Постанова № 72604062, 05.03.2018, Львівський апеляційний адміністративний суд

ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05 березня 2018 рокуЛьвів№ 876/294/18

Львівський апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючого-судді Сапіги В.П.,

суддів: Улицького В.З., Шавеля Р.М.,

за участі секретаря судових засідань ОСОБА_1,

представника позивача ОСОБА_2,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_3 на постанову Тернопільського окружного адміністративного суду від 06 грудня 2017 року, ухвалену під головуванням судді Шульгача М.П. в м. Тернополі, у справі за адміністративним позовом ОСОБА_3 до Тернопільської об'єднаної державної податкової інспекції головного управління Державної фіскальної служби у Тернопільській області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача ОСОБА_4 державної казначейської служби України у м.Тернополі Тернопільської області про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення, зобов'язання вчинити дії,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_3 звернувся в суд з адміністративним позовом до Тернопільської об'єднаної державної податкової інспекції головного управління ДФС у Тернопільській області (далі – Тернопільска ОДПІ), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача ОСОБА_4 державної казначейської служби України у м.Тернополі Тернопільської області (далі – УДКС Укерїни у м. Тернополі) про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення Тернопільскої ОДПІ №86834-17 від 17.06.2015 та зобов’язання сформувати та подати до УДКС України у м. Тернополі подання про повернення сплаченого ОСОБА_3 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1) транспортного податку за 2015 рік в розмірі 25000 грн.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що позивач володіє транспортним засобом марки Toyota Highlander 3.5, 2011 року випуску, з об'ємом двигуна 3456 см. куб. Тернопільською ОДПІ 17.06.2015 винесено податкове повідомлення-рішення №86834-17, яким позивачу визначено суму податкового зобов’язання по транспортному податку з фізичних осіб за 2015 рік у сумі 25000 грн. 31.08.2015 позивачем сплачено нараховану суму транспортного податку в повному розмірі, проте позивач вважає, що не повинен був сплачувати вказаного податку, а дії контролюючого органу щодо винесення податкового повідомлення-рішення є незаконними, оскільки транспортний податок повинен встановлюватись відповідними сільськими, селищними, міськими радами. Крім того зазначає, що зміни до будь-яких елементів податків та зборів не можуть вноситись пізніше як за шість місяців до початку нового бюджетного періоду, в якому будуть діяти нові правила та ставки.

Постановою Тернопільського окружного адміністративного суду від 06.12.2017 відмовлено у задоволенні адміністративного позову з тих підстав, що норма щодо застосування транспортного податку у 2015 році є чинною, Закон України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо податкової реформи» від 28.12.2014 №71-VIII неконституційним визнано не було.

Сторона позивача, не погодившись з таким рішенням, подала апеляційну скаргу. Апелянт вважає оскаржувану постанову суду незаконною та необґрунтованою, винесеною судом при неправильному застосуванні норм матеріального права, а тому просить її скасувати та прийняти нову постанову, якою позов ОСОБА_3 задовольнити повністю. Стягнути з відповідача понесені судові витрати.

Доводи апеляційної скарги обґрунтовує тим, що згідно чинного законодавства транспортний податок відноситься до місцевого і Верховна рада не може безпосередньо своїм рішенням запровадити такі податки як місцеві на відповідних територіях. В той же час 2015 рік - це плановий період, а 2016 – бюджетний. Нові податки в 2015 році не можуть бути визнані обов’язковими, оскільки місцеві ради не приймали і не могли прийняти та офіційно оприлюднити до 15 липня 2014 року рішення про встановлення таких податків і зборів. Тому контролюючий орган не міг застосовувати положення ст. 267 ПК України з метою оподаткування транспортним податком за 2015 рік транспортного засобу позивача. За таких обставин оскаржуване податкове повідомлення-рішення є протиправним та підлягає скасуванню.

