Постанова № 72549018, 28.02.2018, Апеляційний суд Одеської області

Номер провадження: 22-ц/785/994/18

Номер справи місцевого суду: 521/2976/17

Головуючий у першій інстанції Сегеда О. М.

Доповідач Кравець Ю. І.

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28.02.2018 року м. Одеса

Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Одеської області в складі:

головуючого судді - Кравця Ю.І.,

суддів: Журавльова О.Г., Комлевої О.С.

з участю секретаря судового засідання - Ліснік Н.П.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м.Одеса цивільну справу за позовом ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 до Головного територіального управління юстиції в Одеській області, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, Одеська міська рада, Головне управління Державної фіскальної служби України в Одеській області, ОСОБА_6 про визнання права власності на земельну ділянку, за апеляційною скаргою представника ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 - ОСОБА_7 на рішення Малиновського районного суду м.Одеси від 23.10.2017 року,

встановила:

23.02.2017 року ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_8 звернулися до суду із уточненим в подальшому позовом мотивуючи свої вимоги тим, що 28.10.2003 року між ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11 з однієї сторони та ОСОБА_2, ОСОБА_12, ОСОБА_4 укладено нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу, на підставі якого позивачі придбали у рівних частинах будинок за адресою: АДРЕСА_1, який згідно п. 1 договору складається в цілому з одного житлового будинку під літ «А», та надвірних споруд під літерами: «Б» - літня кухня, «В» - сарай, «Д» - вбиральня; № 1-3 - огорожі, які розташовані на земельній ділянці 342 кв.м. У вересні 2016 року позивачам стало відомо, що здійснити приватизацію земельної ділянки, на якій знаходиться будинок, що є їх власністю, є неможливим, адже, на вказану земельну ділянку на підставі рішення Одеської міської ради від 04.07.2001року видано державний акт від 25.03.2002 року на право приватної власності на земельну ділянку, згідно якого ОСОБА_13 передається у приватну власність земельна ділянка площею 0,0342га для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських будівель. В подальшому позивачам стало відомо, що вказаний будинок, розташований на земельній ділянці пл. 0,0342 га, до набуття права власності позивачами неодноразово продавався. Позивачі вважали, що у зв'язку із придбанням ними вищевказаного будинку, 28.10.2003 року до них, разом із правом власності у рівних частках на будинок, перейшли права на земельну ділянку, на якій він розташований. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_13 померла, спадкоємців за законом чи заповітом у останньої немає. На даний час за вказаних обставин позивачі не мають можливості як співвласники будинку, здійснити у встановленому порядку реєстрацію права власності на земельну ділянку, на якій розташована нерухомість. Посилаючись на порушення своїх прав, як власників земельної ділянки на якій розташований належний їм будинок, позивачі просили суд визнати у рівних частках право власності за ОСОБА_2, ОСОБА_12 та ОСОБА_4 на земельну ділянку площею 0,0342 га за адресою: АДРЕСА_1, для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських будівель, набуте одночасно з набуттям права власності на розташований на ній будинок згідно договору купівлі-продажу від 28.10.2003 року.

Рішенням Малиновського районного суду м.Одеси від 23.10.2017 року у задоволені позову відмовлено.

Не погоджуючись із рішенням суду, представник позивачів ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_8 - ОСОБА_7 звернувся з апеляційною скаргою, в якій з посиланням на неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, порушення судом норм процесуального та неправильне застосування матеріального права, просить скасувати рішення суду та ухвалити нове, яким задовольнити заявлені позивачами позовні вимоги у повному обсязі.

