Рішення № 72594294, 05.03.2018, Одеський окружний адміністративний суд

ОСОБА_1 № 815/6903/17

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 лютого 2018 року м.Одеса

Одеський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Вовченко О.А.,

секретар судового засідання Соколова М.С.,

за участі:

представника позивача – ОСОБА_2 (за довіреністю)

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду справу за позовом ОСОБА_3 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про скасування рішення та зобов’язання вчинити дії,–

ВСТАНОВИВ:

26 грудня 2017 року до Одеського окружного адміністративного суду надійшов позов ОСОБА_3 до Головного управління ДМС в Одеській області, у якому позивач просить суд визнати протиправним наказ №242 від 20.12.2017 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та зобов’язати Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області визнати громадянина ОСОБА_4 Федерації ОСОБА_3 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

В обґрунтування позовних вимог позивач в позовній заяві зазначає, що звернувся до Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУДМС в Одеській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. На час звернення із вищезазначеною заявою позивач знаходився на території України на законних підставах: 14.08.2015 р. ним отримано посвідку на тимчасове проживання в Україні ТР 129020. 30.11.2017 року позивачу видано довідку про звернення за захистом в Україні №008092, довідка дійсна до 30.12.2017 року. 22.12.2017 р. позивач отримав повідомлення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 20.12.2017 р. №5/1-375 (далі - повідомлення). У тексті вказано, що підставою видачі повідомлення є наказ №242 від 20.12.2017 р., проте з текстом наказу позивача не ознайомлено, копію не надано. Дані дії посадових осіб Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області вважає незаконними та протиправними. Позивач зазначає, що змушений звернутися за захистом до держави Україна у зв’язку з його переслідуваннями через професійну діяльність, політичні погляди у країні-громадянства. Позивач в травні 2015 року в’їхав на територію України разом зі своїм дядьком адвокатом ОСОБА_5, який здійснював представництво інтересів у справі громадянина України ОСОБА_6 в якості помічника адвоката. Помічником у адвоката ОСОБА_5 позивач працював з 10.08.2011 року по травень 2015 року, що підтверджується записом у трудовій книжці ТК-І №5093423. Адвокат ОСОБА_5 в 2014-2016 роках здійснював захист громадянина України ОСОБА_6, якого правоохоронні органи Російської Федерації звинувачували в участі в каральних операціях на Луганщині (Україна), у вбивстві понад 30 осіб, в зґвалтуваннях і в скоєнні інших особливо тяжких злочинів. У 2016 р. кримінальні справи за цими злочинами щодо ОСОБА_6 були припинені і Генпрокуратура Російської Федерації принесла ОСОБА_6 письмове вибачення. Позивач вказує, що після цього адвокат ОСОБА_5 подав до російського суду цивільний позов в інтересах ОСОБА_6 про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної йому незаконним арештом і незаконним притягненням до кримінальної відповідальності. Також зазначає, що ОСОБА_5 в листопаді 2016 р. в інтересах ОСОБА_6 подав скаргу до Європейського суду з прав людини про порушення прав, тортури і примусу до дачі неправдивих свідчень. За свою правозахисну діяльність адвоката ОСОБА_5 незаконно заарештовували, проти нього фальсифікувалися кримінальні справи, які згодом були припинені, йому неодноразово погрожували розправою і кілька разів зазнавав нападів та тілесних ушкоджень невідомими особами. З метою тиску на ОСОБА_5, правоохоронними органами Республіки Мордовія РФ, де позивач проживав в той час, ініційовано порушення кримінальної справи відносно позивача за сфальсифікованою заявою колишньої дружини про нібито її пограбування. Позивача заарештували, а потім оголосили в міжнародний розшук. Побоюючись незаконного переслідування і погроз «посадити мене до в'язниці» і вбивства, в травні 2015 р. позивач на законних підставах виїхав в Україну, де і проживає на даний час. 28.02.2017 р. 57-річний ОСОБА_5, який ніколи нічим не хворів, при загадкових обставинах помер в одній з московських лікарень. Підтвердженням переслідувань безпосереднього керівника позивача, його рідного дядька, та підстав вважати його смерть підозрілою є численні публікації у ЗМІ. 21.07.2015 року позивач уклав шлюб з громадянкою України ОСОБА_7, на даний момент дружина позивача вагітна. Позивач також зазначає, що створивши сім’ю на території України та побоюючись безпідставних звинувачень та існування загрози життю, безпеці, свободі, ситуації систематичного порушення прав людини він неодноразово звертався за захистом до державних органів України: надсилав листи з проханням надати захист та не видворяти з території України до Генеральної Прокуратури України, Міністерства закордонних справ України, Міністерства юстиції України. Проте отримав відповідь або про направлення його звернення до іншого органу, або про необхідність звернення до міграційної служби. Крім того, щодо перебування позивача у розшуку органів Інтерполу вказує, що відповідно до листа Генеральної прокуратури Російської Федерації від 01.11.2017 р. №81/3-1587-17 видача позивача для притягнення до кримінальної відповідальності за злочини, передбачені ч. 1 ст. 128.1 та ч. 1 ст. 119 Кримінального кодексу Російської Федерації не вимагається. Вимагається екстрадиція позивача для притягнення до відповідальності до п.«г» ч.2 ст.161 Кримінального кодексу Російської Федерації (грабіж), а саме викрадення у колишньої дружини телефону, прикрас. Разом з тим, позивач має квитанції на підтвердження покупки даних речей за власний рахунок у період перебування у шлюбі, отже дані речі є спільною сумісною власністю подружжя.

Враховуючи вищевикладене та з посиланням на Правила розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджені Наказом МВСУ від 07.09.2011 року № 649, Конституцію України, ст.ст. 1, 6, 7, 8, 9, 10, 12 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту» позивач просить суд задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.

Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 28 грудня 2017 року даний позов залишено без руху та надано позивачу термін на усунення недоліків позовної заяви 5 днів з моменту отримання копії ухвали суду.

Ухвалою суду від 02 січня 2018 року судом прийнято до розгляду дану позовну заяву, відкрито провадження у справі та ухвалено розглядати справу за правилами спрощеного позовного провадження з викликом сторін.