Тернопільська ОДПІ подала відзив на апеляційну скаргу ОСОБА_3, в якому просить в її задоволенні відмовити в повному обсязі, залишивши постанову суду першої інстанції в силі з врахуванням того, що відповідно до податкового законодавства та враховуючи характеристики транспортного засобу Toyota Highlander 3.5, 2011 року випуску, який належить позивачу, була об'єктом оподаткування у 2015 році згідно ст.267 ПК України, тому податковим органом було винесено податкове повідомлення-рішення від 17.06.2015 року № 86834-17.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника позивача, перевіривши в межах доводів апеляційної скарги законність та обґрунтованість судового рішення, повноту встановлення обставин справи, правильність їх юридичної оцінки, дослідивши матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу належить частково задовольнити з наступних мотивів.

Даючи правову оцінку спірним правовідносинам, колегія суддів врахувала наступні норми чинного законодавства та обставини справи.

Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі і в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України.

Згідно ст. 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення, добросовісно.

Судом встановлено, що позивач є власником транспортним засобом марки TOYOTA HIGHLANDER 3.5, 2011 року випуску, з об'ємом двигуна 3456 см. куб, реєстраційний номер НОМЕР_2, що підтверджується свідоцтвом про реєстрацію транспортного засобу серії САК 134944.

Тернопільською ОДПІ ГУ ДФС у Тернопільській області прийнято податкове повідомлення-рішення № 86834-17 від 17.06.2015, яким визначено позивачу податкове зобов'язання за 2015 рік з податку за платежем: транспортний податок з фізичних осіб в розмірі 25000 грн.

Підставою для винесення оскаржуваного податкового повідомлення-рішення слугував висновок податкового органу про те, що позивач є власником зареєстрованого в Україні легкового автомобіля, який використовувався до 5-ти років і має об'єм двигуна понад 3000 куб. см, а тому він віднесений до кола платників транспортного податку.

Відповідно до квитанції № 3069879 від 31.08.2015 ОСОБА_3 сплатив транспортний податок у сумі 25000 грн. Вказана сума транспортного податку зарахована до місцевого бюджету 31.08.2015, що підтверджується довідкою управління Державної казначейської служби України у м. Тернополі № 3283 від 14.11.2017.

Позивач, вважаючи вказане податкове повідомлення-рішення безпідставним, звернувся з означеним адміністративним позовом до суду.

Приймаючи оскаржувану постанову про відмову у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції прийшов до висновку, що відповідач довів обґрунтованість та правомірності винесення оскаржуваного податкового повідомлення-рішення. При тому суд не прийняв до уваги доводи позивача про те, що зміни до будь-яких елементів податків та зборів не можуть вноситися пізніш як за шість місяців до початку нового бюджетного періоду, в якому будуть діяти нові правила та ставки, що податки та збори, їх ставки, а також податкові пільги не можуть змінюватися протягом бюджетного року, оскільки суд вважав, що у даному випадку законодавцем не змінено вид податку, а запроваджено новий місцевий податок.

Колегія суддів апеляційного суду вважає такі висновки суду першої інстанції помилковими, прийнятими з неправильне тлумачення закону та застосування закону, який не підлягав у 2015 році застосуванню, тобто з порушенням норм матеріального права, виходячи з наступного.

Законом України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів Законом України щодо податкової реформи» від 28 грудня 2014 року № 71-VIII (далі - Закон № 71-VIII) запроваджено новий місцевий податок, а саме податок на майно, який складається з трьох різновидів: транспортний податок та податок на майно, відмінне від земельної ділянки та плата за землю.

Отже, Законом № 71-VIII запроваджено низку правових норм, що врегулювали питання справляння місцевих податків.

Згідно із пункту 10.2 статті 10 Податкового кодексу України, в редакції Закону № 71-VIII, місцеві ради обов'язково установлюють єдиний податок та податок на майно (в частині транспортного податку та плати за землю).

Відповідно до пункту 12.3 статті 12 Податкового кодексу України сільські, селищні, міські ради та ради об'єднаних територіальних громад, що створені згідно із законом та перспективним планом формування територій громад, в межах своїх повноважень приймають рішення про встановлення місцевих податків та зборів.

Зважаючи на зміст наведених законодавчих норм, встановлення податку на майно, зокрема в частині транспортного податку, є безумовним обов'язком місцевої ради, який повинен бути виконаний шляхом прийняття відповідного рішення.

