Постанова № 72500787, 27.02.2018, Львівський апеляційний адміністративний суд

ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 лютого 2018 рокуЛьвів№ 876/12630/17

Колегія суддів Львівського апеляційного адміністративного суду в складі:

головуючого судді Ніколіна В.В.,

суддів Багрія В.М., Старунського Д.М.,

за участі секретаря Федчук М.Р.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові апеляційну скаргу Державної міграційної служби України на постанову Львівського окружного адміністративного суду від 30 листопада 2017 року (головуючий суддя - Брильовський Р.М., судді - Гулик А.Г., Сакалош В.М., м. Львів, повний текст постанови складено 05 грудня 2017 року) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 ОСОБА_3 до Державної міграційної служби України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - Головне управління Державної міграційної служби України у Львівській області про визнання неправомірним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії, -

ВСТАНОВИЛА:

Громадянин Сирійської Арабської Республіки ОСОБА_1 та громадянка Сирії ОСОБА_3 19 червня 2017 року звернулися до суду з позовом до Державної міграційної служби України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - Головне управління Державної міграційної служби України у Львівській області про визнання неправомірним та скасування рішення ДМС України про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 12.04.2017 №128-17 та від 12.04.2017 №140-17; зобов'язання відповідача прийняти рішення про визнання громадян САР ОСОБА_1 та ОСОБА_3 біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що Рішення №128-17 та Рішення №140-17 є протиправними, необґрунтованими та такими, що підлягають скасуванню, оскільки прийняті відповідачем з формальних підстав, без об'єктивної оцінки вказаних заявниками доводів щодо наявності обґрунтованих побоювань стати жертвою загрози загальнопоширеного насильства в ситуаціях внутрішнього збройного конфлікту та систематичного порушення прав людини. Зазначає, що влада САР не здатна забезпечити їм захист від такої загрози. Відтак, вважають, що з огляду на інформацію про країну походження, відмова в наданні статусу біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту, може мати наслідком виникнення у позивачів обов'язку повернутися до країни походження, що в свою чергу буде порушенням норм законодавства України та міжнародного права.

Постановою Львівського окружного адміністративного суду від 30 листопада 2017 року у справі №813/2186/17 заявлений позов задоволено частково. Визнано неправомірним та скасовано Рішення №128-17 та №140-17. Зобов'язано ДМС повторно розглянути заяву громадян САР ОСОБА_1 та ОСОБА_3 про визнання їх біженцями або особами, які потребують додаткового захисту. В решті позовних вимог відмовлено.

Не погодившись із ухваленим рішенням, його оскаржив відповідач, який покликаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права просить скасувати постанову суду першої інстанції та прийняти нову, якою в задоволенні позовних вимог відмовити. Апеляційна скарга обґрунтована тим, що переслідування позивачів в країні походження достовірними доказами не підтверджується, інформаційні матеріали містять загальний характер та свідчать, що єдиною метою залишення позивачами країни постійного проживання є виїзд до країн Європи у пошуках кращого життя. Зазначає, що на підставі вивчених матеріалів особових справ позивачів та дослідженої інформації про країну його походження, відповідачем правомірно відмовлено таким у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки встановлені умови, за яких такий статус не надається.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, перевіривши матеріали справи, апеляційну скаргу, суд апеляційної інстанції приходить до переконання, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з таких міркувань.

Постанова суду першої інстанції мотивована тим, що відповідачем не подано належних доказів правомірності прийнятих рішень, а встановлені судом фактичні обставини справи спростовують висновки відповідача про відсутність передбачених п.13 ч.1 ст.1 Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі - Закон № 3671-VI) підстав для визнання позивачів біженцями або особами, які потребують додаткового захисту та свідчать про їх помилковість. Суд першої інстанції виходив із того, що ситуація в країні походження позивачів підтверджує побоювання останніх стати жертвами тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження або загальнопоширеного насильства в ситуації внутрішнього збройного конфлікту та систематичного порушення прав людини, а тому є всі підстави для визнання оскаржуваних рішень протиправними та їх скасування а також зобов'язання відповідача повторно розглянути заяви позивачів про визнання їх біженцями або особами, які потребують додаткового захисту.

Такі висновки суду першої інстанції відповідають фактичним обставинам справи та є вірними з таких міркувань.