24 січня 2018 року на адресу Одеського окружного адміністративного суду за вх. №1918/17 надійшов відзив на позовну заяву (т.1 а.с.63-72), у якому відповідач зазначає, що співробітниками міграційної служби було проведено аналіз відповідності підстав, викладених в заяві-анкеті про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту вимогам п. 1 ч. 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі Закон) та встановлено, що позивач не має обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Перевіркою ГУ ДМС України в Одеській області підтверджено відсутність умов, передбачених п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», які можуть бути розглянуті в контексті надання позивачам додаткового захисту через недоведеність фактів побоювання застосування до них смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання. В своєму адміністративному позові позивач посилається на те, що рішення ГУ ДМС України в Одеській області є необґрунтованим та незаконним, оскільки вважає, що при поверненні на територію Російської Федерації може зазнати переслідування через професійну діяльність та політичні погляди у країні громадянства. Співробітниками міграційної служби було проведено аналіз наданої позивачем інформації та документів і встановлено, що причиною виїзду з країни громадянського походження було умисне уникання участі у призначених судових засіданнях по кримінальній справі, яка була заведена на позивача. На території країни громадянської належності розшукується компетентними органами РФ для притягнення до кримінальної відповідальності за вчинення злочинів, передбачених ч. 1 ст. 128.1 (наклеп), п. «г» ч. 2 ст. 161 (грабіж із застосуванням насильства, яке не є небезпечним для життя або здоров’я), ч. 1 ст. 119 (погроза вбивством або спричиненням тяжкої шкоди здоров’ю) КК РФ (у відповідності до листа Міністерства юстиції України від 02.11.2017 року № 51803-12.1/3 та листа Сектору Інтерполу та Європолу від 04.10.2017 року № 50/2387-Інтерпол), наразі Міністерством юстиції України проводиться екстрадиційна перевірка. Останній виїзд позивача з РФ відбувся у травні 2015 році, авіарейсом Москва (РФ) - ОСОБА_2 (Україна), на підставі паспортного документу для виїзду за кордон серії 723771195. Попередні візити в Україну: 2007 рік (виїзд до дядька ОСОБА_5В.); 2011 рік (виїзд до дядька ОСОБА_5‘В. разом із колишньою дружиною та сином); 2014 рік (виїзд до м. Одеси на відпочинок). У період проживання на території нашої країни з 22.07.2015 по 29.07.2015 року разом із теперішньою дружиною перебував на відпочинку в Туреччині. 03.10.2017 року позивача було затримано представниками правоохоронних структур України в м. Одесі на підставі повідомлення Сектору Інтерполу та Європолу ГУНП в Одеській області від 25.09.2017 року № 50/2312-Інтерпол про розшук особи правоохоронними структурами РФ, ухвалою слідчого судді Приморського районного суду м. Одеси від 06.10.2017 року до позивача було застосовано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою в Державній установі «Одеська установа виконання покарань № 21». Ухвалою слідчого судді Малиновського районного суду м. Одеси від 31.10.2017 року строк тимчасового арешту особи було продовжено у термін до 40 діб. Ухвалою слідчого судді Малиновського районного суду м. Одеси від 11.11.2017 року запобіжний захід було змінено на домашній арешт, із забороною залишати житло за адресою: АДРЕСА_1 у період доби з 22 години 00 хвилини до 06 години 00 хвилини, строк дії ухвали становить 2 місяці. Звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відбулось 30.11.2017 року із зволіканнями у порушення ст. 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», адміністративні санкції не накладались через легальне перебування особи в Україні на підставі посвідки на тимчасове проживання в Україні серії ТР 129020, терміном дії до 30.07.2018 року.

Відповідно до матеріалів екстрадиційної перевірки позивач розшукується компетентними органами Російської Федерації на національному рівні для притягнення до кримінальної відповідальності за вчинення злочинів, передбачених ч. 1 ст.128.1 (наклеп), п. «г» ч. 2 ст.161 (грабіж із застосуванням насильства, яке не є небезпечним для життя або здоров’я), ч.1 ст.119 (погроза вбивством або спричиненням тяжкої шкоди здоров’ю) КК РФ. З наявних матеріалів, зокрема з постанови про притягнення у якості обвинуваченого від 07.04.2015 року, зі змістом якої позивача було ознайомлено під підпис, випливає наступне. Протягом травня-липня 2013 року ОСОБА_8 розповсюджував у відкритому доступі в мережі Інтернет завідомо неправдивих свідчень стосовно колишньої дружини, ОСОБА_9, які спаплюжили її честь та гідність, що підпадає під ознаки злочину, передбаченого ч. 1 ст. 128.1 КК РФ (наклеп). 12.05.2013 року позивач відкрито заволодів ювелірною прикрасою колишньої дружини (золотий ланцюжок) та її мобільним телефоном із нанесенням тілесних ушкоджень та погрозами життю та здоров’ю, що підпадає під ознаки п. «г» ч. 2 ст.161 КК РФ (грабіж із застосуванням насильства, яке не є небезпечним для життя або здоров’я) та ч. 1 ст. 119 (погроза вбивством або спричиненням тяжкої шкоди здоров’ю) КК РФ. З матеріалів кримінальної справи вбачається, що постановою Ковилкінського районного суду Республіки Мордовія від 12.09.2014 року позивачу була встановлено запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, апеляційною постановою судової колегії по кримінальним справам Верховного Суду Республіки Мордовія від 28.01.2015 року запобіжний захід було змінено на заставу у розмірі 600000 російських рублів. Кримінальна справа стосовно позивача разом із обвинувальним висновком була направлена до Ковилкінського районного суду Республіки Мордовія 27.04.2015, відкрите судове засідання було призначене на 08.06.2015 року. На вказане судове засідання та на подальші виклики суду позивач не з’явився, кримінальне провадження щодо особи було призупинено до моменту його розшуку відповідно до постанови Ковилкінського районного суду Республіки Мордовія від 24.02.2016 року.