Судом встановлено, що рішенням Тернопільської міської ради від 27.01.2015 № 6/55/13 «Про внесення змін до рішення від 05.01.2011 №6/4/3 «Про місцеві податки і збори» (пп.2.2.2 п.2.2. 4.2) міська рада встановила з 01 січня 2015 року ставку транспортного податку - із розрахунку на календарний рік у розмірі 25 000 грн. за кожний легковий автомобіль, що є об'єктом оподаткування згідно із ст.267 ПК України.

Водночас, підпунктом 12.3.4 пункту 12.3 статті 12 Податкового кодексу України регламентовано порядок опублікування та застосування рішень місцевої ради про встановлення місцевих податків. Зазначені рішення офіційно оприлюднюються відповідним органом місцевого самоврядування до 15 липня року, що передує бюджетному періоду, в якому планується застосовування встановлюваних місцевих податків та зборів або змін (плановий період). В іншому разі норми відповідних рішень застосовуються не раніше початку бюджетного періоду, що настає за плановим періодом.

Наведеною нормою передбачено обов'язок місцевої ради опублікувати рішення про встановлення місцевого податку, а також наслідки несвоєчасного опублікування відповідного рішення. Разом з цим, норма розрізняє період опублікування рішення ради (це період, який передує плановому), плановий період (у якому планується встановити місцевий податок) і наступний період, (тобто період, який є наступним за плановим).

Кожен із цих періодів має самостійне правове значення. При цьому такі періоди не можуть співпадати в часі. Зокрема, не може бути плановим період, у якому було прийняте та опубліковане відповідне рішення ради. Плановим у будь-якому разі може бути лише той період, який є наступним після періоду опублікування рішення ради.

Якщо таке рішення не буде опубліковано до 15 липня року, що передує бюджетному періоду, в якому підлягає застосуванню відповідний податок, таке рішення застосовується з початку наступного бюджетного періоду за тим, у якому планувалося запровадити відповідний податок.

В даному випадку із запровадженням транспортного податку на 2015 рік відповідні норми Закону № 71-VIII набрали чинності з 01 січня 2015 року. Отже, лише в 2015 році місцеві ради отримали повноваження і одночасно набули обов'язку щодо встановлення транспортного податку. Відповідно, лише після цієї дати місцеві ради мали юридичні підстави для прийняття рішення про встановлення транспортного податку.

При цьому, виходячи з неможливості збігу між періодом опублікування рішення та плановим періодом, в 2015 році не можна було визначити плановим періодом 2015 рік.

Плановим відповідно до норми підпункту 12.3.4 пункту 12.3 статті 12 Податкового кодексу України є період після того, в якому приймається відповідне рішення ради.

Отже, рішення місцевих рад щодо транспортного податку, прийняті у 2015 році, могли встановлювати плановим лише 2016 рік.

Таким чином, приймаючи до уваги приписи підпункту 12.3.4 пункту 12.3 статті 12 Податкового кодексу України рішення місцевих рад стосовно транспортного податку, прийняті в 2015 році та опубліковані протягом січня-лютого 2015 року, не могли бути застосовані в 2015 році. Такі рішення могли передбачати плановим лише 2016 рік, і саме з цього періоду транспортний податок міг вважатися встановленим місцевою радою.

При цьому факт прийняття Верховною ОСОБА_5 України і набрання чинності Закону № 71-VIII, а так само обов'язковість для місцевих рад впровадити транспортний податок, не може заперечувати необхідність встановлення цього податку саме рішенням місцевих рад, оскільки встановлення місцевих податків є виключною компетенцією саме місцевих рад, як це визначено пунктом 10.2 статті 10 Податкового кодексу України.

Тобто, Верховна Рада України не може підміняти власними повноваженнями компетенцію місцевих рад щодо встановлення місцевих податків.

Підтвердженням цього може слугувати пункт 4 Прикінцевих положень Закону № 71-VIII. Цим пунктом було рекомендовано органам місцевого самоврядування у місячний термін з дня опублікування цього Закону переглянути рішення щодо встановлення на 2015 рік податку на майно (в частині податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки) для об'єктів житлової нерухомості, а також прийняти та оприлюднити рішення щодо встановлення у 2015 році податку на майно (в частині податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки) для об'єктів нежитлової нерухомості, податку на майно (в частині транспортного податку) та акцизного податку з реалізації суб'єктами господарювання роздрібної торгівлі підакцизних товарів.

