Рішення № 72519755, 28.02.2018, Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська

№ 201/13093/16ц

провадження 2/201/209/2018

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 лютого 2018 року Жовтневий районний суд

м. Дніпропетровська

в складі: головуючого

судді Антонюка О.А.

з секретарем – Плевако О.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до прокуратури Дніпропетровської області і ОСОБА_2 міської ради, третя особа Головне управління Державної казначейської служби України у Дніпропетровській області про стягнення моральної і матеріальної шкоди, зобов’язання вчинити певні дії, стягнення витрат, –

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 16 вересня 2016 року звернувся до суду з позовом до відповідачів прокуратури Дніпропетровської області і ОСОБА_2 міської ради про стягнення моральної і матеріальної шкоди, зобов’язання вчинити певні дії, стягнення витрат, позовні вимоги не змінювалися, але доповнювалися і уточнювалися. Позивач в своєму позові, та з представниками в ході судового засідання посилалися на те, що за договором з ВАТ “ОСОБА_2 автотранспортне підприємство 14136” від 26 березня 2004 року він придбав та став власником складу легкозаймистих речовин та гаражу в місті Кривий Ріг на вул. Електрозаводська, 36, вказаний договір був нотаріально посвідчений та зареєстровано в реєстрі його право власності на вказане майно. Рішенням суду від 23 березня 2006 року за ним визнано право власності на нежитлові будівлі по вул. Електрозаводська, 36ж і право власності зареєстроване в БТІ. 31 липня 2006 року між позивачем і відповідачем ОСОБА_2 міською радою була укладена тимчасова угода про сплату та фактичне користування земельною ділянкою під вказаними спорудами, ця угода діяла по 24 липня 2007 року. ОСОБА_2 міська прокуратура постановою № 27 від 05 березня 2013 року ініціювала проведення перевірки у порядку нагляду за додержанням і застосуванням земельного законодавства ФОП ОСОБА_1 Було складено акт перевірки від 27 березня 2013 року і на підставі цього акту позивачу надано припис про усунення вимог чинного земельного законодавства (оформити документи на користування земельною ділянкою). Після цього до господарського суду звернувся ОСОБА_2 прокурор в інтересах держави в особі ОСОБА_2 міськради про стягнення з ФОП ОСОБА_1 збитків за користування земельною ділянкою без правовстановлюючих документів; рішенням господарського суду цей позов було задоволено, апеляційний господарський суд залишив вказане рішення без змін; постановою Вищого господарського суду України ці рішення були скасовані і справу направлено на новий розгляд; при новому розгляді рішенням господарського суду в задоволенні позову було відмовлено, а постановою апеляційного господарського суду це рішення залишене без змін. Весь час, коли йшли суди, позивач не міг займатися своєю діяльністю і поніс збитки, на його думку, вказаними останніми рішеннями господарського суду встановлено, що саме діями відповідачів йому завдано матеріальну і моральну шкоду. Вказаними діями, пов’язаними з порушеннями його прав, позивачу завдано матеріальну шкоду, він поніс витрати та інш.. Позивач звернувся з цим питанням до відповідачів, але фактично отримала відмову. Матеріальна шкода повинна відшкодовуватися повністю. Вважає, що вказану шкоду повинні відшкодовувати відповідачі солідарно в повному обсязі і просив стягнути вказану майнову та немайнову шкоду, судові витрати, задовольнивши уточнений позов у повному обсязі.

Представник відповідачів прокуратури Дніпропетровської області і ОСОБА_2 міської ради в судовому засіданні позовні вимоги не визнали, пояснивши, що були перевірки стосовно позивача по дотриманню ним норм земельного законодавства, зверталися прокурори до суду, були різні рішення судів і спір вирішився в передбаченому законом порядку, в цій ситуації неможливе солідарне стягнення шкоди, відшкодування з них можливе лише в передбачених законом випадках, їх вина не встановлена і не доведена, немає причинно-наслідкового зв’язку їх дій і наслідків, про які говорить позивач, отже відшкодовувати позивачу шкоду вони не повинні. По закону все зроблене нею правильно, заявлена сума матеріальної і моральної шкоди належними доказами не підтверджена. Ніяких інших зобов’язань відносно позивача на себе не брали і не беруть, будь-якої іншої шкоди (в тому числі і моральної) позивачу не завдавали. Вважають позовні вимоги до них безпідставними і просили в задоволенні позову до них відмовити.

