Постанова № 72596940, 01.03.2018, Київський апеляційний господарський суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@kia.arbitr.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"01" березня 2018 р. Справа№ 910/15275/17

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Агрикової О.В.

суддів: Жук Г.А.

Чорногуза М.Г.

при секретарі судового засідання Степанці О.В.,

від позивача - Невкритий В.Ю.,

від відповідача 1 - не з`явились,

від відповідача 2 - не з`явились,

розглянувши матеріали апеляційної скарги

товариства з обмеженою відповідальністю "Сієста Шоп"

на рішення господарського суду міста Києва від 11.12.2017 року (повний текст рішення складений 18.12.2017 року)

у справі №910/15275/17 (суддя С.О. Чебикіна)

за позовом товариства з обмеженою відповідальністю "Сієста Шоп"

до 1) Публічного акціонерного товариства комерційний банк "Приватбанк",

2) Товариства з обмеженою відповідальністю "Сігматрейд"

про визнання права вимоги, -

ВСТАНОВИВ:

У вересні 2017 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Сієста Шоп" подало до Господарського суду міста Києва позов до Публічного акціонерного товариства комерційний банк "Приватбанк" та Товариства з обмеженою відповідальністю "Сігматрейд" про визнання права вимоги.

В обґрунтування позовних вимог позивач послався на те, що ним як поручителем відповідача 2 згідно з договором поруки, за яким позивач поручився за виконання відповідачем 2 укладених з відповідачем 1 кредитних договорів, відповідачу 1 сплачено 2 111 765 255, 53 грн., а відтак, право вимоги вказаних грошових коштів перейшло до позивача, з огляду на що позивачем на адресу відповідача 2 направлено угоду № 01/1-11-2016 від 07.11.2016 року, згідно з якою відповідач 2 зобов'язується протягом 3-х банківських днів з дати її укладення сплатити позивачу вказану суму заборгованості, а також направлялась вимога про сплату вказаної суми, проте гроші сплачені не були, що, на думку позивача, свідчить про невизнання відповідачами фактів оплати позивачем спірної суми та переходу права вимоги за кредитними договорами до позивача.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 11.12.2017 року у справі №910/15275/17 у задоволенні позові відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачем не доведено суду, в чому саме та з яких підстав його права та законні інтереси є порушеними з боку визначених ним відповідачів. Зокрема місцевий господарський суд зазначив, що перехід до поручителя прав кредитора у зобов'язані після виконання ним обов'язку боржника відбувається в силу прямої вказівки в законі, будь-яких інших дій для переходу такого права вчиняти не потрібно. Також, направлення позивачем на адресу відповідача 2 претензії з вимогою про сплату боргу за кредитними договорами та залишення її без реагування відповідачем 2 не свідчить про невизнання відповідачем 2 прав позивача як нового кредитора. На думку місцевого господарського суду посилання позивача на те, що відповідач 1 не визнає факт погашення та факт переходу до позивача прав кредитора жодними належними та допустимими доказами не підтверджується. Крім цього, судом першої інстанції зазначено про те, що заявлені позивачем вимоги про визнання права вимоги у позивача та визнання відсутнім права вимоги у відповідача 1 можуть бути предметом дослідження та доказування в разі виникнення спору між кредитором та боржником про стягнення заборгованості за кредитними договорами.

Не погодившись з прийнятим рішенням, Товариство з обмеженою відповідальністю "Сієста Шоп" подало 29.12.2017 до Київського апеляційного господарського суду скаргу, в якій просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 11.12.2017 року та прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.

В апеляційній скарзі позивач зазначив про те, що при прийнятті спірного рішення суд першої інстанції неповно з'ясував обставини, що мають значення для справи, а висновки, викладені в рішенні, не відповідають обставинам справи.

В обґрунтування вказаної позиції позивач послався на ті самі обставини, що й при зверненні до суду з цим позовом, а саме на те, що відповідачами не визнається перехід до позивача права на стягнення з відповідача 2 грошових коштів за кредитними договорами.