Судом першої інстанції встановлено та підтверджено матеріалами справи, що ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1, народився у м. Алеппо, Сирія, є громадянином САР. Дані про особу ОСОБА_1 встановлені на підставі копії національного паспорта громадянина САР НОМЕР_1 виданого Aleppo та сімейного паспорта НОМЕР_2. ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_2, народилася в м. Баку, Республіка Азербайджан, є громадянкою Сирії. Дані про особу ОСОБА_3 встановлені на підставі копії національного паспорта громадянина САР НОМЕР_3 виданого Aleppo. Позивачі ОСОБА_1 та ОСОБА_3 є подружжям.

29.11.2016 позивачі з неповнолітніми дітьми прибули нелегально до Києва. 02.12.2016 ОСОБА_1 разом з дружиною ОСОБА_3 та неповнолітніми дітьми намагалися незаконно перетнути державний кордон України в напрямку 540 прикордонного знаку на ділянці відділу прикордонної служби «Краковець» Мостиського прикордонного загону, що на території Мостиського району Львівської області. Однак, позивачів було затримано прикордонним нарядом «Секрет» на відстані 200 метрів від лінії державного кордону України.

Постановою Мостиського районного суду Львівської області від 05.12.2017 у справі №448/1621/16-п, ОСОБА_1 було визнано винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ч.2 ст.204-1 КУпАІІ та призначено адміністративне стягнення у виді штрафу в дохід держави в розмірі 3400 (три тисячі чотириста) гривень.

Надалі, 05.12.2016 ОСОБА_1 звернувся до ГУ ДМС України у Львівській області із заявою-анкетою №2016LV0029 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Цього ж числа ОСОБА_3 звернулася до ГУ ДМС України у Львівській області із заявою-анкетою № 2016LV0030 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Під час проведення співбесід та в обґрунтування заяв про визнання їх біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, позивачі зазначили, що в них існують побоювання стати жертвами переслідувань в країні походження через політичні погляди, національність, та побоювання щодо загрози загальнопоширеного насильства в ситуаціях внутрішнього збройного конфлікту та систематичного порушення прав людини.

26.12.2016р. складено висновки щодо прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (щодо ОСОБА_1 та щодо ОСОБА_3).

Наказом від 26.12.2016р. № 282 «Про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту» дозволено оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянину САР ОСОБА_1. Наказом від 26.12.2016 №283 «Про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту» дозволено оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянці САР ОСОБА_3.

Як вбачається із наявного у матеріалах справи оспорюваного позивачем Рішення №140-17 відповідачем підтримано висновок ГУ ДМС України у Львівській області від 26.12.2016 та відмовлено позивачу ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відповідно до абзацу 5 ч.1 ст.6 Закону №3671-VI, як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 ч.1 ст.1 цього Закону, відсутні. Із Рішення №128-17 відповідачем підтримано висновок ГУ ДМС України у Львівській області від 26.12.2016 та відмовлено позивачу ОСОБА_3 та її неповнолітнім дітям було відмовлено у визнанні біженцямичи особами, які потребують додаткового захисту відповідно до абзацу 5 ч.1 ст.6 Закону №3671-VI, як особам, стосовно яких встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 ч.1 ст.1 цього Закону, відсутні.

Вважаючи такі дії відповідача неправомірними, позивачі звернулися з даним адміністративним позовом.

Відповідно до ст.14 Загальної декларації прав людини 1948 року кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах. Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначено Законом №3671-VI.

Відповідно до п.1 ч.1 ст.1 Закону №3671-VI біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Згідно п.13 ч.1 ст.1 цього ж Закону, особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання.

Як встановлено у ч.5 ст.5 Закону №3671-VI, особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 ч.1 ст.1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.

Частинами 1 та 7 ст.7 цього Закону визначено, що оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до органу міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі за місцем тимчасового перебування заявника. До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.

Згідно Директиви Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянств як біженців або як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту», які використовуються у практиці Європейського Суду з прав людини, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними, не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Відповідно до пунктів 45,66 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців особа (далі - Керівництво), яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Відповідно до п.195 цього Керівництва у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Відповідно до Позиції Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців «Про обов'язки та стандарти доказів у заявах біженців» (1998 року) факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця позивач повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов'язок доказу покладається на позивача, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, щоб на підставі цих фактів могло бути прийнято належне рішення.