Відтак, Прикінцеві положення Закону № 71-VIII рекомендували встановити місцевим радам транспортний податок на 2015 рік у 2015 році. Проте така рекомендація не може розглядатися як скасування чинної норми підпункту 12.3.4 пункту 12.3 статті 12 Податкового кодексу України, яка імперативно врегульовує порядок опублікування і застосування рішення місцевої ради про встановлення місцевого податку.

Таким чином, навіть прийняті на рекомендацію Верховної ОСОБА_5 України рішення місцевих рад не можуть застосовуватися інакше, ніж це передбачено підпунктом 12.3.4 пункту 12.3 статті 12 Податкового кодексу України.

Отже, рішення місцевої ради про встановлення місцевих податків приймається до початку наступного бюджетного періоду і набирає чинності з наступного бюджетного періоду. При цьому відповідно до пункту 12.5 статті 12 Податкового кодексу України офіційно оприлюднене рішення про встановлення місцевих податків та зборів є нормативно-правовим актом з питань оподаткування місцевими податками та зборами, який набирає чинності з урахуванням строків, передбачених підпунктом 12.3.4 пункту 12.3 статті 12 Податкового кодексу України. Саме тому за умови дії підпункту 12.3.4 пункту 12.3 статті 12 Податкового кодексу України рішення місцевої ради щодо встановлення місцевого податку не може набрати чинності в тому самому бюджетному періоді, в якому воно прийняте. В свою чергу, з урахуванням пункту 10.2 статті 10 Податкового кодексу України юридичний факт встановлення місцевого податку місцевою радою відповідним рішенням має передувати його справлянню.

Водночас, враховуючи зміст норм Податкового кодексу України, Верховна ОСОБА_5 України не є уповноваженою на встановлення місцевих податків, оскільки відповідно до підпункту 12.1.2 пункту 12.1 статті 12 Податкового кодексу України Верховна ОСОБА_5 України лише встановлює перелік місцевих податків та зборів, установлення яких належить до компетенції сільських, селищних, міських рад та рад об'єднаних територіальних громад, що створені згідно із законом та перспективним планом формування територій громад.

За таких обставин, сам факт наявності у Податковому кодексі України норм, які регулюють правила справляння транспортного податку, не є підставою для його справляння за відсутності відповідного рішення місцевої ради або якщо не сплинув строк, протягом якого таке рішення мало бути прийняте.

Враховуючи викладене, виключно місцева рада має компетенцію щодо прийняття рішень стосовно встановлення місцевих податків протягом бюджетного періоду, причому таке рішення набуває чинності лише з початку наступного бюджетного періоду, але з урахуванням приписів підпункту 12.3.4 пункту 12.3 статті 12 Податкового кодексу України. І лише з наступного бюджетного періоду контролюючі органи на підставі підпункту 12.3.5 пункту 12.3 статті 12 Податкового кодексу України можуть розпочати справляння місцевого податку.

Для конкретної правової ситуації щодо запровадження транспортного податку у 2015 році період прийняття рішення місцевою радою - це 2015 рік, оскільки саме цього року місцеві ради набули повноважень і одночасно обов'язку встановити транспортний податок.

Разом із тим, плановим у цьому разі залишається виключно 2016 рік, оскільки за змістом підпункту 12.3.4 пункту 12.3 статті 12 Податкового кодексу України період прийняття рішення завжди передує плановому періоду. Тобто, в 2015 році місцеві ради могли встановити транспортний податок лише на 2016 рік, а не на 2015.

Таким чином, транспортний податок мав справлятися не раніше 2016 року.

Виходячи з викладеного, підстави для справляння транспортного податку у 2015 році відсутні. Законодавчою перешкодою для цього є приписи підпункту 12.3.4 пункту 12.3 статті 12 Податкового кодексу України.

Між іншим, зазначене підтверджується тією обставиною, що запроваджуючи змінений транспортний податок у 2016 році законодавець обмежив дію підпункту 12.3.4 пункту 12.3 статті 12 Податкового кодексу України, передбачивши, що ця норма не поширюється на рішення місцевих рід про встановлення місцевих податків на 2016 рік.

