Постанова № 72533272, 22.02.2018, Апеляційний суд Запорізької області

Дата документу Справа №

Апеляційний суд Запорізької області

ЄУН 336/5084/17Головуючий у 1-й інстанції Дмитрюк О.В.Пр. № 22-ц/778/1061/18Суддя-доповідач ОСОБА_1

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 лютого 2018 року м. Запоріжжя

Апеляційний суд Запорізької області у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:

головуючого судді Гончар М.С.

суддів Кочеткової І.В., Маловічко С.В.,

за участі секретаря Остащенко О.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційні скарги ОСОБА_2 та ПУБЛІЧНОГО АКЦІОНЕРНОГО ТОВАРИСТВА ОСОБА_3 «ПРИВАТБАНК» на рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 07 грудня 2017 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ПУБЛІЧНОГО АКЦІОНЕРНОГО ТОВАРИСТВА ОСОБА_3 «ПРИВАТБАНК» (далі – ОСОБА_3) про стягнення своєчасно не виплаченої заробітної плати за лікарняними листами та про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку

ВСТАНОВИВ:

У вересні 2017 року ОСОБА_2 звернулася до суду із вищезазначеним позовом, який у подальшому уточнив (а.с. 102) та в якому просив стягнути з відповідача недоплачену суму матеріального забезпечення по оплаті перших 5 днів тимчасової непрацездатності внаслідок зарахування у розмірі 245,64 грн. та середній заробіток за час затримки повного розрахунку за період з 28.04.2017 року по 29.11.2017 року у розмірі 160091,15 грн., а разом – 160336,79 грн. за вирахування податків та обов’язкових платежів.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 07 грудня 2017 року (а.с. 125-134) позов ОСОБА_2 задоволено частково.

Стягнуто з Банку на користь ОСОБА_2 недоплачену суму допомоги по тимчасовій непрацездатності в сумі 245,64 грн. та середній заробіток за час затримки розрахунку в розмірі 28735,00 грн., що разом складає – 28760,11 грн. з вирахуванням податків та обов’язкових платежів.

В задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.

Стягнуто з Банку в дохід держави суму судового збору в розмірі 114,82 грн.

Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права судом першої інстанції при його ухваленні, сторони подали апеляційні скарги.

Так, позивач ОСОБА_2 у своїй апеляційній скарзі (а.с. 136-139) просив рішення суду першої інстанції скасувати в частині відмови у задоволенні позовних вимог та ухвалити нове рішення, яким його позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.

Банк, як відповідач, у своїй апеляційній скарзі (а.с. 154-160) просив рішення суду першої інстанції скасувати в частині задоволених позовних вимог та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.

Ухвалами апеляційного суду від 28 грудня 2017 року (а.с. 165) та від 19 січня 2018 року (а.с. 191) апеляційне провадження за вищезазначеними апеляційними скаргами сторін у цій справі відкрито, справу призначено до апеляційного розгляду (а.с. 168, 193).

Заслухавши у судовому засіданні 22 лютого 2018 року доповідь судді-доповідача, пояснення позивача ОСОБА_2 та представника Банку, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційних скарг, дослідивши матеріали справи, апеляційний суд дійшов висновку про те, що апеляційні скарги позивача ОСОБА_2 та Банку, як відповідача, підлягають частковому задоволенню з наступних підстав.

В силу вимог ст. 374 ч. 1 п. 2 ЦПК України в редакції, чинній з 15.12.2017 року, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення … і ухвалити … нове рішення …

В силу вимог ст. 258 ч. 1 п. 2, 3 ЦПК України в редакції, чинній з 15.12.2017 року, судовими рішеннями є рішення, постанови.

Відповідно до ст. 376 ЦПК України в редакції, чинній з 15.12.2017 року, підставами для скасування судового рішення …та ухвалення нового… є: неповне з’ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

За змістом ст. 381 ч. 1 ЦПК України в редакції, чинній з 15.12.2017 року, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги приймає постанову за правилами ст. 35 і глави 9 розділу ІІІ цього Кодексу з особливостями, зазначеними у ст. 382 цього Кодексу.