Представники третьої особи в судовому засіданні позовні вимоги не визнав, повністю підтримав пояснення і позицію відповідачів, пояснивши, що були перевірки стосовно позивача по дотриманню ним норм земельного законодавства, зверталися прокурори до суду, були різні рішення судів і спір вирішився в передбаченому законом порядку. По закону все зроблене правильно, заявлена сума матеріальної і моральної шкоди належними доказами не підтверджена. Ніяких інших зобов’язань відносно позивача на себе не брали і не беруть, будь-якої іншої шкоди (в тому числі і моральної) позивачу не завдавали. Вважають позовні вимоги безпідставними і просили в задоволенні позову до них відмовити.

Вислухавши пояснення позивача і представників позивача, представників відповідачів і третьої особи, з’ясувавши думку сторін і третьої особи, оцінивши надані і добуті докази, перевіривши матеріали справи, суд вважає позовні вимоги не обґрунтованими і не підлягаючими задоволенню.

Статтею 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов’язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Згідно ст. 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов’язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Згідно ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Відповідно до ч. 2 ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

В судовому засіданні встановлено, що за договором з ВАТ “ОСОБА_2 автотранспортне підприємство 14136” від 26 березня 2004 року позивач ОСОБА_1 придбав та став власником складу легкозаймистих речовин та гаражу в місті Кривий Ріг на вул. Електрозаводська, 36, вказаний договір був нотаріально посвідчений та зареєстровано в БТІ його право власності на вказане майно. Рішенням Жовтневого районного суду м. Кривий Ріг від 23 березня 2006 року за позивачем визнано право власності на нежитлові будівлі по вул. Електрозаводська, 36ж і право власності зареєстроване в БТІ. 31 липня 2006 року між позивачем і відповідачем ОСОБА_2 міською радою була укладена тимчасова угода про сплату та фактичне користування земельною ділянкою під вказаними спорудами, ця угода діяла по 24 липня 2007 року. ОСОБА_2 міська прокуратура постановою № 27 від 05 березня 2013 року ініціювала проведення перевірки у порядку нагляду за додержанням і застосуванням земельного законодавства ФОП ОСОБА_1 Було складено акт перевірки від 27 березня 2013 року і на підставі цього акту позивачу надано припис про усунення вимог чинного земельного законодавства (оформити документи на користування земельною ділянкою). Вказане усунуто не було і після цього до господарського суду звернувся ОСОБА_2 прокурор в інтересах держави в особі ОСОБА_2 міськради про стягнення з ФОП ОСОБА_1 збитків за користування земельною ділянкою без правовстановлюючих документів; рішенням господарського суду Дніпропетровської області від 21 жовтня 2013 року цей позов було задоволено, апеляційний господарський суд Дніпропетровської області постановою від 13 травня 2014 року залишив вказане рішення без змін; постановою Вищого господарського суду України від 13 серпня 2014 року ці рішення були скасовані і справу направлено на новий розгляд; при новому розгляді рішенням господарського суду Дніпропетровської області від 17 листопада 2014 року в задоволенні позову було відмовлено, а постановою апеляційного господарського суду Дніпропетровської області від 04 лютого 2015 року це рішення залишене без змін. Позивач стверджує, що весь час, коли йшли суди, він не міг займатися своєю діяльністю і поніс збитки, на його думку, вказаними останніми рішеннями господарського суду встановлено, що саме діями відповідачів йому завдано матеріальну і моральну шкоду. Вказаними діями, пов’язаними з порушеннями його прав, позивачу завдано матеріальну шкоду, він поніс витрати та інш.. Позивач звернувся з цим питанням до відповідачів, але фактично отримала відмову.

Згідно ч. 4 і 5 ст. 82. “Підстави звільнення від доказування” 4. Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. 5. Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.