Доказом такого невизнання з боку відповідача 1, на думку позивача, є те, що відповідачем 1 не вручено позивачу документів, які підтверджують обов'язок відповідача 2, та документів, які підтверджують забезпечення виконання обов'язків відповідача 2 за спірними кредитними договорами, а також факт невизнання відповідачем 1 поданого позивачем позову, а з боку відповідача 2 - невиконання свого обов'язку по сплаті спірних коштів позивачу.

Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 11.01.2018 сформовано колегію суддів у складі: головуючий суддя Агрикова О.В., судді Чорногуз М.Г., Жук Г.А.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 16.01.2018 у справі №910/15275/17 відкрито апеляційне провадження.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 12.02.2018 року розгляд апеляційної скарги товариства з обмеженою відповідальністю "Сієста Шоп" призначено на 01.03.2018 року.

В судовому засіданні 01.03.2018 року представник позивача надав усні пояснення по суті спору, відповів на запитання суду, просив задовольнити апеляційну скаргу. Представники відповідача 1 та відповідача 2 в судове засідання не з`явились.

Відповідно до ч. 12, ст. 270 Господарського процесуального кодексу України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Статтями 269 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Розглянувши доводи апеляційної скарги, дослідивши докази, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм чинного законодавства, Київський апеляційний господарський суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Колегією суддів досліджено матеріали справи та не встановлено порушення норм процесуального прав або неправильного застосування норм матеріального права, тому суд апеляційної інстанції розглядає дану справу в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Місцевим господарським судом встановлено та підтверджується матеріалами справи, що 04.11.2016 року між Товариством з обмеженою відповідальністю "Сієста Шоп" (надалі - позивач, поручитель) та Публічним акціонерним товариством Комерційний банк "Приватбанк (надалі - відповідач-1, кредитор) був укладений договір поруки № 4С13495Д/П (надалі - договір; а.с. 28).

Відповідно до п. 1 договору предметом цього договору є надання поруки поручителем перед кредитором за виконання Товариством з обмеженою відповідальністю "СІГМАТРЕЙД" (надалі - відповідач-2, боржник) своїх зобов'язань за наступними кредитними договорами:

- за кредитним договором від 16.08.2013 року №4С13495Д;

- за кредитним договором від 20.08.2013 року №4С13496Д;

- за кредитним договором від 21.01.2014 року №4Д14026И.

Згідно з п. 2 договору поручитель відповідає перед кредитором за виконання обов'язку боржника за кредитним договором з повернення кредиту та сплати відсотків за користування кредитом на умовах та в терміни, відповідно до кредитних договорів.

Пунктом 4 договору передбачено, що у випадку невиконання боржником зобов'язань за кредитними договорами, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники у сумі заборгованості за кредитом та у сумі відсотків за користування кредитом на умовах та в терміни відповідно до кредитного договору.

Також, пунктом 8 договору встановлено, що до поручителя, що виконав обов'язки боржника за кредитним договором, переходять всі права кредитора за Кредитним договором і договору(ам) застави (іпотеки), укладеним в цілях забезпечення виконання зобов'язань боржника перед кредитором за Кредитним договором у частині виконаного зобов'язання.

Як зазначає позивач, останній, як поручитель виконав обов`язок боржника за кредитними договорами та перерахував відповідачу 1 грошові кошти в сумі 2 111 765 255, 53 грн. В підтвердження даного факту, позивач надає виписку про рух коштів від 24.08.2017 року. (а.с. 33-35).

З огляду на вказані обставини, позивач, листом №08.1.13/132 від 14.11.2016 року звернувся до ПАТ КБ «Приватбанк» з проханням щодо надання документів та документального підтвердження. (а.с. 32).

Також, позивач, 15.12.2016 року направив на адресу відповідача 2 Угоду №07/1-11-2016 від 07.11.2016 року, в п. 1, 3 якої зазначено про те, що відповідач 2 визнає, підтверджує та зобов'язується виконати перед позивачем свої зобов'язання за вищевказаними кредитними договорами на загальну суму 2 111 765 255, 53 грн. та зобов'язується сплатити вказану суму позивачу протягом 3-х банківських днів з дати укладення цієї угоди. (а.с. 36-39). На доказ її направлення для підписання позивачем до матеріалів справи залучені фіскальний чек, рекомендоване повідомлення про вручення поштового відправлення та опис. (а.с. 40-42).