Апеляційну скаргу ОСОБА_7 обґрунтовує тим, що судом першої інстанції не враховано те, що за загальним правилом, закріпленим у частині четвертій статті 120 ЗК України, особа, яка набула права власності на частину будівлі чи споруди стає власником відповідної частини земельної ділянки на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику, якщо інше не передбачено у договорі відчуження нерухомості. При цьому при застосуванні положень статті 120 ЗК України у поєднанні з нормою статті 125 ЗК України слід виходити з того, що у випадку переходу права власності на об'єкт нерухомості у встановленому законом порядку, право власності на земельну ділянку у набувача нерухомості виникає одночасно із виникненням права власності на зведені на земельній ділянці об'єкти. Також вважає помилковим висновок районного суду що позивачами безпідставно визначено у якості відповідача Головне територіальне управління юстиції в Одеській області та позивачі повинні були звернутися до суду з позовом до спадкоємця власниці земельної ділянки чи Одеської міської ради, у тому разі, якщо спадкоємець відсутній, оскільки власниця земельної ділянки ОСОБА_13 померла не залишивши заповіт та не маючи спадкоємців за законом, а відповідно до вимог ч.1 ст. 555 та ч.3 ст. 524 ЦК УРСР (чинних на момент відкриття спадщини після смерті ОСОБА_13), якщо немає спадкоємців ні за законом, ні за заповітом, або жоден з спадкоємців не прийняв спадщини, або всі спадкоємці позбавлені відповідачем спадщини, майно померлого за правом спадкоємства переходить до держави. Тобто, з вищевказаного, вбачається, що спірна земельна ділянка перейшла у власність держави, а тому ОСОБА_7 вважає, що позивачі звернулися до належного відповідача, який відповідно до покладений на нього завдань здійснює представництво інтересів держави у судах.

ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 в судове засідання не з'явились, причини не явки суд не повідомили, клопотань про відкладення розгляду справи не подали, їх представник ОСОБА_7 в судове засідання не з'явився, подав клопотання про відкладення розгляду справи посилаючись на зайнятись у інших справах.

Відповідно ч. 2 ст. 372 ЦПК України, неявка сторін або інших осіб які беруть участь у справі, належним чином повідомлених про час та місце розгляду справи не перешкоджає розглядові справи.

З огляду на вказану норму права, терміни розгляду справи, те, що зайнятись у інших справах не є поважною причиною для не явки в судове засідання апеляційної інстанції, крім того, позивачі в судове засідання самостійно не з'явились, клопотань не подавали, колегія суддів вирішила відхилити клопотання про відкладення розгляду справи.

Заслухавши суддю-доповідача, доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення в межах позовної заяви та доводів апеляційної скарги, судова колегія вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Відповідно до ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Згідно ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; як розподілити між сторонами судові витрати; чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову.

Відмовляючи у задоволені позову, суд першої інстанції виходив з наступного.

Згідно ч. 1 ст. 3 ЦПК України (у редакції, чинної на момент ухвалення рішення) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до ч. 1 ст. 11 ЦПК України (у редакції, чинної на момент ухвалення рішення) суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних і юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Згідно ст. 15 ЦПК України (у редакції, чинної на момент ухвалення рішення) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин.

Відповідно до ч. 3 ст. 10, ч.1 ст.60 ЦПК України (у редакції, чинної на момент ухвалення рішення) кожна із сторін повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених Кодексом.

Статтею 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно ст. 391 ЦК України, власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Власник майна, виходячи з положень ст.392 ЦК України має право звернутись до суду за захистом своїх прав, однак у разі їх порушень або невизнання.

Суд вважав, що правовідносини, які виникли між сторонами, регулюються Цивільним Кодексом України, Цивільним Кодексом УРСР, Земельним Кодесом України, тому при винесенні рішення суд застосовував норми матеріального права, якими регулюються правовідносини, які виникли між сторонами.

Судом встановлено, що ОСОБА_2, ОСОБА_12, ОСОБА_4 на підставі договору купівлі-продажу від 28.10.2003 року належить на праві власності у рівних частках будинок за адресою: АДРЕСА_1, який складається в цілому з одного житлового будинку під літерою "А", та надвірних споруд під літерами: "Б" - літня кухня. "В" - сарай, "Д" - вбиральня, № 1-3 - огорожі, які розташовані на земельній ділянці 342 кв. м. ( а.с.12).

Право власності ОСОБА_2, ОСОБА_12, ОСОБА_4 на будинок за адресою: АДРЕСА_1 зареєстровано в КП «ОМБТІ та РОН» 17.11.2003року, що підтверджується відміткою на договорі (а.с.12звор.).

Встановлено, на підставі рішення Одеської міської ради від 04.07.2001 № 2509-ХХІІІ що на земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_1, було видано державний акт від 25.03.2001 серія НОМЕР_1 на право приватної власності на землю, згідно якого земельна ділянка площею 0,0342 га передана у приватну власність для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських будівель ОСОБА_13 (а.с.8).

