Рішення № 72617931, 27.02.2018, Львівський окружний адміністративний суд

ЛЬВІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа №813/239/18

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 лютого 2018 року

15 год. 25 хв.

Львівський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Качур Р.П., за участю секретаря судового засідання Приймака С.І., позивача ОСОБА_1, представника позивача ОСОБА_2, представника відповідача ОСОБА_3, розглянув у відкритому судовому засіданні адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління ДФС у Львівській області про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення, -

в с т а н о в и в:

ОСОБА_4 (надалі – позивач) звернувся до Львівського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Головного управління ДФС у Львівській області про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення, просив визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення Головного управляння ДФС у Львівській області від 30.10.2017 року № 605021-13.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що 30.10.2017 року Головним управлінням ДФС у Львівській області прийнято податкове повідомлення-рішення № 605021-13, яким визначено для ОСОБА_1 суму податкового зобов’язання за податком на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, у розмірі 30711,14 грн. Вказану суму відповідач вирахував з посиланням на відповідні норми податкового законодавства, виходячи з наявності у нього нерухомого майна – житлового будинку, загальна площа якого перевищує 500 квадратних метрів. Вказане податкове повідомлення-рішення отримане позивачем 18.12.2017 року. ОСОБА_1 зазначає, що будинок площею 511,7 квадратних метрів, співвласником якого він є, належить також його дружині – ОСОБА_5 ОСОБА_6 на праві спільної часткової власності, що підтверджується відповідним договором виділу майна з подружжя від 26.12.2017 року. Крім цього, у звітному 2017 році будинок, в силу вимог ст. 60 Сімейного кодексу України, перебував у спільній сумісній власності подружжя, відтак, йому, як одному із співвласників цього житлового будинку, належить не вся площа об’єкта нерухомості, а лише половина – 255,85 квадратних метри. Таким чином, позивач вважає, що положення ст. 266 Податкового кодексу України до нього не можуть бути застосовані, та, як наслідок, оскаржуване повідомлення рішення є протиправним та підлягає скасуванню.

Ухвалою Львівського окружного адміністративного суду від 29.01.2018 року справу № 813/239/18 прийнято до провадження та призначено до розгляду за правилами спрощеного провадження з викликом сторін.

Позивач та представник позивача, які просили позовні вимоги задовольнити з підстав, викладених в адміністративному позові.

Представник відповідача доводи, викладені у відзиві на адміністративний позов, в якому відповідач, покликаючись на норми Податкового кодексу України, зазначив, що оскільки Витягом про державну реєстрацію прав підтверджується, що ОСОБА_1 на момент визначення податкового зобов’язання на нерухоме майно володів 1/1 часткою будинку на праві приватної власності, що знаходиться за адресою: м. Львів, вул. Червона, 33а, відтак, податкове повідомлення рішення є законним та обґрунтованим. Просив у задоволенні позовних вимог позивача відмовити.

Суд заслухав пояснення представників сторін у справі, дослідив матеріали справи, та встановив таке.

30.10.2017 року Головним управлінням ДФС у Львівській області прийнято податкове повідомлення-рішення № 605021-13, яким ОСОБА_1 визначено суму податкового зобов’язання з податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки 30711,14 грн. за податковий період 2016 рік (а.с. 9).

Копією свідоцтва про одруження підтверджується, що 14.02.1998 року ОСОБА_4 та ОСОБА_7 ОСОБА_6 одружились (а.с. 11).

Копією свідоцтва про право власності на будинок від 14.02.2012 року підтверджується, що ОСОБА_4 володіє на праві приватної власності будинком № 33 «а» загальною площею 511,7 квадратних метри, який знаходиться за адресою в м. Львові на вул. Червоній (а.с. 14).

Копією договору виділу майна з подружжя від 26.12.2017 року підтверджується, що ОСОБА_5 ОСОБА_6 набула право власності на 1/2 частку будинку № 33 «а» по вул. Червоній у м. Львові, а за ОСОБА_1 залишається право власності на 1/2 частку вказаного будинку (а.с. 10).

Відомості щодо права власності на будинок загальною площею 511,7 квадратних метри за адресою в м. Львів, вул. Червона, 33 «а», підтверджуються інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об’єктів нерухомого майна щодо суб’єкта (а.с. 31-34).

При вирішенні справи суд керується таким.

