Постанова № 72547026, 28.02.2018, Одеський апеляційний адміністративний суд

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

——————————————————————

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

28 лютого 2018 р.м.ОдесаСправа № 815/5173/17

Категорія: 12.3 Головуючий в 1 інстанції: Самойлюк Г. П.

Одеський апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

судді – доповідача ОСОБА_1 судді –ОСОБА_2 судді – за участю секретаряОСОБА_3 ОСОБА_4розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_5 на постанову Одеського окружного адміністративного суду від 04.12.2017 р. , у складі судді – Самойлюк Г.П. ,прийнятої о 16.47 год., по справі №815/5173/17 за адміністративним позовом ОСОБА_5 до Головного управління Держгеокадастру в Одеській області, за участі 3-ї особи ОСОБА_6 про скасування наказу та поновлення на посаді ,-

ВСТАНОВИВ:

I. ПРОЦЕДУРА:

05.10.2017 року Представник ОСОБА_5 звернувся до суду з позовом до Головного управління Держгеокадастру в Одеській області, у якому просив скасувати наказ Головного управління Держгеокадастру в Одеській області від 07.06.2017р. про звільнення ОСОБА_5 з посади Начальника Відділу Держгеокадастру у Білгород-Дністровському районі Одеської області та поновити Позивача на раніше займаній посаді.

Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 04.12.2017р.в задоволені адміністративного позову було відмовлено.

II. ДОВОДИ УЧАСНИКІВ АПЕЛЯЦІЙНОГО ПРОВАДЖЕННЯ:

Не погоджуючись зі вказаною постановою, ОСОБА_5 подав апеляційну скаргу, в якій вважає, що судом 1-ї інстанції було порушено норми матеріального та процесуального права, та просив її скасувати та прийняти нову, якою задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.

Вимоги апеляційної скарги апелянт обґрунтовує тим, відповідно до п.п. 4, розділу ІV Порядку ведення та зберігання особових справ державних службовців, затвердженого наказом Національного агентства України з питань державної служби № 64 від 22.03.2016 р., заяви про призначення, переведення на іншу посаду, звільнення з посади тощо оформляються власноруч і підписуються із зазначенням дати. В заяві, яка стала підставою для звільнення, не зазначено дату звільнення, що й було встановлено , але при цьому суд 1-ої інстанції приходить висновку, що датою складення заяви, можливо вважати дату її реєстрації, як це зазначено в заяві. Суд першої інстанції не правильно застосував норми матеріального права, хибно зробив висновок щодо допустимості не зазначення дати складання заяви та дати звільнення, без погодження дати сторонами у письмовій формі. Суд фактично виконав функції Відповідача, саме суд виконав обов’язок доведення, що звільнення працівника відбулося без порушення законодавства про працю, що мало своє відображення в тексті оскаржуваного рішення та надання допомоги представнику Відповідача при наданні та формулюванні відповідей під час пояснення сторін.

Апелянт звертає увагу на той факт, що суд 1-ї інстанції взагалі не згадує про письмові пояснення та не надає оцінки викладеному в них, а також ігнорування судом доказів та перекручування обставин справи, що захищає інтереси суб’єкта призначення.

14.02.2018 року начальником Головного управління Держгеокадастру в Одеській області надано відзив на апеляційну скаргу,в якому він вказує на правомірність судового рішення та просить відмовити у задоволенні апеляційної скарги.

III. ПРОЦЕДУРА АПЕЛЯЦІЙНОГО ПРОВАДЖЕННЯ:

Ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 23 січня 2018 року , справа призначена до розгляду у порядку відкритого провадження.

Апеляційний суд, заслухавши доповідача, вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційної скарги ,законність і обґрунтованість постанови суду першої інстанції, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню за наступних обставин.

IV. ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ :

Судом 1-ої інстанції було встановлено , що ОСОБА_5 подано до Головного управління Держгеокадастру в Одеській області заяву, в якій останній просив звільнити його з посади начальника Міськрайонного управління у Білгород-Дністровському районі та м. Білгороді-Дністровському Головного управління Держгеокадастру в Одеській області. При цьому датою написання заяви останній просив вважати дату її реєстрації .