03.06.2002року ОСОБА_13, яка, відповідно до зазначеного державного акту є власницею земельної ділянки, померла, про що свідчить актовий запис про смерть № 65 складений виконавчим комітетом Дачненської сільської ради Біляївського району Одесьої області (а.с.14,118-121,157).

Відносини спадкування регулюються правилами Цивільного кодексу України, якщо спадщина відкрилася не раніше 01.01.2004 року.

У разі відкриття спадщини до зазначеної дати застосовується чинне на той час законодавство, зокрема, відповідні правила ЦК УРСР, у тому числі щодо прийняття спадщини, кола спадкоємців за законом. У разі коли спадщина, яка відкрилася до набрання чинності ЦК України і строк на її прийняття не закінчився до 01.01.2004 року, спадкові відносини регулюються цим Кодексом.

Згідно зі статтею 525 ЦК УРСР часом відкриття спадщини визнається день смерті спадкодавця, а при оголошенні його померлим - день, зазначений в статті 21 цього Кодексу.

Встановлено, що ОСОБА_13 померла ІНФОРМАЦІЯ_1, що, відповідно до вищезгаданої статті, є часом відкриття спадщини.

Згідно роз'яснень Вищого спеціалізованого суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про спадкування» від 16.05.2013 року № 24-753/0/4-13, на час відкриття спадщини в період чинності ЦК УРСР його нормами було передбачено певні дії, які свідчили про прийняття спадщини, у тому числі прийняття спадщини шляхом вступу у володіння та управління спадковим майном (фактичне прийняття спадщини).

Пунктом 5 частини першої статті 555 ЦК УРСР було встановлено, що спадкове майно за правом спадкоємства переходить до держави, якщо жоден із спадкоємців не прийняв спадщину. ЦК УРСР не обмежувався строк для отримання свідоцтва про право на спадщину за законом або заповітом, у тому числі й для держави. Тому, якщо упродовж встановленого шестимісячного строку ніхто зі спадкоємців за законом або за заповітом не прийняв спадщину, вважається, що спадщина переходить до держави.

Відповідно до ч. 3 статті 524 ЦК УРСР, якщо немає спадкоємців ні за законом, ні за заповітом, або жоден з спадкоємців не прийняв спадщини, або всі спадкоємці позбавлені заповідачем спадщини, майно померлого за правом спадкоємства переходить до держави.

Відповідно до частини першої статті 131 Земельного кодексу України, в редакції від 11.06.2003 року, громадяни та юридичні особи України, а також територіальні громади та держава мають право набувати у власність земельні ділянки на підставі міни, дарування, успадкування та інших цивільно- правових угод.

ЦК УРСР передбачав такий термін, як безхазяйне майно, порядок набуття якого державою передбачався ЦК УРСР.

Так, згідно з частино першою статті 137 ЦК УРСР майно, яке не має власника або власник якого невідомий (безхазяйне майно), надходить у власність держави за рішенням виконавчого комітету районної, міської Ради народних депутатів, винесеним за заявою фінансового органу.

Частиною третьою вищезгаданої статті передбачено, що заява про визнання майна безхазяйним може бути подана не раніше як через один рік після прийняття майна на облік відповідним фінансовим органом або виконавчим комітетом селищної, сільської Ради народних депутатів.

Четвертою частиною статті 137 ЦК УРСР встановлено, що порядок виявлення та обліку безхазяйного майна визначається Міністерством фінансів Української PCP.

Відповідно до пункту 12 статті 10 Закону України «Про державну податкову службу в Україні», діючого на час виникнення підстав успадкування державою спірної земельної ділянки, проведення роботи, пов'язаної з виявленням, обліком, оцінкою та реалізацією у встановленому законом порядку безхазяйного майна, майна, що перейшло за правом успадкування до держави, скарбів і конфіскованого майна виконують Державні податкові інспекції в районах, містах без районного поділу, районах у містах, міжрайонні та об'єднані спеціалізовані державні податкові інспекції.