В такий спосіб Верховною ОСОБА_5 України було змінено правове регулювання питання запровадження місцевих податків, і зокрема, транспортного податку. Відповідно, усі передбачені підпунктом 12.3.4 пункту 12.3 статті 12 Податкового кодексу України наслідки, в тому числі послідовність дій місцевих рад щодо прийняття та опублікування рішень про встановлення місцевих податків не застосовуються.

Підсумовуючи викладене, апеляційний суд вважає помилковим висновок суду першої інстанції про те, що у відповідача були наявні правові підстави для винесення оскаржуваного податкового повідомлення-рішення, оскільки запроваджені Законом № 71-VIII зобов'язання щодо сплати транспортного податку з фізичних осіб виникають у платників податків лише після 01 січня 2016 року.

Колегія суддів звертає увагу на те, що згідно п. 56.18 ст. 56 ПК України встановлено, що з урахуванням строків давності, визначених статтею 102 цього Кодексу (1095 днів), платник податків має право оскаржити в суді податкове повідомлення-рішення або інше рішення контролюючого органу у будь-який момент після отримання такого рішення, а отже в даному випадку позивачем не порушено строк звернення до суду з позовною вимогою про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення від 17.06.2015 №86834-17.

З огляду на викладене, колегія суддів приходить до висновку, що визначення позивачу суми податкового зобов'язання з транспортного податку з фізичних осіб у розмірі 25000 грн не відповідає положенням Податкового кодексу України та є протиправним, а тому оскаржуване податкове повідомлення-рішення підлягає скасуванню.

Що стосується позовної вимоги в частині зобов’язання відповідача сформувати та подати до УДКС України у м. Тернополі подання про повернення сплаченого ОСОБА_3 транспортного податку за 2015 рік в розмірі 25000 грн, колегія суддів враховує таке.

Умови повернення помилково та/або надміру сплачених грошових зобов'язань врегульовані статтею 43 Податкового кодексу України.

Буквальний аналіз положень зазначеної норми свідчить, що для повернення грошових зобов'язань має бути встановлений факт помилковості та/або надміру їх сплати.

За положеннями підпункту 14.1.182. пункту 14.1 статті 14 ПК України помилково сплачені грошові зобов'язання - суми коштів, які на певну дату надійшли до відповідного бюджету від юридичних осіб (їх філій, відділень, інших відокремлених підрозділів, що не мають статусу юридичної особи) або фізичних осіб (які мають статус суб'єктів підприємницької діяльності або не мають такого статусу), що не є платниками таких грошових зобов'язань.

Суд зазначає, що спірним податковим повідомленням-рішенням позивачу визначено податкове зобов'язання (транспортний податок), яке оскаржене в судовому порядку, отже правомірність/протиправність цього рішення суб'єкта владних повноважень має бути встановлена судом. До того часу, поки податкове повідомлення-рішення не скасоване судом, податковий орган при розгляді заяви про повернення коштів, не може впевнено стверджувати про те, що позивач не є платником визначеного в рішенні податкового органу грошового зобов'язання, та як наслідок цього, вважати сплачені позивачем суми грошового зобов'язання помилково сплаченими.

З огляду на зазначене, суд апеляційної інстанції вважає передчасне звернення позивача до суду з заявою про повернення помилково сплачених сум.

Крім того, колегія суддів вважає, що вирішення питання про повернення помилково спалених сум належить до дискреційних повноважень суб'єкта владних повноважень – відповідача, до компетенції якого, у даному випадку, віднесено розгляд заяви про повернення сплачених грошових зобов'язань у порядку, визначеному законодавством та право прийняти одне з кількох юридично допустимих рішень, а отже відсутності у суду права втручатися в діяльність державних органів при здійсненні ними функцій та повноважень, визначених законодавством, та права переймати на себе функції суб'єктів владних повноважень, оскільки чинним законодавством України суди наділені лише компетенцією перевіряти уже створені норми права на їх відповідність вищестоящим в ієрархії нормативно-правовим актам.