Також відповідачем зазначено, що заява про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є необґрунтованою, а саме не містить умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Зокрема, наступні елементи вказують на необґрунтованість клопотання особи в контексті набуття міжнародного захисту в Україні, а саме: з заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту випливає, що співробітники правоохоронних структур РФ Республіки Мордовія за змовою з колишньою дружиною особи ОСОБА_9, з метою додаткового тиску на дядька позивача, адвоката ОСОБА_5, сфальсифікували кримінальну справу на ОСОБА_3, звинувативши його в наклепі на колишню дружину, відкритому заволодінні її майна та нанесенні тілесних ушкоджень (арк. З заяви від 30.11.2017; арк. 6 анкети від 30.11.2016). Дослідивши наявні матеріали та надані усні та письмові пояснення позивача встановлено, що отримана від позивача інформація містить суттєві розбіжності. Так, зі слів позивача, причиною розірвання відносин із колишньою дружиною стала інформація, отримана від друзів позивача про те, що його дружина перебуває в інтимних стосунках зі співробітниками правоохоронних структур м. Ковилкіно (арк. 1 співбесіди від 08.12.2017 року). Зазначену інформацію шукач захисту отримав на початку 2013 року, із дружиною зазначені факти особисто не обговорював (арк. 2 співбесіди від 08.12.2017), а одразу подав документи до суду на розірвання шлюбу, зазначивши, що це відбулося на початку 2013 року (арк. 5 співбесіди від 07.12.2017). В результаті, за словами позивача, шлюб було розірвано за згодою колишньої дружини (арк. 5 співбесіди від 07.12.2017), шукач захисту забрав свої особисті речі та пішов з будинку, де проживала його дружина (арк.3 співбесіди від 08.12.2017). Відповідно до наданих позивача документальних доказів (заява про фальсифікацію доказів від 12.08.2013 до Слідчого комітету Республіки Мордовія адвоката особи ОСОБА_5, діючого в інтересах заявника) вбачається, що інформацію про інтимні зв’язки дружини зі співробітниками поліції (загалом 3 особи) він отримав особисто від дружини, яка після офіційного розірвання шлюбу вимагала повторного укладення шлюбу (арк. 1, 2 заяви ОСОБА_5 від 12.03.2013). Підставою для початку кримінального переслідування позивач вважає одну із заяв колишньої дружини до правоохоронних структур, за змістом якої вбачається, що позивач насильницьким шляхом з нанесенням тілесних ушкоджень заволодів її речами, а саме золотою прикрасою та мобільним телефоном (арк.3 заяви від 30.11.2017). У ході подальшого опитування позивач повідомив, що особисто купував зазначені речі та з одного боку вважає їх своєю власністю, а з іншого вони є сумісно нажитим майном (чіткої відповіді на поставлені запитання отримано не було), водночас повідомив, що зазначені речі не забирав та залишив їх дружині (арк. 7, 8 співбесіди від 07.12.2017). З наданих позивачем матеріалів у свою чергу спостерігається, що 14.11.2014 представником позивача ОСОБА_5 було подано позовну заяву до суду про розділ спільного майна (золотий ланцюжок та мобільний телефон), яке було нажито подружжям під час шлюбних відносин (арк. 1 позовної заяви від 14.11.2014, додаток № 2 до висновку). З матеріалів екстрадиційної перевірки, наданих прокуратурою Одеської області (матеріали кримінальної справи на особу, особисті свідчення) випливає, що колишня дружина позивача сама пішла з будинку ще на початку 2012 року, обвинувачення колишньої дружини шукач захисту вважає помстою за розлучення. Відповідно до пояснень позивача, метою фабрикування проти нього кримінальної справи став елемент тиску правоохоронних структур РФ на дядька особи ОСОБА_5, який був відомим адвокатом та приймав участь у «резонансних» справах, зокрема у справі справи колишнього мера м. Енгельс ОСОБА_10 (арк. 6, 7 анкети від 30.11.2017) та справі громадянина України ОСОБА_6 (арк. 8 співбесіди від 30.11.2017). Під час опитування шукач захисту повідомив, що «фабрикування» проти нього кримінальних справ відбулося з метою відсторонення ОСОБА_5 від участі у справі колишнього мера м. Енгельс ОСОБА_10 (арк. 5 співбесіди від 07.12.2017). Аналізом наданих матеріалів та інформації з мережі Інтернет встановлено, що ОСОБА_5 фактично захищав інтереси ОСОБА_10 у період з квітня 2013 року до моменту винесення судового рішення за справою від 13.10.2014 (аналіз матеріалів з мережі Інтернет), під час якого останнього було виправдано за більшістю епізодів, водночас призначено покарання у вигляді позбавлення волі за отримання хабара (додаток № 1 до висновку, на 1 арк.; додаток № 2 до висновку на 1 арк.). Аналізуючи матеріали, що надав заявник встановлено, що кримінальні справи за заявами його колишньої дружини були заведені протягом липня - серпня 2013 року, зі слів особи, його дядько ОСОБА_5 долучився до захисту ОСОБА_10 ще у 2011 - 2012 роках (арк. 2, 3 співбесіди від 12.12.2017). Додатково, зі слів позивача встановлено, що після арешту ОСОБА_3 у 2014 році та перебуванні під вартою у слідчому ізоляторі на нього продовжували здійснювати тиск співробітники поліції м. Ковилкіно, вимагаючи змусити дядька відмовитись в участі у справі громадянина України ОСОБА_11 (арк. 7 анкети від 30.11.2017; арк. 5 співбесіди від 07.12.2017). Відповідно до наявної інформації, 12.09.2014 щодо позивача судом був застосований запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, апеляційною постановою судової колеги від 28.01.2015 запобіжний захід було змінено на заставу (матеріали екстрадиційної перевірки, постанова Ковилкінського районного суду Республіки Мордовія). За матеріалами мережі Інтернет встановлено, що ОСОБА_5 розпочав захист ОСОБА_11 не раніше лютого 2015 року (додаток № 3 до висновку, на 5 арк.), що повністю спростовує твердження позивача, так як у вказаний період часу під час перебування позивача у слідчому ізоляторі ОСОБА_5 захищав інтереси ОСОБА_10 Під час опитування шукач захисту також повідомив, що ніяким чином особисто не був пов'язаний із справою ОСОБА_11 (арк. 13 співбесіди від 07.12.2017). Додатково, зі слів позивача встановлено, що його дядько ОСОБА_5, як професійний адвокат брав участь у захисті реальних правопорушників, зокрема шукач захисту зазначив, що останній успішно скорочував строки обмеження волі навіть тим особам, які дійсно вчинили кримінальні правопорушення (арк. 8 співбесіди від 07.12.2017). З матеріалів, що розміщені у відкритому доступі вбачається, що ОСОБА_5 був професійним високооплачуваним адвокатом, який приймав участь у резонансних справах, що не заперечується і самим позивачем (арк. 12 співбесіди від 07.12.2017, біографія ОСОБА_5, додаток № 4 до висновку на 4 арк.). За таких обставин, з урахуванням кількості резонансних справ, в яких приймав участь ОСОБА_5 та його особистого внеску до засад функціонування адвокатського суспільства РФ не вважається, що заведена на позивача кримінальна справа може бути елементом тиску на його професійну діяльність. Відповідно до пояснень ОСОБА_3, після звільнення під заставу у розмірі 600000 російських рублів ОСОБА_5 вивіз позивача на територію нашої країни, на момент виїзду з країни громадянської належності позивач не володів інформацією щодо ходу розгляду власної кримінальної справи (арк. 8 співбесіди від 08.12.2017). Під час опитування позивач надав наступні пояснення. Після звільнення під заставу на нього не було покладено будь-яких обмежень (арк. 8 анкети від 30.11.2017), будь-яких документів про невиїзд або інших документів він не підписував, інформацією щодо розгляду справи він не цікавився та не володів (арк. 12, 13 співбесіди від 07.12.2017). Встановлено, що зазначені пояснення є неправдоподібними та необґрунтованими. Відповідно до матеріалів екстрадиційної перевірки, наданих прокуратурою Одеської області, 07.04.2015 позивача під підпис було ознайомлено з постановою про притягнення у якості обвинувачуваного (копія постанови у додатку № 8 до висновку), що вказує на той факт, що шукач захисту повністю усвідомлював ситуацію по власній кримінальній справі на момент виїзду з РФ в травні 2015 року (арк. 5 анкети від 30.11.2017), маючи вищу юридичну освіту та працюючи помічником адвоката. За справою спостерігається, що виїзд з країни громадянської належності відбувся з метою уникнення необхідних процесуальних процедур за власною кримінальною справою, що підтверджується постановою Ковилкінського районного суду Республіки Мордовія про розшук особи від 24.02.2016, після його неодноразових нез’явлень (5 разів) до суду. Відповідно до пояснень особи, смерть ОСОБА_5 стала підставою для об’явлення його у розшук та подальшого арешту на території України (арк. 12 співбесіди від 07.12.2017). Під час опитування позивач повідомив, що не володіє інформацією щодо дати об’явлення у розшук в РФ та вважає, що це сталося після його виїзду з країни громадянської належності у 2015 році, водночас розшук каналами Інтерполу розпочався саме після смерті його дядька, який помер за підозрілих обставин (арк. 12 співбесіди від 07.12.2017). Аналізом матеріалів екстрадиційної перевірки у свою чергу встановлено, що органи прокуратури РФ було зобов’язано здійснити розшук особи постановою Ковилкінського районного суду Республіки Мордовія від 26.02.2016, зазначене додатково підтверджується матеріалами Сектору Інтерполу та Європолу ГУНП в Одеській області (лист від 04.10.2017 № 50/2387-Інтерпол). Відповідно до наявної інформації, ОСОБА_5 помер 28.02.2017 (додаток № 5 до висновку на 1 арк.), через рік після об’явлення заявника у розшук, що об’єктивно вказує на той факт, що зазначені події не є взаємопов’язаними. Щодо підозрілих обставин смерті дядька, зі слів позивача встановлено, що це є лише його припущеннями, будь-якої об’єктивної інформації з боку ОСОБА_3, яка б вказувала на неприродність смерті дядька, отримано не було (арк. 11, 12 співбесіди від 07.12.2017, арк. 11,12 співбесіди від 08.12.2017). Відповідно до пояснень особи, на мобільний телефон його матері приходили анонімні погрози в його бік (арк. 6 співбесіди від 07.12.2017). До управління шукач захисту надав часткові роздруківки вказаних погроз, водночас, зазначені матеріали не приймаються територіальним підрозділом ДМС у якості обґрунтованих доказів по справі. Так, встановлено, що після отримання зазначених повідомлень ані заявник, ані його матір не намагались встановити відправника, до правоохоронних чи інших структур із вказаного приводу не звертались (арк. 6 співбесіди від 07.12.2017, арк. 11 від 08.12.2017).