Встановлено, що суд першої інстанції, задовольняючи позов позивача у цій справі частково, керувався ст.ст. 3, 10, 11, 88, 169, 209, 212, 214, 215 ЦПК України в редакції, чинній до 14.12.2017 року, та виходив із обґрунтованості та доведеності позовних вимог позивача у цій справі в частині їх задоволення, зокрема: недоплаченої суми матеріального забезпечення по оплаті перших 5 днів тимчасової непрацездатності внаслідок зарахування у розмірі 245,64 грн. та середнього заробітку за час затримки повного розрахунку за період з 28.04.2017 року по 29.11.2017 року у розмірі 28735,00 грн., що разом складає 28760,11 грн. з вирахуванням податків та обов’язкових платежів.

Оскільки, судом першої інстанції було встановлено, що в день звільнення роботодавцем було виплачено позивачу інші виплати, приймаючи до уваги розмір середньоденної заробітної плати ОСОБА_4, дії відповідача в період розгляду справи направлені на відшкодування виплат за листками непрацездатності, зважаючи на суму заборгованості, на яку поширюються правила ст. 117 КЗпП, у порівнянні із тим середнім заробітком, на який претендує позивач, суд першої інстанції вважав справедливим застосувати принцип співмірності та зменшити, за таких обставин, розмір компенсаційної виплати працівникові за затримку розрахунку до суми 28735 грн., яка складається із суми заробітних плат ОСОБА_2 за лютий та березень 2017 р. (13819,95 + 14914,52).

Проте із такими висновками суду першої інстанції погодитись не можна з наступних підстав.

При перевірці законності та обґрунтованості ухвали суду першої інстанції у цій справі апеляційний суд виходить із положень ЦПК України, в редакції, що була чинною до 14.12.2017 року включно, тобто чинною на час постановлення оскаржуємого рішення судом першої інстанції у цій справі (07 грудня 2017 року).

Відповідно до ст. 213 ЦПК України в редакції, чинній до 14.12.2017 року включно, рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України в редакції, чинній до 14.12.2017 року включно, під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати.

Зазначеним вимогам закону рішення суду першої інстанції у цій справі не відповідає.

Суд у порушення вимог ст. 10 ч. 4 ЦК України в редакції, чинній до 14.12.2017 року включно, не сприяв повному та всебічному з’ясуванню обставин цієї справи, неповно з’ясував обставини, що мають значення для справи; має місце недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції помилково визнав встановленими; має місце невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, фактичним обставинам цієї справи; порушено судом першої інстанції норми процесуального права та неправильно застосовано норми матеріального права.

Так, встановлено, що 28.04.2017 р. наказом Банку ОСОБА_2, який працював у Банку з 06.11.2006 року, був звільнений за власним бажанням на підставі ст. 38 КЗпП України (а.с.39).

В силу вимог ст. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити неоспорювану ним суму.

Встановлено, що ОСОБА_3 не сплатив ОСОБА_2 при звільненні 28.04.2017 року всіх сум, що належать йому від установи, в день звільнення, зокрема розмір недоплаченого матеріального забезпечення по тимчасовій непрацездатності внаслідок захворювання 6270,09 грн. (або 7788,90 грн. – до оподаткування).

Останній був сплачений Банком на користь ОСОБА_2 лише 29.11.2017 року у добровільному порядку під час розгляду цієї справи судом першої інстанції до ухвалення оскаржуємого рішення у цій справі.

Хоча, ОСОБА_2 у цій справі просив стягнути з Банку розмір недоплаченого матеріального забезпечення по тимчасовій непрацездатності внаслідок захворювання 8034,54 грн. (сума зазначена без вирахування податків та зборів).

Таким чином, ОСОБА_3 на день звільнення ОСОБА_2 28.04.2017 року визнавав вищезазначений розмір недоплаченого матеріального забезпечення по тимчасовій непрацездатності внаслідок захворювання 7788,90 грн. (сума зазначена без вирахування податків та зборів), але не сплатив, хоча мав сплатити останній на виконання вимог ст. 116 КЗпП України, як неоспорювану ним суму.