Отже, в добровільному порядку питання не вирішене, виник спір і позивач вимушений був звертатися з позовом до суду.

Суд вважає позовні вимоги не підлягаючими задоволенню, виходячи з наступного.

Стаття 15 ЦК України передбачає право на захист цивільних прав та інтересів: «1. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання…».

Стаття 16 ЦК України передбачає, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Так, рішенням господарського суду Дніпропетровської області від 17 листопада 2014 року у справі №904/6478/13, залишеним без змін постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 04 лютого 2015 року, відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_2 прокурора з нагляду за додержанням законів у транспортній сфері в інтересах держави в особі ОСОБА_2 міської ради до ФОП ОСОБА_1, третя особа: Державна інспекція сільського господарства в Дніпропетровській області, про стягнення збитків за порушення користування земельною ділянкою в розмірі 273812.56 грн.. Крім того, постановою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 08 липня 2015 року у справі №210/7641/13-а апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено, постанову Дзержинського районного суду м. Кривого Рогу від 03 квітня 2014 року скасовано, визнано протиправним та скасовано рішення виконавчого комітету ОСОБА_2 міської ради № 199 від 12 червня 2013 року про затвердження актів комісії з визначення розміру збитків, заподіяних власниками землі та землекористувачами п.1 в частині затвердження акту комісії з визначення розміру збитків, заподіяних власниками землі та землекористувачами за № 4 від 06 червня 2013 року стосовно підприємця ОСОБА_1

Вказані рішення судів набрали законної сили відповідно до вимог діючого законодавства. На думку позивача вищенаведені судові рішення свідчать про незаконність дій прокуратури Дніпропетровської області.

Але слід зазначити, що в силу приписів статей 15, 16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу у разі їх порушення, невизнання чи оспорювання. Одним з способів захисту цивільних прав та інтересів є відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди.

Стаття 56 Конституції України проголошує право кожного на відшкодування за рахунок держави матеріальної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Відшкодування майнової шкоди за своєю правовою природою є відшкодування позадоговірної шкоди, тобто деліктною відповідальністю.

Загальні положення про цивільно-правову відповідальність за завдання позадоговірної майнової шкоди втілено у статті 1166 ЦК України, відповідно до якої майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам юридичної особи, а також шкода, завдана її майну, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини.

Шкода, завдана юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади при здійсненні ним своїх повноважень, відшкодовується державою незалежно від вини цього органу (стаття 1173 ЦК України).

Крім того, згідно зі ст. 1174 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи.

В абз. З п. 2 роз'яснень Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням шкоди» також зазначено, що як у випадку невиконання договору, так і за зобов'язанням, що виникає внаслідок заподіяння шкоди, чинне законодавство виходить з принципу вини контрагента або особи, яка завдала шкоду (статті 614 та 1166 ЦК України). Однак щодо зобов'язань, які виникають внаслідок заподіяння шкоди, є виняток з цього загального правила, тобто коли обов'язок відшкодування завданої шкоди покладається на особу без її вини (статті 1173, 1174, 1187 ЦК України).

Таким чином, на відміну від загальної норми ст. 1166 ЦК України, яка вимагає встановлення усіх чотирьох елементів цивільного правопорушення (протиправна поведінка, наявність шкоди, причинний зв'язок між протиправною поведінкою та завданою шкодою, вина заподіювача шкоди), спеціальні норми статей 1173, 1174 ЦК України допускають можливість відшкодування шкоди незалежно від вини державного органу та його посадової або службової особи.

За таких обставин, необхідною підставою для притягнення державного органу до відповідальності у вигляді стягнення шкоди є належним чином доведені факти неправомірних дій цього органу чи його посадових або службових осіб, наявність шкоди та причинний зв'язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою.