Платниками податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, в розумінні ст. 266 Податкового кодексу України (далі – ПК України), є фізичні та юридичні особи, в тому числі нерезиденти, які є власниками об’єктів житлової та/або нежитлової нерухомості.

Підпунктом 266.2.1 п. 226.2 ст. 266 ПК України передбачено, що об’єктом оподаткування є об’єкт житлової та нежитлової нерухомості, в тому числі його частка.

В підпунктах 266.3.1 та 266.3.2 п. 266.3 ст. 266 ПК України зазначено, що базою оподаткування є загальна площа об’єкта житлової та нежитлової нерухомості, в тому числі його часток.

База оподаткування об’єктів житлової та нежитлової нерухомості, в тому числі їх часток, які перебувають у власності фізичних осіб, обчислюється контролюючим органом на підставі даних Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, що безоплатно надаються органами державної реєстрації прав на нерухоме майно та/або на підставі оригіналів відповідних документів платника податків, зокрема документів на право власності.

Згідно із вимогами пп. 266.5.1 п. 266.5 ст. 266 ПК України, ставки податку для об’єктів житлової та/або нежитлової нерухомості, що перебувають у власності фізичних та юридичних осіб, встановлюються за рішенням сільської, селищної, міської ради або ради об’єднаних територіальних громад, що створені згідно із законом та перспективним планом формування територій громад, залежно від місця розташування (зональності) та типів таких об’єктів нерухомості у розмірі, що не перевищує 1,5 відсотка розміру мінімальної заробітної плати, встановленої законом на 1 січня звітного (податкового) року, за 1 квадратний метр бази оподаткування.

Відповідно до вимог пп. 266.7.1 п. 266.7 ст. 266 обчислення суми податку з об’єкта/об’єктів житлової нерухомості, які перебувають у власності фізичних осіб, здійснюється контролюючим органом за місцем податкової адреси (місцем реєстрації) власника такої нерухомості у такому порядку: ґ) за наявності у власності платника податку об’єкта (об’єктів) житлової нерухомості, у тому числі його частки, що перебуває у власності фізичної чи юридичної особи - платника податку, загальна площа якого перевищує 300 квадратних метрів (для квартири) та/або 500 квадратних метрів (для будинку), сума податку, розрахована відповідно до підпунктів «а»-«г» цього підпункту, збільшується на 25000 гривень на рік за кожен такий об’єкт житлової нерухомості (його частку).

При винесенні оскаржуваного податкового повідомлення-рішення Головним управлінням ДФС у Львівській області в силу вимог пп. 266.3.2 п. 266.3 ст. 266 ПК України використано відомості Державного реєстру речових прав станом на 31.12.2016 року. Яким підтверджується, що позивачу на праві власності належить об’єкт житлової нерухомості – будинок по вул. Червона, 33«а» у м. Львові загальною площею 511. 7 квадратних метри. Вказаний об’єкт нерухомості належить позивачу згідно свідоцтва про право власності від 14.02.2012 року № 430-Ж-Ф, частка власності становить 1/1.

Щодо покликань позивача на те, що до укладення договору від 26.12.2017 року вказаний будинок не був виключною власністю позивача, а спільною сумісною, в силу приписів ст. 60 Сімейного кодексу України, оскільки придбаний із дружиною в період перебування ними в зареєстрованому шлюбі, суд зазначає таке.

За загальним правилом, відповідно до ст. 60 Сімейного кодексу України (далі – СК України) майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Відповідно до ч.ч. 1, 3, 4 ст. 61 СК України об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту; якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя; речі для професійних занять (музичні інструменти, оргтехніка, лікарське обладнання тощо), придбані за час шлюбу для одного з подружжя, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Таким чином, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але і спільністю участі подружжя коштами або працею в набутті майна. Тобто, застосовуючи цю норму права (ст. 60 СК України) та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття є спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

Тільки в разі встановлення цих фактів норма ст. 60 СК України вважається правильно застосованою.

Саме з такого розуміння закону виходив Верховний Суд України при розгляді аналогічних справ про поділ спільного майна подружжя (постанова від 02 жовтня 20134 року у справі № 6-79цс13, постанова від 19 лютого 2014 року у справі № 6-5цс14, постанова від 11 березня 2015 року у справі № 5-21цс15, постанова від 13 червня 2016 року у справі № 6-1752цс15)

Здійснення подружжям права спільної сумісної власності регламентується статтею 63 СК України, згідно з якою дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Розпоряджання спільним сумісним майном подружжя може відбутися шляхом його поділу, виділення частки. Поділ майна, що є у спільній сумісній власності подружжя, є підставою набуття особистої власності кожним з подружжя.