Таким чином, позовна вимога про зобов’язання відповідача сформувати та подати до УДКС України у м. Тернополі подання про повернення сплаченого позивачем транспортного податку за 2015 рік є передчасною, а отже задоволенню не підлягає.

Положеннями статті 317 КАС України визначено підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з порушенням норм матеріального права, а тому таке підлягає скасуванню з прийняттям нового рішення про часткове задоволення позовних вимог.

Згідно частинами 6, 7 ст. 139 КАС України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат.

Відповідно до частин 1 та 3 ст. 139 КАС України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб’єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб’єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа. При частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб’єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.

Як встановлено судом апеляційної інстанції та підтверджується матеріалами справи, позивачем сплачено судовий збір при поданні адміністративного позову до Тернопільського окружного адміністративного суду - у розмірі 1280 грн, що підтверджується квитанціями №0.0.871979473.1 від 18.10.2017; №0.0.886296667.1 від 06.11.2017 та при поданні апеляційної скарги до Львівського апеляційного адміністративного суду - у розмірі 1920 грн, що підтверджується квитанціями №0.0.916539876.1 від 15.12.2017; №0.0.952570116.1 від 31.01.2018.

Таким чином, з урахуванням вищевикладеного, колегія суддів приходить до висновку, що сплачений позивачем судовий збір частково у розмірі 1600 грн підлягає стягненню на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань Тернопільської ОДПІ.

Щодо стягнення витрат на правову допомогу, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до ч. 1, 3 ст. 132 КАС України, судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов’язаних з розглядом справи. До витрат, пов’язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу.

Згідно статті 134 КАС України, витрати, пов’язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб’єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов’язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

В позовних вимогах ОСОБА_3 просить суд стягнути з відповідача понесені ним витрати на правову допомогу.

На підтвердження витрат на правову допомогу позивачем до суду першої інстанції надано договір про надання правової допомоги від 17.10.2017, додаток 1 до договору про надання правової допомоги від 17.10.2017, акт №1 від 06.12.2017 обсягу наданої правової допомоги до договору про надання правової допомоги від 17.10.2017 та квитанцію № 8874017 від 22.11.2017, згідно якої позивачем сплачено за послуги надання правової допомоги в розмірі 2000 грн.

Враховуючи, що позивачем надано належні підтверджуючі документи про понесені ним витрати на правову допомогу, а також те, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню, колегія суддів приходить до висновку, що судові витрати на правову допомогу підлягають стягненню на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань Тернопільської ОДПІ в розмірі 1000 грн.

Керуючись статтями 308, 310, 315, 317, 321, 322, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.

Постанову Тернопільського окружного адміністративного суду від 06 грудня 2017 року у справі № 819/1833/17 скасувати та прийняти нову постанову.

Адміністративний позов ОСОБА_3 задовольнити частково.

Визнати протиправним та скасувати податкового повідомлення-рішення Тернопільської об'єднаної державної податкової інспекції головного управління Державної фіскальної служби у Тернопільській області №86834-17 від 17 червня 2015 року.

Стягнути на користь ОСОБА_3 (зареєстрованого за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_1, РНОКПП НОМЕР_1) за рахунок бюджетних асигнувань Тернопільської об'єднаної державної податкової інспекції головного управління Державної фіскальної служби у Тернопільській області (46003, м.Тернопіль, вул. Білецька, 1, ЄДРПОУ 39502025) судові витрати у сумі 1600 (тисячу шістсот) гривень 00 копійок сплаченого судового збору.

Стягнути на користь ОСОБА_3 (зареєстрованого за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_1, РНОКПП НОМЕР_1) за рахунок бюджетних асигнувань Тернопільської об'єднаної державної податкової інспекції головного управління Державної фіскальної служби у Тернопільській області (46003, м.Тернопіль, вул. Білецька, 1, ЄДРПОУ 39502025) судові витрати на правову допомогу в розмірі 1000 (тисячі гривень) 00 копійок.

В задоволенні решти позовних вимог ОСОБА_3 відмовити.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня її проголошення, а у разі оголошення лише вступної та резолютивної частин – з дня складання повного судового рішення.

Головуючий суддя ОСОБА_6 судді ОСОБА_7 ОСОБА_5 Повне судове рішення складено 06.03.2018.