Проте, позивачами не доведено належність спірної земельної ділянки до земель державної власності, адже, згідно з державним актом № НОМЕР_1 від 25.03.2001 року спірна земельна ділянка передана у приватну власність, будь яких документів в підтвердження того, що спірна земельна ділянка вибула з приватної власності та є у державній власності позивачами не додано.

Крім того, суд першої інстанції критично поставився до посилання позивачів на підпункт 4 пункту 3 Положення про Міністерство юстиції України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 02.07.2014 року № 228 (далі по тексту - Положення про МЮУ) в якості підстави позову, оскільки одним з основних завдань Мін'юсту є забезпечення представництва інтересів держави у судах України, здійснення захисту інтересів України у Європейському суді з прав людини, під час урегулювання спорів і розгляду в закордонних юрисдикційних органах справ за участю іноземних суб'єктів та України.

Також суд зазначив, що Мін'юст відповідно до покладених на нього завдань: згідно з підпунктом 54 пункту 4 Положення про МЮУ представляє інтереси Кабінету Міністрів України у судах загальної юрисдикції; відповідно до підпункту 57 пункту 4 Положення про МЮУ - забезпечує представництво інтересів держави, Президента України, Кабінету Міністрів України, міністерства, іншого центрального органу виконавчої влади, його посадових осіб під час урегулювання спорів, розгляду в закордонних юрисдикційних органах справ за участю іноземного суб'єкта та України.

Відповідно до підпункту 58 Пункту 4 Положення про МЮУ - забезпечує підготовку документів та представництво інтересів держави в Європейському суді з прав людини під час розгляду справ про порушення Україною Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та звітує перед Комітетом міністрів Ради Європи про стан виконання рішень Європейського суду з прав людини у справах проти України.

При цьому відповідач - головне територіального управління юстиції, що згідно з підпунктом 4.57 пункту 4 Положення про Головні територіальні управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, в областях, містах Києві та Севастополі, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 23.06.2011 №1707/5 (далі по тексту - Положення про ГТУЮ), здійснює представництво інтересів осіб у судах України у рамках виконання Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей, інших міжнародних договорів України про правову допомогу у цивільних та кримінальних справах у порядку, визначеному законодавством України(а.с.74-92)

Згідно з підпунктом 4.60 пункту 4 Положення про ГТУЮ головне територіальне управління юстиції за дорученням Мін'юсту представляє інтереси Кабінету Міністрів України, Мін'юсту під час розгляду справ у судах Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя, готує матеріали до розгляду цих справ.

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Таким чином, суд першої інстанції дійшов висновку, що позивачами безпідставно визначено у якості відповідача Головне територіальне управління юстиції в Одеській області, крім того, позивачами не заявлено жодних вимог до Головного територіального управління юстиції в Одеській області.

Суд вважав, що позивачі повинні були звернутися до суду з позовом до спадкоємця власниці земельної ділянки чи Одеської міської ради, у тому разі, якщо спадкоємець відсутній.

З огляду на відсутність у суду повноважень виходити за межі заявлених позовних вимог, позивачі такі вимоги заявляти не бажають, то суд прийшов до висновку про відмову в задоволенні позовних вимог.

Колегія суддів погоджується з такими висновками районного суду. Оскільки, суд першої інстанції, з'ясувавши обставини справи та давши належну оцінку зібраним доказам, дійшов до обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову. Вказані висновки суду відповідають зібраним у справі доказам, яким судом дана належна оцінка, правильно визначена юридична природа правовідносин що виникли і закон, який їх регулює.

Доводи апеляційної скарги дублюють доводи позову, яким суд першої інстанції надав належну правову оцінку.

Отже, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, обґрунтовано викладених в мотивувальної частині оскаржуваного рішення.

Таким чином колегія суддів вважає, що суд першої інстанції розглянув справу відповідно до ст. 13 ЦПК України: за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках, доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст.ст. 259, 374, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, колегія суддів,

постановила:

Апеляційну скаргу ОСОБА_14 - залишити без задоволення.

Рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 14.09.2017 року - залишити без змін.

Постанова суду набирає законної сили з моменту її прийняття, проте може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повне судове рішення складено 02.03.2018 року.

Головуючий Ю.І.Кравець

Судді: О.Г.Журавльов

О.С.Комлева