Відповідно до ч. 1 ст. 71 Сімейного кодексу України майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі.

Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.

Відповідно до ч. 1 ст. 19 Цивільного процесуального кодексу України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

За таких обставин, суд, який розглядає цю справу не є судом який може встановлювати чи стверджувати про наявність рівних часток у ОСОБА_1 та його дружини, оскільки вказане передбачало б вихід суду за межі його компетенції.

Таким чином, вказане покликання позивача є необґрунтованим, оскільки судового рішення чи іншого документа, який би на момент винесення рішення підтверджував обставини спільної сумісної власності не було, до матеріалів справи не надано.

Суд також зауважує, що відповідно до ч.ч. 1-3 ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з’ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Отже, суд не може ґрунтувати своє рішення на засадах презумпції спільної сумісної власності, викладеній у ст. 60 СК України.

Суд додатково звертає увагу на той факт, що згідно з ч. 2 ст. 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 4 цього ж Закону державній реєстрації прав підлягає право власності

Державний реєстр прав містить записи про зареєстровані речові права на нерухоме майно, об’єкти незавершеного будівництва, їх обтяження, про об’єкти та суб’єктів цих прав, відомості та електронні копії документів, поданих у паперовій формі, або документи в електронній формі, на підставі яких проведено реєстраційні дії, а також документи, сформовані за допомогою програмних засобів ведення Державного реєстру прав у процесі проведення таких реєстраційних дій.

Записи, що містяться у Державному реєстрі прав, повинні відповідати відомостям, що містяться в документах, на підставі яких проведені реєстраційні дії. У разі їх невідповідності пріоритет мають відомості, що містяться в документах, на підставі яких проведені реєстраційні дії.

Відомості Державного реєстру прав вважаються достовірними і можуть бути використані у спорі з третьою особою, доки їх не скасовано у порядку, передбаченому цим Законом.

Будь-які дії особи, спрямовані на набуття, зміну або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, зареєстрованих у Державному реєстрі прав, вчиняються на підставі відомостей, що містяться в цьому реєстрі (ч.ч. 1, 2, 5 Закону).

Згідно з Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об’єктів нерухомого майна щодо суб’єкта, 26.12.2017 року приватним нотаріусом здійснено перереєстрацію права власності на спільну часткову, з розміром частки ОСОБА_1 ? (а.с. 34).

Таким чином, оскільки станом на 31.12.2016 року право власності на будинок № 33«а» по вул. Червоній у м. Львові було зареєстровано на ОСОБА_1, частка 1/1, позивачем не підтверджено належними та допустимими доказами факт спільної часткової власності на відповідний об’єкт на момент винесення оскаржуваного рішення, відповідачем правомірно визначено об’єкт оподаткування податком на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, сплачене фізичними особами, які є власниками об’єктів житлової нерухомості.

Відповідно до ч. 2 ст. 73 КАС України, предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Згідно зі ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об’єктивному дослідженні.

Відповідно до ч.2 ст.3 КАС України передбачено, що У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони:1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Таким чином, дії відповідача при прийнятті оскаржуваної постанови, а також оскаржувана постанова є такими, що прийняті на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачений законом.

Оскільки в матеріалах справи наявні докази вчинення позивачем порушень вказаних в оскарженій постанові, а відповідач, приймаючи таку, діяв виключно в межах та на виконання наданих йому повноважень та покладених на нього обов'язків, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення адміністративного позову.

Відповідно до положень ст. 139 КАС України не підлягають відшкодуванню понесені позивачем судові витрати у вигляді судового збору.

Керуючись ст.ст. 19, 22, 25,72-77, 90, 139, 241-246, 250, 255, 295, пп. пп. 15.5 п. 15 розділу VІІ «Перехідні положення» КАС України, суд -

в и р і ш и в:

У задоволенні позову ОСОБА_1 (79000, м. Львів, вул. Червона, 33 «а»; РНОКПП НОМЕР_1) до Головного управління ДФС у Львівській області (79003, м. Львів, вул. Стрийська, 35; ЄДРПОУ 39462700) про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення, - відмовити повністю.

Судові витрати покласти на позивача.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення через Львівський окружний адміністративний суд.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

В судовому засіданні проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Повний текст рішення складено та підписано 07.03.2018 року.

Суддя Качур Р.П.