Частиною 2 ст.13 Закону №3671 передбачено, що особа, яка звернулася за наданням статусу біженця чи додаткового захисту і стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов'язана подати відповідному органу міграційної служби відомості, необхідні для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.

Крім того, при розгляді зазначених справ слід ураховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця.

Побоювання особи є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї в її країні. Ситуація у країні походження є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.

Побоювання можуть ґрунтуватися не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової, соціальної чи політично групи тощо).

Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Оцінка таким побоюванням обов'язково повинна була надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку. Факти обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ України тощо. Ситуація в країні походження при визнанні статусу біженця чи особою, яка потребує додаткового захисту є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні.

Відповідно до п. 10 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 16.03.2012 № 3 «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, примусового повернення і примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні» інформація про країну походження належить до загальновідомої інформації. Відповідно до ч.3 ст.78 Кодексу адміністративного судочинства України обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

В Рекомендаціях УВКБ ООН за питанням міжнародного захисту відносно осіб, які залишають Сирійську Арабську Республіку (Редакція IIІ) від 27.10.2014 зазначено, що після видання УВКБ ООН в жовтні 2013 року Рекомендацій з питання міжнародного захисту щодо осіб, які покидають Сирійську Арабську Республіку (Редакція II) ситуація в Сирії в плані безпеки, дотримання прав людини, переміщення і гуманітарних потреб ще більше загострилася.

Також, в Рекомендаціях УВКБ ООН від 27.10.2014 зазначено, що конфлікт у Сирії триває вже четвертий рік, і гуманітарна ситуація як і раніше погіршується. Загальне число людей, що потребують гуманітарної допомоги в Сирії досягло 11 млн. осіб, серед яких близько 6,45 млн. ВПЛ. Хоча конфліктом порушена вся територія Сирії, більшість потребують допомоги, за повідомленнями, зосереджена в провінціях Алеппо і Ідліб. Понад 4,7 млн. ос. живуть у важкодоступних районах, а 241 тис. перебувають в окупованих районах, відрізаних від поставок предметів першої необхідності і практично недоступних для гуманітарних організацій.

На час видання Рекомендацій майже всі райони країни охоплені насильством, що розгортається між різними учасниками конфліктів, частково взаємно накладаються один на одного; ця ситуація ускладняється внаслідок того, що за всі протиборчі сторони воюють іноземні найманці. Бої між сирійськими урядовими силами і масою антиурядових збройних груп не затихають. Паралельно угруповання Ісламська держава Іраку і аль-Шама зміцнила контроль над значними територіями півночі і північного сходу Сирії і часто вступає в озброєні зіткнення з антиурядовими збройними групами, курдськими силами (Загонами народної самооборони, ОНБ), а також з урядовими силами. Нанесення авіаційних ударів по цілях в ІДІЛ 23.09.2014 принесло в конфлікт додатковий ступінь складності. Оскільки міжнародні зусилля по знаходженню політичного вирішення ситуації в Сирії успіху досі не принесли, конфлікт як і раніше призводить до подальших жертв серед цивільного населення, переміщення людей і руйнування інфраструктури країни.

Відповідно до пункту 4 Рекомендацій за наявними даними до квітня 2014 року кількість осіб, загиблих у результаті конфлікту, перевищило 191 тис. ос. Найбільша кількість документально зафіксованих випадків смерті було зареєстровано в провінції Риф Дамск; далі за кількістю жертв йдуть провінціях Алеппо, Хомс, Ідліб, Дера та Хама. Вказане свідчить про те, що ситуація в Сирії за інтенсивністю та напруженістю становить ризик для людини. Так, сторони конфлікту використовують методи та тактики війни, які збільшують ризик втрат серед цивільного населення. Отже, існують загальновідомі офіційні документи, які підтверджують обґрунтованість існування серйозної та не вибіркової загрози позивачам зазнати поводження, яке заборонене статтею 2 і З Європейської Конвенції в країні походження, в якій триває військовий конфлікт та існує ситуація загальнопоширеного насильства, що є загальновідомим фактом.