Враховуючи вищенаведене, відповідач вважає, що рішення Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області від 20.12.2017 № 242 про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту приймалось з урахуванням та дослідженням усіх обставин справи. Відтак, просить у позові відмовити.

06.02.2018 року за вх.№ЕП/681/17 від представника позивача надійшла відповідь на відзив (т.4 а.с.11-15, 17-21), у якій позивач зазначає, що Конвенцією про статус біженців 1951 року, до якої Україна приєдналася 2002 року, не передбачено строкових обмежень доступу до процедури визначення статусу біженця. Вказує, що до затримання співробітниками правоохоронних органів на території м. Одеси позивачу не було відомо про хід судових справ та оголошення його в розшук, адже як зазначено у висновку він неодноразово перетинав державні кордони і проходив перевірку відповідними органами, які не чинили жодних перешкод щодо перетину кордону або затримання позивача. Також зазначає, що долучившись до захисту одного з клієнтів у резонансній справі ОСОБА_10 у 2011-2012 рр. вплив на хід кримінальної справи, що змінило стан досудового розслідування адвокати змогли лише у 2013 році (значного часу потребують збір доказів, участь у слідчих діях та ін.). Захист ОСОБА_11 розпочато у 2015 році. При цьому на той момент кримінальні справи щодо позивача розпочаті, у 2014 році він вже перебував під вартою. З урахуванням освідомлення позивача про стан розгляду справ, доступ до конференційної інформації та інформації, що містить адвокатську таємницю, близькі родинні стосунки з безпосереднім керівником, перебування позивача під слідством мали значний влив на діяльність адвоката щодо представництва інтересів вищезазначених осіб. Також листом Міністерства закордонних справ України від 08.12.2017 р. №71/ВКЗ/17-091-95154 підтверджується, що ОСОБА_5 здійснював адвокатський захист громадянина України ОСОБА_6, незаконно затриманого в Росії у 2014 р. за сфабрикованим звинуваченням. ОСОБА_1 ОСОБА_6 висвітлювалась у російських ЗМІ як справа «українського карателя». Під час зустрічей з консульським співробітником Посольства України в РФ ОСОБА_6 підтвердив факт застосування до нього тортур. Вказує, що підставою порушення кримінальних справ щодо позивача стали заяви колишньої дружини, з якою існує майновий спір та звинувачення у наклепі. У даних випадках до компетенції правоохоронних органів належить відмовити у відкритті кримінального провадження, визначити спір як цивільно-правовий та рекомендувати розглядати його за правила цивільного провадження. Проте застосовані до позивача запобіжні заходи в країні походження вказують на зовсім іншу кваліфікацію та ставлення до даних кримінальних справ та різноманітних способів фабрикування доказів та кримінальної справи у цілому. Зазначає, що посилання представника відповідача на той факт, що отримавши погрози ні матір позивача, ні сам позивач не звернулись із відповідними заявами пояснюється нерівноправністю та обмеженням процесуальних можливостей позивача у кримінальному провадженні. Так, адвокат ОСОБА_5 в інтересах позивача неодноразово звертався із заявами про недопустимості кримінального переслідування як форми помсти за адвокатську діяльність, заяву про фальсифікацію доказів та інші, що не дало жодного результату (даний факт підтверджується документально в матеріалах особової справи) та змусило зробити висновки щодо безрезультатності будь-яких звернень до правоохоронних органів країни походження, а також неможливості та побоювань користуватися захистом країни походження, що є одним із критеріїв надання статусу біженця.