Крім того, в матеріалах справи наявний лист №05.2.11/10 від 27.01.2017 року, яким позивача повторно направив Угоду №07/1-11-2016 від 07.11.2016 року на адресу ТОВ «Сігматрейдер». (а.с. 43). Докази направлення вказаного листа наявні в матеріалах справи, а саме фіскальний чек та опис. (а.с. 44-45).

Окрім цього, в матеріалах справи наявна претензія №05.2.11/19-1 від 08.06.2017 року, яку позивач направив відповідачу 2. (а.с. 46-47). Зі змісту вказаної претензії вбачається, що ТОВ «Сієста-Шоп» просило відповідача 2 добровільно погасити заборгованість на суму 2 111 765 255, 53 грн. На доказ її направлення позивачем до матеріалів справи залучені фіскальний чек та опис. (а.с. 48-49).

Відповідач 2 угоду №07/1-11-2016 від 07.11.2016 року не підписав, на претензію №05.2.11/19-1 від 08.06.2017 року відповіді не надав, кошти позивачу не перерахував.

З огляду на вказані обставини, позивач звернувся до суду з цим позовом посилаючись на те, що його права порушені відповідачами, які не визнають перехід до позивача права на стягнення з відповідача 2 грошових коштів в сумі 2 111 765 255, 53 грн. за спірними кредитними договорами. Доказами такого невизнання з боку відповідача 1, на думку позивача, є те, що відповідачем 1 не вручено позивачу документів, які підтверджують обов'язок відповідача 2, та документів, які підтверджують забезпечення виконання обов'язків відповідача 2 за спірними кредитними договорами, а також факт невизнання відповідачем 1 поданого позивачем позову, а з боку відповідача 2 - невиконання свого обов'язку по сплаті спірних коштів позивачу.

Суд першої інстанції у задоволенні позовних вимог відмовив, з чим колегія суддів погоджується виходячи з наступного.

Частиною 2 ст. 16 ЦК України встановлено, що способами захисту цивільних прав та інтересів, можуть бути:

1) визнання права;

2) визнання правочину недійсним;

3) припинення дії, яка порушує право;

4) відновлення становища, яке існувало до порушення;

5) примусове виконання обов'язку в натурі;

6) зміна правовідношення;

7) припинення правовідношення;

8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди;

9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди;

10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Також 2 ст. 16 ЦК України встановлено, що суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Частиною 1 ст. 20 Господарського кодексу України встановлено, що держава забезпечує захист прав і законних інтересів суб'єктів господарювання та споживачів.

Частиною 2 вказаної статті визначено, що права та законні інтереси зазначених суб'єктів захищаються шляхом:

- визнання наявності або відсутності прав;

- визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, актів інших суб'єктів, що суперечать законодавству, ущемлюють права та законні інтереси суб'єкта господарювання або споживачів; визнання недійсними господарських угод з підстав, передбачених законом;

- відновлення становища, яке існувало до порушення прав та законних інтересів суб'єктів господарювання;

- припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення;

- присудження до виконання обов'язку в натурі;

- відшкодування збитків;

- застосування штрафних санкцій;

- застосування оперативно-господарських санкцій;

- застосування адміністративно-господарських санкцій;

- установлення, зміни і припинення господарських правовідносин;

- іншими способами, передбаченими законом.

Реалізуючи передбачене ст. 64 Конституції України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб'єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.

Вирішуючи спір, суд повинен надати об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи /забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судового рішення про відмову в позові.

Звертаючись до суду з цим позовом, позивач просить визнати у відповідача 1 відсутнім права вимоги до відповідача 2 на суму боргу за кредитними договорами у розмірі 2 111 765 255, 53 грн. та визнання за позивачем права такої вимоги до відповідача 2.