Належні, допустимі докази протилежного у матеріалах цієї справи відсутні.

В силу вимог ст. 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Банк, як відповідач у цій справі, наполягав на тому, що розмір недоплаченого матеріального забезпечення по тимчасовій непрацездатності внаслідок захворювання 7788,90 грн. не відноситься до структури заробітної плати згідно із п.п.3.2 та 3.3. Інструкції зі статистики заробітної плати, затвердженої наказом держкомстату України від 13 січня 2004 року № 5, із чим суд апеляційної інстанції погоджується.

Проте, при вищевикладених обставинах, ОСОБА_2 мав право на стягнення з Банку у цій справі середнього заробітку на підставі ст. 117 КЗпП України, незалежно від того, чи відносяться ці виплати до структури заробітної плати чин ні, за весь час затримки по день фактичного розрахунку за період з 28.04.2017 року по 29.11.2017 року у розмірі 160091,15 грн. (сума зазначена без вирахування податків та зборів), розрахунок позивача: лютий і березень 2017 року заробітна плата, яка враховується для визначення середньоденного заробітку складає 14147,56 грн. (8635,33 грн. + 5512,23 грн.), а середньоденна заробітна плата складає 744,61 грн. (14147,56 грн./19, враховуючи наявність днів непрацездатності), середньоденна заробітна плата позивача 744,61 грн. *215 днів прострочки (квітень 2 дні + травень 31 день + червень 30 днів + липень 31 день + серпень 31 день + вересень 30 днів + жовтень 31 день + листопада 29 днів, а.с. 102, який проведено із додержанням вимог Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою КМУ № 100 від 08.02.1995 року, та з яким погоджується апеляційний суд у повному обсязі Порядку обчислення середньої заробітної плати (доходу, грошового забезпечення) для розрахунку виплат за загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням», затвердженим постановою КМУ № 1266 від 26.09.2001 року).

На виконання вимог ст. 12 ч. 5 ЦПК України в редакції, чинній з 15.12.2017 року, апеляційний суд сприяв повному та всебічному апеляційному перегляду законності та обґрунтованості рішення суду першої інстанції у цій справі в межах доводів апеляційної скарги сторін, зокрема Банку.

Так, у судовому засіданні 22 лютого 2017 року апеляційним судом представникові Банку було роз’яснено право надати довідку про доходи позивача ОСОБА_2 в останні два поні місяці перед звільненням (лютий та березень 2017 року), а також довідку про середній заробіток позивача ОСОБА_2 та контррозрахунок Банку середнього заробітку ОСОБА_2 за весь час затримки по день фактичного розрахунку за період з 28.04.2017 року по 29.11.2017 року.

Однак, представник Банку у судовому засіданні на запитання апеляційного суду зазначала, що ОСОБА_3 не вважає за доцільне користуватись правом надання апеляційному суду вищезазначених документів (відповідних довідок та контррозрахунку), заявляти клопотання про їх долучення тощо.

При вищевикладених обставинах, апеляційний суд переглядав законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції у цій справі в межах апеляційних скарг сторін на підстав наявних у цій справі матеріалів та доказів.

Враховуючи вищенаведені фактичні обставини цієї справи, підстави для зменшення судом у цій справі розміру вищезазначеного середнього заробітку, що підлягає стягненню на користь ОСОБА_2 з Банку у цій справі за весь час затримки по день фактичного розрахунку за період з 28.04.2017 року по 29.11.2017 року у розмірі 160091,15 грн. (сума зазначена без вирахування податків та зборів), відсутні.

Разом із тим, позовні вимоги позивача ОСОБА_2 до Банку у цій справі в частині стягнення розміру недоплаченої допомоги по тимчасовій непрацездатності внаслідок захворювання в розмірі 245,64 грн. є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню з наступних підстав.