Крім того, відповідно до ч. 2 ст. 22 ЦК України збитками визнаються витрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Стягнення збитків у вигляді упущеної вигоди є одним із видів цивільно-правової відповідальності. При цьому збитки не є санкцією заздалегідь визначеного розміру. Тягар доведення наявності і обґрунтування розміру упущеної вигоди покладаєтьсяна позивача; який повинен довести, що він міг і повинен був отримати визначені доходи і тільки неправомірні дії відповідача стали єдиною і достатньою причиною, яка позбавила його можливості отримати прибуток. Тобто упущена вигода розглядається як гарантований, безумовний і реальний доход, що покладає на позивача обов'язок довести, що ці доходи (вигода) не є абстрактними, а дійсно були б ним отримані в разі відсутності порушення його прав. Позивач повинен довести також, що він міг і повинен був отримати визначені доходи, і тільки неправомірні дії відповідача стали єдиною і достатньою причиною, яка позбавила його можливості отримати прибуток.

Заявляючи до стягнення 20 000 грн., позивач зазначає, що ці кошти є втраченим ним заробітком, у зв'язку з витрачанням робочого часу на участь у розгляді судових справ. При цьому розрахунок заявлених витрат позивачем не здійснено та до позовної заяви не долучено. Тобто, заявлена сума неотриманого заробітку є лише припущенням позивача.

Відповідно до ч. 1 ст. 128 ГК України громадянин визнається суб'єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи відповідно до ст. 58 цього Кодексу.

Позивач є фізичною-особою підприємцем, а у фізичних осіб, що є підприємцями, неодержаним доходом, який може бути стягнений у складі збитків, є чистий дохід, тобто різниця між неодержаним (але таким, який міг бути отриманий при відсутності порушення з боку боржника) валовим доходом (сумою виручки в грошовій чи натуральній формі) та тими витратами, що безпосередньо пов'язані з одержанням доходу і які громадянин повинен був зробити у зв'язку з одержанням доходу. Натомість позивачем не надано жодного доказу, який би підтверджував, що він щомісячно отримує дохід у розмірі мінімальної заробітної плати, або у іншому розмірі.

Враховуючи наведене, вимога позивача про стягнення втраченого заробітку (упущеної вигоди) є необґрунтованою, оскільки не підтверджене жодними належними доказами та є лише припущенням.

Крім того, ст. 44 ГПК України та ст. 87 КАС України встановлено види судових витрат, які складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. Вказаними нормами передбачено, що до витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на правову допомогу, витрати сторін та їхніх представників, що пов'язані із прибуттям до суду, витрати, пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів та проведенням судових експертиз та витрати, пов'язані з проведенням огляду доказів на місці та вчиненням інших дій, необхідних для розгляду справи. Нормами ГПК України, КАС України та постановами Кабінету Міністрів України встановлюється порядок в розміри компенсації (відшкодування) таких витрат.

Отже, заявлена позивачем до стягнення вказана матеріальна шкода (витрати, пов'язаних з прибуттям до судових засідань та витрати на оплату судового збору) фактично є судовими витратами, пов'язаними з розглядом судових справ №904/6478/13 та №210/7641/13-а, а не шкодою у розумінні норм статей 1166, 1173 ЦК України і збитками в розумінні ст. 22 ЦК України, стягнення яких позивач мав право заявити під час слухання вищезазначених судових справ.

Крім того, обґрунтування позивачем вимоги про стягнення матеріальної та моральної шкоди відповідно до ст. 12, 13 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно - розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» є безпідставним, оскільки вказаний Закон передбачає відшкодування шкоди громадянинові, завданої внаслідок незаконного засудження, незаконного застосування адміністративних заходів та незаконного проведення оперативно-розшукових заходів.

Проте, позивачем не надано до суду будь-яких документів, підтверджуючих його право на відшкодування шкоди у випадках, передбачених статтею 3 цього Закону. Таким чином, у даному випадку не підлягають застосуванню норми матеріального права, зазначені позивачем у позовній заяві, а, отже, позовні вимоги щодо стягнення матеріальної шкоди є необґрунтованими.

Стосовно заявлених ОСОБА_1 позовних вимог щодо стягнення моральної шкоди у розмірі 1:5 млн. грн. слід зазначити наступне. Так, відшкодування моральної шкоди передбачено ст. 23 ЦК України, відповідно до якої особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає в душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з противоправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї, у приниженні честі, гідності, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи тощо. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, з урахуванням інших обставин, що мають істотне значення.