Вказує, що позивач при зверненні із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, виконав вимоги чинного законодавства щодо строків звернення, надав всі докази на підтвердження заявлених ним обставин, на даний момент неможливо користуватися захистом країни походження у зв’язку із загрозою життю, безпеці чи свободі позивача в країні походження через побоювання застосування щодо нього тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання в ситуаціях систематичного порушення прав людини.

12 лютого 2018 року на адресу суду від відповідача за вх. №ЕП/802/18 надійшли заперечення, де зазначено, що ГУ ДМС України в Одеській вважається не зрозумілим посилання представника позивача на лист Міністерства закордонних справ України від 08.11.2017 № 71/ВКЗ/17-091-95154, адже міграційною службою не ставився під сумнів факт, щодо захисту ОСОБА_5 громадянина ОСОБА_6. Окрім цього, далі представник позивача зазначає, що під час зустрічей з консульським співробітником Посольства України в РФ Литвинов підтвердив факт застосування до нього тортур, що підтверджує достовірність наведених позивачем фактів при розгляді заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. На які саме достовірні наведені факти посилається представник позивача невідомо, тому не можливо щось прокоментувати на дане твердження. Також зазначає, що 03.10.2017 року позивача було затримано представниками правоохоронних структур України в м. Одесі на підставі повідомлення Сектору Інтерполу та Європолу ГУНП в Одеській області від 25.09.2017 № 50/2312-Інтерпол про розшук особи правоохоронними структурами РФ. Відповідно до матеріалів екстрадиційної перевірки (лист прокуратури Одеської області від 06.12.2017 № 14-10156-17, лист Сектору Інтерполу та Європолу ГУНП в Одеській області від 04.10.2017 № 50/2387-Інтерпол) позивач розшукується компетентними органами Російської Федерації на національному рівні для притягнення до кримінальної відповідальності за вчинення злочинів, передбачених ч. 1 ст. 128.1 (наклеп), п. «г» ч. 2 ст. 161 (грабіж із застосуванням насильства, яке не є небезпечним для життя або здоров’я), ч. 1 ст. 119 (погроза вбивством або спричиненням тяжкої шкоди здоров’ю) КК РФ. З наявних матеріалів вбачається, що позивач володів інформацією стосовно кримінальної справи, яка була заведена на нього до виїзду позивача з РФ, який відбувся у травні 2015 року.

У судовому засіданні представник позивача позовні вимоги підтримала у повному обсязі та просила їх задовольнити.

Представник відповідача у судове засідання не з'явився, про причини неявки суду не повідомив, про дату, час та місце розгляду справи повідомлений належним чином.

Дослідивши подані до суду документи та матеріали, з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги та заперечення, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено наступне.

Як вбачається з матеріалів особової справи №2017ОD0187 (т.2 а.с.7-289), ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_1 є громадянином ОСОБА_4 Федерації, уродженця ІНФОРМАЦІЯ_2, проживав за адресою ІНФОРМАЦІЯ_3, Російська Федерація, за етнічною належністю – мордвин, за національністю – росіянин, за віросповіданням – християнин, одружений з громадянкою України ОСОБА_12, ІНФОРМАЦІЯ_4, закінчив 9 класів Ковилкінської середньої школи №1 (м.Ковилкіно, Республіка Мордовія, Російська Федерація), Ковилкінський будівельний технікум (2001-2005 роки), інститут управління та права юридичний факультет в м.Москва, Російська Федерація (2007-2011 роки).

ОСОБА_8 проживав в Російській Федерації до травня 2015 року, в травні 2015 року позивач вибув з Російської Федерації літаком Москва (РФ) - ОСОБА_2 (Україна) на підставі паспортного документа для виїзду закордон серії 723771195.

Окрім цього згідно паспортного документу для поїздок закордон громадянина ОСОБА_4 Федерації ОСОБА_3 (т.2 а.с.146-150, 272-276), позивач неодноразово перетинав кордон України. Так позивач перебував на території України з 11.08.2013 року по 29.10.2013 року, з 29.10.2013 року по 24.01.2014 року, з 24.01.2015 року по 15.04.2014 року, з 20.05.2015 року по 22.07.2015 року. З 29.07.2015 року за межі України із використанням даного паспортного документа не виїжджав.