Заява була написана особисто ОСОБА_5 із зазначенням, що датою її складання слід вважати дату реєстрації та 30.05.2017р. Головним управлінням Держгеокадастру в Одеській області зареєстрована за допомогою системи електронного документообігу “ДОК ПРОФ ОСОБА_2 2.0” з одночасним нанесенням штрих-коду та присвоєнням реєстраційного номера Г-10408/0/5-17

ОСОБА_5 до Головного управління Держгеокадастру в Одеській області із заявою про анулювання домовленості про звільнення за згодою сторін не звертався.

Головним управлінням Держгеокадастру в області направлено до Держгеокадастру лист від 30.05.2017р. (вих.№ 21-15-0.6-5920/2-17) щодо погодження звільнення начальника Міськрайонного управління у Білгород-Дністровському районі та м. Білгороді-Дністровському Головного управління Держгеокадастру в Одеській області ОСОБА_5 .

06.06.2017р. (вих.№ 22-28-0-15-8567/2-17) Держгеокадастром погоджено звільнення ОСОБА_5 за умови дотримання законодавства про державну службу. Зазначений лист надійшов до відповідача 07.06.2017р.

Наказом Головного управління Держгеокадастру в Одеській області № 256-к від 07.06.2017р. ОСОБА_5 07.06.2017р. звільнено з посади начальника Міськрайонного управління у Білгород-Дністровському районі та м. Білгороді-Дністровському Головного управління Держгеокадастру в Одеській області, за угодою сторін, згідно з п.1 ч.1 ст. 36 Кодексу законів про працю України, ст. 86 Закону України “Про державну службу” .

Підставою прийняття вказаного наказу зазначено заяву ОСОБА_5 від 30.05.2017р. № 10408/0/5-17, лист погодження Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру від 06.06.2017р. № 22-28-0.15-0.15-8567/2-17.

ОСОБА_5 поштою був надісланий лист від 07.06.2017р. (вих.№ 32-15-0.16-6188/2-17), яким повідомлялось, що у зв'язку зі його звільненням 07.06.2017р. з посади начальника Міськрайонного управління у Білгороді-Дністровському районі та м. Білгороді-Дністровському Головного управлінні Держгеокадастру в Одеській області йому необхідно прибути до Головного управління Держгеокадастру в Одеській області для отримання трудової книжки. Також було зазначено, що отримати трудову книжку позивач може в управлінні персоналом Головного управління Держгеокадастру в Одеській області або надати згоду на відправлення трудової книжки поштою. У разі отримання Головним управління Держгеокадастру в Одеській області письмової згоди позивача на відправлення трудової книжки поштою, її буде надіслано за адресою, вказаною позивачем. Також до листа додавалася копія наказу Головного управління Держгеокадастру в Одеській області № 256-к від 07.06.2017р. “Про звільнення ОСОБА_5В.”.

04.08.2017р. (вих. № 31-15-0.72-8802/2-17) відповідач повторно поштою направив позивачу лист, в якому зазначено про необхідність отримання трудової книжки

Вищевказані повідомлення направлялись за адресами: 1)67900, Одеська область, смт. Красні Окни, вул.8 Березня, буд. 17; 2) ЖК Люстдорф, вул.Коралова, буд.8, смт.Таїрове, Овідіопольський район, Одеська область, 65496, які були зазначені у особовій картці та у Декларації про майно, доходи та зобов'язання фінансового характеру за 2016 рік.

Не погоджуючись з вищезазначеним наказом, вважаючи звільнення протиправним, позивач звернувся до суду з даним позовом.

V. НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО:

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ст. 43 Конституції України, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.

Відповідно до ч.2, 3 ст. 5 Закону України “Про державну службу” відносини, що виникають у зв’язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом. Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.

Відповідно до п.3 ч.1 ст. 83 Закону України “Про державну службу” державна служба припиняється, зокрема, за ініціативою державного службовця або за угодою сторін (стаття 86 цього Закону).