Окрім цього, суд апеляційної інстанції звертає увагу на той факт, що чинні міжнародні договори, до яких приєдналася Україна, є частиною національного законодавства України згідно Конституції України. Право на життя і заборона катувань також закріплені в наступних ратифікованих Україною міжнародних договорах: 1.Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання, 1984 р., зокрема ст.3: «Жодна держава-сторона не повинна висилати, повертати чи видавати будь-яку особу іншій державі, якщо є серйозні підстави вважати, що їй там може загрожувати застосування катувань». 2.Конвенція, ст.2: «Право кожного на життя охороняється законом»; ст.3: «Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню». Норми Конвенції тлумачаться в рішеннях Європейського суду з прав людини.

Практика використання рішень ЄСПЛ врегульована Законом України від 23.02.2006 «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», ст.17 якого визначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Частиною 2 ст.6 КАС України встановлено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики ЄСПЛ.

За загальною практикою ЄСПЛ, ситуація загального насильства також може прирівнюватися до тортур та нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання. І при цьому заявник не повинен демонструвати особливі відзначні деталі інакші, ніж загальна ситуація насилля в країні походження. Так, ЄСПЛ у справі «Суфі і Елмі проти Сполученого Королівства» (8319/07 та 11449/07) зазначив, що повернення особи у ситуацію громадянської війни може складати загрозу тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання (п.п. 217-241). Суд зазначив, що критеріями для оцінки інтенсивності/напруженості загального насилля в країні з військовим конфліктом є: чи сторони конфлікту використовують методи або тактики війни, які збільшують ризик втрат серед цивільного населення або які були безпосередньо спрямовані проти цивільного населення; чи використання таких методів та/або тактик застосовувались усіма сторонами конфлікту; чи конфлікт був локалізованим чи всеохоплюючим; кількість осіб, яких було вбито, поранено або які буди переміщені в результаті боротьби.

Апеляційний суд вважає обґрунтованими висновки суду першої інстанції, який на підставі Рекомендацій УВКБ ООН щодо ситуації в Сирії, зазначив, що існують загальновідомі офіційні документи, які підтверджують обґрунтованість існування серйозної та не вибіркової загрози позивачам зазнати поводження, яке заборонене статтею 2 і З Конвенції в країні походження, в якій триває військовий конфлікт та існує ситуація загальнопоширеного насильства, що є загальновідомим фактом, який визнано відповідачем.

Встановлені судом фактичні обставини свідчать, що на підставі інформації по країні походження позивача відповідачем встановило достовірність та правдоподібність тверджень заявників про збройний конфлікт в Сирії, який характеризується високою інтенсивністю загального насилля та супроводжується серйозними порушеннями прав людини, дійшло висновку про існування реального ризику застосування поводження, забороненого статтями 2 та 3 Конвенції, чим фактично підтвердило відповідність заяв позивачів вимогам п.13 ч.1 ст.1 Закону №3671-VI, тобто наявність умов визнати їх біженцями або особами, які потребують додаткового захисту.

Відтак суд апеляційної інстанції погоджується із висновками суду першої інстанції, що відповідач безпідставно погодився з висновком третьої особи про відсутність встановлених пунктами 1 та 13 ч.1 с.1 Закону № 3671-VI умов для визнання позивачів біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, що призвело до прийняття оскаржуваного Рішення №140-17 та Рішення №128-17. Відповідачем не подано належних доказів правомірності прийнятих рішень.

Апеляційний суд акцентує увагу на тому, що відповідно до ч.2 ст.77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Підсумовуючи, апеляційний суд приходить до висновку, що суд першої інстанції при вирішенні даного публічно-правового спору правильно встановив фактичні обставини справи та надав їм належну правову оцінку. Доводи апелянта висновків суду не спростовують та не дають правових підстав для скасування оскаржуваного судового рішення.

Керуючись ч.3 ст.243, ст.308, 310, 315, 316, 321, 322, 325 КАС України, суд,-

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Державної міграційної служби України залишити без задоволення, а постанову Львівського окружного адміністративного суду від 30 листопада 2017 року - без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня ухвалення судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Головуючий суддя В. В. Ніколін судді В. М. Багрій Д. М. Старунський Повне судове рішення складено 28 лютого 2018 року.