Згідно ухвали Малиновського районного суду м.Одеси від 11 листопада 2017 року по справі №521/18574/17 встановлено, що співробітниками ВКП Приморського ВП в м.Одесі ГУНП в Одеській області 03.10.2017 року за адресою:м.Одеса вул.Фонтанська дорога, 17/19 затриманий громадянин ОСОБА_4 Федерації ОСОБА_3 у зв’язку із перебуванням в розшуку на національному рівні компетентними органами Російської федерації за вчинення злочинів, передбачених ч.1 ст.128.1, п.«г» ч.2 ст.161, ч.1 ст.119 КК РФ. Ухвалою слідчого судді Приморського районного суду м. Одеси від 06.10.2017 року до особи було застосовано запобіжний захід у вигляді тимчасового арешту строком 30 діб. Ухвалою слідчого судді Малиновського районного суду м. Одеси від 31.10.2017 року строк тимчасового арешту особи було продовжено у термін до 40 діб. Ухвалою Малиновского районного суду м.Одеси від 11.11.2017 року було застосовано запобіжний захід на домашній арешт, із забороною залишати житло за адресою: АДРЕСА_1 у період доби з: 22 години 00 хвилини до 06 години 00 хвилини, строк дії ухвали становить 2 місяці (т.2 а.с.143-145).

01 грудня 2017 року позивач вперше звернувся до управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУДМС в Одеській області із анкетою-заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (т.2 а.с.11, 13-16), обґрунтовуючи причини звернення наступним. Позивач зазначає, що незаконно переслідується владою Російської Федерації по сфабрикованому обвинуваченню. Вказує, що ніяких злочинів на території Російської Федерації не вчиняв. На територію України в’їхав у травні 2015 року разом із своїм дядьком адвокатом ОСОБА_5 як його помічник по справі громадянина України ОСОБА_6. В м.Одесі постійно проживає з травня 2015 року, має дозвіл на тимчасове проживання в Україні. Має постійне місце проживання, працює на постійній основі, має картку платника податків в Україні. Квартира, де проживає, належить його матері ОСОБА_13. Причиною переслідування правоохоронними органами РФ є правозахисна діяльність в Росії його дядька ОСОБА_5, який здійснював захист громадянина України ОСОБА_6, обвинувачуваного в участі у каральних операціях на Луганщині та у вбивстві більш як 30 чоловік, у зґвалтуванні та здійсненні інших тяжких злочинів. Після припинення проти ОСОБА_6 кримінальних проваджень та принесення йому вибачень, ОСОБА_5 подав в російський цивільний суд цивільний позов про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, та у Європейський суд з прав людини щодо порушення прав громадянина України ОСОБА_6 Вказує, що за свою правозахисну діяльність його дядька ОСОБА_5 незаконно заарештували, проти нього фальсифікували кримінальні справи. 28.02.2017 року ОСОБА_5 при таємничих обставинах помер в московській лікарні. Вказує, що з метою тиску на його дядька проти нього правоохоронними органами Республіки Мордовії РФ, де позивач проживав, відкриті кримінальні справи за хибним обвинуваченням його колишньої дружини. ОСОБА_3 заарештували, і таким чином, як зазначає позивач, його дядька хотіли переконати відмовитись від справи політичного в’язня ОСОБА_6 Після звільнення позивача з-під арешту під заставу, побоюючись незаконного переслідування позивач у травні 2015 року на законних підставах в’їхав в Україну, де проживає і до сьогодні.

20 грудня 2017 року за результатами розгляду особової справи заявника №2017ОD0187 управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУДМС в Одеській області дійшло висновку про доцільність відмовити громадянину ОСОБА_4 Федерації ОСОБА_3 в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (т.2 а.с.100-115).

Вказаний висновок управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС в Одеській області обґрунтувало тим, що причиною кримінального переслідування заявника в країні громадянської належності став сімейний конфлікт із дружиною, пов'язаний із розподілом сумісно нажитого майна після розірвання шлюбу. Під час проживання у РФ заявник володів інформацією щодо порушення проти нього кримінальної справи, зокрема був ознайомлений із наявними матеріалами, маючи вищу юридичну освіту, залучав до розгляду своєї справи власних адвокатів тощо. Вважається, що після зміни запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою на заставу у 600000 російських рублів заявник повністю усвідомлював наслідки подальшого виїзду з країни громадянської належності та нез’явлення до судових засідань, що в результаті і спричинило його розшук компетентними органами РФ. Після потрапляння в Україну в травні 2015 року заявник не цікавився ходом власної кримінальної справи в країні громадянської належності та легалізувався в нашій країні шляхом укладення шлюбу з громадянкою України, отримавши дозвіл на тимчасове проживання в нашій країні. Із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту протягом майже 2.5 років проживання в Україні не звертався, що об’єктивно свідчить про відсутність обґрунтованих побоювань зазнати переслідувань в країні громадянської належності за конвенційними ознаками визначення статусу біженця. Об’явлення особи у розшук на національному рівні та інформування компетентними органами РФ сектору Європолу та Інтерполу з вказаного приводу жодним чином не пов’язане із смертю дядька заявника ОСОБА_5 та не може слугувати підставою для надання заявнику захисту в Україні, так як об’єктивно вказує на наміри уникнення від розгляду власної справи на території РФ, маючи для цього усі передбачені діючим законодавством можливості. Зокрема встановлено, що станом на теперішній час обвинувального чи іншого вироку щодо особи винесеного не було, заявник розшукується компетентними органами РФ для участі у призначених судових засіданнях. Зазначений факт вказує на те, що у разі відсутності в діях особи порушень чинного законодавства РФ він має усі підстави для виправдання у судових інстанціях. Зазначене додатково кореспондується із рекомендаціями УВКБ ООН. Відповідно до пункту 56 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців УВКБ ООН (згідно Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року, що стосуються визначення статусу біженця), переслідування слід відрізняти від покарань за порушення закону відповідно до правових норм. Особи, що рятуються від переслідування або покарання за такі злочини, як правило, не є біженцями. Додатково, запит на видачу особи з боку російської сторони розглядається Міністерством юстиції України на підставі європейської конвенції про видачу правопорушників 1957 року та не має на меті переслідування особи за політичними мотивами, расовою належністю, віросповіданням або політичними поглядами. Додатково встановлено, що у разі видачі особи до країни громадянської належності до нього не будуть застосовані тортури, нелюдське або таке, що принижує гідність поводження або покарання (відповідно до листа Міністрества юстиції України від 02.11.2017 року №51801-12.1/3). За матеріалами справи встановлено, що в особи відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця, а саме за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань у відповідності до п.1 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Разом із тим, можливо також підтвердити відсутність умов, які можуть бути розглянуті в контексті надання заявнику додаткового захисту в Україні, згідно визначення п.13 ч.1 ст.1 вищевказаного Закону, через відсутність доведених фактів його життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини. Аналізом актуальної ІКП встановлено, що соціально-політична ситуація в регіоні постійного проживання особи (РФ, Республіка Мордовія) характеризується стабільністю та зростанням економічних показників.