Відповідно до ст. 86 Закону України “Про державну службу” державний службовець має право звільнитися зі служби за власним бажанням, попередивши про це суб’єкта призначення у письмовій формі не пізніш як за 14 календарних днів до дня звільнення. Державний службовець може бути звільнений до закінчення двотижневого строку, передбаченого частиною першою цієї статті, в інший строк за взаємною домовленістю із суб’єктом призначення, якщо таке звільнення не перешкоджатиме належному виконанню обов’язків державним органом. Суб’єкт призначення зобов’язаний звільнити державного службовця у строк, визначений у поданій ним заяві, у випадках, передбачених законодавством про працю.

Згідно п.1 ч.1 ст. 36 КЗпП України підставою припинення трудового договору є угода сторін.

З огляду на положення статті 21 КЗпП України сторонами трудового договору є працівник та власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особою, яким і приймається рішення про припинення трудового договору за угодою сторін.

Згідно пп.8 п. 10 Положення про Головне управління Держгеокадастру в області, затвердженого наказом Міністерства аграрної політики та продовольства України № 333 від 29.09.2016р., зареєстрованого в Міністерстві юстиції України від 25 жовтня 2016 р. за № 1391/29521, начальник Головного управління Держгеокадастру в Одеській області призначає на посади та звільняє з посад в установленому порядку державних службовців та працівників Головного управління, а керівників структурних підрозділів – за погодженням з Держгеокадастром

Відповідно до ст.5-1 КЗпП України держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, зокрема, правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Звільнення за угодою сторін означає, що роботодавцем та найманим працівником досягнуто спільної згоди щодо припинення трудового договору у визначений строк.

Відповідно до п.п. 4, 5 розділу ІV Порядку ведення та зберігання особових справ державних службовців, затвердженого наказом Національного агентства України з питань державної служби № 64 від 22.03.2016 р., заяви про призначення, переведення на іншу посаду, звільнення з посади тощо оформляються власноруч і підписуються із зазначенням дати. Акт органу вищого рівня про призначення на посаду (звільнення з посади) оголошується шляхом видання за місцем роботи відповідного акта із зазначенням дати фактичного призначення на посаду (звільнення з посади) тощо.

Відповідно до вимог ч.1 ст. 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, що розглядає трудовий спір, порушене відповідачем право на проходження публічної служби підлягає відновленню шляхом його поновлення на попередній посаді.

Згідно ч. 2 ст. 235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Відповідно до ст. 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

Згідно пп. 4.1 Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників, затвердженої наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства соціального захисту населення України №58 від 29.07.1993р., власник або уповноважений ним орган зобов'язаний видати працівнику його трудову книжку в день звільнення з внесеним до неї записом про звільнення.

Трудову книжку може бути не отримано працівником як з вини його самого, так і з вини роботодавця.

Згідно пп. 4.2 Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників, затвердженої наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства соціального захисту населення України №58 від 29.07.1993р., якщо працівник відсутній на роботі в день звільнення, то власник або уповноважений ним орган в цей день надсилає йому поштове повідомлення із вказівкою про необхідність отримання трудової книжки.

Пересилання трудової книжки поштою з доставкою на зазначену адресу допускається тільки за письмовою згодою працівника.

Відповідно до ст. 235 КЗпП України у разі затримки видачі трудової книжки з вини власника або уповноваженого ним органу працівникові виплачується середній заробіток за весь час вимушеного прогулу.

VI. ПРОЦЕСУАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО ТА СУДОВА ПРАКТИКА:

Відповідно до ч.2 ст.2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5)добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Згідно ст.3 КАС України ( в ред.,діючої з 15.12.2017 року) порядок здійснення адміністративного судочинства встановлюється Конституцією України, цим Кодексом та міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Якщо міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, передбачено інші правила, ніж встановлені цим Кодексом, застосовуються правила міжнародного договору. Провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. Закон, який встановлює нові обов'язки, скасовує чи звужує права, належні учасникам судового процесу, чи обмежує їх використання, не має зворотної дії в часі.