Апеляційний суд погоджується із тим, що 29.11.2017 року ОСОБА_3 сплатив ОСОБА_5 раніше недоплачений при його звільненні розмір допомоги по тимчасовій непрацездатності внаслідок захворювання у повному обсязі, останній складав саме 6270,00 грн. (або 7788,90 грн. - до оподаткування), а не 8034,54 грн.(як первісно наполягав на своєму позові позивач у цій справі а.с. 4), а тому підстави для стягнення будь-якої різниці останнього у цій справі за рішенням суду, зокрема у сумі 245,64 грн. (розрахунок: 8034,54 грн. – 7788,90 грн.) відсутні.

Позивач ОСОБА_2 не надав суду у матеріали цієї справи належних, допустимих доказів у спростування правильності розрахунку Банку розміру допомоги по тимчасовій непрацездатності внаслідок захворювання ОСОБА_2 за період 23.11.2011 року по 02.11.2016 року у сумі 6270,00 грн. (або 7788,90 грн. - до оподаткування а.с. 113).

Розрахунок:

- по листку непрацездатності № АВА 466411 за період 23.11-09.12.2011 р. - 3 дні 30 грн.,

- по листку непрацездатності № АВС 294269 за період 26-28.03.2014 р. - 3 дні 531.39 грн.,

- по листку непрацездатності № АВС 300664 за період 09-16.10.2014 р. - 3 дні 318.04 грн.,

- по листкам непрацездатності № АГІ 372399 та № АГШ 626608 за період 27.01-05.02.2016 р. - 5 днів 456.32 грн.

- по листку непрацездатності № АГШ 665430 за період 17-21.10.2016 - 5 днів 727.20 грн.,

- по листку непрацездатності № АГІ 375928 за період 24.10-02.11.2016 р. - 5 днів 727.20 грн.

За розрахунками, виконаними виходячи із позиції ОСОБА_2, сума оплати за даними листками непрацездатності обчислена наступним чином:

-по листку непрацездатності № АВА 466411 за період 23.11 -09.12.2011 р. - 3 дні 994,44 грн. (414,35*3*80%),

-по листку непрацездатності № АВС 294269 за період 26-28.03.2014 р. - 3 дні 1794,00 грн. (598,00*3),

-по листку непрацездатності № АВС 300664 за період 09-16.10.2014 р. - 3 дні 1833,66 грн. (611,22*3),

-по листку непрацездатності № АГІ 372399 та № АГШ 626608 за період 27.01-05.02.2016 р. - 5 днів 1973 грн. (394,77*5),

-по листку непрацездатності № АГШ 665430 за період 17-21.10.2016 - 5 днів 1989,15 грн. (397,83*5),

- по листку непрацездатності № АГІ 375928 за період 24.10-02.11.2016 р. - 5 днів 1989,15 грн. (397,83*5).

Таким чином, за методикою підрахунку позивача, різниця у загальному розмірі виплат за вказаними листкам непрацездатності 7784,10 грн. (994,44+1794,00+1833,66+1973,85+1989,15+1989,15) – (30+531,39+318,04+456,32+727,20+227,20).

Оскільки, встановлено, що за всіма наданими ОСОБА_2 листками тимчасової непрацездатності була здійснена оплата, яка частково компенсувала втрату заробітної плати.

Законодавчо питання оплати перших п'яти днів тимчасової непрацездатності було регламентовано Законом України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими похованням" у редакції, що діяла до 31.12.2014 р., та Законом України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування", а також підзаконними нормативно-правовими актами: постановою КМУ № 439 від 06.05.2001 р. "Про затвердження Порядку оплати перших п'яти днів тимчасової непрацездатності внаслідок захворювання або травми, не пов'язаної з нещасним випадком на виробництві, за рахунок коштів підприємства, установи, організації" (надалі Порядок № 439) та постановою КМУ від 26.06.2015 р. № 440 "Про затвердження Порядку оплати перших п'яти днів тимчасової непрацездатності внаслідок захворювання або травми, не пов'язаної з нещасним випадком на виробництві, за рахунок коштів роботодавця" (надалі Порядок № 440).

Питання оплати періоду тимчасової непрацездатності було регламентовано в різні проміжки часу різними нормативними актами, всі позовні вимоги ОСОБА_2 можна поділити на дві групи: до та після 01.01.2015 р.