Проте, встановлення в судовому порядку лише наявності або відсутності права вимоги фактично є встановленням факту, в той час як вимога щодо встановлення або спростування певного факту не може бути самостійним предметом розгляду в господарському суді, оскільки до повноважень останнього не належить ухвалення рішень щодо встановлення фактів, що мають юридичне значення.

Господарські суди порушують провадження у справах за позовами, в основі яких правова вимога - спір про право, що виникає з матеріальних правовідносин.

Отже, встановлення наявності або відсутності права вимоги можливо при розгляді господарськими судами спору щодо стягнення грошового вираження такої вимоги або іншого спору про право, що виникає з матеріальних правовідносин (обставини, пов'язані з встановленням права вимоги позивача до відповідача 2, а також відсутності такого права у відповідача 1 можуть бути досліджені та встановлені судом під час розгляду спору про стягнення з відповідача 2 на користь позивача грошового вираження цієї вимоги або спору про стягнення з відповідача 2 на користь відповідача 1 заборгованості за спірними кредитними договорами - примітка суду).

Водночас колегія суддів вважає за необхідне зазначити про таке.

Відповідно до ч. 1 ст. 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Відповідно до ч. 2 ст. 509 ЦК України, зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Згідно з п. 1 ч. 2 статті 11 ЦК України, підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Частиною 1 статті 626 ЦК України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Договір, відповідно до ст. 629 ЦК України, є обов'язковим для виконання сторонами.

Згідно зі ст. 512 ЦК України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок виконання обов'язку боржника поручителем або заставодавцем (майновим поручителем).

За приписами ч.ч. 1,2 ст. 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником. Порукою може забезпечуватися виконання зобов'язання частково або у повному обсязі.

Відповідно до п. 8 Договору поруки до поручителя (тобто позивача - примітка суду), що виконав обов'язки боржника за кредитним договором (тобто відповідача 2 - примітка суду), переходять усі права кредитора за кредитним договором і договору (ам) застави (іпотеки) (тобто відповідача 1 - примітка суду), укладеним в цілях забезпечення зобов'язань боржника перед кредитором за кредитним договором у частині виконаного зобов'язання.

Вказане кореспондується з встановленими ч. 2 ст. 556 ЦК України правилом, згідно з яким до поручителя, який виконав зобов'язання, забезпечене порукою, переходять усі права кредитора у цьому зобов'язанні, в тому числі й ті, що забезпечували його виконання.

Отже, чинне законодавство встановлює, що перехід прав кредитора у зобов'язанні, виконаним поручителем за боржника, відбувається одночасно з виконанням поручителем вказаного обов'язку в силу прямої вказівки в законі та не потребує укладення певних правочинів щодо цього або встановлення такого факту в окремому судовому провадженні.

Водночас матеріали справи не містять будь-яких належних та допустимих доказів невизнання відповідачем 1 факту погашення позивачем заборгованості відповідача 2 за спірними кредитними договорами на суму 2 111 765 255, 53 грн. та факту переходу до позивача прав кредитора відповідача 2 щодо вказаної суми.

Факт непередачі відповідачем 1 позивачу документів, які підтверджують обов'язок відповідача 2, та документів, які підтверджують забезпечення виконання обов'язків відповідача 2 за спірними кредитними договорами, а також факт невизнання відповідачем 1 поданого позивачем позову не можуть бути такими доказами, адже матеріали справи не містять доказів звернення позивача до відповідача 1 з відповідною вимогою та відмову останнього її виконати, в той час як заперечення проти позову є правом відповідача 1.

Колегія суддів також зазначає, що лист №08.1.13/132 від 14.11.2016 року не може розцінюватися, як належний доказ звернення до банку з вимогою про надання документів, оскільки позивачем не надано доказів надсилання вказаного листа та доказів отримання банком цього листа.

Слід зазначити і про те, що позивач не позбавлений права звернутись до відповідача 1 з вимогою про передачу документів, які підтверджують обов'язок боржника (ч. 1 ст. 556 ЦК України), а у випадку відмови вчинити такі дії звернутися до суду з відповідним позовом.