Згідно ч.3 ст.6 КАС України ,звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Згідно ст.7 КАС України ,суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією та законами України. У разі невідповідності правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу, або положення відповідного міжнародного договору України. Якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії. У такому випадку суд після винесення рішення у справі звертається до Верховного Суду для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта, що віднесено до юрисдикції Конституційного Суду України. . Якщо міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, встановлені інші правила, ніж ті, що встановлені законом, то застосовуються правила міжнародного договору України. У разі відсутності закону, що регулює відповідні правовідносини, суд застосовує закон, що регулює подібні правовідносини (аналогія закону), а за відсутності такого закону суд виходить із конституційних принципів і загальних засад права (аналогія права). Аналогія закону та аналогія права не застосовується для визначення підстав, меж повноважень та способу дій органів державної влади та місцевого самоврядування.

Відповідно до ч.1-5 ст.242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Згідно ч.1-2 ст.308 КАС України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Згідно п.2 ч.1 ст.315 КАС України , за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.

Згідно ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Відповідно до абзацу 2 п. 13 Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України №2 від 06.03.2008 р. “Про практику застосування адміністративними судами окремих положень Кодексу адміністративного судочинства України під час розгляду адміністративних справ” при розгляді спорів з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби застосовуються положення встановлені спеціальними законами.

Відповідно до пункту 8 постанови Пленуму Верховного суду України від 06.11.1992 року № 9 "Про практику розгляду судами трудових спорів" анулювання домовленості між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом про припинення трудового договору за п.1 ст.36 КЗпП (за згодою сторін) може мати місце лише при взаємній згоді про це власника або уповноваженого ним органу і працівника.

VII. МІЖНАРОДНІ СТАНДАРТИ ТА ПРАКТИКА ЄСПЛ:

Європейська Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод від 04.11.1950 року (надалі – Конвенція) , була ратифікована Законом України N 475/97-ВР від 17.07.97, та відповідно до ст.9 Конституції України є частиною національного законодавства.

Згідно ч.1 ст.6 Конвенції , кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Згідно ст. 8 Конвенції, кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

З сталою практикою Європейського Суду , приватне життя «охоплює право особи формувати та розвивати відносини з іншими людьми, включаючи відносини професійного чи ділового характеру» (див. п. 25 «C. проти Бельгії» від 07.08.1996 р. (Reports 1996 III)). Стаття 8 Конвенції «захищає право на розвиток особистості та право формувати і розвивати відносини з іншими людьми та навколишнім світом» (див. п. 61 рішення Суду у справі «Pretty проти Сполученого Королівства» (справа № 2346/02, ECHR 2002 III)). Поняття «приватне життя» не виключає в принципі діяльність професійного чи ділового характеру. Адже саме у діловому житті більшість людей мають неабияку можливість розвивати відносини із зовнішнім світом (див. п. 29 рішення Суду у справі «Niemietz проти Німеччини» від 16.12.1992 р.(ОСОБА_2 A № 251 B)). Таким чином, обмеження, встановлені щодо доступу до професії, були визнані такими, що впливають на «приватне життя» (див. п. 47 рішення Суду у справі «Sidabras and Dћiautas проти Латвії» (справи №№ 55480/00 та 59330/00, ECHR 2004 VIII) і п.п. 22-25 рішення Суду у справі «Bigaeva проти Греції» від 28.05.2009 р. (справа 26713/05)). Крім того, було встановлено, що звільнення з посади становило втручання у право на повагу до приватного життя (див. п.п. 43-48 рішення Суду у справі «Цzpэnar поти Туреччини» від 19.10.2010 р. (справа № 20999/04)). Зрештою, у ст. 8 Конвенції йдеться про захист честі та репутації як частину права на повагу до приватного життя (див. п. 35 рішення Суду у справі «Pfeifer проти Австрії» від 15.11.2007 р. (справа № 12556/03) та п.п. 63 та 64 рішення Суду у справі «A. проти Норвегії» від 09.04.2009 р. (справа № 28070/06) , п.65. рішення ЄСПЛ у справі «ОСОБА_7 проти України» (заява № 21722/11)).