Стосовно оплати за період до 01.01.2015 р. Оплата перших п'яти днів тимчасової непрацездатності за рахунок коштів роботодавця внаслідок захворювання або травми, не пов'язаної з нещасним випадком на виробництві, передбачена абз. 2 ч. 2 ст. 35 Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими похованням» № 2240-НІ від 18.01.2001 р., у редакції, чинній станом на 2011-2014 р.р. Частиною 2 ст. 35 Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими похованням» було передбачено лише визначення Кабінетом Міністрів України порядку, а не розмірів матеріального забезпечення для оплати перших п'яти днів тимчасової непрацездатності внаслідок захворювання або травми, не пов'язаної з нещасним випадком на виробництві, за рахунок коштів роботодавця.

Пунктами 2, 3 Порядку № 439 передбачено, що оплата днів тимчасової непрацездатності застрахованій особі провадиться за основним місцем роботи у формі матеріального забезпечення, яке повністю або частково компенсує втрату заробітної плати за робочі дні (години) згідно з графіком роботи, що припадають на дні тимчасової непрацездатності.

Пунктом 5 Порядку № 439 встановлені конкретні розміри оплати перших п'яти днів тимчасової непрацездатності. Однак ані Конституцією, ані іншими законами Кабінет Міністрів України не наділений повноваженнями встановлювати порядок використання суб'єктами господарювання приватної форми власності власних коштів, у тому числі, затверджувати конкретні розміри оплати перших п'яти днів тимчасової непрацездатності, фінансування яких здійснюється роботодавцем.

Виключний перелік повноважень Кабінету Міністрів України встановлений ст. 116 Конституції України, серед якого відсутні повноваження щодо встановлення обов'язкових розмірів оплати днів тимчасової непрацездатності застрахованих осіб для суб'єктів господарювання приватної форми власності.

Згідно зі ст. 19 Конституції України, правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.

Частиною 1 ст. 5 Закону України «Про банки і банківську діяльність» № 2121-111 від 07.12.2000 р. передбачено, що банки мають право самостійно володіти, користуватися та розпоряджатися майном, що перебуває у їхній власності. На підставі положень Глави 13 Розділу III Книги першої Цивільного кодексу України майном визнаються грошові кошти.

Стосовно оплати за період з 01.01.2015 р.

З набуттям чинності Законом України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування" положенням абзацу другого частини другої статті 22 було встановлено, що "оплата перших п'яти днів тимчасової непрацездатності внаслідок захворювання або травми, не пов'язаної з нещасним випадком на виробництві,здійснюється за рахунок коштів роботодавця у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України".

Тобто, зазначеним нормативно-правовим актом також було передбачено лише визначення Кабінетом Міністрів України порядку, а не розмірів матеріального забезпечення для оплати перших п'яти днів тимчасової непрацездатності за рахунок коштів роботодавця.

Порядком № 440 було встановлено, як і Порядку № 439, що оплата днів тимчасової непрацездатності здійснюється за основним місцем роботи застрахованої особи та за місцем роботи за сумісництвом у формі матеріального забезпечення, що повністю або частково компенсує втрату заробітної плати (доходу). Із внесенням змін до нормативно-правових актів щодо загальнообов'язкового державного соціального страхування у зв'язку із тимчасовою втратою працездатності жодних змін або доповнень до переліку повноважень Кабінету Міністрів України в частині визначення обов'язкових розмірів оплати днів тимчасової непрацездатності застрахованих осіб для суб'єктів господарювання приватної форми власності здійснено не було. Відтак, Кабінет Міністрів не був наділений повноваженнями для встановлення обов'язкових розмірів оплати тимчасової непрацездатності суб'єктам господарювання приватної форми власності, яким у зазначений ОСОБА_2 період виступав ОСОБА_3.

Однак, Банк 29.11.2017 року сплатив ОСОБА_5 раніше недоплачений при його звільненні розмір допомоги по тимчасовій непрацездатності внаслідок захворювання у розмірі 6270,00 грн. (або 7788,90 грн. - до оподаткування).