Приписами ст. 1167 ЦК України визначено, що моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною 2 цієї статті. Вимоги про відшкодування моральної шкоди ґрунтуються на деліктній відповідальності, положення ст. 23 ЦК України при розгляді спорів про відшкодування моральної (немайнової) мають застосовуватися з урахуванням приписів ст. 1167 цього Кодексу - для настання деліктної відповідальності необхідна наявність складу цивільного правопорушення, тобто, обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної шкоди підлягають наявність такої шкоди, противоправна поведінка заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і противоправною поведінкою заподіювача та вина.

Згідно із п. п. З, 5 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" від 31 березня 1995 року № 4 під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

Позивач, в підтвердження факту заподіяння йому моральних чи фізичних страждань, вказує на втрату зору внаслідок протиправних дій відповідачів. Водночас, в якості доказів долучає до позовної заяви виписні епікризи КЗ «Дніпропетровська обласна клінічна офтольмологічна лікарня» від 30 жовтня 2009 року та КЗ «ОСОБА_2 міська лікарня №1» ДОР № 18819 від 03 липня 2013 року, у яких, зокрема, зазначено: «зі слів хворого око не бачить з 2010 року. У 2009 році переніс увеіт ОД. Лікувався в ДОКОБ. У 2010 році амбулаторно лікувався щодо ірідоцикліту ОС». Таким чином, позивач фактично помиляється щодо втрати зору внаслідок страждань, пов'язаних із розглядом позову ОСОБА_2 прокурора з нагляду за додержанням законів у транспортній сфері в інтересах держави в особі ОСОБА_2 міської ради, оскільки відповідно до ухвали господарського суду Дніпропетровської області від 22 серпня 2016 року у справі №904/6478/13 справу було призначено до розгляду на 17 вересня 2013 року, тобто втрата зору у позивача відбулася ще до початку розгляду справи по суті.

Інших будь-яких доказів в підтвердження факту заподіяння йому моральних чи фізичних страждань та їх розміру в грошовій формі позивачем до суду не надано, що порушує умови ЦПК України: кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підстави своїх вимог і заперечень та подати відповідні докази.

За таких підстав, вимоги позивача є позбавленими фактичного та правового обґрунтування, такими, що не відповідають як матеріалам справи, так і нормам чинного законодавства, у зв'язку з ненаданням доказів в підтвердження обставин, викладених у позові.

Ст. 1167 ЦПК України містить підстави відповідальності за завдану моральну шкоду: моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті; моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; в інших випадках, встановлених законом. Відповідно до ст. 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

В позовній заяві та під час судового розгляду позивачем не було надано належних доказів наявності моральної шкоди та підтвердження факту заподіяння позивачу відповідачами моральних страждань.

Для відшкодування моральної шкоди за правилами ст. 1166 та 1167 ЦК України необхідно довести такі факти: неправомірність поведінки особи, наявність шкоди, наявність причинного зв’язку між протиправною поведінкою та шкодою, що є обов'язковою умовою відповідальності та виражається в тому, що шкода має виступати об'єктивним наслідком поведінки завдавача шкоди, наявність вини завдавача шкоди. Таким чином лише наявність всіх вищезазначених умов є підставою для прийняття судом рішення про відшкодування завданої шкоди. Суд приймає до уваги ті обставини, що відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору (п. 5 постанови № 4 Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди»).

Наявність моральної шкоди доводиться потерпілим, який в позовній заяві має зазначити, які моральні страждання та у зв'язку з чим він поніс і чим обґрунтовується розмір компенсації.

Позивачем не доведено факту завдання йому будь-яких збитків, не надано доказів, що підтверджують наявність реальних збитків, що є підставою для відмови у задоволенні позовних вимог в частині стягнення з відповідача моральної шкоди у зв'язку з їх необгрунтованістю.

Враховуючи вищевикладене, позивач не довів наявність протиправної поведінки з боку відповідачів при здійсненні ними своїх повноважень та, як наслідок, наявність підстав для відшкодування йому моральної та матеріальної шкоди., тому позов ОСОБА_1 задоволенню не підлягає.