Водночас невиконання відповідачем 2 вимог позивача щодо сплати спірної суми не свідчить про невизнання відповідачем 2 прав позивача як нового кредитора, а є лише доказом невиконання свого зобов'язання відповідачем 2 та підставою для звернення до суду за захистом своїх прав позивача.

Відповідно до ч. 2 ст. 4 ГПК України юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Отже на момент звернення з тим чи іншим позовом права та інтереси, на захист яких поданий позов, вже мають бути порушені особою, до якої пред'явлений позов, тобто законодавець пов'язує факт звернення до суду з наявністю вже порушених прав та інтересів позивача. Метою ж позову є розгляд спору і захист вже порушених суб'єктивних прав або законних інтересів позивача.

Проте, як встановлено судом, позивачем не доведено суду, в чому саме та з яких підстав його права та законні інтереси є порушеними з боку визначених ним відповідачів.

За таких обставин, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про відмову у задоволенні позовних вимог.

Слід також зазначити, що позивачем належними та допустимим доказами не доведено того, що ним було повністю виконано зобов'язання з повернення кредитів та сплати відсотків за користування ними, оскільки матеріали справи не містять доказів на підтвердження обсягу таких зобов'язань та строків та умов їх виконання.

Позивачем не надано суду копії кредитних договорів та останній не звертався до суду щодо витребовування цих договорів в порядку забезпечення доказів. Тому не можливо встановити ані розмір зобов`язань боржника, ані строку виконання зобов`язань по кредитним договорам, що унеможливлює встановлення факту повного виконання поручителем зобов`язань за боржника.

Доказування полягає не лише в поданні особами доказів, а й у доведенні їх переконливості, що скаржником зроблено не було.

Отже, відмова місцевого господарського суду у задоволенні позову є обґрунтованою, а доводи апелянта не спростовують висновків суду першої інстанції та відповідно підставою для зміни чи скасування оскаржуваного рішення бути не можуть.

Так, посилання апелянта на визнання відповідачем факту сплати їм коштів по договору поруки і зв`язку з відсутністю заперечень відповідача у відзиві проти цього, колегія суддів відхиляє виходячи з наступного.

Відповідно до ст. 35 ГПК України (в редакції чинній момент винесення рішення) обставини, які визнаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, можуть не доказуватися перед судом, якщо в суду не виникає сумніву щодо достовірності цих обставин та добровільності їх визнання.

Під визнанням обставин слід розуміти згоду з фактом, на якому інша особа ґрунтує свої вимоги чи заперечення. При цьому, не оспорювання, як в даному випадку, не слугує доказом визнання факту. Оскільки визнання обставин справи призводить до звільнення від доказування. Таке визнання повинно бути зроблено однозначно та не може бути вільним трактуванням однієї сторони доводів іншої.

Матеріали справи не містять такого безумовного визнання відповідачем факту повного виконання зобов`язання позивачем. А відтак застосування ст. 35 ГПК України у даному випадку виключається.

Інших належних доказів на підтвердження своїх доводів та заперечень викладених в поданій апеляційній скарзі, скаржником не було надано суду апеляційної інстанції.

Відповідно до ст. 276 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи вищезазначене, колегія суддів Київського апеляційного господарського суду дійшла висновку, що рішення господарського суду першої інстанції відповідає чинному законодавству та матеріалам справи, підстав для його скасування з мотивів, викладених в апеляційній скарзі, не вбачається.

Згідно із ст. 129 ГПК України, витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги покладаються на заявника.

Керуючись ст.ст. 74, 129, 269, 275, 276, 281 - 284 Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд, -

постановив:

1. Апеляційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Сієста Шоп" на рішення Господарського суду міста Києва від 11.12.2017 року залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду міста Києва від 11.12.2017 року у справі № 910/15275/17 залишити без змін.

3. Повернути до Господарського суду міста Києва матеріали справи №910/15275/17.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття.

Постанова апеляційної інстанції може бути оскаржена до Верховного суду у порядку та в строк передбаченими ст.ст. 288, 289 ГПК України.

Повний текст постанови складено 06.03.2018 року.

Головуючий суддя О.В. Агрикова

Судді Г.А. Жук

М.Г. Чорногуз