Цей факт позивачем ОСОБА_2 у цій справі у суді визнаний.

ОСОБА_2 не оскаржував рішення Банку про розміри матеріального забезпечення для оплати перших п'яти днів тимчасової непрацездатності за рахунок коштів роботодавця.

Належні, допустимі докази протилежного у матеріалів цієї справи відсутні.

Таким чином, підстави для звільнення позивача ОСОБА_2 від доказування його позовних вимог до Банку про стягнення розміру недоплаченої допомоги по тимчасовій непрацездатності внаслідок захворювання у сумі 245,64 грн., передбачені ст. 61 ЦПК України, у цій справі відсутні.

Згідно із ст. 58 ч.1 ЦПК України в редакції, чинній до 14.12.2017 року включно, належними доказами є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Відповідно до ст. 59 ч. 2 ЦПК України в редакції, чинній до 14.12.2017 року включно, обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування (допустимість доказів).

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень (ст. 10 ч. 3 ЦПК України в редакції, чинній до 14.12.2017 року включно.

Апеляційний суд, відмовляючи ОСОБА_2 по суті у стягненні з Банку вищезазначеного розміру недоплаченої допомоги по тимчасовій непрацездатності внаслідок захворювання в розмірі 245,64 грн., тим самим встановив, що права ОСОБА_2 у цій частині Банком не порушені, а, відповідно, відсутні підстави для застосування судом за заявою Банку (а.с. 54) чи за ініціативою суду у цій справі в якості окремої підстави для відмови у задоволенні позову ОСОБА_2 до Банку у цій частині позовних вимог позивача ОСОБА_2 пропуск останнім 3-місячного строку для звернення до суду з приводу стягнення останнього (якій не входить до складу фонду заробітної плати), передбаченого ст. 233 КЗпП України.

При вищевикладених обставинах, доводи апеляційних скарг сторін у цій справі лише частково ґрунтуються на законі та доказах, наявних у матеріалах цієї справи, а рішення суду першої інстанції не відповідає вимогам щодо його законності та обґрунтованості.

За таких обставин, апеляційні скарги ОСОБА_2 та Банку слід задовольнити частково, рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 07 грудня 2017 року у цій справі слід скасувати, ухвалити нове судове рішення, яким позов ОСОБА_2 задовольнити частково; стягнути з Банку на користь ОСОБА_2 середній заробіток за час повного розрахунку за період з 28.04.2017 року по 29.11.2017 року у розмірі 160091,15 грн. (сума зазначена без вирахування податків та зборів), в решті позову відмовити.

Керуючись ст. ст. 10 ч. 4, 88, 213-214 ЦК України в редакції, чинній до 14.12.2017 року включно, ст.ст. 141, 368, 371 – 372, 379, 381-384 ЦПК України в редакції, чинній з 15.12.2017 року, апеляційний суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційні скарги ОСОБА_2 та ПУБЛІЧНОГО АКЦІОНЕРНОГО ТОВАРИСТВА ОСОБА_3 «ПРИВАТБАНК» задовольнити частково.

Рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 07 грудня 2017 року у цій справі скасувати.

Ухвалити нове судове рішення.

Позов ОСОБА_2 задовольнити частково.

Стягнути з ПУБЛІЧНОГО АКЦІОНЕРНОГО ТОВАРИСТВА ОСОБА_3 «ПРИВАТБАНК» (ЄДРПОУ 14360570) на користь ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_1) середній заробіток за час повного розрахунку за період з 28.04.2017 року по 29.11.2017 року у розмірі 160336,79 грн. (сума зазначена без вирахування податків та зборів).

В решті позову відмовити.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття.

Касаційна скарга на постанову суду апеляційної інстанції подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення безпосередньо до Верховного Суду, як суду касаційної інстанції.

Якщо в судовому засіданні було проголошено лише вступну та резолютивну частини постанови, зазначений строк обчислюється з дня складання повного судового рішення.

Повний текст постанови апеляційним судом у цій справі складений 02 березня 2018 року.

Головуючий суддяСуддяСуддяОСОБА_1 ОСОБА_6ОСОБА_7