Відповідно до статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтями 15, 16, 18 ЦК України встановлено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Суд може захистити цивільне право способом, що встановлений договором або законом.

Вирішуючи питання розподілу судових витрат, з огляду на те, що позовні вимоги позивача частково задоволено, то на підставі ст. 141 ЦПК України, суд вважає за можливе не стягнути з вказаних відповідачів на користь позивача понесені витрати на судовий збір.

Вимоги до доказів встановлені ст. 77 ЦПК України, якою встановлено, що письмовими доказами є будь-які документи, акти, довідки, листування службового або особистого характеру або витяги з них, що містять відомості про обставини, які мають значення для справи.

У відповідності до ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України: рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно із ст. 129 Конституції України, одним з основних принципів судочинства, є законність. Принцип законності визначається тим, що суд у своїй діяльності при вирішенні справ повинен правильно застосовувати норми матеріального права до взаємовідносин сторін.

Згідно ст. 82 ЦПК України обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню. Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Вирішення даної цивільної справи та прийняття відповідного обґрунтованого по ній рішення неможливе без встановлення фактичних обставин, вибору норми права та висновку про права та обов'язки сторін. Всі ці складові могли бути з'ясовані лише в ході доказової діяльності, метою якої є, відповідно до ЦПК, всебічне і повне з'ясування всіх обставин справи, встановлення дійсних прав та обов'язків учасників спірних правовідносин.

Подавши свої докази, сторони реалізували своє право на доказування і одночасно виконали обов'язок із доказування, оскільки ст. 81 ЦПК закріплює правило, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обов'язок із доказування покладається також на осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси (ст. 43, 49 ЦПК України). Тобто, процесуальними нормами встановлено як право на участь у доказуванні (ст. 43 ЦПК України), так і обов'язок із доказування обставини при невизнані них сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Крім того, суд безпосередньо не повинен брати участі у зборі доказового матеріалу.

Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємозв'язок доказів у їх сукупності.

Всебічне дослідження усіх обставин справи та письмових доказів, з урахуванням допустимості доказів та узгодженістю і несуперечністю між собою дають об’єктивні підстави вважати, що позов не підлягає задоволенню повністю.

Відповідно до ч. 6 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Відповідачі заперечують будь-які домовленості і зобов’язання стосовно позивача по незаконним (з точки зору позивача) діям відносно нього, предмета спору, а позивач цього не довів, твердження позивача про наявність будь-яких інших зобов’язань або неправомірності стосовно нього є припущенням.

Не може суд прийняти до уваги наполягання позивача на позовних вимогах в частині їх обгрунтованості, оскільки вони спростовуються вищенаведеним і нічим об’єктивно не підтверджуються.

При таких обставинах суд вважає можливим ОСОБА_1 в задоволенні позову до прокуратури Дніпропетровської області і ОСОБА_2 міської ради про стягнення моральної і матеріальної шкоди, зобов’язання вчинити певні дії, стягнення витрат відмовити.

Таким чином обставини позовних вимог, стосовно яких у позивача є спір, в такому вигляді не знайшли своє підтвердження в ході судового засідання і не підлягають задоволенню повністю.

На підставі викладеного, керуючись ст. 3, 8, 19, 55, 56, 124, 129 Конституції України, ст. 15, 16, 18, 22, 23, 265, 614, 1166, 1167, 1173, 1174 ЦК України, ст. 12, 13 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно - розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду», ст. 4, 5, 18, 43, 49, 76-81, 84, 89, 141, 258, 259, 263-265, 268 ЦПК України, суд –

ВИРІШИВ:

ОСОБА_1 в задоволенні позову до прокуратури Дніпропетровської області і ОСОБА_2 міської ради, третя особа Головне управління Державної казначейської служби України у Дніпропетровській області про стягнення моральної і матеріальної шкоди, зобов’язання вчинити певні дії, стягнення витрат відмовити.

Рішення може бути оскаржено в апеляційний суд Дніпропетровської області протягом 30 днів з дня проголошення рішення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом тридцяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Суддя -