На підставі висновку головного спеціаліста відділу роботи з шукачами захисту управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУДМС в Одеській області ОСОБА_14 видано наказ №242 від 20.12.2017 року (т.2 а.с.96) про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту стосовно громадянина ОСОБА_4 Федерації ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_5, особова справа №2017ОD0187.

20 грудня 2017 року ОСОБА_3 було направлено повідомлення про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (т.2 а.с.97)

Оцінивши належність, допустимість, достовірність наданих сторонами доказів, а також достатність та взаємний зв'язок у їх сукупності, суд зазначає наступне.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначає Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі - Закон).

Згідно з ч.6 ст.8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

У свою чергу, п.1 та п.13 ч.1 ст.1 Закону визначають, що біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань; особа, яка потребує додаткового захисту, - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Особа, котра звертається із клопотанням про надання статусу біженця в Україні має обґрунтовано довести, що саме вона є жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Згідно Конвенції про статус біженців 1951 року та статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», поняття «біженець» включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця, це: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства - за межами країни свого колишнього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.

Законом України від 21.10.1999 року ратифіковано Угоду між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців та Протокол про доповнення пункту 2 статті 4 Угоди між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців. Управлінням Верховного комісара ООН у справах біженців ухвалено Керівництво щодо процедур та критеріїв встановлення статусу біженців, відповідно до Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року (Женева, 1992 рік). Зазначене Керівництва встановлює критерії оцінки при здійсненні процедур розгляду заяви особи щодо надання їй статусу біженця.

Згідно з статтею 4 ОСОБА_15 Європейського Союзу Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту (29 квітня 2004 року) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Згідно абз.5 ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Згідно з ч.7 ст.7 Закону до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.

Практичні рекомендації «Судовий захист біженців і осіб, що прибули в Україну в пошуках притулку», видані 2000 року за допомогою Представництва УВКБ ООН по справа біженців в Україні і Центра досліджень проблем міграції, доповідають: при зверненні до органу міграційної служби за наданням статусу біженця в Україні, як доказ необхідно пред'явити документи або їх копії, що підтверджують обґрунтованість побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Підтвердженням фактів стати жертвою переслідувань можуть бути документи офіційних органів влади, суду, прокуратури, державної безпеки про залучення до відповідальності в країні цивільної належності або держави постійного місця проживання.

Позивачем до заяви про надання статусу біженця не надано достатніх та переконливих документів або матеріалів, що могли б бути доказом наявності умов для набуття статусу біженця, ніяких переконливих доказів про факти погроз, переслідування на батьківщині, які б слугували причиною неможливості повернення до Російської Федерації позивач не надав, та обґрунтованих пояснень не навів.

Відповідно до ч. 1 ст. 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється органами міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Строк розгляду може бути продовжено керівником органу міграційної служби за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до трьох місяців.

Згідно з ч. 11 ст. 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Частина 1 статті 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» передбачає, що рішення за заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту приймається спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань міграції протягом місяця з дня отримання особової справи заявника та письмового висновку органу міграційної служби, який розглядав заяву. Строк прийняття рішення може бути продовжено керівником спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань міграції, але не більш як до трьох місяців.

Згідно частини 5 статті 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Суд вважає необхідним зазначити, що «побоювання стати жертвою переслідувань» складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи «побоювання». «Побоювання» є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалась навколо неї. Саме під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем.

Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо.

Таким чином, особа, яка шукає статусу біженця має довести, що його подальше перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю та свободі і така ситуація склалася внаслідок його переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Крім того, ОСОБА_15 Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту» від 27.04.2004 № 8043/04 містить наступні фактори, які повинні досліджуватися з наведеного вище питання: реальна спроба обґрунтувати заяву; надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів; зрозумілість, правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше; встановлено, що заявник заслуговує на довіру.

Вказані вимоги не були дотримані позивачем, а саме твердження заявника є суперечливими.

Так, позивач під час співбесіди (т.2 а.с.52-67) зазначає, що у 2013 році дізнався про зраду дружини, яка стала підставою для розірвання шлюбу, від друзів, тоді як у заяві про фальсифікацію доказів (т.3 а.с.27-31) від 12.08.2013 року адвоката ОСОБА_5, діючого в інтересах позивача, зазначено, що про подружню зраду ОСОБА_3 дізнався від самої дружини.

Також позивач вказує, що працював помічником адвоката ОСОБА_5, однак згідно відомостей з трудової книжки позивача серії ТК-І №5093423 (т.2 а.с.178-179, т.3 а.с.63-64) ОСОБА_3 працював на посаді секретаря та помічника адвоката у філії №28 Московської обласної колегії адвокатів.

Окрім цього суд зазначає, що відповідно до листа Генеральної прокуратури Російської Федерації №81/3-1587-17 від 01.11.2017 року (т.3 а.с.3-4, 112-113), адресованого Міністерству юстиції України, в провадженні Ковилкінського районного суду Республіки Мордовії перебуває кримінальна справа по обвинуваченню ОСОБА_3 у вчинені кримінальних правопорушень, передбачених ч.1 ст.128.1, п. «г» ч.2 ст.161 та ч.1 ст.119 КК Російської Федерації.

Позивачем не надано достатніх доказів вважати, що заведені на нього у Російській Федерації кримінальні справи за заявами його колишньої дружини стосуються його діяльності як помічника адвоката ОСОБА_5, який здійснював захист громадянина України ОСОБА_6 Як слушно вказує відповідач, згідно наявної у вільному доступі інформації ОСОБА_5 розпочав захист ОСОБА_6 у лютому 2018 року (т.2 а.с.121), в той час як кримінальні справи на ОСОБА_3 були порушені 19.07.2013 року за п. «г» ч.2 ст.161 КК Російської Федерації за №5614, 10.08.2013 року за ч.1 ст.128.1 КК Російської Федерації за №5626 та 16.09.2013 року за ч.1 ст.119 КК Російської Федерації за №5665, які згодом об’єднані в одне провадження з присвоєнням єдиного номера №5626.