Держава-відповідач нестиме відповідальність за Конвенцією за порушення прав людини, спричинені діями її представників при виконанні ними своїх службових обов’язків (див., наприклад, рішення у справі «Крастанов проти Болгарії» (Krastanov v. Bulgaria), заява № 50222/99, п. 53, від 30 вересня 2004 року). Проте держава також нестиме відповідальність, якщо її представники перевищують межі своїх повноважень або діють всупереч інструкціям (див. рішення у справах «Молдован та інші проти Румунії (№ 2)» (Moldovan and Others v. Romania (no. 2), заяви №№ 41138/98 і 64320/01, п. 94, ECHR 2005-VII (витяги), та «Ірландія проти Сполученого Королівства» (Ireland v. the United Kingdom), від 18 січня 1978 року, п. 159, Series А № 25). Для того, щоб встановити, чи можна покласти на державу відповідальність за незаконні дії її представників, вчинені поза межами виконання ними службових обов’язків, Суду необхідно дослідити всю сукупність обставин і розглянути характер та контекст поводження, про яке йдеться (див. стосовно статті 2 Конвенції рішення у справі «ОСОБА_8 проти Колишньої Югославської Республіки Македонії» (<…>), заява № 49382/06, п. 48, ECHR 2012 (витяги)).

Словосполучення «відповідно до закону» вимагає, по-перше, аби оспорюваний захід мав юридичну основу у національному праві. По-друге, воно стосується якості закону, про який ідеться, і передбачає вимогу, що такий закон має бути доступний для відповідної особи, яка, крім того, повинна мати можливість передбачити його наслідки для себе, і такий закон повинен відповідати принципу верховенства права (див. з-поміж інших джерел п. 55 рішення Суду у справі «Kopp проти Швейцарії» від 25.03.1998 р. (Reports of Judgment sand Decisions 1998-II)).

Зазначене словосполучення означає, зокрема, що норми національного права мають бути достатньо передбачуваними, аби вказати особам на обставини та умови, за яких органи влади мають право вдатися до заходів, які впливатимуть на конвенційні права цих осіб (див. п. 39 рішення Суду у справі «C.G. andOthers проти Болгарії» від 24.04.2008 р. (справа № 1365/07)). Більше того, закон повинен надавати певний ступінь юридичного захисту від свавільного втручання з боку органів влади. Наявність спеціальних процесуальних гарантій є важливою у цьому контексті. Те, що вимагається через такі гарантії, буде залежати, принаймні до певної міри, від характеру та ступеня втручання, що розглядається (див. п. 46 рішення Суду у справі «P.G. and J.H. проти Сполученого Королівства» (справа № 44787/98, ECHR 2001-IX))та див.п.169-170 рішення ЄСПЛ у справі «ОСОБА_7 проти України» (заява № 21722/11),

Тлумачення та застосування національного законодавства є прерогативою національних органів. Суд, однак, зобов'язаний переконатися в тому, що спосіб, в який тлумачиться і застосовується національне законодавство, призводить до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики Суду (див. рішення у справі «Скордіно проти Італії»(Scordino v. Italy) (№ 1) [ВП], № 36813/97, пункти 190 та 191, ECHR 2006-V та п.52 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Щокін проти України» (заяви №№ 23759/03 та 37943/06), від 14 жовтня 2010року, яке набуло статусу остаточного 14 січня 2011року ).

Принцип «належного урядування», як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість (див. зазначене вище рішення у справі «Москаль проти Польщі» (Moskalv. Poland), п. 73). Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам (див. там само). З іншого боку, потреба виправити минулу «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки» (Pincova and Pincv. The Czech Republic), заява № 36548/97, п. 58, ECHR 2002-VIII). Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов’язків (див. зазначене вище рішення у справі «Лелас проти Хорватії» (Lelasv. Croatia), п. 74). Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються (див., серед інших джерел, mutatis mutandis, зазначене вище рішення у справі «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки» (Pincova and Pincv. The Czech Republic), п. 58, а також рішення у справі «Ґаші проти Хорватії» (Gashiv. Croatia), заява № 32457/05, п. 40, від 13 грудня 2007 року, та у справі «Трґо проти Хорватії» (Trgov. Croatia), заява № 35298/04, п. 67, від 11 червня 2009 року, також Рішення у справі «Рисовський проти України» (Rysovskyy v. Ukraine) від 20 жовтня 2011 року, заява № 29979/04, п.71).

Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення ЄСПЛ у справі Суомінен проти Фінляндії (Suominen v. Finland), № 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року).

Рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя (див. п. 30. Рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27 вересня 2001 р.).

Однак, статтю 6 п. 1 Конвенції не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін( див. п. 29 Рішення Європейського прав людини у справі «Ruiz Torija v. Spain» від 9 грудня 1994 р.).

VIII. ОЦІНКА ТА ВИСНОВКИ СУДУ:

Таким чином, апеляційний суд ,враховуючи принципи верховенства права та належного урядування , практику ЄСПЛ ,як джерело права , погоджується із висновком суду 1-ої інстанції щодо відсутності підстав для задоволення позову, так як оскаржуваний наказ був прийнятий на підставі власноручно складеної позивачем заяви , яка була подана відповідачу та зареєстрована останнім 30.05.2017р., та після погодження на звільнення позивача наданого 06.06.2017р. Держгеокадастром , досягнута домовленість про звільнення за угодою сторін на підставі п. 1 ч.1 ст. 36 КЗпП України відповідала волевиявленню сторін , а не зазначення позивачем у заяві про звільнення саме календарної дати, з якої його повинно бути звільнено, не свідчить про недосягнення угоди сторін про звільнення з підстав не визначення між собою строку припинення трудових відносин, а наявність обставин написання заяви про звільнення за відсутності власного волевиявлення не доведено належними,достовірними ,достатніми та допустимими доказами, це втручання - звільнення позивача здійснювалося «згідно із законом», оскільки законодавство України визначає з достатньою чіткістю межі та умови здійснення органами влади своїх дискреційних повноважень у сфері публічної служби та передбачає достатні гарантії захисту від свавілля при застосуванні таких заходів ,було дотримано відповідний баланс між суспільними інтересами та захистом прав та законних інтересів позивача , наказ Головного управління Держгеокадастру в Одеській області № 256-к від 07.06.2017р. був прийнятий повноважною особою, яка діяла в порядку,в межах повноважень та у спосіб, встановлений Конституцією та законами України, зокрема, КЗпП України та Законом України “Про державну службу” , а зворотні твердження апелянта є помилковими .

Апеляційний суд доходить до висновку, що не має підстав для скасування чи зміни постанови суду 1-ої інстанції та вважає, що доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, оскільки ґрунтуються на невірному трактуванні апелянтом фактичних обставин і норм матеріального права, так як судом 1-ої інстанції повно з'ясовані обставини, що мають значення для справи, висновки, викладених у рішенні суду першої інстанції, відповідають обставинам справи, правильно застосовані та додержані норми матеріального та процесуального права , справу розглянуто повноважним складом суду, із належним повідомленням учасників справи про дату, час і місце судового засідання, суд не приймав рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки осіб, які не були залучені до участі у справі , судове рішення прийнятне та підписано суддями , які зазначені у судовому рішенні .

Керуючись ст.8,22 Конституції України, ст. 6,8 Європейської Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод від 04.11.1950 року, ст. 3,6,7,242,308,309,311,п.2 ч.1 ст.315, 317,321,322,325 КАС України, суд апеляційної інстанції,

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_5 - залишити без задоволення, а постанову Одеського окружного адміністративного суду від 04.12.2017 р. - без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття ,та може бути, у разі відповідності вимогам ст.328 КАС України, оскаржена в касаційному порядку до Верховного суду протягом 30-ти днів з дня складення повного судового рішення.

Повне судове рішення складене та підписане 02.03.2018 р.

Суддя-доповідач ОСОБА_1

Суддя Домусчі С.Д. Суддя Коваль М.П.