності, суд приходить до висновку, що відповідачем не доведена правомірність своїх дій, а тому адміністративний позов ОСОБА_1 необхідно задовольнити в повному обсязі

Оскільки позивача було звільнено від сплати судового збору, відповідно до вимог ст. 139 КАС України розподіл судових витрат не здійснюється.

Керуючись статтями 6, 72-77, 139, 244, 246, 250, 255, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ВИРІШИВ:

адміністративний позов ОСОБА_1 (ідентифікаційний номер НОМЕР_1, вул. Гагаріна, 2, м. Ізяслав, Хмельницька область, Замкова виправна колонія (№58), 30300) - задовольнити.

Скасувати рішення Центральної комісії Міністерства юстиції України про відмову засудженому до довічного позбавлення волі ОСОБА_1 у переведенні із Замкової виправної колонії (58) до Житомирської установи виконання покарань №8) від 21.08.2017

Зобов'язати Міністерство юстиції України (код ЄДРПОУ 0015622, вул. Городецького, 13, м. Київ, 01001) повторно розглянути звернення ОСОБА_1 (ідентифікаційний номер НОМЕР_1, вул. Гагаріна, 2, м. Ізяслав, Хмельницька область, Замкова виправна колонія (№58), 30300) про переведення засудженого до іншої установи виконання покарання.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до Вінницького апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з його підписання.

Головуючий суддя ОСОБА_2