Відповідно до абз.2 ч.1 ст.6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів.

Суд зазначає, що санкція ч.2 ст.161 Кримінального кодексу Російської Федерації передбачає одне з альтернативних покарань за вчинення правопорушення, передбаченого п. «г» даної статті у вигляді позбавлення волі на строк до семи років.

Відповідно до ч.4 ст.12 Кримінального кодексу України тяжким злочином є злочин, за який передбачене основне покарання у виді штрафу в розмірі не більше двадцяти п'яти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавлення волі на строк не більше десяти років.

Отже, суд дійшов висновку, що кримінальне правопорушення, за вчинення якого у Ковилкінському районному суді Республіки Мордовії перебуває кримінальна справа по обвинуваченню ОСОБА_3, є тяжким злочином, а тому відповідно до абз.2 ч.1 ст.6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» позивач не може бути визнаний біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Суд звертає увагу на те, що позивач ніколи не брав участі в діяльності політичних партій, релігійних та інших організацій, не зазнавав переслідувань через належність до певної національної чи релігійної меншості. Приналежність до соціальної групи «правозахисної», як зазначає позивач, не є підставою для надання ОСОБА_3 статусу біженця чи особи, що потребує додаткового захисту, оскільки відомості про переслідування даної соціальної групи на території Російської Федерації відсутні.

Таким чином, суд вважає, що знайшли своє підтвердження висновки органу міграційної служби відносно того, що позивачем не доведено факт переслідувань його в країні громадської належності за расовою належністю, віросповіданням, національністю, громадянством та підданством, відношення до певної соціальної групи, політичних переконань.

Заявлена позивачем інформація не містить відомостей про події переслідувань та утисків на батьківщині його особисто або членів його сім'ї за політичною, релігійною чи іншими ознаками. Перебування у розшуку в Російській Федерації у даному випадку не є підставою для надання особі статусу біженця чи особи, що потребує додаткового захисту, оскільки позивач розшукується компетентними органами Російської Федерації для участі у призначених судових засіданнях у вищезгаданій кримінальній справі. Як заявлено самим позивачем в анкеті особи, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с.28-37) мати позивача ОСОБА_13 на час подання заяви проживала в ІНФОРМАЦІЯ_6 РФ та переслідувань не зазнавала.

Згідно пункту F Керівництва по процедурам та критеріям визначення статусу біженця мігрант - це особа, яка добровільно залишає свою країну, щоб поселитися в іншому місці, а її дії мотивуються бажанням змін чи пригод, сімейними чи іншими причинами особистого характеру.

Відповідно до п.22 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25.06.2009 року № 1 «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця, видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні» судам варто зважати на те, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в окремих випадках може свідчити про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.

Як вже встановлено судом, позивач прибув в Україну у травні 2015 року, однак з заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту вперше звернувся лише 01 грудня 2017 року після його затримання 03.10.2017 року ВКП Приморського ВП в м.Одесі ГУНП в Одеській області на підставі повідомлення Сектору Інтерполу та Європолу, надходження з Генеральної прокуратури Російської Федерації запиту про видачу (екстрадицію) ОСОБА_3 та після застосування до нього ухвалою слідчого судді Малиновського районного суду м.Одеси від 11.11.2017 року (т.2 а.с.143-145) запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту, накладеного ухвалою Малиновського районного суду м.Одеси від 06.10.2017 року.

А отже, ОСОБА_8 звернувся до міграційної служби фактично для уникнення його видачі Російській Федерації, де щодо нього розглядається кримінальна справа.

На підставі зазначеного, суд вважає, що відповідачем зроблено обґрунтований висновок, що за відсутністю підстав, та з урахуванням розбіжностей в інформації наданої заявником, дане звернення розглядається як зловживання процедурою з метою легалізації на території України.

Однак ця умова не відповідає критеріям поняття «біженець», а підпадає під поняття «мігрант», у зв'язку із чим позивача, згідно з п. 62 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН, необхідно розглядати як мігранта - особу, яка добровільно залишає свою країну, щоб оселитися в іншому місці, а його дії мотивуються бажанням змін чи пригод, сімейними чи іншими причинами особистого характеру.

З огляду на встановлені судом фактичні обставини та приписи чинного законодавства, що регулює спірні правовідносини, суд дійшов висновку, що наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, яким ОСОБА_3 відмовлено у оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, прийнято з урахуванням та дослідженням всіх обставин справ і є правомірним. Наведені позивачем підстави для надання йому статусу біженця не впливають на кваліфікацію останніх в якості критеріїв визначення статусу біженця у розумінні вимог Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб’єктів владних повноважень (ч. 1 ст. 2 КАС України).

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ч.1 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Згідно з ч. 1 ст. 86 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.

Таким чином, на підставі встановлених судом фактів, суд приходить до висновку про те, що спірне рішення прийнято Головним управлінням Державної міграційної служби України в Одеській області в межах компетенції та у спосіб, що передбачений законодавством, що регулює спірні правовідносини, та обґрунтовано, у зв'язку із чим в задоволенні позовних вимог слід відмовити.

Керуючись ст. ст. 2, 7, 72-77, 139, 241 - 246, 250, 255, 295 КАС України, суд -

ВИРІШИВ:

У задоволенні позовну ОСОБА_3 (р.н.о.к.п.п. НОМЕР_1, адреса: АДРЕСА_2, 65031) до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області (код ЄДРПОУ 37811384, адреса: вул.Преображенська, 44, м.Одеса, 65045) про скасування наказу №242 від 20.12.2017 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та зобов’язання Головного управління ДМС в Одеській області визнати громадянина ОСОБА_4 Федерації ОСОБА_3 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту - відмовити повністю.

Рішення набирає законної сили відповідно до ст. 255 КАС України. Рішення може бути оскаржене за правилами, встановленими в ст. ст. 295 - 297 КАС України з урахуванням положень п. 15.5 ч. 1 розд. VII «Перехідні положення» цього Кодексу.

Повний текст рішення складено та підписано суддею 05.03.2018 року.

Суддя О.А. Вовченко

.